darenska_2

українського бароко ґрунтувалися на пошуку предметів — асоціацій у народному побуті, природі, навколишньому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об’єднань. Родовідне дерево поважних осіб давніх родів зображувалося у вигляді виноградної лози, трояндового куща, дуба, лавра (генеалогічні дерева Полубинських, Розумовських). Геральдика також була наповнена знайомою «натурою» — орлами, кіньми, левами, квітами, колоссям тощо. Саме за геральдичними символами у свій час ідентифікували портрети гетьмана Павла Полуботка, Й. Вільчепольського, полковника Івана Чорниша.

Клейноди, атрибути козацької влади (булава, пернач), відображені в портретах ХVІІ–ХVІІІ ст., дають чітку інформацію про посади. Парадні та камерні портрети гетьманів, полковників, воєвод, царів супроводжувалися цими атрибутами влади. За допомогою зброєзнавства (науки про історичну зброю) можна ідентифікувати портретованого з певною верствою, оскільки присутність зброї на портреті — ознака військового рангу портретованого, і в усякому разі це була відповідність певному соціальному прошарку. Наприклад, шабля неодмінно була атрибутом парадних та напівпарадних портретів козацької старшини, польської шляхти, царів, осіб на російській службі. І саме портрети козацької старшини надають інформацію про пошану до шабель: до турецької шаблі (портрет М. Миклашевського), «ординки» (портрет Г. Гамалії), «орла» (портрет В. Кочубея), козацько-угорської шаблі (портрет О. Острозького).

Окрім того, знання медальєрики (наука про медалі) та фалеристики (наука про військові, державні відзнаки тощо) допомагає «прочитати» посаду чи приналежність до певного соціального стану. Портретний живопис ХVІІ–ХVІІІ ст. представляє широку палітру нагород Речі Посполитої та Російської імперії і несе унікальну інформацію про історію орденів, нагрудних медалей, відзнак, значків, металевих знаків, виготовлених на честь подій чи видатної особи. І, врешті, уніформологія (наука про уніформи військові, державні) надає достовірну інформацію про відповідність костюму соціальній верстві — козацької старшини, міщан, князів,

селян, допомагає встановити військовий ранг та звання, приналежність до роду військ.

На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Створюючи портрети світського характеру, митці мали більше можливостей для розкриття психологічного стану та соціальної приналежності портретованого; портрет відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував її характер, вдачу, якості. Українські портрети даного періоду писалися з натури, і варто зауважити вагому деталь — на цих портретах були представлені зображеннями усіх верств тодішнього населення: від представників царських родів та вищого духовенства до селян. Але в цей же час проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Як зазначає П. Білецький, «найобдарованіша молодь тим часом тягнеться з України до Петербурга, де є Академія мистецтв, де перед нею відкривається широке поле діяльності і творчого росту. В цьому зв’язку досить назвати імена киянина Дмитра Левицького, Антона Лосенка з Глухова, Володимира Боровиковського з Миргорода, які стали провідними російськими живописцями, скульптора Івана Мартоса, професора і ректора Петербурзької академії. Час іконопису, епітафійних і ктиторських портретів, панегіричних тез скінчувався, світські види мистецтва захоплювали художників»1 (про живописців Д. Левицького та В. Боровиковського див. відповідні підрозділи підручника).

Народна картина «Козак Мамай». Як вже зазначалося, серед парадних портретів, мініатюр в родинних зібраннях збагатілої козацької верхівки зустрічалися й народні картини на різні сюжети, писані невідомими малярами. Типовою серед цих народних картин було зображення козака, яке отримала в українському народі назву «Козак Мамай». Козак Мамай — традиційна назва української народної картини, відомої в численних варіантах («Козак — бандурист», «Козак — душа правдивая» тощо). Це також традиційний в українському мистецтві сюжет, іконографія якого

1Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII ст. — К.: Мистецтво, 1981. — С. 124.

«славного рідного минулого» України. На сьогоднішній день відомо близько ста подібних творів XVIII — першої половини XIX ст.

