darenska_2

дворяни користувалися до цієї реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, які закріплюють привілейоване становище дворянства: дворянам надавалося право одержувати на пільгових умовах кредити у заснованому в 1885 році Державному земельному банку, а також у приватних земельних банках під заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції, особливо цукру за кордон. Дворяни, окрім доходів із величезних земельних площ, що залишалися у їхній власності, відтепер отримували значні кошти від викупних селянських платежів та орендної плати за землю. Окрім того, дворяни займали пануюче положення і в державному механізмі: вони очолювали училищні ради, визначали особистий склад мирових суддів, в органах земського та міського самоуправління дворянству відводилося головне місце. Розширюється кількість дворянських привілейованих навчальних закладів (кадетських корпусів, Інститутів шляхетних дівчат). Отже, можна зробити висновок, що за своєю суттю ці реформи спрямовувалися на збереження в нових соціальних умовах політичної влади й панівного становища дворянства, і правове положення дворянства не змінилось. Переваги дворянства, встановленні ще законодавством при Катерині II, не втратили своєї сили, і навіть на початку XX століття дворянство продовжувало залишатися найбільш привілейованим станом в Російській імперії (хоча внаслідок реформи, втрати земель багато дворянських родів згасли).

У другій половині XIX в., коли більша частина дворян втрачала зв’язок із землею, служба нерідко ставала єдиним джерелом доходу. Однак процес модернізації суспільства неминуче призводив до розмивання дворянського стану, і протидіяти цьому було неможливо. Привілеї царського уряду для дворянства вже не могли зупинити майбутні соціальні катаклізми. Вся станова система Російської імперії, яка існувала з XVIII ст., була скасована в 1917 році декретами радянської влади про повне скасування чинів, станів та титулів. Переважна більшість дворянських родів Російської імперії були знищені більшовиками під час громадянської війни та червоного терору, невелика частина дворян емігрувала до країн Західної Європи, Америки, Канади, Аргентини.

Контрольні запитання:

1.Що означає слово «дворянин»? Чому дворян називали «служилими» людьми?

2.Поясніть, яке значення мали петровська «Табель про ранги» та катерининська «Жалувана Грамота дворянству» для формування дворянського стану?

3.Які права, привілеї та переваги отримали дворяни Російської імперії?

4.Яким чином формувалося малоросійське дворянство?

5.Хто з української козацької старшини міг претендувати на отримання дворянського статусу?

6.Яким чином історична діяльність невизнаного малоросійського дворянства сприяла розвитку вітчизняної історіографії?

7.В чому полягало значення дворянства?

8.З якого історичного моменту почався фактичний занепад російського дворянства?

Архітектура українського класицизму XVIII — XIX ст.

Архітектура — передусім мистецтво створення будівель, споруд та їх комплексів. Це явище матеріальної культури і водночас один із провідних видів пластичного мистецтва, що ґрунтується на єдності принципів краси і корисності. Як вид мистецтва, вона формує просторове середовище для життя і діяльності людини, виражає суспільні ідеї у художньо-естетичних образах.

Кінець XVIII — перша половина XIX ст. характеризуються в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням та утвердженням нового стилю — класицизму. На зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. Як слушно зазначають дослідники, «барокова декоративно-репрезентативна засада відходила в минуле, натомість яскраво відзначався норматив класицизму — об’ємне ідеалізуюче відтворення образу на основі

реальності, «в грецькій манері», з прагненням до простоти і ясності, раціональності і логічності, при композиційній цільності і зрівноваженості та загальній гармонійній єдності, що вимагає зразковості пропорцій, симетрії, абсолютної завершеності»1.

Класицизм (фр. classicisme, від лат. classicus — взірцевий) — художній стиль та естетичний напрям в європейському мистецтві кінця XVII — початку XIX ст. Для класицизму характерна орієнтація на художню творчість стародавньої Греції і Риму, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Таким чином, класицизм «спирався на античність і формально, і змістовно. Він використовував ордерні системи, героїчні моменти міфології, а також вчення стоїків, які закликали зберігати незворушну ясність духу серед загального хаосу»2. Величезний вплив на класицизм XVII ст. здійснив бурхливий розвиток археологічних знань про давньогрецьку та давньоримську культури — розкопки Геркуланума та Помпеї. З античності класицисти часто брали й теми та сюжети своїх творів, інтерпретуючи їх в дусі сучасної їм історичної епохи.

Окрім наслідування античності, основою теорії класицизму став раціоналізм, що спирався на філософські ідеї французького мислителя Рене Декарта: все, створене людиною, повинно бути розумно організованим та логічно побудованим. Художній твір, з точки зору класицизму, повинен будуватися на засадах суворих канонів, тим самим підтверджуючи логічність, точність та суворість самого світоустрою. Інтерес для класицизму представляв тільки вічне, незмінне, в кожному явищі він намагався розпізнати тільки сутнісні, типологічні риси, відкидаючи випадкові індивідуальні ознаки.

Ще у другій половині XVII ст. французьким мислителем Ф. Блонделем були сформульовані основні постулати класицизму. По-перше, краса вважалася властивістю природи, яка не зале-

2Дормидонтова В. В. История садово-парковых стилей. — М.: Архитектура С, 2003. — С. 138.

