1. Права власності та трансакційні витрати.

2. Позаринкові (зовнішні) ефекти, їх економічний зміст.

3. Суспільні блага і суспільний вибір.

4. Роль держави в ринковій економіці.

16.1. Права власності та трансакційні витрати

У сучасній економічній теорії отримав розвиток такий

напрямок економічного аналізу, як неоінституціоналізм. Важли­вим складником цього напрямку є економічна теорія прав влас­ності, біля джерел якої стояли два відомі американські економіс­ти — Р. Коуз і А. Алчіан. Згодом у розробці цієї теорії брали активну участь такі відомі економісти неоінституціональної шко­ли, як Г. Демсец, Д. Норт та інші.

Особливість підходів цієї теорії до тлумачення власності і ви­користання як методологічної і загальнотеоретичної основи еко­номічного аналізу полягає в тому, що: по-перше, у своїх дослі­дженнях вони оперують не відомими поняттями «власність», а використовують термін «право власності». Не ресурс сам по собі є власністю, а сукупність прав щодо використання ресурсу являє собою власність.

Отже, право власності — це санкціоновані суспільством (за­конами держави, адміністративними розпорядженнями, традиці­ями, звичаями тощо) відносини між людьми, які виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їх використання. Ці відно­сини являють собою норми поведінки, з приводу благ яких будь-яка особа повинна дотримуватися у своїх взаємодіях з іншими людьми або ж мати витрати через їх недотримання.

Інакше кажучи, право власності — це певні «правила гри», що прийняті в суспільстві. На думку П. Кейнса, права власності — це права контролювати використання певних ресурсів і розподі-

ляти витрати і вигоди, що виникають при цьому. Саме права вла­сності визначають, як у суспільстві відбуваються процеси і про­позиції попиту.

Власність, на думку К. Менгера, своєю кінцевою метою має іс­нування благ, кількість яких менша порівняно з потребами у них. Тому відношення власності — це система виключень з доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Вільний доступ до ресур­сів означає, що вони нічиї, не належать нікому або всім. Такі ре­сурси не становлять об'єкта власності. З приводу їх використання між людьми не виникають економічні, ринкові відносини.

З точки зору авторів теорії прав власності, виключаючи інших з вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власно­сті на них. Специфікація прав власності означає закріплення окре­мих правомочностей за одними або декількома економічними суб'єктами. Суть і мета специфікації полягає в тому, щоб створити умови для придбання прав власності тими, хто оцінює їх вище, хто здатен отримати з них більшу користь. Отже, основна мета специ­фікації полягає у зміні поведінки господарюючих суб'єктів таким чином, щоб вони приймали найбільш ефективні рішення.

У господарській діяльності людей відомі два основних право­вих режими: приватної власності і державної власності, а також змішані (на основі цих двох) правові режими.

Теорія прав власності дає змогу по-новому оцінити роль і природу економічних організацій. Відомо, що всередині цих ор­ганізацій принципи ринкової економіки не діють. На питання, яким чином у сучасній економічній системі співіснують ринкові принципи й принципи організації, намагається відповісти сучас­на неоінституціональна теорія.

У межах цієї теорії під фірмою як економічною організацією розуміють коаліцію власників скооперованих факторів виробни­цтва, які пов'язані між собою контрактними зобов'язаннями з метою мінімізації трансакційних витрат.

Категорію трансакційних витрат, яка нині є досить популяр­ною, було введено в економічну науку в 30-х рр. XX ст. Рональ­дом Коузом.

Трансакційні витрати (transaction cost — англ., від лат. transactio — угода) виникають у сфері обміну в процесі налаго­дження відносин між ринковими агентами при встановленні або передачі прав власності.

Можна виділити такі основні види трансакційних витрат: • витрати на пошук інформації (про потенціальних постачаль­ників і покупців, ціни, характеристики товарів та послуг);

• витрати на проведення переговорів та укладання контрактів;

• витрати на вимірювання;

• витрати на специфікацію та захист прав власності;

• витрати на юридичний захист контракту.

Витрати на пошук інформації пов'язані з її асиметричним розподілом на ринку: на пошук потенційних покупців або про­давців доводиться витрачати час і гроші. Нестача інформації спричиняє додаткові витрати, пов'язані з купівлею товарів за цінами, вищими від рівноважних (або продажем за цінами, ни­жчими від рівноважних), із втратами внаслідок купівлі товарів-субститутів.

Ведення переговорів та укладання контрактів також потребу­ють витрат часу й ресурсів. Витрати, пов'язані з переговорами щодо умов продажу, юридичним оформленням угоди, іноді знач­но збільшують ціну товару.

Вагому частину трансакційних витрат становлять витрати виміру, які пов'язані не лише з безпосередніми витратами на вимірювальну техніку і сам процес вимірювання, але й з похи­бками, що виникають під час цього процесу. Крім того, щодо окремих товарів і послуг допускається лише посереднє або не­однозначне вимірювання. Як, наприклад, оцінити кваліфікацію робітника, якого наймають на роботу, або якість іншого ресур­су, який купується? Певну економію забезпечує стандартизація продукції, а також гарантії, які надаються фірмою (безкоштов­ний гарантійний ремонт, право обміняти бракований товар). Але повністю ліквідувати витрати виміру завдяки цим заходам неможливо.

Суттєвими є витрати специфікації і захисту прав власності. У суспільстві, де відсутній надійний правовий захист, часто трап­ляються випадки порушення прав. Витрати часу й засобів, необ­хідних для їх відновлення, можуть бути надто високі. Сюди ж слід віднести витрати на утримання судових і державних органів, які підтримують правопорядок.

Витрати опортуністичної поведінки також пов'язані з асимет­рією інформації, хоча й не обмежуються лише нею. Річ у тім, що поведінку після підписання контракту важко передбачити. Нече­сні індивіди схильні виконувати умови договору по мінімуму або навіть ухилятися від їх виконання, якщо санкції не передбача­ються. Такий ризик існує завжди. Він особливо значний в умовах спільної праці, коли вклад кожного учасника не можна чітко ві­докремити від зусиль інших, тим більше, якщо потенційні мож­ливості кожного невідомі. Опортуністичною називається поведі-