darenska_2

національно-релігійної дискримінації; з тих, хто був неспроможний вступити до цеху через брак коштів з сільських ремісників, які прибули до міст»1. За соціальною структурою ремісники належали до середньої групи міщанства (майстри і заможніші позацехові ремісники) або до бідноти (підмайстри, учні та більша частина позацехових ремісників, так звані «партачі»).

Магдебурзьке право як інструмент окатоличення місцевого православного населення. Деякі особливості правового статусу мали західноукраїнські міста. Тут надання магдебурзького права супроводжувалося посиленням німецької та польської колонізації, обмеженням прав некатолицького населення. Наприклад, православні українці, євреї та інші не обиралися до магістрату, не мали права займати певні посади, вступати у деякі цехи тощо. Більшість заможних майстрів були поляки, німці або вірмени. Православних серед цехових ремісників на Західній Україні було мало, бо деякі цехи їх не приймали або не давали їм звання майстрів і забороняли учням стати підмайстрами.

Як зазначав відомий історик Микола Костомаров, в XV ст. польський король Владислав «засновував на Русі міста й села, заселяв їх поляками і надавав їм привілеї, яких не мали мешканці старих руських міст і сіл. Тоді з’явилося так зване магдебурзьке право, яке полягало в різних пільгах, запроваджувало певний устрій самоуправління і разом з ним німецький розподіл міських ремісників і торгівців на цехи, відповідно до їхніх занять. Це право надавалося лише новим містам, населених католиками-поляками та німцями. Останніх у ті часи селилося багато на Русі. Поселенців нових сіл звільняли від різних платежів і повинностей, від яких не було винятків для старих руських сіл… Усе населення Західної Русі розподілялося таким чином на привілейованих і непривілейованих, і останніми були православні жителі руських міст»2. У Львові, наприклад, хоч українці працювали у понад 50 галузях ремісництва,

1Балушок В. Г. Світ середньовіччя в обрядовості цехових ремісників. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 15.

2Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — С. 74.

вони могли належати лише до 9 цехів, проте і в тих мали чимало труднощів. Часто управи міст забороняли українцям-ремісникам проживати і працювати за своїм фахом поза визначеними для них дільницями. У Львові українців не було допущено взагалі до жодних міських посад, вони могли жити тільки в малому кварталі «Руської» вулиці та передмісті Львова, не мали права належати до деяких цехів, були обмежені в торгівлі, не дозволялося їм організовувати публічні релігійні виступи. Так само були загострені релігійно-національні відносини. Як слушно зауважують дослідники, «українське місто в цей час — осередок гострих соціальних й національно-релігійних протиріч. Панівне становище в місті було забезпечене польським урядом представникам патриціату — переважно польського і німецького походження, що сповідували католицизм. Українців було позбавлено громадянських прав, вони зазнавали різних утисків у економічній, культурній та релігійній діяльності. Магістрат у середині XVI століття обмежував або й зовсім забороняв купцям-русинам продавати свої товари у Львові. Особливо гостро відчували своє безправне становище українські ремісники. Переважна маса їх була позбавлена можливості вступити до цеху. Так звані «партачі», або «бігунці» (ті, що працювали поза цехом), живучи у Львові або в приміських селах, потерпали від національної дискримінації1».

Для захисту своїх прав українські ремісники разом з іншими прошарками українського міщанства гуртувалися в православні братства (див. відповідний підрозділ підручника). Статути магдебурзького права в багатьох містах зазначали, що тільки католики мають право участі в міських правах міста. Через те від участі в міських правах були виключені передусім українці, оскільки вони були православними. До винятків належав, зокрема Кам’янець-Подільський, де були три національні громади: українська, польська та вірменська. У малих містечках, де українське населення мало більшість, українці діставали лише одногодвох представників у раді і суді, решту мали поляки. У Перемишлі

1Уманцев Ф. С. Мистецтво давньої України. Історичний нарис. — К.: Либідь, 2002. — С. 69.

українські міщани не мали доступу до ради, в Дрогобичі не дозволяли їм ставити церкву в місті.