жала від смаків та поглядів людей. По-друге, закони краси можна осягнути засобами розуму, зокрема в архітектурі — за допомогою математики та геометрії. По-третє, закони краси вже визначили зодчі античності, тому доцільно вивчати не природу, а спадок античної епохи. Отже (а це було четверте положення), варто виробити чіткі правила, вічні та незмінні канони, яких слід неухильно дотримуватись. Саме тому інтерес для класицизму представляє тільки вічне, незмінне — в кожному явищі він намагається розгледіти тільки сутнісні, типологічні риси, відкидаючи випадкові індивідуальні ознаки. Завдання мистецтв — виявити ідеальну закономірність Всесвіту, часто приховану за зовнішнім хаосом і безладдям дійсності. Естетичну цінність для цієї культури має лише непересічне, непідвладне часові. Естетика класицизму надає великого значення суспільно-виховній функції мистецтва.

Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. Прекрасне виступає в ній як чітке, розумне, логічне начало, без будь-яких складностей і суперечностей, притаманних реальному життю. Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, проголошувало принцип зображення «чудової», «облагородженої» природи, ґрунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва. Основний естетичний принцип класицизму — вірність природі, логічно організованій і творчо опрацьованій розумом. На думку теоретиків класицизму, об’єктивно властива світові краса — симетрія, пропорція, міра, гармонія тощо — повинна відтворюватися в мистецтві у довершеному вигляді, за античними зразками.

Естетика класицизму почала своє становлення ще в добу пізнього Відродження в Італії, але як цілісна художня система вона сформувалася і найповніше виявилася в XVII ст. у Франції. Класицизм виник на гребені суспільного піднесення французької нації й французької держави, бо саме у XVII ст. сформувалась єдина французька держава, а в другій його половині Франція стала наймогутнішою абсолютистською державою Західної Європи. Можна сказати, що класицизм почався зі слів двох знаменитих людей,

Короля-Сонця Людовика XIV, який мовив фразу: «Держава — це я!», та знаменитого філософа Рене Декарта, який сказав: «Я мислю, а отже — існую». Саме в цих фразах закладені основні ідеї класицизму: вірність королю, Батьківщині, та торжество розуму над почуттями. Для Людовіка XIV, безумовно, класицизм здавався єдиним стилем, здатним висловити ідеї мудрості і могутності государя, розумності державного устрою, спокою і стабільності в суспільстві. Внутрішня боротьба, схвильованість, містичність, патетичність, святковість, пишність та вигадлива декоративність, такі явні в мистецтві бароко, ніяк не відповідали ідеалам ясності і логіки французького абсолютизму. Якщо головною ідеологічною опорою бароко була релігія, то пріоритетними для класицистів стали інтереси та потреби світської влади, зокрема монархічної держави.

Як архітектурний стиль, класицизм найяскравіше знайшов втілення у резиденції французьких королів у Версалі — єдиному ансамблі палаців, павільйонів, алей, каналів, ставків, фонтанів, статуй. Основні споруди Версаля нагадували формами давньоримські будівлі з величними колонами, портиками, скульптурами. У досить безлюдній місцевості, за вісімнадцять кілометрів від Парижа, у 1668–1669 роках виріс казковий палац, у безводному полі заструміли фонтани, виріс гігантський парк. Палац, фасад якого тягнеться на півкілометра, має три поверхи: перший — основа, опора, другий — головний, парадний і тому найвищий, третій, який увінчує будинок, легкий. Цей палац славився пишним декоративним оздобленням, особливо інтер’єру. Самі інтер’єри палацу складалися з анфілади кімнат, кульмінацією розкішного оздоблення яких мала бути спальня короля, де починався і закінчувався його день і де відбувались аудієнції. Версальський парк, як і весь ансамбль, — це програмний твір класицизму. Це регулярний парк, бо в ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фонтана та скульптур. Жодна доба, жодна епоха не давала такого синтезу мистецтв, як Версальський палац.

Архітектура класицизму. В зодчестві під класицизмом розуміється архітектурний стиль, розповсюджений в Європі

в XVIII — на початку XIX ст., головною рисою якого було звернення до форм античного зодчества як до еталону гармонії, простоти, суворості, логічної ясності та монументальності.

Для архітектури класицизму в цілому притаманна регулярна система планування міст та чіткість форми. Основою архітектурної мови та найяскравішим символом стилю епохи класицизму є антична колона (або ордер) з її чіткими прямими лініями. Палаци стилю класицизм відрізнялися парадною урочистістю і грандіозністю розкішних залів, суворою чіткістю анфілад і садовопаркових ансамблів. Класицизм тоді виправдовував свою назву — як «правильний зразок для наслідування». Все в стилі класицизм суворо визначено, чіткі і прямі лінії, правильні симетричні форми, починаючи від колон, віконних прорізів, меблів і закінчуючи суворими геометричними формами підстрижених кущів в саду. Так, дослідники принагідно зазначають, що «для архітектури класицизму характерні геометрично правильні плани, логічність та врівноваженість симетричних композицій, сувора гармонія пропорцій»1. У стилі класицизм царюють ясні геометричні форми і стриманий декор. Форми предметів спрощуються, лінії випрямляються, стає обов’язковою симетрія.