Козак Мамай — один із найпопулярніших в Україні образів козака-лицаря, якого називають архетиповим уособленням козацтва загалом, адже «цього козарлюгу ні куля, ні шабля не брали, бо він був заворожений, тобто — безсмертний. І в огні він не горів, і в воді не тонув, бо виходив із вогню мокрим, а з води — сухим. А ім’я його знане було по всій-усій Україні: Мамай. Саме цього козака на Запорожжі ніколи не було. Але були тисячі до нього подібних. Саме тому Мамай — не просто сам по собі Мамай, це — вся козацька Україна. Це — незвичайний характерник (так називали в наших краях добрих чародіїв), помічник і захисник усіх чесних людей»1. Перші відомі зразки Козака Мамая сягають ранньої доби козаччини, ім’я «Мамай» не пов’язане з певною особою, а є назвиськом козака взагалі. Оповіді про козака Мамая можна зустріти серед народних легенд, переказів, примовок. Та чи не найкраще його образ відтворений у народному живописі: в оксамитному жупані, сап’янових чоботях та синіх шароварах; кругла поголена голова з хвацько закрученим за вухо «оселедцем», довгі вуса, чорні брови, карі очі, тонкий ніс, рум’яні щоки — перед нами портрет красеня-молодця, яким він склався в народній уяві. Такі картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконницях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами часто з написом: «Я козак Мамай, мене не займай». Згадані малюнки, що дійшли до нашого часу, не тільки вдало прикрашали домівку, а й розповідали про смаки та світогляд хазяїв, оскільки «народна романтика, продовжуючи традицію, героїчне минуле і трагічне сучасне, трактуючи трагічне як спротив насильству через сміх, бурлеск, нехтування репресіями, піднімала в улюблених образах гасла часу. Таким залишався «Козак Мамай», волелюбний герой, який і в нових умовах зберігає усі свої традиційні атрибути, традиційну позу й зовнішній вигляд…»2.

Композиція більшості картин побудована за однією схемою: козак сидить під деревом (найчастіше — дубом), по-східному («по-турецьки») підібгавши ноги, перебирає струни бандурі або палить люльку. Поруч його вірний товариш — кінь, довкола — речі, з якими козак нерозлучний — шабля, рушниця або пістоль, люлька, штоф і чарка, часом навіть герб (на одній картині є про це іронічно-глузливий напис: «Я єсть козак іменитий, маю собі герб знаменитий. Бач він висить на дубі прибитий...»). Наявність дерева у композиції свідчить про особливий часопростір зображення, адже це — світове дерево, яке за народним уявленням перебуває в центрі світу, тобто у священному просторі. Особлива роль світового дерева для людської свідомості визначається тим, що воно виступає ланкою між всесвітом (макрокосмосом) і людиною (мікрокосмосом) і є місце їхнього перетину; могутнє дерево, зображене на картині «Козак — Мамай», безсумнівно дуб, священне дерево індоєвропейців. Козак сидить замріяним під час перепочинку, проте сам кінь вказує на цілком протилежний характер подібних тверджень, адже його зображено високо прив’язаним до списа і в динамічній позі, готовим до швидкого руху. Це вказує не лише на постійну готовність козака чинити опір, але й на те, що кінь відіграє певну роль у діях свого власника. Вказують на це і інші елементи картини. Козака Мамая на таких картинах завжди малювали з народним музичним інструментом. Бандура або кобза в його руках — духовно-чарівний інструмент, символ співочої душі народної. Часто на малюнках ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов’язані зі смертю козака — спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.

Часто подібні картини про козака Мамая супроводжували написами, сумними або веселими та дотепними, з добірним народним гумором: «А що ти на мене дивишся? Хіба не відгадаєш, відкіль родом і як звуть — нічичирк не знаєш. У мене ім’я не одне, а є їх до ката, як попадеш на мого свата. Як хочеш назви, на все

дозволяю, тільки крамарем не називай, бо за те полаю. Я ніколи не міряю по аршину, хіба кому із гвинтівки гостинця подарую у спину. Та правда. Случалось ярмаркувати і з ляхами кожухи на жупани міняти, та й горілочку добре куликати. Гай! Гай! Як я молодий бував, що то в мене за сила була, що, ляхів борючи і рука не мліла, а тепер здається, що і вона сильніша, ніж козак: з ляхами тільки день побитися, плечі і не болять».

Прагнучи змалювати козака, як представника широких мас, народні маляри уникали індивідуалізації його образу, цей козак повинен був уособлювати образ широких кіл козацтва (від старшини до найнижчого чину козацтва), навіть коли йшлося про певну історичну особу («А тепер, як нічого в мене немає, то ніхто мене не знає...», «Коли кому трапиться в степу побувати, той може моє ім’я угадати...»). Конкретизуючи зображення написами, народні живописці вкладали в уста козака слова, які повинні були розширити уявлення про нього як про мужнього та відважного бійця проти іноземних загарбників. Словами з народної пісні часів Богдана Хмельницького («Пиво варить зачинайте...») він ніби каже про себе:

«Лучилось мені не раз у степу варити пиво: Пив турчин, пив татарин і пив лях на диво… Много лежить і тепер по степу з похмілля Мертвих голов і кісток од того весілля.