Після 1654 року поступово зводиться до мінімуму кількість міст з магдебурзьким правом на Україні, хоча Переяславська угода 1654 року гарантувала право українських міст на магдебурзьке право. На Гетьманщині ним користувалися Київ, Чернігів, Переяслав, Стародуб (зараз це місто знаходиться в Брянській області, Росія), Ніжин, Остер, Козелець, Погар, Мглин, НовгородСіверський і Полтава. Більшість цих міст отримали магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648 року), що згодом було підтверджено українськими гетьманами. Решта дістали його від царської або гетьманської влади. Більшість міст Гетьманщини мали неповне магдебурзьке право. Але у зв’язку з ліквідацією автономії України в кінці XVIII ст. — на початку XIX ст. самоуправа міст почала занепадати.

На жаль, самоврядування міських осередків України було перервано входженням українських земель в останній третині ХVIII ст. до складу двох імперій — Російської та Австрійської, бюрократичний та централістичний лад яких не припускав збереження широкого міського самоврядування. Скасування магдебурзького права в Лівобережжі, яке було частиною Російської імперії, пов’язується зі створенням нової судової системи і запровадженням «Установлення про губернії» (1781 p.). До 1786 року воно існувало у Львові, доки не було скасовано австрійським урядом. В західноукраїнських містах право було ліквідоване у кінці ХVIII ст., на українських землях Російської імперії — фактично також у кінці ХVIII ст., остаточно — у 1831 році. Найдовше магдебурзьким правом користувалися міщани Києва, тут воно було ліквідоване царським указом від 4 січня 1835 р. Міське управління було передане у відання Думи.

Таким чином, під впливом місцевих умов, звичаїв, традицій магдебурзьке право в Україні набувало деяких специфічних рис і відрізнялось від такого у Західній Європі: іншими були організація діяльності магістратів, суддів, ведення діловодства, кримінальний процес тощо. Магдебурзьке право надавалося передусім

іноземцям — полякам і німцям, і в ряді міст (Дрогобич, Львів) воно було знаряддям окатоличення та ополячення українців. Так, зокрема, дослідники зазначають, що «у містах, при сприянні короля, воєвод і старост усі переваги були винятково на боці католиків та уніатів; православних не допускали до вибору на посаду; чинились всілякі утиски для православних міщан у їхніх промислах, торгових і ремісничих заняттях»1. Але в деяких містах Центральної і Лівобережної України (Вінниця, Київ, Чернігів, Ніжин) чільні позиції в господарстві та управлінні належали православним. Привілеї містам, які нерідко давались разом з правом самоуправління, сприяли розвитку внутрішньої торгівлі та становленню національного ринку, стимулювали інтерес до зовнішньоекономічних зв’язків з оточуючим європейським світом. Головними рушіями цієї політики були магістрати. Разом з магдебурзьким правом на українські землі прийшла цехова організація виробництва. Статути багатьох українських цехів створювалися за взірцем західноєвропейських аналогів. В цілому магдебурзьке право дало позитивний імпульс для розвитку торгово-виробничої діяльної міст та українських земель загалом.

Контрольні запитання:

1.Що таке звичаєве право?

2.Де з’явилося магдебурзьке право? Що означає цей термін?

3.В чому полягала сутність магдебурзького права?

4.Яким чином німецька колонізація сприяла поширенню магдебурзького права на українських землях?

5.Охарактеризуйте цехову структуру тогочасного ремісництва. Які завдання стояли перед цехами?

6.Яким чином магдебурзьке право загострювало релігійнонаціональні відносини в містах?

7.Яке значення мало магдебурзьке право для розвитку правових відносин та торгівлі українських земель?

1Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — С. 104.

Історія формування українських прізвищ

Українські прізвища — це одне із джерел вивчення історії рідного краю, мови та культури. Важливо зауважити, що імена, прізвища та прізвиська, псевдоніми, клички вивчає спеціальна наука — антропоніміка, яка вивчає закономірності виникнення та розвиток імен. Прізвища як офіційна назва з’являються в українських документах XIV–XV ст., їх мали представники тодішньої суспільної верхівки. Купівля і продаж майна, передача її у спадок — ці та інші юридичні дії потребували точності в оформленні документів. Тож лише самого імені стало замало, тому з’явилися спадкові родові прізвища. Основна ж маса населення України здобула прізвища після того, як у 1632 році київський митрополит Петро Могила доручив парафіяльним священикам вести метрики народжених, одружених та померлих. Тому прізвища в сучасному розумінні в основній масі стабілізувалися й закріпилися як офіційно-юридичні спадкові родинні найменування наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Як зазначають дослідники, «сучасні прізвища українців масово почали зароджуватися у період становлення нації (XIV–XVII ст.), проте значна частина селянства не мала їх і на початку XIX ст.»1.