Класицизм на українських землях. Розглядаючи українську архітектуру XVIII — першої половини XIX ст., слід урахувати, що українські землі були історично роз’єднані й перебували в складі Росії, Австрії та Польщі (до її поділів 1772, 1793, 1795 років). Неоднакові умови економічного й культурного життя українського народу, що склалися на різних територіях під впливом конкретних соціальних та історичних обставин, позначилися й на характері архітектурних шкіл. Активне впровадження класицизму на українських землях здійснювалося через три великих центри: Петербург, Варшаву, Відень. Варшавський вплив простежується у палацовій архітектурі Волині та Поділля. Незважаючи на значну кількість італійських зодчих, котрі працювали у Польщі, насамперед у її

1Пилявский В. И. Архитектура классицизма в России во второй половине XVIII — первой трети XIX в. // Пилявский В. И., Тиц А. А., Ушаков Ю. С. История русской архитектуры. — Л.: Стройиздат, 1984. — С. 331.

столиці Варшаві, будівництво у польських землях в другій половині XVIII століття було орієнтовано на архітектуру Франції та Англії. Віденський вплив простежується в архітектурі Галичини.

Вплив Петербурга позначився на архітектурі Києва, Лівобережжя, Слобожанщини, в спорудженні грандіозних будівель

іпалаців. У другій половині XVIII ст. класицизм став домінуючим стилем всієї Європи, і в цьому ж столітті класицизм завоював і Російську імперію, ставши одним з найбільш поширених напрямів в архітектурі подальших часів. У цьому стилі побудовано багато будівель Санкт-Петербурга, Москви, а також більшість поміщицьких маєтків. Для дотримання ортодоксальної доктрини класицизму, вивчення античного спадку та його використання в Російській імперії були засновані художні академії, де функціонували школи з підготовки кадрів. Так, відкрита в 1757 році Петербурзька Академія мистецтв виховала багатьох архітекторів та художників, які зіграли значну роль в забудові українських міст. Російська держава виступала не тільки як вихователь кадрів, але

іяк основний будівельний замовник, вона намагалася розповсюдити ідеологічний вплив на всю галузь архітектурної діяльності. Ще в 1762 році заснували «Комісію забудови Санкт-Петербурга та Москви», де до кінця століття були вироблені принципи теорії та практики планування та забудови всіх міст Російської імперії. У зв’язку з відсутністю в провінції та новостворених містах Російської імперії достатньої кількості кваліфікованих спеціалістів та намагання надати містам цілісного стильового вигляду почали впроваджувати типові «взірцеві» проекти.

Особливість архітектурного класицизму Російської імперії — небачений масштаб організованого державного будівництва міст, «внаслідок визволення від турецького панування і заселення величезної території півдня України, виникали нові міста, села, резиденції вищих урядовців і поміщиків з палацами й парками, верфі, військові й торговельні порти на Чорноморському узбережжі. Помітно змінювався вигляд старих міст Лівобережної та Правобережної України, де провадилося перепланування адміністративних центрів, спорудження нових будівель і цілих кварталів за затвердженими

планами»1. Саме в цей час в Санкт-Петербурзі розробляються регулярні плани більше ніж 400 міст Російської імперії, формуються ансамблі центрів Слобожанщини та півдня (Новоросії): Полтави, Одеси, Миколаєва, Харкова, Єлисаветграда, Катеринослава, Києва, Севастополя. Як зазначають дослідники, «якщо в галузі світського живопису і скульптури безумовним та найважливішим осередком всієї Російської імперії з другої половини XVIII ст. стає Петербург, то архітектура України розвивається надзвичайно плідно й вступає в новий період, ознаменований утвердженням принципів класицизму. На півдні України закладаються нові міста: 1754 року — Єлисаветград (нині Кіровоград), 1778 — Херсон, 1779 — Маріуполь, 1770 — Олександрівськ (нині Запоріжжя), 1783 — Катеринослав (нині Дніпропетровськ), 1784 — Миколаїв, 1794 — Одеса»2.

Норми архітектурного класицизму були зведені в сувору систему, і це дозволяло точно та повною мірою засвоювати стиль за кресленнями та текстами теоретичних трактатів, що було майже неможливою справою для бароко з його примхливою індивідуальністю. Тому класицизм легко розповсюдився і на провінцію. Розвиток промисловості та зростання міст вивели на перший план проблеми містобудування різного типу будівель, потрібних для високоорганізованого міського життя. Адже для торгових яток на базарі чи в торговельній частині міста, чи для установ міського значення (банки, пошта, будинок губернатора) жанр мажорносвяткової архітектури бароко був недоречним. А художня мова класицизму, на відміну від бароко, була універсальна. Класицизм можна було використовувати і при спорудженні імпозантних палацових будівель, і для житла міських «обивателів». Тому дослідники принагідно зазначають, що «поряд з продовженням палацового та церковного будівництва виникла необхідність зведення казенних та приватних споруд державного призначення. До них відносилися

1Ігнаткін І. О. Архітектура // Історія українського мистецтва. Мистецтво кінця XVIII — першої половини XIX століття. Т. 4. Кн. 1. — К.: Українська Радянська енциклопедія, 1969. — С. 13.

2Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII століть. — К.: Мистецтво, 1981. — С. 158.

торгові будівлі: гостині двори, ринки, ярмаркові комплекси, контрактові будинки, лавки, різноманітні складські приміщення, а також унікальні будівлі загальнодержавного значення — біржі та банки… В містах стали будувати багато казенних адміністративних будівель: так звані «присутственні місця», губернаторські будинки, лікарні, тюремні замки, казарми для військових гарнізонів»1.

За забудовою міст здійснювали нагляд спеціальні комісії та комітети. Цивільні споруди зводилися з урахуваннями їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту (високі стелі, вентиляція, освітлення, тощо). Також «розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступово впроваджуються в будівництво металеві конструкції, встановлюються загальні стандарти на розміри цегли, поліпшується її якість»2. В XIX столітті складним було питання про типізацію приватних житлових будівель. Уряд не втручався в подробиці планування житлових будинків, але зобов’язував їх власників будувати фасади, які виходять на вулицю, за типовими проектами. Як зазначають дослідники, «розповсюдження в обов’язковому порядку типових проектів казенних споруд

ізразкових фасадів житлових будівель змінило обличчя багатьох українських міст, привело до певної єдності стилю забудови вулиць

іплощ. Було чимало зроблено для благоустрою й озеленення міст»3. Крім того, опрацьовувалися генеральні плани реконструкції

старих міст, містобудівні плани вирізняла більша раціональність. Тому чіткість задуму, притаманна спорудам цієї доби класицизму, переноситься й на планування та забудову малоросійських міст, де з’являються прямі та широкі вулиці, прямокутні квартали і просто-

1Пилявский В. И. Архитектура классицизма в России во второй половине XVIII — первой трети XIX в. // Пилявский В. И., Тиц А. А., Ушаков Ю. С.

История русской архитектуры. — Л.: Стройиздат, 1984. — С. 332.

2Ігнаткін І. О. Архітектура // Історія українського мистецтва. Мистецтво кінця XVIII — першої половини XIX століття. Т. 4. Кн. 1. — К.: Українська Радянська енциклопедія, 1969. — С. 14.

3Ігнаткін І. О. Архітектура // Історія українського мистецтва. Мистецтво кінця XVIII — першої половини XIX століття. Т. 4. Кн. 1. — К.: Українська Радянська енциклопедія, 1969. — С. 15.

рі площі, геометричний розподіл районів. Створення губернських і повітових адміністративних центрів передбачало докорінну реконструкцію міст. Міський центр переважно забудовувався адміністративними спорудами, а саме це були споруди губернського правління, Дворянського зібрання, лікарня, пошта, банки, театр, торгові ряди. Розповсюдження в обов’язковому порядку типових проектів казенних споруд і зразкових фасадів житлових будівель змінило обличчя багатьох українських міст, привело до певної єдності стилю забудови вулиць і площ. Приватні житлові будинки мали уніфіковані фасади за «зразковими» проектами. Було чимало зроблено для благоустрою й озеленення міст; поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, навчальні заклади.

Протягом першої половини XIX помітно змінювався вигляд старих міст Лівобережної та Правобережної України, де провадилося перепланування адміністративних центрів, спорудження нових будівель і цілих кварталів за затвердженими планами.З старих українських міст найшвидше змінила своє архітектурне обличчя Полтава, яка з своїми вузькими кривими вулицями й звичайнісінькими дерев’яними хатами тоді мало була схожа на місто. У 1802 році стара Полтава стала губернським містом. У 1803 році було затверджено план її реконструкції, за яким намічали подальший розвиток забудови. Тому, як принагідно зазначають дослідники, «в плані Полтава, розробленому в 1804 році, кругла за формою головна площа поєднувалась вісімкою радіальних вулиць з основними районами міста... Навколо центральної площі, обмежуючи її, рівномірно розташовувалися однотипні суспільні будівлі. В композиції площі підкреслювався її центр, в якому стояла тріумфальна колона на честь Полтавської перемоги, яка, замикаючи перспективи вулиць, була основним орієнтиром міста»1.

На півдні України і в Криму у другій половині XVIII століття за розробленими в Санкт-Петербурзі та Москві типовими «взірцевими» планами закладалися нові міста, які стали адміністративними центрами чи значними торговельними та військовими

1История русской архитектуры. — М.: Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, 1951. — С. 283.

портами. За короткий час тут виникли такі значні міста, як Єлисаветград (1765 р.; тепер Кіровоград), Херсон (1778 р.), Маріуполь (1779 р.), Олександрівськ (1783 р.; тепер Запоріжжя), Севастополь (1784 р.), Катеринослав (1787 р.; тепер Дніпропетровськ), Миколаїв (1789 р.), Одеса (1794 р.), Луганськ (1795 р.). Як зазначають дослідники, «значним досягненням тогочасного містобудування були плани Миколаєва, Одеси, Сімферополя, Керчі та інших міст, виконані з урахуванням природних чинників, створення зелених масивів, бульварів тощо»1. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший будинок оперного театру. Виконаний в античному стилі театр став однією з кращих оздоб Одеси. В цих містах значного поширення набули типи південного житла з внутрішнім затишним двором і галерейного багатоповерхового будинку також із замкненим двором, усередині якого часто ставили цистерни, щоб збиралася дощова вода.

Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відомим архітектором А. Меленським, який обіймав посаду міського архітектора. За його проектами споруджено пам’ятник на честь поновлення Києву Магдебурзького права, церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, споруди якої потерпіли від пожежі 1812 р. У 1837–1843 рр. за проектом відомого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Київського університету.

Наприкінці XVIII століття після першого, другого та третього поділів Польщі (в 1772, 1793 та 1795 році) Правобережну Україну було возз’єднано з Росією. Це сприяло тіснішому економічному й культурному єднанню українських земель. Складними й суперечливими були шляхи розвитку тогочасної архітектури на Правобережжі. Міста Волині і Поділля на початку XIX століття в більшості своїй були приватною власністю польських магнатів, не входили в урядову програму реконструкції і тому мали досить непривабливий вигляд своїми вузенькими вулицями, хаотичною забудовою і занедбаністю благоустрою.

1Ігнаткін І. О. Архітектура // Історія українського мистецтва. Мистецтво кінця XVIII — першої половини XIX століття. Т. 4. Кн. 1. — К.: Українська Радянська енциклопедія, 1969. — С. 15.

Розвиток архітектури й містобудування на території Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття відбувався тоді

взовсім інших умовах, тут значно відчувався вплив польської,

аз кінця XVIII століття — австрійської та угорської архітектури. Це наочно видно у плануванні й забудові міста Львова. В середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизм, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (архітектор Л. Піхаль, І. Зальцман), Політехнічного інституту (архітектор Ю. Захаревич), Наукової бібліотеки по вул. В. Стефаника, так званий Оссолінеум (архітектор П. Побіле та Ю. Бем). У Галичині, на Закарпатті та Буковині архітектура розвивалася під впливом австрійської адміністрації.

Класицизм в архітектурі закінчився в 60-х роках XIX ст. Але цей рубіж дуже умовний, бо традиції класицистичного напряму, його здобутки в містобудуванні та в архітектурі окремих будівель справляли вплив і на архітектурну практику наступних часів. Регулярна система планування міста, ансамблевий принцип забудови вулиць і площ, видатні палацово-паркові комплекси розкривають багатства будівельної і художньої культури тих часів і займають значне місце в загальній культурній спадщині українського народу.

Контрольні запитання:

1.Охарактеризуйте стиль класицизм. На ґрунті яких ідей він виник?

2.Які культури виступали як взірцеві для класицизму?

3.Сформулюйте основні постулати класицизму.

4.Що є предметом мистецтва у класицизмі?

5.В якій з європейських країн класицизм виявився в найяскравішій формі? Як ви вважаєте, чому?

6.Що є притаманним архітектурі класицизму?

7.В чому полягає особливість існування класицизму в архітектурі на українських землях (землях, які входили в склад Російської імперії та Австро-Угорщини)?

8.Коли відбувається відхід від традицій класицизму в архітектурі?

Культурний світ дворянського маєтку XVIII — поч. XX ст.

Культурі дворянського, поміщицького або панського маєтку XVIII — початку XX ст. належить важливе місце в історії вітчизняної культури, адже існування російського дворянства, як і малоросійського, неодмінно пов’язано з існуванням з життям

вмаєтку. Тому протягом трьох століть (XVIII, XIX і початок XX ст. до 1917 року) дворянський маєток як культурний, економічний, освітній та виховний центр був найважливішим компонентом вітчизняної культури.

Підйом культури панського (дворянського) маєтку почався

вдругій половині XVIII ст. і прийшовся на періоди царювання від Катерини II до Олександра I. Саме в цей момент відбувався процес трансформування козацької старшини в малоросійське дворянство. З 1760-х років, а потім після «Жалуваної грамоти дворянству» Катерини II, коли офіційно відмінялася обов’язкова військова чи державна служба дворян, починається розквіт сільського панського маєтку. Значна частина дворян Російської імперії народжувалася та проводила більшу частину свого життя

впанських маєтках, в них проходило життя не одного покоління. Багаті поміщики покидали свої «родові гнізда» лише на зиму чи на час служби та навчання. Він ставав для поміщика надійним притулком у випадку збідніння, сімейної драми, опали або епідемії. Тому дослідники й зазначають, що «маєток будувався для сім’ї, він служив для неї домом нерідко протягом декількох поколінь… Часто маєток називають також родовим чи дворянським гніздом, включаючи в це поняття такі життєві цінності, як виховання дітей та опікування старими, збереження пам’яті про померлих предків. Є логічна єдність в словосполученні «маєток — гніздо — дім — сім’я», в якому всі складові елементи пов’язані незчисленними господарськими, культурними, побутовими, емоційними зв’язками»1.

1Полякова М. А., Савинова Е. Н. Русская провинциальная усадьба XVII — начала XX века. — М.: Ломоносовъ, 2011. — С. 124.