Гей, нуте, ви степи, горіть пожарами, Бо вже час кожух міняти на жупан з ляхами».

В цих народних картинах козак виступає не лише як суворий месник, що шукає нагоди з татарином або ляхом «погуляти». Йому властивий і непідробний ліризм, і схильність до мрійливості; не випадково він зображувався не тільки з пістолями, шаблями та рушницями, але й з нерозлучною його супутницею — бандурою або кобзою. Окрім того, невід’ємною рисою характеру козака Мамая є схильність до гумору, він часом готовий поглузувати навіть сам із себе: «Козак — душа правдивая, сорочки не має. Коли не п’є, то воші б’є, а все ж не гуляє».

На картинах іншого типу Козак Мамай виступає як герой різних сюжетних сцен у взаємодії з іншими персонажами: паном, корчмарем та ін. В колоритних образах козака-бандуриста знайшов мистецьке втілення ідеал народного героя: вродливого і дужого, безстрашного й винахідливого, байдужого до смерті, мудрого й веселого водночас:

«Не завидую нікому — ні панам, ані царю. Богу своєму святому я за все благодарю!

Хотя титлом і не славен, та жизнь весело веду, У ділах своїх ісправен, я вовік не пропаду»

Завжди постає питання про авторів цих картин: «хто ж малював ці дивовижні картини, які, мов птахи, розліталися по всій Україні, не минаючи жодної світлиці? Їх було тисячі, цих безіменних художників. Вийшли вони і з козацтва, і з городян, і зі спудеїв знаменитої Києво-Могилянської академії, і з усіх усюд нашого краю. Кожен з них по-своєму уявляв Мамая, але кожен бачив його козаком-характерником з бандурою в руках і при вірному коневі. Бо ж інакше що то був би за козак?»1. Скоріш за все, картини з козаком Мамаєм малювалися і мандрівними дяками, і сільськими чи містечковими «богомазами»-іконописцями, інколи — випускниками різних навчальних закладів, а подекуди — й завзятими любителями-дилетантами. Але ця народна картина — це поєднання українського словесного фольклору (хвацької козацької пісні чи дотепного вертепного вірша) з традиціями народного малярства.

Образ козака Мамая трапляється часто в пізнішому мистецтві в творчості І. Рєпіна, Ю. Нарбута, М. Бутовича. Але образ козака Мамая не загубився протягом сторіч, він зображується професійними художниками і зараз. Так, наприклад, сучасний український митець П. Ганжа згадує це так: «А я наважився, з душевним трепетом, зробити кілька ескізів образу козака Мамая... В кожному разі це був мій, і тільки мій козак Мамай, той, що уславився на моїй святій дніпровій землі й про котрого народ каже: «Козак — душа

1Слабошпицький М. Ф. З голосу нашої Кліо: (Події і люди української історії). — К.: Довіра, 1993. — С. 100.

правдивая». І, врешті, утвердився я, художник-професіонал, у необхідності створення саме народної картинки, яка має свої непохитні закони, закони як декоративності, так і своєрідного образного бачення та досить непростого технічного вирішення... Народна картинка в основному була поширена на Лівобережній Україні та Київщині. Високий авторитет їй створили звичайні сільські самоуки — маляри, котрих знали геть усі — від малечі до сивобородих, в кожному куточку землі. Бо ж вони малювали не щось там, а святі ікони, писали народну картинку на полотні олійними фарбами. І саме народна картинка із зображенням козака-бандуриста із Запорогу впродовж сторіч користувалася найбільшим попитом. Як правило, козак на тій картинці сидів, обнімаючи бандуру. Він був різного віку й різної зовнішності. Наприкінці XVIII сторіччя викристалізувався своєрідний еталон, отой варіант народної картинки, який зберігався всю наступну сотню років. Це гармонійно врівноважена, із замкнутим внутрішнім рухом, постать козака, який сидить із підібганими під себе ногами. Козака молодого, чорнобрового, вродливого. З картини він дивиться спокійно, зухвало навіть, сидить велично. Весь у розквіті сил. Поголена голова, але довгий, закручений оселедець та тонкі розкішні вуса й широко відкриті очі кажуть без слів про незнищенність духу, про невмирущість його єства. А отже, і його народу. Зодягнений козак Мамай у багату одіж, взутий у сап’янові чоботи. В його рисах ніби не вгадується характер грізного воїна. Його зброя — бандура. Та все ж, коли виникне оте «треба!», він неодмінно стане на прю з ворогами, стане захисником! Народна картинка, як би і хто б її не сприймав, навіює спомини про відшуміле минуле, про втрачену і здобуту волю. Навколо козака чимало різних необхідних деталей, що свідчать про його романтичне життя, про відвагу та щедру й широку вдачу. Біля нього, неодмінно ж, — надійний друг — осідланий кінь, бойова зброя: шабля, рушниця, пістоль, порохівниця. Інколи лук. Й конче ж — довга, як і вуса, козацька люлька. А ще — карафа з горілкою, в’ялена риба. Над ним світиться «козацьке сонце» — місяць...»1.