Дослідники вважають, що українська ономастика, а точніше її підрозділ — антропонімія (наука про імена), розвивалася по висхідній — спочатку прізвища отримали князі і привілейоване панство, тобто найбагатші і найвельможніші роди, потім власні імена перейшли на міське населення; за городянами перші родові прізвища закріпилися ще десь наприкінці XVI століття. Указом від 20 січня 1797 року імператор Російської імперії Павло I наказав скласти «Общий гербовник дворянских родов», де було зібрано більш ніж 3000 дворянських родових прізвищ та гербів, і в яку були занесені прізвища малоросійського дворянства. Але генеалогія, або родознавство, на українських землях мала утилітарний характер та дуже довгу та

1Потапенко О. І., Кузьменко В. І. Шкільний словник з українознавства. — К.: Український письменник, 1995. — С. 10.

поважну історію1. До родовідних таблиць зверталися представники верхівки тодішнього українського суспільства в разі якихось майнових або шлюбних суперечок: при суперечці за родові маєтності, при доведенні прав на спадок, при доведенні незаконності якогось шлюбу. Так, церковна влада мала права скасувати шлюб внаслідок декількох причин: наприклад, шлюб вважався неканонічним внаслідок кровної спорідненості (двоюрідні або троюрідні брати й сестри, дядько і племінниця) або духовної спорідненості (суворо заборонявся шлюб між хресними, між хрещеним батьком і хрещеницею тощо). Як зауважують дослідники, «особою … яка перша займалася генеалогією, являється представник Малоросійської старшини генеральний підскарбій Яків Андрійович Маркович, автор дорогоцінного «Щоденника», який він вів з 1717 до 1767 року. Це була надзвичайно освічена людина, один за найулюбленіших учнів Феофана Прокоповича, який отримав освіту в Київській академії. В числі залишених ним паперів… були знайдені і його замітки генеалогічного характеру. В них Яків Маркович позначав імена, прізвища та дати смерті своїх родичів… Замітки ці… представляють собою великий інтерес та вказують на те, що у найбільш освічених людей Малоросії в XVIII ст. вже існувало тяжіння до галузі дослідження кревних зв’язків своїх предків»2.

Малоросійське дворянство було в переважній більшості спадкоємцем Малоросійської старшини часів Гетьманщини (1648– 1782 рр.), і грамота імператриці Катерини II 1785 року надавала можливість представникам та нащадкам колишньої Малоросійської старшини записуватися в дворянські родовідні книги. Саме з цього моменту починається історія малоросійських дворянських прізвищ (які вказують на «народне» походження її представників): Ноздри, Лободи, Бороздни, Бублики, Гамалії, Апостоли, Галагани, Борсуки, Булавки, Мовчани, Малявки, Рухлядки, Пригари, Рубани, Свічки, Раковичи, Пригари тощо.

1 Див. докладніше: Корені та парості: український генеалогікон. — К.: Либідь, 2008. — 472 с.

2 Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. — К.: Либідь, 1993. — C. 13–14.

Селяни почали отримувати прізвища лише наприкінці XVIIІ століття, і цей процес утворення прізвищ був дуже цікавим. В українських селян, окрім імен, які давали в церквах за святцями, існували також вуличні прізвиська та по-батькові. Одним селянам давали повне або змінене прізвище їх колишнього поміщика (так з’явилися колишні селяни-кріпаки з малоросійськими дворянськими прізвищами: Величковські, Гаркушевські, Цесарські, Тимковські, Брюховецькі). В інших в прізвище перетворювали по-батькові (так з’явилися прізвища Іваненко, Петренко, Максименко), а у третіх в прізвище переходило вуличне прізвисько (Діжечка, Муха або Кривохатько). Але цей процес утворення прізвищ йшов досить повільно, і нерідко люди продовжували обходитися без прізвищ. Тому в 1888 році Сенат видав спеціальний указ, в якому було записано: «...Как обнаруживает практика, и между лицами, рожденными в законном браке, встречается много лиц, не имеющих фамилий, то есть носящих так называемые фамилии по отчеству, что вызывает существенные недоразумения, и даже иногда злоупотребления... Именоваться определенной фамилией составляет не только право, но и обязанность всякого полноправного лица, и означение фамилии на некоторых». Також в цьому спеціальному указі шанованим дворянським родам (і тільки їм) надавалося право на подвійне прізвище, тому з’явилися такі колоритні малоросійські дворянські прізвища: МойсеєнкиЗаровні, Пушкаренки-Овсієнки, Райпольські-Радичі, ТроцькіСенютовичі, Стефановичі-Донцови, Стоколенки-Кириленки, Спічаки-Заболотні, Святобливо-Коробкіни, Спічаки-Заболотні, Савойські-Езучевські, Ракушки-Романовські, Кручки-Голубови, Плющі-Гнилокожи, Соломки-Лавські, Кривицькі-Тимченки1.