В цьому «родовому гнізді» формуються традиції сімейних переказів, звичаїв, з обов’язковою бібліотекою, фамільною портретною галереєю, колекційними зібраннями предметів мистецтва, з живописними оздобленнями житлових та церковних інтер’єрів. Тому можна з певністю стверджувати, що культура панського маєтку — це особливий світ, він увібрав у себе бажання економічного добробуту, відчуття «культу» родинного вогнища, і навіть почуття єдності з природою, що породило чудові архітектурні та садово-паркові ансамблі. Культура панського маєтку являється своєрідним конгломератом культур, адже вона створювала чудові взірці архітектурних та садово-паркових ансамблів, образотворчого мистецтва (скульптура, живопис, графіка, мініатюра), прикладного мистецтва, музики та театру, які були джерелом натхнення для художників та письменників.

Характерні риси дворянського маєтку. До другої половини XVIII ст. на малоросійських землях існували два типи поселень — це місто та село (або хутір). Після 1762 року, а особливо після «Жалуваної грамоти дворянству» Катерини II починається небачене зростання кількості дворянських маєтків на малоросійських землях. Будівельний бум охопив всю імперію, і Лівобережну та центральну Україну зокрема. Наслідком цього з’явився третій тип поселення (окрім міст та сіл) — дворянський або поміщицький маєток. В суспільному житті Російської імперії існували два способи життя — міський та сільський, і маєток став декотрим символом об’єднання цих способів, оскільки він був тісно пов’язаний і з міським, і з сільським способами життя. Як слушно з цього приводу зазначають дослідники, «якщо в давніші часи призначення садиб обмежувалося переважно господарськими й житловими функціями, то тепер вони мали відповідати також новим вимогам, пов’язаним із щоразу посилюваним тяжінням дворянського побуту до показності. Потреби побуту дворянина-феодала привели до розробки типу садиби з улаштованим у ній маленьким самодержавним світом, маленьким двором — за образом і подобою великого імперського двору. Звідси — прагнення до будівництва в садибах XVIII — початку XIX століття цілих палацових комплексів, до яких вели широкі під’їзні алеї, до

розпланування великих парків»1. Саме в світлі цих ідей виникали величезні палацово-паркові комплекси в маєтках великих малоросійських урядовців і магнатів (маєтки Мерчик на Харківщині, Качанівка та Сокиринці на Чернігівщині тощо).

При формуванні архітектурно-художнього вигляду свого маєтку господарі зверталися до певного прототипу; для аристократичних ансамблів таким джерелом зазвичай були імператорські заміські резиденції, звідки запозичувались, а інколи і механічно переносились архітектурні проекти та форми. Окрім того, маєтки займали величезні території за рахунок приписаних до них угідь, лісів, полів, селянських хуторів та селищ. З другої половини XVIII ст., в пору розквіту панських маєтків, коли провадилося ще натуральне господарство, маєток повинен був забезпечити собі все для прожиття, тому основним джерелом прибутку поміщиків були, певна річ, землі, які оброблялися кріпосними селянами.

Поміщицький маєток як культурне явище формувався та еволюціонував в руслі тогочасних художніх напрямів (від стилю класицизм кінця XVIII — початку XIX ст. до стилю модерн початку XX ст.) вітчизняної та європейської культури. Але особливою властивістю панського маєтку була усталеність традицій, завдяки яким загальний вигляд маєтків порівняно мало змінювався протягом часу. Дух старовини, дух предків з їхніми смаками та уподобаннями завжди витав над мешканцями маєтків. Цим духом були пронизані предмети побуту та твори мистецтва, без яких не обходилась жодний навіть не дуже багатий маєток, цей же дух частенько визначав відносини в сім’ї, побут та звичаї членів родини.

Устрій життя в маєтку поєднував в собі риси патріархальності з витонченим європеїзмом. Важлива роль в цьому стилі життя належала сімейним традиціям, родинним традиціям шанування

старших, заснованим на патріархальних відносинах та авторитеті,

1Каждан Т. Качанівка. Культурне життя садиби в другій половині XIX століття // Хроніка–2000. Випуск 41–42. — К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2001. — С. 395–396.

оскільки «фамільні зв’язки в дворянському середовищі були дуже міцними. Навіть якщо родичі не проживали поряд, вони збиралися на якісь сімейні події, іменини хазяїна чи хазяйки, храмові свята»1. Важливо сказати, що в панському маєтку формується своя особлива атмосфера, з обов’язковим проживанням великої, доволі часто багатодітної дворянської сім’ї, в склад якої могли входити не тільки кревні близькі та далекі родичі (дуже часто тут проживали і бідні родичі та «приживалки»), але й сторонні люди — так звані «компаньйонки» старих поміщиць або сироти, взяті на виховання. Варто згадати і про велику кількість гувернерів, бонн, няньок, наставниць, які виховували дворянських дітей; також складовою дворянської сім’ї була її численна прислуга (покоївки, кухарі, лакеї, кучери, конюхи тощо). Саме тому «найважливішою ознакою родового житла, з яким, як правило, було пов’язано не одне покоління дворян, являлась вірність традиціям, збереження вікового укладу життя батьків та дідів. Без меморіальної традиції, так званої садибної пам’яті — пам’яті про минуле, яка втілювалася в портретах померлих родичів, їхніх могилах, дідівських колекціях та бібліотеках, сімейних архівах та переказах, неможливо говорити про дворянські родові гнізда»2. Наскільки можна судити з мемуарів та з художньої літератури, дворянство зуміло зберегти частину своїх сімейних традицій майже до останніх років існування Російської імперії.

