88. Ідейно-художній аналіз пісні хронічки «про Шандаря»

Ой, пити би горівочку, ой, пити би, пити; Ой, прийшлося шавдареві з Делятина іти. Ой, положу на віконце горіхову гранку; Прийшов шандар з Делятина, бо має коханку. Ой, піп іде до церковці та на хвалу Божу, А шандар ся відзиває: — Та й я вам поможу! — Ой, піп службу відправляє та людей жегнає, А шандар си став на хори, апостол читає. Ой, люде ся проступили та стали у кутки, А він любку за ручечку, повів через сутки: — Ой, ходімо, моя мила, та на торговицю Та будемо попивати мед та й сливовицю.— Ой, як прийшов Николайко до своєї хати: Ані ключів, ані жінки нема коло хати. А він пішов до сусіди, зачяв ся питати: — Ци нема ту меї жінки, нема коло хати? — Вони його притримують: — Просимо сідати! — Він зняв шапку, поклонився: — Йду далі шукати. — Ой, іди ж ти, Николайку, та на торговицю, Ой, там жінка із шандарем п'є мед, сливовицю. — Ой, пішов же Николайко попід годиночки — Лежить шандар до постелі голий, без сорочки. Ой, пішов же Николайко попід виконниці — Лежить жінка до постелі гола, без спідниці. А він пішов до жидівки та й взяв їй казати: — Дай, жидівко, сокирочки, двері відрубати. — Взяв сокиру у жидівки, розрубав верії... Забрав речі жандармськії до фільватерії. Ой, зачяли за Ноколов у погоню бічи: Завернули Николайка: — Неси назад річи! — У покою піп Николу на смерть сповідає, А у другім єго жінка ручки си ломає: — Любі мої єгомосцю, щось маю казати: Ци мож мене із шандарем разом поховати? — Ой, молода молодице, не мож то зробити: Уже шандар тиждень гниє, ти будеш рік жити.

У пісні «Про шандаря», розповідалось про селянина, що убив коханця своєї дружини, а жінка просить поховати її разом із коханим.

«Жінка ломить шлюб церковний…», – зауважує історик, коментуючи зміст пісні. На його думку, у сім’ї немає щастя, «нема любові між жінкою і чоловіком». І.Франко віддавав пріоритет людським почуттям, а не усталеним стереотипним уявленням, в тому числі і церковним: «…скрізь виступає він великим жалібником людини, гуманістом, борцем за її оновлення, проповідником любові». Підтверджуючи свою відданість ідеалам гуманізму, І.Франко виправдовував, на відміну від громади і церкви, жінку, яка покохала, стверджуючи: «…нема ні ганьби, не докорів, нічого, окрім любові».

89. Ідейно-художній аналіз апокрифічної легенди

Апокрифічні легенди — це прозові твори церковно-релігійного змісту, створені на основі мотивів та образів біблійної та апокрифічної літератури. Хоч вони багато в чому взаємодіють з легендами інших тематичних груп, але в українському фольклорі стоять відокремлено. їх специфіка зумовлена рядом чинників: вони створені на основі книжної традиції; запозичені через посередництво Болгарії з візантійських джерел (або й створені самостійно, але під їх впливом). Вони ґрунтуються на чужих темах, мандрівних сюжетах, які багато в чому відходять від національної проблематики та образності. Але, на думку деяких учених (Колесси, Грушевського, Проппа), лише цю тематичну групу фантастичних оповідей слід називати власне легендами. Це твори, в яких діють біблійні персонажі, святі, а також оповіді про життя монастирів, церков, дію чудотворних ікон та ін.

Цікаво, що в апокрифічних легендах християнські компоненти відчутно приглушуються язичницькими уявленнями і витворами фантазії народу. Аналізуючи період виникнення (а ще більшою мірою запозичення) апокрифічних творів на українських землях, М. Грушевський писав: «Се була доба великої поганізації християнства на українськім ґрунті, в обох значеннях сього многозначного терміна: переходу християнської доктрини з рам міського життя в сільське і об´єднання її з елементами старшого народного релігійного світогляду».

Саме тому апокрифічна народна легенда — дуже складне і неоднозначне явище, в якому переплелися нові християнські образи та ідеї зі старими релігійними уявленнями.

Із класиків фольклористики найкращу класифікацію легенд розробив М. Грушевський, який присвятив їх вивченню чимало уваги в «Історії української літератури». Його класифікація стала основою для визначення та аналізу тематичних груп. Оскільки Біблія — перше умовне джерело апокрифічних легенд, то поділ відбувається на старозавітні і новозавітні. Детальніший поділ здійснюється на основі тематики.

Найпопулярнішою в народі була постать Соломона, який став уособленням мудрого і справедливого правителя, до якого всі люди ідуть зі своїми проблемами і чекають від нього справедливого рішення. Окрім легенд про суди Соломона, є сюжети про його владу над демонами, зустрічі із заморською царицею. Найбільш розроблений цикл про смерть Соломона: втікаючи від своєї смерті, Соломон зійшов на високу гору, біля підніжжя якої побачив людей, які щось робили. На запитання, що вони роблять, почув відповідь: труну для Соломона, не знаючи мірки. Не впізнаний Соломон дозволив зняти з себе мірку, а відтак зізнався, що він той, кому труна призначена, ліг у неї і помер. Ці легенди перегукуються з легендами про смерть Мойсея. Менш відомі легенди про пригоди Соломона в пеклі: там він перемудровує чортів, проявляючи хитрість і кмітливість. В образі Соломона втілені поширені в різних народів (особливо Сходу) уявлення про мудреця. Риси біблійного персонажа, контамінуючись із рисами та сюжетами азіатського епосу, дали в Європейській культурі оригінальний синтез, звідки і був цей матеріал перенесений в український Фольклор через посередництво книжної літератури.