Окремо стоять прізвища священиків, оскільки вони могли утворюватися від деяких латинських або грецьких слів, а також від всіх головних православних свят. Здебільшого священнослужителі набували прізвища при випуску з семінарії, тому і з’явилися такі звучні прізвища, як Благовіщенський, Богоявленський, Пре-

ображенський, Введенський, Воздвиженський, Вознесенський, Воскресенський, Афінський, Духосошественський, Бенеманский, Реформатський, Ліперовський (від грецького кореня, який означає «сумний»), Гіляровський (від латинського кореня, який означав «веселий»).

Найчастіше базою для створення українських прізвищ слугували імена батьків, найчастіше батька, оскільки саме він був главою родини (Іваненко, Петренко, Сидоренко, Тимошенко, Борисюк, Даниленко, Василенко, Василевич, Клименко, Павленко, Гавриленко, Мусієнко, Охріменко, Овсієнко тощо). Цікаво, що суфікси -ук (-юк) вказували на старшу дитину в родині, а -енко — на молодшу дитину, тому інколи траплялося, що в одній родині старший син набував прізвища Василюк, Дмитрук, а молодші — Василенко, Дмитренко. Від імені матері прізвища утворювалися рідко, переважно тоді, коли жінка залишалась удовою або солдаткою: Мотренко, Настенко, Настич, Химчук, Кулинич, Катрич, Катеринчук, Парасочка, Варчич, Веклич, Домнич.

Вуличні прізвища походили здебільшого з прізвиськ, тому вони, як і «запорізькі» прізвища, є найоригінальнішими за формою і змістом: Жабка, Жилка, Кулачок, Желізняк, Солодовик, Шаповал, Драбина, Діжечка, Куделя, Дудочка, Кухлик, Кашка, Ковбаска, Куліш, Кулага тощо.

Також до появи прізвищ призводило і ремесло, яким займалася людина: Бондар, Боднар, Бондарчук (майстер з виготовлення діжок, дерев’яних відер тощо), Гончар (ремісник, що виробляв посуд, кахлі з глини), Гончаренко (молодший син гончара), Гончарук (старший син ремісника), Веретенник (виробляв веретена), Коваль (виробляв плуги, сокири, підковував коней), Стельмах (майстер, що виготовляв вози та сани), Золотарь (займався ювелірною справою), Кушнір (ремісник, який вичиняв хутро), Лимар (ремісник, що виготовляв ремінну збрую), Бортник (той, хто займався лісовим бджільництвом), Міняйло (мандрівний торговець), Гутник (майстер, що виробляв посуд та інші речі зі скла), Скринник (майстер з виготовлення скринь), Мельниченко (молов на млині зерно на борошно), Крамар (займався торгівлею), Прасол (торговець рибою і сіллю).

Але деякі прізвища походять і від жартівливих прізвиськ людей за родом діяльності: Дубогризенком називали теслю; Мукосієнком — мельника; Тягнишкірою — шевця; Шклобоєм — скляра; Заплюйсвічкою — паламаря.

Існує велика група прізвищ, що вказують на місце проживання та національність його власника: Татарчук, Москаленко, Ляшко, Бойко, Волинець, Загребельний, Задорожний, Задніпровський.