1Ганжа П. О. Таємниці українського рукомесла. — К.: Мистецтво, 1996. — С. 73–35.

Контрольні запитання:

1.Хто виступав основним замовником портретів в добу українського бароко?

2.В чому полягає своєрідність українського барокового іконопису?

3.Що таке парсуна? За якими характерними рисами парсуна відрізняється від світського портрету?

4.Що таке козацький, чи старшинський портрет? Які його характерні риси?

5.Яким чином знання геральдики (наука про герби), медальєрики (наука про медалі), фалеристики (наука про військові, державні відзнаки), уніформології (наука про військові та державні уніформи) допомагає «прочитати» посаду чи приналежність до певного соціального стану зображених на козацьких портретах?

6.Хто був творцем народної картини «Козак Мамай»?

7.В чому полягає символіка народної картини «Козак Мамай»?

Правова свідомість українського населення в період Нового часу

Феномен магдебурзького права, як відомо, був фундаментальним фактором, який визначав морально-правову культуру Європи зрілого Середньовіччя та Нового часу. В східно-християнському ареалі, на українських землях магдебурзьке право отримало розповсюдження в її західній та центральній частині. Це був один з перших в історії прикладів вестернізації (запозичення зразків західного права) соціального ладу православної Русі.

Особливості функціонування звичаєво-правової традиційної культури українців. Магдебурзьке право прийшло зовсім не на порожнє місце. В часи існування Давньої Русі основними законодавчими актами виступала «Руська правда», а потім систематизований та кодифікований «Литовський Статут» XVI ст., але головним підґрунтям для його впровадження стала традиційна

народна правова культура. Ця культура представляла собою достатньо специфічне явище, оскільки сама вже являлась синтезом трьох елементів: 1) звичаїв, які йшли з глибокої, ще дохристиянської архаїки; 2) норми нової, християнської моралі; 3) норми поведінки, які були результатом довгого життя в межах правових систем, зокрема, давньоруських. Тому, як принагідно зауважують дослідники, «звичаєво-правова культура займає важливе місце

вісторико-культурній спадщині українського народу, оскільки тривалий час українці не мали своєї держави, а законодавство сусідніх держав не враховувало особливостей традиційного господарювання, етнічної специфіки землеволодіння і землекористування, особливостей народної правосвідомості та ментальності, що створювало ситуацію, за якої право практично не мало сили, і тоді прогалини в законі займав звичай. Соціальні відносини

вселянському середовищі переважно регулювалися звичаєвими традиціями [Курсив наш. — Авт.], пристосовуючись до закону,

ачасом і відверто ігноруючи його»1. Також варто додати, що «закони, що діяли в державі, в середовищі селянства «не працювали», селяни продовжували жити за виробленими століттями принципами і нормами, дотримуючись традиційних економічних та правових звичаїв»2.

Розглянемо характерні приклади традиційної народної правової культури. На відміну від тяжких злочинів (крадіжок, вбивств), розгляд яких передавався в суд (селянські справи розглядалися

уволосних судах, з’їздами мирових посередників, губернських присутствій із селянських справ, окружними судами, судовими палатами тощо), менш тяжкі злочини (дрібні крадіжки, аморальна поведінка) каралися місцевою громадою на основі звичаїв сус-

1Гримич М. В. Звичаєво-правова традиційна культура українців ХІХ — початку ХХ ст. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня док-

тора історичних наук. Київський національний університет імені Т. Шевченка, 2005. — С. 3.

2Гримич М. В. Звичаєво-правова традиційна культура українців ХІХ — початку ХХ ст. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. Київський національний університет імені Т. Шевченка, 2005. — С. 6.