Варті згадування і традиції набожності та благочестя, притаманні мешканцям поміщицьких маєтків, при цьому важко переоцінити значення храмів для формування культури панського маєтку. Життя в маєтку характеризувалося патріархальним укладом життя, в якому церковний устав регламентував більшу частину домашнього побуту. Ритм життя визначався ранковими та вечірніми молитовними правилами, яких неухильно дотримувалися в побуті, а також важливе значення для мешканців маєтку мали православні релігійні свята та пости та щоденна божественна служба, яка відбувалася

1Полякова М. А., Савинова Е. Н. Русская провинциальная усадьба XVII — начала XX века. — М.: Ломоносовъ, 2011. — С. 130.

2Полякова М. А., Савинова Е. Н. Русская провинциальная усадьба XVII — начала XX века. — М.: Ломоносовъ, 2011. — С. 139.

в церкві. В усіх кімнатах маєтку, не враховуючи спеціальної молельні, обов’язково висіли ікони з лампадами. В спальні ж знаходились особливо шановані в сім’ї ікони, частіш усього це були ікони з образом Богородиці. Благочестя господарів виражалась також в багатому оздоблені ікон, для них замовляли дорогі срібні та золоті оклади, оздоблені чеканенням, гравіруванням, напівдорогоцінним камінням. Часто серед кріпосних майстрів були свої іконописці.

На відміну від православних монастирів, які підтримували світло релігійно-духовної культури, дворянські маєтки грали ведучу роль в збереженні та розповсюдженні світської культури. Однак місце православного храму в маєтку також було значним, адже маєток — це цілий комплекс, який складався із житлового будинку, церкви, господарських служб, парку, сільськогосподарських та лісових угідь. Присадибна церква являлась тим ланцюгом, який духовно об’єднував поміщиків, дворових людей (прислугу) та жителів прилеглих селищ та хуторів, що робило їх контакти більш тісними та більш людяними. При цьому господарі маєтку мали можливість краще пізнати своїх кріпосних селян, а селяни, в свою чергу, прилучалися до духовних та культурних цінностей. Оскільки цю церкву відвідували мешканці дворянського маєтку, можна припустити, що вимоги до проведення релігійних обрядів, до рівня освіти самих священнослужителів в церквах були більш високими, аніж в звичайних сільських православних храмах. А місцеву церкву та всіх її служителів поміщик, як правило, утримував за свій рахунок. Також дворянські сім’ї приділяли увагу й благодійній діяльності — вони надавали гроші на створення сирітських притулків, лікарень, училищ, шкіл та інших богоугодних закладів. Окремо варто сказати про жінок-аристократок, які допомагали православним монастирям та церквам, а також займались благодійними справами — брали в свій дім сиріт на виховання, або допомагали з влаштуванням сиріт в якийсь казенний навчальний заклад, також допомагали видати заміж осиротілих або бідних дівчат.

Важливо сказати декілька слів й про традиції гостинності, приязні та ґречності. Життя в сільському маєтку рідко було замкненим, зосередженим тільки на собі — поміщики-сусіди досить жваво спіл-

кувалися між собою, провадячи навіть в «глухій» провінції цілком пристойне «дворянське світське» життя. Ось як згадує свої роки дитинства в поміщицькому маєтку дворянка М. Солопова, яка походила з роду Пушкіних: «Життя в селі взагалі виявилося не таким замкненим, яким я його собі малювала; приїхала я зимою, коли всі поміщики… були в своїх маєтках; всі вони жили якось дружно, спілкуючись, збираючись разом то в одному, то в іншому маєтку, гостювали один у одного довго, до чого і самі приміщення їх маєтків були пристосовані, маючи в нижньому поверсі, окрім кімнат господарів, декілька віталень та зал, а у верхніх поверхах — окремі номери для гостей, де вони і розташовувались, як вдома, гостюючи подовгу»1.

Типовість та неповторність поміщицьких маєтків. Головна особливість панських маєтків — це їх принципова неповторність, адже кожен з них відзначався своїм життєвим устроєм та своїм способом господарювання, мав свої сімейні традиції та історію. Саме тому «маєток (його архітектурний та господарчий комплекси) був не стільки твором невідомих кріпосних майстрів чи запрошених архітекторів, нехай навіть найзнаменитіших, скільки, перш за все, точним портретом свого господаря. Саме він вирішував більшість питань, пов’язаних з зовнішнім виглядом маєтку, він запрошував того чи іншого зодчого, він диктував умови замовлення, він розподіляв та приймав роботу у своїх кріпосних, а після реформи 1861 року — у підрядників, а нерідко й сам виступав в якості архітектора своєї вотчини. Не дивно, що така приваблива риса… маєтків, як їх неповторна індивідуальність, була безпосередньо пов’язана з особистістю його господаря»2. Те, що дворянський маєток був витвором уяви його господаря, підтверджують й інші дослідники. Так, зокрема, дослідник Г. Лукомський, який сам походив з малоросійського дворянства, стверджував, що «засновник Сокиринців П. Г. Галаган, так само, як і граф К. Г. Розумовський, як граф Завадовський і як багато інших поміщиків того

1Игумения Таисия (Солопова). Автобиографические записки. Беседы с отцом Иоанном Кронштадтским. — М.: Издательство «Отчий дом», 2007. — С. 49.

