6. Драматургія м.Метерлінка.

Увійшов у л-ру як символіст. Цьому сприяла атмосфера дитинства, яка виховала в ньому особл містичний погляд на життя. С-зм – натякає на ірраціональну сутність життя. М. створив цикл симв. п’єс, що одержали назву «театр смерті». Для цих п’єс х-рною є присутність Невідомого – воно є гол героєм театру смерті. Невідоме керує всім, його наміри таємничі – це фатум на сила, котра владарює над людиною. М. досягає вражаючого ефекту присутності Н на сцені свого театру. Дія в п’єсах відб-ся в умовному місці – ліс/кімната старого замку. Людина в театру смерті залиш-ся сам насам з Н., відчуває перед ним жах. У пізніх драмах М. с-зм перепліт-ся із романтизмом (С птах, 1905). Умовні персонаж і і місце дії, основва – романт сюжет про пошуки С. птаха. Вводить соц. ноти: соц. нерівність. Важливим є мотив подолання сліпоти: треба просто подивитись на сві іншими очима: справжнж свято – здатність відчувати це свято всередині себе. У рез пошуку душа людини змін-ся, пошук-гол мета мандрівки. Внутр очищення – нйб нагорода за пошук.

7. Проза на межі століть: неоромантизм, імпресіонізм, психологізм, естетизм.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – важливий у розвитку прози: романістика й новелістика розвиваються, збагачуються оригінальними художніми ідеями, які спричиняють оновлення жанрів. Зберігається той тип соціально-психологічної прози, який сформувався у творах Стендаля, Бальзака, Флобера, Діккенса, Толстого та ін., поширюється натуралізм. Проте поряд із цим народжується проза іншого типу, яка акумулювала досягнення неоромантизму, символізму, імпресіонізму, декадансу, естетизму. Погляд людини, змальований на сторінках книг, спрямований не тільки навколо, а й більшою мірою всередину себе. Наприкінці 60-х рр. у Франції з’являється натуралізм. Принципи спадковості, середовища, історизму, об’єктивізму, максимального зближення позиції письменника та вченого визначили художні смаки в різних країнах Європи і знайшли нову батьківщину в США, де за 1890-тих рр. стали очевидними протиріччя індустріальної цивілізації. Прихильниками натуралізму були такі американські письменники, як Стівен Крейн, Френк Норріс, Джек Лондон, Хенрі Едемс, Теодор Драйзер, та ін.

Вони сміливо вивчали ті аспекти суспільного й особистого життя, які вважалися забороненими та за які боялися зачепитись навіть реалісти: болючі проблеми пригнічених, існування людини у великих містах, відвертий показ людських пристрастей і сексуальної сфери, зображення чоловіків і жінок, які залишаються заручниками сліпих сил природи. Майже одразу натуралізм тісно поєднувався з імпресіонізмом, символізмом, давав поштовх до розвитку модерністської прози з її заглибленням в аналіз душевних проявів.

Неоромантизм виникає за 1870-х рр. у Великій Британії, але потім поширюється на всі країни Європи й Америки і спричиняє художню еволюцію всіх жанрів. У літературі кінця XIX ст. неоромантизм постає як напрямок, що рішуче протиставляє себе заземленій та гнітючій естетиці натуралізму. Неоромантики заперечують атмосферу побутовізму та типовості, що панує у традиційному мистецтві, і намагаються відшукати в потоці буденності нетипові, виняткові людські натури, незвичайні чи навіть екстремальні обставини, в яких діють змальовувані ними персонажі, акцентують увагу на елементах екзотики, героїчного та трагічного в житті людини, питаннях самоусвідомлення та громадської позиції особистості у зв´язку із проблемами етичного вибору та морального обов´язку (творчість Р. Л. Стівенсона, Р. Кіплінга, К. Гамсуна, Г. Гауптмана). У російській літературі межі століть елементи неоромантизму наявні у прозі В. Короленка і А. Чехова, у поезії М. Гумільова. Одним із засновників неоромантизму вважається Р. Л. Стівенсон (1856-1894), чиї романи “Острів скарбів” (1883), “Викрадений” (1886), “Катріона” (1893), “Чорна стріла” (1888) і досі привертають увагу читачів своїми напруженими сюжетами, описом незвичайних подій, історичного минулого. Далі в цьому напрямку пішов Джозеф Конрад (1857-1924), один із найоригінальніших письменників англійської літератури, який народився в Україні. Його романи, повісті та новели – “Лорд Джім” (1900), “Серце темряви” (1902), “Ностромо” (1904), “Очима Заходу” (1911) тощо – складні філософсько-психологічні етюди, де сюжетний пригодницький план втрачає своє значення, а головним є аналіз мотивів, які визначають причини вибору героями тієї чи іншої системи цінностей. Дж. Конрада називають одним із попередників екзистенціалізму в літературі.

Серед інших представників англійського неоромантизму варто згадати Р.Кіплінга (1866-1936), відомого поета, автора оповідань, казок і роману “Кім”. Неоромантичний ідеал людини набув популярності й у літературі інших країн. Проза А. Бірса, Дж. Лондона (США), раннього М. Горького, О. Гріна (Росія) позначена свіжими художніми ідеями, вирізняється силою образів, екзотикою ситуацій, напруженістю контрастів. Генрі Джеймс ішов від флоберівського чи тургенівського типу соціально-психологічного роману і був майстром стилю та психологічного аналізу. Він по-своєму розвинув імпресіоністичний стиль, а також розробляв деякі теми, популярні серед письменників середини – другої третини ХІХ ст. Це насамперед проблема своєрідності американської свідомості. Твори: “Дейзі Міллер”(1878), в романах “Європейці”(1878), “Жіночий портрет”(1881), “Вашингтонська площа” (1880), “Бостонці” (1886), “Пойстонська здобич”(1897). Творчість Генрі Джеймса є також і взірцем сумлінного служіння мистецтву, яке для письменника завжди було випробуванням усіх духовних сил, актом моральної самопожертви. Дехто з критиків називає його снобом і естетом. Також стверджують, що естетські ідеї, які набули великої популярності наприкінці ХІХ ст., не оминули його, і він сповідував ідею “мистецтва заради мистецтва”.

Естетизм виник в останнє десятилітгя XIX ст. в Англії. Він породив культ ви-тонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла «мистецтво для мистецтва», «краса заради самої краси». Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд

Досвід західноєвропейських та американських прозаїків межі ХІХ-ХХ ст. був надзвичайно цінним для української літератури. Прикметами імпресіонізму, символізму, застосуванням психологізму характеризується українських поетів і прозаїків кінця ХІХ ст.: Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Стефаника, Ів.Франка та багатьох нових авторів, зокрема, О.Кобилянської і В.Винниченка. Ці тенденції знайшли подальший розвиток у М.Рильського, М.Хвильового, Ю.Яновського, Д. Донцова та багатьох інших. У творах українських письменників перших тридцяти років минулого століття легко знайти безліч паралелей або й прямих посилань на тексти та образи Стівенсона, Конрада, Кіплінга, Гамсуна тощо.