пільного засудження. Тому «саме громада ревно стежила за додержанням узвичаєних правових і морально-етичних норм, карала порушників, піддавала їх загальному осуду. Наприклад, у XIX ст. винних карали штрафами, били різками, садили «в холодну». Публічному осуду й осміянню піддавали злодіїв, жінок, що порушували шлюбну вірність. Наприклад, злодіїв водили по селу з украденою річчю в руках і соромили перед кожною хатою»1. Серед цих громадських покарань — вимазування воріт дьогтем, «покривання» дівчини, яка завагітніла та народила позашлюбну дитину, хусткою, яка була символом заміжньої молодиці, зав’язування спідниці на голові з руками жінки-гульвіси, вимазування дьогтем та викачування в пір’ях спійманих коханців. Крадії, яких ловили на гарячому, водили по селу з вірьовкою на шиї чи з краденим (наприклад, куркою) на шиї. Такі звичаї були різноманітними, тим не менш, найбільш тяжкою формою суспільного засудження був соціальний бойкот: такі люди опинялися поза громадою — їх цуралися, не звали на весілля чи хрестини, в гості, не довіряли їм, не допомагали. Такі звичаї, очевидно, в першу чергу були інстинктом соціального самозбереження: за їх допомогою виховувалася моральність всіх членів громад, яка гарантувала усталеність, стійкість та порядок життя.

Магдебурзьке право на українських землях. Важливу роль у культурному, політичному та економічному житті кожного народу відігравали міста, які завжди були центрами торгівлі та різноманітного ремесла. У XIV–XVI ст. міста, які за князівських часів жили в тісному господарському зв’язку з землею, поступово відокремлюються від села. Варто зауважити, що залежність життя середньовічного міста від змін сезонів природи і пов’язаних з цією зміною видів діяльності у городянина вже набагато слабша, ніж у селянина. Спосіб життя середньовічних міщан, які займалися торгівлею та ремеслом, принципово відрізнявся від сільського ритму життя.

В цей час, незважаючи на засилля магнатів і шляхти на українських землях, ростуть старі міста, відбудовані після монгольського

1Потапенко О. І., Кузьменко В. І. Шкільний словник з українознавства. — К.: Український письменник, 1995. — С. 67.

нашестя, та виникають нові. Монголо-татарська навала призвела до занепаду цілої низки ремесел: деякі галузі ремесла цілком занепали, інші зазнали погіршення техніки й якості виробів, послабили зв’язки міських ремісників з ринком. Найшвидше ремісництво відновилося у Галицько-Волинській державі, де у XIV–XV століттях постала цехова організація в системі магдебурзького права.

Найдавніший документ, який змістовно стосується магдебурзького права — привілей архієпископа Віхмана місту Магдебург від 1188 року, який містив правила процесуального та кримінального права. Магдебурзьке право було феодальним міським правом, яке виникло в XII–XIII ст. в німецькому місті Магдебург та діяло в більшості середньовічних міст Німеччини. Поступово магдебурзьке право приймалося в інших землях на сході Європи, де його також називали «німецьким правом». Звідси воно спочатку прийшло в Сілезію, де розповсюдилося разом з німецькими колоністами. З Сілезії магдебурзьке право перейшло в землі Великої та Малої Польщі. В ХІІІ ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі, на міста Литви, Чехії, Угорщини, а далі на схід, на західноукраїнські землі.

Магдебурзьке право — це феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління та суду феодалів і отримували права самоврядування. Магдебурзьке право як збірник законів XIII ст. стає найпоширенішим міським правом середніх віків в Західній, Центральній та Східній Європі. Це право не було єдиним зводом правових норм. Фактично це була узагальнююча назва комплексу правових джерел, які в різні часи використовувались в органах міського самоуправління та міських судах різні європейські країни. До особливостей магдебурзького права в містах України належало те, що тут у своїй щоденній діяльності городяни керувались здебільшого не першоджерелами цього права, а його приватними компіляціями — творами юристів Речі Посполитої: збірником міського права польських юристів Б. Гроїцького (починаючи з 1566) та П. Щербича (1581), збірником хелмінського права П. Кушевича (1623). Крім того, на український варіант магдебурзького права впливали звичаї самоврядування та судочинства української

спільноти, багато з яких, ймовірно, мали коріння ще з князівських часів (розглянуте вище так зване звичаєве право).

Містам, які його отримали, надавалося самоуправління, право власності на землю, пільги відносно ремесел та торгівлі та майже повністю звільнення від феодальних повинностей. Магдебурзьке право встановлювало порядок обрання міської влади, її функції, основні норми цивільного і кримінального права, правила судочинства та оподаткування, визначало діяльність купецьких об’єднань, ремісничих цехів, порядок торгівлі, опіки, спадкування, визначало види покарання за різні злочини тощо. Також члени міського правління наглядали за порядком та безпекою в місті, за санітарно-гігієнічним станом, вони приймали рішення щодо архітектурної забудови міста. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників.

