darenska_2

в сім’ї матері та померла в нашому домі. І могила садівника, який побажав бути похованим разом з тими, кому він довго служив»1.

Бурхливе будівництво маєтків потребувало залучення в цей процес значної кількості вітчизняних та європейських спеціалістів: архітекторів, художників, декораторів, навіть живописців. Тому «південна Росія з часів Розумовського та Румянцева стали центром художніх витівок. Тут Єлизаветинські фаворити будували свої архітектурні величні будівлі, тут при Катерині були збудовані Ляличі, і звідси вийшли два найкращих російських художника — Левицький і Боровиковський»2. Як вже зазначалося, самі господарі маєтків (як багаті, так і середнього достатку) приймали активну участь при створенні архітектурних проектів, внутрішнього оздоблення палаців, оформлення території свого маєтку, а тими, хто втілював ці творчі задуми, були кріпосні селяни, які виступали у ролі безіменних каменярів, архітекторів, художників.

Багаті провінційні поміщики, наслідуючи столичних аристократів, споруджували в своїх маєтках величезні сільські будинкипалаци. Серед перлин палацово-паркової архітектури слід пригадати унікальні ансамблі малоросійських дворян: маєток Качанівка родини Тарновських та маєток Сокиринці родини Галаганів на Чернігівщині, маєток Мерчик на Харківщини. Так, зокрема, Григорій Лукомський стверджував, що маєток Мерчик родини Шидловських — це один з «з найцікавіших не лише в… Харківській губернії і навіть не лише у всій цій губернії — але, сміливо можна сказати, в усій Росії… Його архітектура стилю Louis XVI, і взагалі весь план цієї величезної садиби, саме план садиби (а не план лише будинку), тобто всіх служб, флігелів і комор, у зв’язку з парком, квітниками, партерами, городами й фруктовими садами, — являє собою щось настільки самостійне і зразкове, що в загальний огляд разом з іншими садибами Мерчик йти аж ніяк не може»3.

1Воронцова О. Путешествие в Ивню // Дворянские гнезда России. История, культура, архитектура. Очерки. — М.: Жираф, 2000. — С. 331.

2Врангель Н. Н. Старые усадьбы. Очерки истории русской дворянской культуры. — СПб.: Журнал «Нева», ИТД «Летний сад», 2000. — С. 94.

3Лукомський Г. К. З української художньої спадщини. — К.: Українські пропілеї, 2004. — С. 25–27.

Деякі панські будинки представляли собою унікальні спорудження, адже проекти замовлялися у відомих зодчих, розбивкою парку займались майстри ландшафтної архітектури, для виконання різних технічних робіт запрошувалися іноземні спеціалісти з Італії, Німеччини, Франції. Сади та парки, які оточували будівлі, представляли собою справжні перлини ландшафтної архітектури. Ці маєтки за своїми архітектурними достоїнствами не поступалися кращим взірцям загальноєвропейського значення. Саме в 1770–1790-ті роки

вЧернігівській губернії оформляються маєток Качанівка полководця П. Румянцева-Задунайського (який потім майже на століття буде належати родині Тарновських), маєток Стольне канцлера О. Безбородька. Знаменитий італійський скульптор Рінальді будував Батурин

в1755 році для графа Кирила Розумовського. Гетьман Розумовський писав в 1755 році графу, генерал-губернатору малоросійського краю М. С. Воронцову: «Архитектор Ринальди выписан по контракту из Италии для строения города Батурина, которое быть должно по силе именного указа; но сие потому без действа остается, что скарб войсковой недоступен к строению города»1. Також на малоросійських землях працював знаменитий італієць Кваренгі, який будував маєток дворянина М. Миклашевського на Чернігівщині. Миклашевський був малоросійським генерал-губернатором, і саме в цей період його фінансової могутності Кваренгі збудував йому розкішний маєток в Нижньо-Стародубському повіті Чернігівської губернії. Князь О. Куракін писав про цей маєток через сто років після заснування,

асаме в 1894 році: «будівля дуже красива та місцями зроблена за проектом Кваренгі в той час, коли господар управляв маєтком; триповерховий дім прикрашений колонами та перистилем»2.