Козацькі прізвища. Певна кількість українських прізвищ створювались на Запорізькій Січі. Як зазначають дослідники, «оригінальністю, незвичністю відзначалися прізвища козаків. Вольнолюбиві, веселі, вони, вирвавшись з ярма польських чи російських гнобителів, охоче записувалися в козацькі документи під іншими іменами та прізвищами. Це допомагало позбутися гонінь з боку панів-переслідувачів»1. Саме тут вперше виникла потреба офіційної реєстрації великого числа козаків на Запорозькій Січі, де з’являлось безліч втікачів з усіх країв — і з Правобережної України, з Лівобережжя, а також інших сусідніх країв. За правилами Січі, новоприбулі мали залишити свої прізвища за зовнішніми стінами і увійти в козацький світ із тим ім’ям, яке

бнайвдаліше їх характеризувало. Звичайно прізвища складалися

впобуті мимовільно, стихійно, ніхто їх не творив спеціально, однак у козаків існував звичай навмисного надавання певного роду прізвиська у відповідних обставинах. Запорозькі прізвиська надавалися в різні часи і з різних мотивів, та все ж основа їх появи — у характерному, пам’ятному вчинку людини, або в події у її житті, або в рисах характеру, поведінки чи зовнішнього вигляду В основі прізвищ назв дуже часто був закладений жарт або гумор, містилася критична насмішка.

Укозацьких реєстрах, складених після Зборівської угоди 1649 року, прізвищеві назви на (-енко), наприклад, Іваненко, Дмитренко, Петренко, Василенко, Короцюпенко, мають абсолютну кількісну перевагу над всіма іншими. Наприклад, у реєстрі Київського полку 1650 року найменування прізвищ на (енко) ста-

1Потапенко О. І., Кузьменко В. І. Шкільний словник з українознавства. — К.: Український письменник, 1995. — С. 10.

новлять 60 % від усього складу прізвищ. Тому козацькі іронічножартівливі прізвища все ж складають меншу частину прізвищ.

За прізвищем, наданим на Січі, було можна дізнатись про поширені на Україні ремесла, промисли та про характер військової, торговельної діяльності, чим саме займалися прибульці. Наприклад, Сердюком називали гетьманського охоронця; Пушкарем, Гармашем та Гарматієм були козаки, які обслуговували або виготовляли гармати. Соломаха, Каша, Борщ, Ковбаса, Куліш, Сало, Бринза, Книш, Тетеря — прізвища, які походить від назви страв, які вживали козаки. Знали про людину і за тією посадою, яку вона обіймала, або ж за справою, якою займалася. Так з’явилися прізвища Боярчук, Асаул, Писар, Сотник, Вознюк, Гетьман, Солдатенко, Сотник, Компанієць, Гардовий, Канторій, Стаднюк, Саловоз, Стороженко, Порохня, Дігтяр, Попович тощо.

Іншим варіантом створення козацьким прізвищ була назва місцевості або міста, села, звідки прибув втікач: Галицький, Кальміуський, Кодацький, Фастовець, Чигиринський, Лебединець, Миргородський, Прилуцький, Полтавський, Чугуєвець, Поліщук, Волошко, Волошин та ін. Також ми можемо наочно переконатися в широких міжнародних зв’язках та в інтернаціоналізмі Запорозької Січі, де збиралися представники різних націй народностей. В Україні поряд з українцями мешкали окремими групами представники інших народів, які за часів козаччини, а особливо під час визвольних походів, з усіх країв стікалися до козаків, і їх етнічна належність знайшла відображення у прізвищах. У визвольних війнах брало участь багато росіян, на що вказують їхні прізвища Москаль (так в Україні називали росіян), Донець (виходець з Війська Донського), Солдат (той, що служив у солдатських полках Росії). Разом з козацькими загонами, які побували в Білорусі, посилився потік білорусів в Україну в пошуках кращої долі. Вони мали прізвища Литвин (так в Україні називали в ті часи білорусів), Биховець, Кричевець, Мозирянин, Пінчук, Туровець. (за назвою місцевості, з якої прибули). Польський мовний компонент знаходимо переважно у прізвищах, що трапляються в старих правобережних полках: Ляховчин, Адамович, Казимиренко, Полулях, Мазуренко.