Німецька колонізація та поширення магдебурзького права на українських землях. Першим поштовхом для надання магдебурзького права українським містам була німецька колонізація в українські землі в ХII–ХV ст. Ця колонізація, на думку вчених-істориків, була нормальним і звичним для того часу економічним процесом. Татарські походи XIII ст. на Русі призвели до спустошення міст і сіл, до суттєвого зменшення населення та занепаду торгівлі і ремесел. В такій непростій ситуації певні пільги надавалися німецьким бюргерам та полякам, які прибували в ці міста для постійного проживання, адже німецька колонізація несла з собою піднесення підупалої торгівлі та економічного життя, та відродження ремесел та промислів. Так, дослідники зазначають, що «польська королівська влада була заінтересована у розвитку міст як джерела прибутків для її казни й опертя у стосунках із феодальною опозицією. Тому українські міста, як і польські, одержали Магдебурзьке право, що дало їм самоврядування. Але в той же час польський уряд стимулював переселення в українські міста іноземців — здебільшого поляків і німців, позбавляючи некатолицьке населення, яке складалося переважно з українців, прав участі в органах самоврядування,

а також інших громадянських прав. Українські купці та ремісники, живучи в містах в умовах дискримінації, болісно відчували національний гніт і розділяли долю всього українського народу»1.

Німці-колоністи, починаючи з XII ст., як згадують джерела, починають селитися у містах Галицько-Волинського князівства. Кількість їх збільшується у XIII ст., коли для заселення спустошених монгольськими ордами українських земель та ліквідації наслідків поразок стало не вистачати власних людських ресурсів. Князі, особливо Данило Галицький, усіляко заохочували німців до переїзду на українські землі, обіцяючи їм різні привілеї. Ось як описує Галицько-Волинський літопис німецьку колонізацію

вУкраїні після монгольської навали: «німці з Сілезії, Саксонії та

зРейну були основними переселенцями до руських міст, які відбудовувалися чи будувалися заново. Німці йшли вдень і вночі, купці і ремісники, бо власне їх найбільше бракувало».

Однак німці-колоністи важко звикали до місцевих порядків, які до того ж вважали недосконалими, і тому заводили у густозаселених місцях проживання свої торговельно-промислові традиції та звичаї — норми магдебурзького права. І дійсно, міські привілеї спочатку надавалися саме переселенцям з етнічно німецьких теренів, а потім поширювались на всіх мешканців міста. Запровадження магдебурзького права у деяких містах спочатку викликало опір православного населення, оскільки супроводжувалося посиленням іноземної експансії, обмеженням прав некатолицького населення, але згодом ця суперечність зникла. Магдебурзьке право було пристосовано до місцевих умов, його охоче застосовували не тільки в містах, а й у військових козацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент «давніх прав» українського народу і широко використовувалося

вусіх спробах кодифікації «малоросійського права».

Шлях здобуття магдебурзького права українськими містами був дещо відмінним від того, як здобувались ці ж свободи в країнах Західної Європи. Там міські вольності виборювались міщанами

1Уманцев Ф. С. Мистецтво давньої України. Історичний нарис. — К.: Либідь, 2002. — С. 53.

здебільшого в результаті запеклої боротьби проти світських і духовних сеньйорів — власників міст (так звані «комунальні революції»). У містах українських земель, які входили до складу ГалицькоВолинської держави, а після її падіння в середині ХIV ст. — Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої — його отримували внаслідок зусиль державної влади та власників міст. Магдебурзьке право надавали українським містам великі князі литовські і королі польські, які були зацікавлені в економічному розвитку міст як джерел прибутку.

Жителі міст, які мали магдебурзьке право, були юридично вільними і несли загальнодержавні повинності — утримували адміністрацію і королівське військо, сплачували податки. Міщани мали право будувати будинки, на нижніх поверхах яких було дозволено відкривати крамниці, хлібні засіки. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок, млин та гостинний двір для приїжджих купців. Всі доходи поступали в міську скриню, з якої йшла плата за магдебурзьке право — місто сплачувало в державну казну призначену суму грошей. За цим правом купці, які привозили товари в місто, повинні були продавати їх тільки оптом, а купівля — продаж вроздріб була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати вроздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки служили економічному розвитку міст і збагаченню міщан.

