24. Принципи «теорії драми» д. Б. Шоу. №8

25. Мала та середня проза у світовій літературі хіх століття.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – важливий у розвитку прози: романістика й новелістика розвиваються, збагачуються оригінальними художніми ідеями, які спричиняють оновлення жанрів. Зберігається той тип соціально-психологічної прози, який сформувався у творах Стендаля, Бальзака, Флобера, Діккенса, Толстого та ін., поширюється натуралізм. Проте поряд із цим народжується проза іншого типу, яка акумулювала досягнення неоромантизму, символізму, імпресіонізму, декадансу, естетизму. Погляд людини, змальований на сторінках книг, спрямований не тільки навколо, а й більшою мірою всередину себе.

Літератури США цього періоду виражає новий, суто американський, світогляд. Він вимагав від письменників форм, адекватних реальності бурхливого, строкатого й поліетнічного життя молодої країни, яка швидко виходила на перші позиції серед інших найрозвиненіших західних держав.

Марк Твен зробив роман і коротке оповідання засобом національної самоідентифікації і художнього втілення унікального досвіду американського народу (твори: “Джім Смайлі та його стрибаюча жаба” (1865), “Пригоди Гекльберрі Фінна” (1884), “Пригоди Тома Сойєра” (1876)). Марк Твен вступив у літературу як письменник “фронтиру”.

Наприкінці 60-х рр. у Франції з’являється натуралізм. Принципи спадковості, середовища, історизму, об’єктивізму, максимального зближення позиції письменника та вченого визначили художні смаки в різних країнах Європи і знайшли нову батьківщину в США, де за 1890-тих рр. стали очевидними протиріччя індустріальної цивілізації. Прихильниками натуралізму були такі американські письменники, як Стівен Крейн, Френк Норріс, Джек Лондон, Хенрі Едемс, Теодор Драйзер, та ін.

Вони сміливо вивчали ті аспекти суспільного й особистого життя, які вважалися забороненими та за які боялися зачепитись навіть реалісти: болючі проблеми пригнічених, існування людини у великих містах, відвертий показ людських пристрастей і сексуальної сфери, зображення чоловіків і жінок, які залишаються заручниками сліпих сил природи. Майже одразу натуралізм тісно поєднувався з імпресіонізмом, символізмом, давав поштовх до розвитку модерністської прози з її заглибленням в аналіз душевних проявів.

Твори Жоріса Карла Гюїсманса є ключовими текстами, важливими для розуміння інтелектуальної атмосфери кінця ХІХ ст. Вони фіксують зміни у суспільних настроях: “За течією” змальовує песимізм, який виникає внаслідок війни 1870 р.; “Навпаки” називають біблією декадансу; “Там, унизу” описує моду на спіритизм і окультизм на початку 80-х рр.; “На шляху” розповідає про обов’язкове для багатьох інтелектуалів “кінця віку” навернення до католицизму.

Неоромантизм виникає за 1870-х рр. у Великій Британії, але потім поширюється на всі країни Європи й Америки і спричиняє художню еволюцію всіх жанрів. Одним із засновників неоромантизму вважається Р. Л. Стівенсон (1856-1894), чиї романи “Острів скарбів” (1883), “Викрадений” (1886), “Катріона” (1893), “Чорна стріла” (1888) і досі привертають увагу читачів своїми напруженими сюжетами, описом незвичайних подій, історичного минулого. Далі в цьому напрямку пішов Джозеф Конрад (1857-1924), один із найоригінальніших письменників англійської літератури, який народився в Україні. Його романи, повісті та новели – “Лорд Джім” (1900), “Серце темряви” (1902), “Ностромо” (1904), “Очима Заходу” (1911) тощо – складні філософсько-психологічні етюди, де сюжетний пригодницький план втрачає своє значення, а головним є аналіз мотивів, які визначають причини вибору героями тієї чи іншої системи цінностей. Дж. Конрада називають одним із попередників екзистенціалізму в літературі.

Серед інших представників англійського неоромантизму варто згадати Р.Кіплінга (1866-1936), відомого поета, автора оповідань, казок і роману “Кім”. Неоромантичний ідеал людини набув популярності й у літературі інших країн. Проза А. Бірса, Дж. Лондона (США), раннього М. Горького, О. Гріна (Росія) позначена свіжими художніми ідеями, вирізняється силою образів, екзотикою ситуацій, напруженістю контрастів.

Кнут Гамсунь – другий після Ібсена популярний представник норвезької літератури. Він майже одразу виступив проти натуралізму, критикуючи його за спрощений підхід до психології. Його неоромантизм – із розумінням світу як війни сильних особистостей, із різким контрастом духу гір і духу долин. І помітні в його творчості символістські тенденції, зокрема, тяжіння до міфотворчості. Твори: «Голод», «Пан» та ін.

Генрі Джеймс ішов від флоберівського чи тургенівського типу соціально-психологічного роману і був майстром стилю та психологічного аналізу. Він по-своєму розвинув імпресіоністичний стиль, а також розробляв деякі теми, популярні серед письменників середини – другої третини ХІХ ст. Це насамперед проблема своєрідності американської свідомості. Твори: “Дейзі Міллер”(1878), в романах “Європейці”(1878), “Жіночий портрет”(1881), “Вашингтонська площа” (1880), “Бостонці” (1886), “Пойстонська здобич”(1897). Творчість Генрі Джеймса є також і взірцем сумлінного служіння мистецтву, яке для письменника завжди було випробуванням усіх духовних сил, актом моральної самопожертви. Дехто з критиків називає його снобом і естетом. Також стверджують, що естетські ідеї, які набули великої популярності наприкінці ХІХ ст., не оминули його, і він сповідував ідею “мистецтва заради мистецтва”.

Досвід західноєвропейських та американських прозаїків межі ХІХ-ХХ ст. був надзвичайно цінним для української літератури. Прикметами імпресіонізму, символізму, застосуванням психологізму характеризується українських поетів і прозаїків кінця ХІХ ст.: Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Стефаника, Ів.Франка та багатьох нових авторів, зокрема, О.Кобилянської і В.Винниченка. Ці тенденції знайшли подальший розвиток у М.Рильського, М.Хвильового, Ю.Яновського, Д. Донцова та багатьох інших. У творах українських письменників перших тридцяти років минулого століття легко знайти безліч паралелей або й прямих посилань на тексти та образи Стівенсона, Конрада, Кіплінга, Гамсуна тощо.