Козацькі прізвища вказують на те, що їх носії могли бути представниками молдавських країв (Волошин, Мультяненко, Басарабей, Мирча, Пинтя, Радул та ін.), сербами й болгарами (Воксич, Милкович, Болгариненко, Думич, Сербин, Капнич, Іртач), греками (Грек, Заларій), албанцями (Арнаут; у той час албанців називали «арнаутами»), угорцями (Венгерський, Ференценко, Угрин), чехами (Чехович, Цирулик, Жишка), німцями (Німець, Острогман, Цимерман), шведами (Швед), євреями (Перехрист, Лейба, Коган, Жидовкин, Зраїтель, Юдай), циганами (Циган, Циганенко, Циганчук), вірменами, грузинами (Вірменко, Ормененко, Маджар, Груксин, Іберець), татарами, турками, ногайцями (Турчин, Басман, Котлубай, Татарчин, Турченко, Султан, Ногаєць). Носіями таких прізвищ не обов’язково були представники неукраїнської національності: відомі випадки, коли, наприклад, Москалем або Прусом називали тих, хто з якихось причин побував у Москві чи Пруссії.

Значну групу прізвищ складають такі, в яких закладена характеристика особливостей зовнішнього вигляду, вдачі, властивостей поведінки запорізьких козаків. Спостерігалось найбільш типове, промовисте, що впадало в очі, для його визначення вишукувалось найвлучніше слово, яке змальовувало зовнішній чи внутрішній портрет особистості. Це такі прізвища, як: Занудько, Лантух, Стражак, Побігайло, Догадайло, Недбайло, Поїхало, Покотило, Прокапало, Почекайло, Пошивайло, Сіпало, Теліпайло, Хрумало, Котирло, Лупало, Репетило, Нападайло, Дригайло, Завертайло, Загинайло, Цямкало, Плаксій, Забігайло, Прохватило, Циподрига, Гамкало, Свистун, Швидкий, Холодний, Гарячий, Солодкий, Гаркуша, Круть, Хижняк, Косач, Хмара та багато інших. Але були і такі прізвища, як Нищета, Злидарь, які характеризували навіть соціальний стан людини.

Індивідуальні ознаки людини — зріст, вага, тіло, фізичні вади та психологічні риси, — лягли в основу таких особових найменувань, як: Малишко, Довженко, Легкоступ, Кривоніс, Щербань, Мовчун, Горбатенко, Остробородько, Головко, Білий, Слинько, Чуб, Зуб, Носань, Носенко, Губа, Губенко, Шрам, Шраменко, Рябко, Головатий, Горбоніс, Кирпоніс, Сухий, Твердий, Сухина, Червонобаба, Чорнобаба та інше.

Помічаючи схожість з якоюсь рисою представників фауни

іфлори, запорізькі козаки давали такі прізвища своїм товаришам: Бугай, Сич, Сова, Сорока, Синиця, Ворона, Курочка, Вовк, Півень, Лисичка, Муха, Комар, Снігур, Голуб, Горобець, Лелека, Селезень, Кулик, Шпак, Чайка, Козел, Кінь, Соболь, Шкапа, Черепаха, Цуцик, Ящур та інше.

Пори року, дні тижня як прізвища надавались тим втікачам, які появлялися в певний проміжок часу, що закарбувався в їх пам’яті — це такі прізвища, як: Зима, Засуха, Понеділок, Субота, Метелиця. Джерелом прізвищ також був і одяг: Свита, Кирея, Жупан, Столата. В прізвищах навіть втілювалися навіть така чеснота, як чемність козака; так з’явилися прізвища Панібудьласка, Пробачай, Добрийвечір.

Але найцікавішими є колоритні козацькі прізвища з гумористичним відтінком, які складалися з двох-трьох сполучених слів, які дуже вдало характеризували вдачу козака (але часом і кепкували з нього): Непийвода, Неїжко, Недайкаша, Неїжборщ, Нагнибіда, Паливода, Нетудихата, Перебийніс, Убийвовк, Куйбіда, Тягнирядно, Задерихвіст, Підіпригора, Закривидорога, Вирвихвіст, Нездійминога, Жуйборода, Підкуймуха, Лупибатько, Затуливітер, Непийвода, Крутихвіст, Печиборщ, Роздайбіда, Загнибіда, Скачистрибайло, Неварикаша, Неїжпапа, Загубисундук, Неїжкаша, Несвятипаска, Вернигора, Вернидуб, Вернивода, , Обіжисвіт, Майборода, Чудо, Безталанний, Валяйбаба, Давиборщ, Добрознай, Убийвовк, Дериведмідь, Засядьвовк, Нетреба, Чудеса, Побийвовк, Шмаровоз, Невтриніс, Смакота, Серпокрил, Швайка, Чума, Непочатих, Кривоколиска, Сиротадобрий, Гризодуб, Кривошапка, Вирвикишка, Завалипіч, Гуляйдень, Нечай, Невгад, Забийворота.