Магдебурзьке право давало дозвіл на більше (як правило, в державних містах) чи менше (в приватних містах, таких, наприклад, як Острог) самоврядування і право на власний суд (судочинство велося польською та латинською мовами), які обирались міщанами. Таке самоврядування здійснював спеціальний орган влади — магістрат. Магістрат дбав про стягнення податків з млинів, броварень, гончарень. Головна роль в магдебурзькому праві належала війту, який був на чолі міської управи (магістрату), війта призначав король або місцеві старости. Значно рідше магістрати очолювали один або кілька «бурмистрів». Та не лише королі надавали це магдебурзьке право, його могли надавати окремі пани та землевласники. До компетенції магістратних рад входило також розвиток міст, організація комунальних служб, зокрема нагляд за

санітарним станом, впровадження протипожежної охорони, піклування про сиріт та безродних старих людей, дотримання суспільного порядку та безпеки.

Як зазначають дослідники, «західна культура йшла й до життя, де магдебурзьке право та цехи глибоко закорінилися і зробилися в нас своїм рідним»1. Тому відповідно до магдебурзького права всі міста України поділялися на три категорії. До першої належали міста, що отримали магдебурзьке право від литовських князів, польських та угорських королів. Переважно це були міста Правобережної України. Раніше магдебурзьке право було надано містам Закарпатської України, яка на той час входила до складу Угорщини. З 1329 цим правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. В 1356 році магдебурзьке право у відповідності з привілеєм польського короля Казимира III отримав Львів. Згодом це німецьке право отримали Сянок (1339), Кам’янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1431), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494–97). Як пише дослідник української культури Ф. Уманцев, «1596 року укладенням Люблінської унії було завершено процес підпорядкування українських земель панській Польщі… Зростання товарногрошових відносин сприяло розгортанню в містах торгівлі, ремесел і багатого, переважно польського та спольщеного, патриціату з широкими міжнародними зв’язками з країнами Західної Європи, Балкан, Венецією, Генуєю, Флоренцією. В українські міста, у Львів, який стояв на перетині торгових шляхів, сильними струменем вриваються художні впливи західного мистецтва»2. Були на Галичині і села на магдебурзькому праві; ймовірно, що до другої половини XV ст. тут їх вже нараховувалося половина.

До другої категорії входили міста, які отримали магдебурзьке право від їх власників. Так, заможні князі Вишневецькі у XVI ст. подарували магдебурзьке право містам Лохвиці, Лубнам, Пирятину, Прилукам, Ромнам, Хоролу, Гадячу. До третьої категорії належали

1 Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. — К.: Довіра, 1992. — С. 26.

2Уманцев Ф. С. Мистецтво давньої України. Історичний нарис. — К.: Либідь, 2002 — С. 24.

міста, яким магдебурзьке право було надано грамотами гетьманів після приєднання України до Московської держави. В 1752 році це право було дароване гетьманом Кирилом Розумовським Полтаві, в 1758 році — Новгороду-Сіверському. До кінця XVIII ст. магдебурзьке право одержали майже всі міста Лівобережної України. Грамоти гетьманів переважно підтверджували права міст України на самоврядування, які вони отримали, перебуваючи ще під литовським та польським пануванням. Міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI–XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620) — зараз це територія Брянської області в Росії, Ніжин (1625). Отже, протягом XIV–XVI ст. магдебурзьке право поширилося на всій Правобережній та частині Лівобережної України. Діяло дане право паралельно та у відповідності з іншими джерелами права, що були у той час в Україні. Так, як вже зазначалося, норми звичаєвого права, що склалися на Україні, відповідно до статутів разом із магдебурзьким правом були обов’язковими для застосування.

Цехова структура ремісництва. Мешканці міст в соціальному відношенні поділялися на три категорії: патриціат (тобто міську аристократію), бюргерство — заможне міщанство (ремісничі майстри, середні і дрібні торговці), та основну частину жителів міст складав плебс — міська біднота, які перебували поза феодальною залежністю та цеховою структурою. Але аристократія і бюргерство як окремі групи в Україні існували тільки у великих містах, в невеликих містах і містечках ці дві соціальні групи не були розділені. У містах проживали також духовенство і шляхта.