Важливо зауважити домінуючий вплив західноєвропейських архітектурних стилів (італійських, зокрема), при будівництві дворянських маєтків. Всі ці маєтки були збудовані в стилі класицизм. Як слушно зазначають дослідники, «є щось, що ріднить садиби

1Цит. за: Врангель Н. Н. Старые усадьбы. Очерки истории русской дворянской культуры. — СПб.: Журнал «Нева», ИТД «Летний сад», 2000. — С. 171.

2Цит. за: Врангель Н. Н. Старые усадьбы. Очерки истории русской дворянской культуры. — СПб.: Журнал «Нева», ИТД «Летний сад», 2000. — С. 171–172.

України з будівлями далекими, але з такими, що наближаються за призначенням до садиб, зокрема, й до класицистичних будівель Росії взагалі. Я кажу про вілли венеціанських патриціїв і нобілів у провінції Венето, в Італії. Часто забувають це першоджерело нашого будівництва початку XIX століття… Тим часом і Кваренгі, і Тромбара, і Русска, і Адаміні, і Рінальді, і Джилярді та учні їхні — все це були справжні, вірні собі італійські зодчі, що принесли з Італії до Росії ідеали й типи будівництва північноіталійського; родом ці зодчі були саме з тих місць, про які було згадано, — тобто з околиць Венеції, Падуї і Віченци… Подібність деяких садиб до згаданих вілл — разюча. І не тільки планова…, але й за зовнішнім оздобленням фасадів. Тож чому так схожі ці вілли й садиби? Тому що були спільні причини виникнення як тих, так і інших»1.

Однак «з захопленням суворими формами класицизму… в останній чверті XVIII ст. стали зводитися у великій кількості будівлі більш екзотичного характеру»2. Так, наприклад, в стилі готика a la Louis XVI був збудований маєток Вишенька для П. Румянцева, а вже з настанням стилю романтизм (приблизно 1830-ті роки) деякі поміщики будували свої маєтки в так званому «рицарському» стилі, які нагадували замки західноєвропейських феодалів. Звична річ, що такі маєтки могли дозволити тільки дуже багаті поміщики, переважна ж частина поміщицьких маєтків будувалася достатньо скромно. Тому й «створити в ті часи в глухомані, на багатоверстній відстані від Москви, Петербурга і Варшави (ймовірно, звідти також везли багато що з матеріалів у часи Катерини) такі будівлі, так їх розписати, так обставити, розбити такі парки — це величезна культурна заслуга перед краєм і Вітчизною!»3.

Садово-паркове мистецтво панського маєтку. Визначний російський дослідник Д. Лихачов слушно зауважував, що «сад — це

1 Лукомський Г. К. З української художньої спадщини. — К.: Українські пропілеї, 2004. — С. 28–29.

2Врангель Н. Н. Старые усадьбы. Очерки истории русской дворянской культуры. — СПб.: Журнал «Нева», ИТД «Летний сад», 2000. — С. 49.

3Лукомський Г. К. З української художньої спадщини. — К.: Українські пропілеї, 2004. — С. 36.

спроба створення ідеального світу взаємодії людини з природою. Тому сад уявляється як в християнському світі, так і в мусульманському раєм на землі, Едемом»1, причому саме «садове мистецтво завжди було своєрідним поєднанням різних мистецтв — власне садівництва, архітектури, живопису та поезії»2. В усіх поміщицьких садибах одночасно з будівництвом нових палаців чи скромних будинків розбивались парки та фруктові сади. Дослідники зазначали, що «ліниві поміщики ніколи не лінувались, коли справа доходила до садів, і всі накази, які збереглися в «домових конторах», показують, як Румянцев, Розумовські… любили, пестили, берегли природу та піклувалися про свої сади»3. Сад знаходився зазвичай позаду від панського будинку, окрім того головна дорога до цього будинку була обсаджена деревами: дубами, липами, кленами, акаціям, ясенями. Так, зокрема, «до найдавніших садиб належить, наприклад, маєток Румянцева-Задунайського в Качанівці на Чернігівщині. Його будували в кінці 70-х років XVIII століття. Тоді ж… в маєтку розбили великий парк… Центральну частину Качанівського парку, що прилягає до палацу, розбито в регулярному стилі

згеометричною сіткою алей і стежок, з квітковим партером перед фасадом палацу. Планування ж тієї частини парку, що розкинулася поза будівлями, виконано в пейзажному стилі зі звивистими дорогами й стежками, з галявинами й дванадцятьма ставками»4.