2Дворянские гнезда России. История, культура, архитектура. Очерки. — М.: Жираф, 2000. — С. 10.

часу, був людиною різнобічно освіченою і особливо любив архітектуру. І не впливові якихось загальних форм архітектури цього краю, а винятково задумові засновника й почасти його дружини, уродженої графині Гудович, завдячують Сокиринці своїми будівлями й пам’ятниками»1.

Визначною рисою архітектури панських маєтків було їх органічне злиття з природним пейзажем. Основною особливістю та головним досягненням всіх без винятків маєтків можна вважати їх живописне розташування серед ландшафту. Квітники, сади, алеї біля будинку, серед яких виділялась головна алея — в’їзна, галявини, невеличкі мости, канали, бесідки доповнювали мальовничий вигляд провінційних маєтків малоросійських земель. Суворі класичні форми будівель разом з церквою зазвичай розташовувались біля водойм (річок, штучних ставків).

Типовий панський будинок представляв собою двоповерховий кам’яний дім, прикрашений колонами та декоративною ліпниною, оскільки «комплексність й певна стилістична єдність характерні для забудови маєтків, де сполучалися вигоди столичного життя зі спокоєм глибокої провінції. Центральною спорудою їх був палац. Поблизу розміщували службові флігелі, стайні, церква, а іноді і театр. Комплекс будов, як правило, доповнювався великим парком з альтанками, красивими містками, скульптурою та штучними озерами»2. По боках від парадних сходів виставлялись оранжерейні квіти та росли дерева, посеред двору розташовувався квітник з фонтаном. Панські маєтки зазвичай були обставлені меблями червоного дерева з бронзою, оздоблені бархатом, коштовними годинниками та картинами в золочених рамах. До панського будинку примикали господарчі служби (кухні, комори) та житлові приміщення для прислуги. На віддаленні від житла розташовувалися багаточисельні господарські будівлі: стайні для

1Лукомський Г. К. З української художньої спадщини. — К.: Українські пропілеї, 2004. — С. 168.

2Ігнаткін І. О. Архітектура // Історія українського мистецтва. Мистецтво кінця XVIII — першої половини XIX століття. Т. 4. Кн. 1. — К.: Українська Радянська енциклопедія, 1969. — С. 42.

коней, каретник, псарні, різноманітні майстерні (інколи навіть мануфактури), вітряні млини, невеличкі цегляні заводи, окремо будівлі для великої рогатої худоби та домашнього птаства, комори для збіжжя та борошна, погреби з лідниками, оранжереї.

Структура дворянського маєтку, поряд з панським будинком, парком та різними господарськими службами майже обов’язково включала і будівлю церкви, яка розташовувалася на деякому віддалені, і яку, окрім господарів маєтку, відвідували також мешканці прилеглих селищ. Інколи деякі церкви вражали столичним масштабом та багатим оздобленням архітектури, хоча були збудовані десь в глухій віддаленій частині малоросійських губерній. Як зазначають дослідники, «неподалік будинку, серед парку, часто навіть вдаліше, аніж самі будинки, поставлено церкви… місце для храму заздалегідь обрано було при забудові садиби, розташоване, наприклад, на головній осі з будинком, або з алеєю, що веде до нього, тобто обрано так, щоб храм було добре видно з вікон будинку. Часто церкву будували поблизу… у затишній єдності з будинком, утворюючи з ним безсумнівно цільний ансамбль»1. Нерідко разом з основним храмом знаходилося кладовище або будувались каплички з сімейними храмами-усипальницями, в яких ховали мешканців поміщицького маєтку. Такі православні мавзолеї в «дворянських гніздах» підтримували родовий зв’язок поколінь, а по виразності своїх форм вони зазвичай виділялись серед інших будівель маєтку. Підтвердженням існування цієї родової пам’яті виступають багаточисельні мемуари дворян. Так, зокрема, Ольга Воронцова, яка походила з старовинної та багатої дворянської родини, згадує про своє літнє перебування в родовому маєтку Івня на Курщині: «кожного ранку, перед сніданком, ми відвідували наше сімейне кладовище, яке знаходилося по інший бік від церкви, щоб помолитися за померлих. Там були могили першої дружини батька та його старшої сестри, мого зведеного брата П’єра та інших родичів. Серед них була й могила гувернантки моєї мами, родом з Швейцарії, яка провела більшу частину свого життя

1Лукомський Г. К. З української художньої спадщини. — К.: Українські пропілеї, 2004. — С. 22.