Виробничу основу міста складало ремесло — дрібне ручне виробництво. За магдебурзьким правом всі ремісники окремого міста об’єднувалися в цехи — професійні об’єднання ремісників певної спеціалізації (кравців, бондарів, ковалів, м’ясників, крамарів). Загальною причиною виникнення цехів була необхідність згуртування проти об’єднаного розбійництва дворянства, а також потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях. Дослідники принагідно зазначають, що «в першу чергу цехи були об’єднаннями економічного характеру, які виконували завдання

організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів робітників»1. Продукт ремісничої праці виготовлявся окремим виробником звичайно з власної сировини, часто ним же самим виробленої, за допомогою власних засобів праці і власними руками або руками сім’ї.

Внутрішні правила цехів були спрямовані на підтримання економічної рівності серед її членів шляхом як стримування збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала сувора регламентація виробництва і збуту виробів. Кількість учнів та підмайстрів, що їх могли мати майстри, теж підлягала суворій регламентації, тобто обмеженням. Окрім того, «у цехах існувала чітка система навчання, суворі правила складання іспиту на здобуття звання майстра, який повинен був виконати «шедевр» — тобто конкурсний твір. Так, за програмою 1535 р. львівський цех ткачів вимагав від кандидата в майстри зробити кілька тканих речей — скатертину, рушники — у складній техніці, а від майстра з гаптування — вигаптувати «святий образ»… Цеховий устрій передбачав певні морально-етичні норми поведінки між майстрами та їх учнями, засновані на солідарності членів, дисципліні, що суворо дотримувалась»2.

Цехи становили собою спільноти, що мали відносно самостійний характер і поширювали вплив на всі сторони життя своїх членів. Цехи виступали своєрідною корпорацією, оскільки вони також були релігійними об’єднаннями: кожний міський цех (пекарі, гончарі, сідляри) мав або свою церкву чи капличку, чи, принаймні ікону в церкві; окрім того, кожний цех мав свого патрона — певного християнського святого, який протегував даному ремеслу. Так, зокрема, християнські святі Кузьма та Дем’ян були патронами ковалів, святий Миколай вважався покровителем моряків та рибалок. Також «цех був військовою організацією, що брала участь в охороні

йобороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського

1Балушок В. Г. Світ середньовіччя в обрядовості цехових ремісників. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 16.

2Кара-Васильєва Т. Літургійне шитво України XVII–XVIII ст.: Іконографія, типологія, стилістика. — Львів: Свічадо, 1996. — С. 26.

ополчення»1. Звична річ, у кожного ремісничого об’єднання були певні атрибути та символи свого ремесла: це були емблеми з зображенням знарядь праці (які могли зображуватися на вивісках), прапори (які використовувалися під час релігійних процесій чи під час воєнних дій). Також цехи мали цехову печатку, а також скриньку, де зберігалися документи (про прийом до цеху нових учнів чи про перехід підмайстра в розряд майстрів) та спільні цехові гроші.

До провідних галузей ремісничого виробництва на Україні належали: ковалі (вироблення металевих речей — ножів, плугів, сокир); зброярі (вироблення зброї); ювеліри (вироблення прикрас

ззолота, срібла коштовного каміння); будівельники (муляри, каменярі); гончарі (вироблення глиняного посуду); слюсарі (виготовлення ключів); кравці, шевці; представники ремесел, пов’язаних

зобробкою деревини (бондарі — ті, що робили бочки, столяри,

теслі); харчові ремесла (пекарі, бубличниці, пивовари, м’ясники, різники); крамарі (купці та дрібні торговці); кушніри та лимарі (шкіряне виробництво). Це ж принагідно зазначають й дослідники, що «з поширенням на землях України Магдебурзького права всюди виникають численні ремісничі цехи різного напрямку. Так, цеховий устрій у Ніжині виникає з наданням йому в 1625 р. Магдебурзького права. Збереглась найдавніша цехова книга Лівобережної України — книга ковальського ніжинського цеху, а також ткацького, в якому в 1634 р. було 15 майстрів»2.

Цехи мали завданням регламентувати виробничу діяльність (продукцію, якість, ціни) майстрів і захищати їх від утисків можновладців, влади, а також від конкуренції сільських ремісників, які переселялися до міст (це так звані «партачі»). Так, дослідники принагідно зазначають, що «крім цехового, в українських містах феодальної епохи існувало і позацехове ремесло. Маса позацехових ремісників (так званих партачів) складалася з міських ремісників, які не були прийняті до цехів у зв’язку з політикою

1Балушок В. Г. Світ середньовіччя в обрядовості цехових ремісників. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 17.

2Кара-Васильєва Т. Літургійне шитво України XVII–XVIII ст.: Іконографія, типологія, стилістика. — Львів: Свічадо, 1996. — С. 27.