Можливо, всі ці прізвища можуть здатися звичними і такими, що немає особливої потреби у їхньому розумінні. Але це зовсім не так. Якщо придивитися уважніше, то ми побачимо в українських прізвищах глибоку скарбницю смислів. Зокрема, в них можна побачити, які якості людини нашими предками вважалися важливими

іповажними, а які — смішними і кумедними. І якщо когось назвали навіть якимось поважними і гордим прізвищем, то це насправді

26.Запаско Я. П., Мацюк О. Я. Львівські стародруки: книгознавчий нарис. — Львів: Каменяр, 1983. — 176 с.

27.Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. — К.: Дніпро, 2006. — 976 с.

28.Зотов В. М. Українська та зарубіжна культура: словник культурологічних термінів. — К.: ЦУЛ, 2009. — 264 с.

29.Інтермедії // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 357–383.

30.Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI–XVIII ст. — К.: Наукова думка, 1966. — 252 с.

31.Ісаєвич Я. Д. Літературна спадщина Івана Федорова. — Львів: Вища школа, 1989. — 191 с.

32.Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. — Львів: Вища школа, 1983. — 155 с.

33.Ісаєвич Я. Українське книговидання. Витоки, розвиток, проблеми. — Львів: Ін-т народознавства ім. І. Крип’якевича, 2002. — 520 с.

34.Ісіченко І. Бароко — мистецький стиль і література доби // Дивослово. — 2010. — № 10. — С. 27–34.

35.Ісіченко І. Полемічна література перед викликом нескінченності // Дивослово. — 2008. — № 12. — С. 33–36.

36.Історія української культури: У 5-ти т. Т. 2. XII — перша половина XVII ст. — К.: Наукова думка, 2001. — 864 c.

37.Історія української культури: У 5-ти т. Т. 3. Українська культура другої половини XVII–XVIII ст. — К.: Наукова думка, 2003. — 1245 с.

38.Історія української літератури: У 8-ти т. Т. 1. (XI — перша половина XVIII ст.). — К.: Наукова думка, 1967. — 540 с.

39.История Киева. Киев периода позднего феодализма и капитализма. Т. 2. — К.: Наукова думка, 1984. — 464 с.

40.Кара-Васильєва . Літургійне шитво України XVII — XVIII ст.: Іконографія, типологія, стилістика. — Львів: Свічадо, 1996. — 231 с.

41.Клековкін О. Сакральний театр: Генеза. Форми. Поетика. (Структурно-типологічне дослідження). — К.: Київський

державний інститут театрального мистецтва ім. І. КарпенкоКарого, 2002. — 272 с.

42.Книга і друкарство на Україні. — К.: Наукова думка, 1964. — 316 с.

43.Корені та парості: український генеалогікон. — К.: Либідь, 2008. — 472 с.

44.Корінний М. М. Короткий термінологічний словник з української та зарубіжної культури. — К.: Україна, 2000. — 184 с.

45.Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — 326 с.

46.Костомаров М. І. Київський митрополит Петро Могила // Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — С. 103–123.

47.Костомаров М. І. Князь Костянтин Костянтинович Острозький // Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — С. 71–87.

48.Костомаров Н. Князь Константин Константинович Острожский // Русь крещеная (Кн. I: Господство дома Св. Владимира). — М.: Чарли, 1996. — С. 483–487.

49.Крекотень В. І. Українська література XVII ст. // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 5–24.

50.Леонтьев Д. В. Архитектура Украины от античности до наших дней. — Х.: Веста, 2010. — 224 с.

51.Літопис Самійла Величка // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 479–527.

52.Літопис Григорія Грабянки // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 446–478.

53.Липа К. Під захистом мурів. — К.: Наш час, 2007. — 184 с.

54.Липа К. А. Велике тло для подвигів. Архітектура у літературі та фольклорі XVI–XVIII ст. — К.: Наш час, 2009. — 200 с.

55.ЛогвинГ.Н.Зглибин:давнякнижковамініатюраXI–XVIIIст.— К.: Дніпро, 1974. — 188 с.