Всі плани в ландшафті маєтків були ретельно продумані, адже дуже часто вони складалися талановитими архітекторами

зурахуванням природних особливостей, а також враховувалося світовідчуття замовника, його смаки та побажання. При оформленні ансамблю панського маєтку особливе місце відводилося

1Лихачев Д. С. Поэзия садов. К семантике садово-парковых стилей. Сад как текст. — СПб: Наука, 1991. — С. 8.

2Лихачев Д. С. Поэзия садов. К семантике садово-парковых стилей. Сад как текст. — СПб: Наука, 1991. — С. 24.

3Врангель Н. Н. Старые усадьбы. Очерки истории русской дворянской культуры. — СПб.: Журнал «Нева», ИТД «Летний сад», 2000. — С. 171.

4Ігнаткін І. О. Архітектура // Історія українського мистецтва. Мистецтво кінця XVIII — першої половини XIX століття. Т. 4. Кн. 1. — К.: Українська Радянська енциклопедія, 1969. — С. 43.

пейзажу, підкреслювалися достоїнства та виразність природного ландшафту, рельєфу місцевості, зелених масивів, водойм: «поміщицькі садиби мали здебільшого парки, що відрізнялися вдало підібраними зеленими насадженнями, які створювали мальовничі пейзажі… Характерною особливістю садово-паркового будівництва другої половини XVIII століття є створення пейзажного парку, який прийшов на зміну регулярному парковому мистецтву… Пейзажні парки виникли в Англії й тому їх часто називають англійськими. Їм властиве розкриття краси природи з мальовничим рельєфом, великими озерами, з численними породами дерев і чагарників»1.

Штучно створені земляні рови, канали, каскади, фонтани, копані ставки з геометрично окресленими берегами; зелені насадження — кущі та дерева, куртини, криті дороги («берсо»), амфітеатри, — все це перетворювало малоросійські маєтки у витвір садової архітектури. Окрім того, «в парках, що належать до класичної спадщини, місця відпочинку і усамітнення фіксували такими об’єктами, як павільйони, альтанки, гроти, оглядові майданчики, перголи, лавки»2. На думку творців регулярних садів, ці сади були продовженням парадних залів під відкритим небом, які прикрашалися мальовничими перспективами із зображенням вітряків або каскадів штучних ставків, островами, гротами. Деревам та кущам за допомогою стрижки надавали витончених та неочікуваних форм птахів, тварин, архітектурних споруд. Інші поміщики заводили щось на зразок ботанічного саду, саджаючи в своїх маєтках екзотичні для малоросійських земель дерева, куші та квіти. Окрім того, як зазначають дослідники, «створення великих парків у маєтках магнатів і в містах викликало необхідність організувати розсадники й науково-дослідні станції, де можна було б вирощувати, аккліматизувати, а потім розповсюджувати… декоративні

1Ігнаткін І. О. Архітектура // Історія українського мистецтва. Мистецтво кінця XVIII — першої половини XIX століття. Т. 4. Кн. 1. — К.: Українська Радянська енциклопедія, 1969. — С. 42–43.

2Косаревський І. Мистецтво паркового пейзажу // Хроніка–2000. Випуск 41– 42. — К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2001. — С. 154.

й промислові фруктові дерева. Для цього в 1812 році було закладено Нікітський ботанічний сад»1.

Окремого згадування заслуговує любов до античності, адже мармурова скульптура та фонтани вважались обов’язковими елементами поміщицького парку. Саме скульптурі відводилася важлива роль в прикрашенні садів та парків, серед зелені якої були розставлені статуї античних богів та героїв та алегоричні скульптури. Особливе місце скульптура займала в оформленні різних водних джерел, перш за все фонтанів. Тому «естетика парків… включала в себе не тільки зовнішню красу елементів, але й навіювання піднесених думок та почуттів. Для цього в парковій композиції використовувались «благородні» руїни, «античні» скульптури, мавзолеї, пам’ятники, траурні урни»2.

Варто зауважити, що садова скульптура в алеях регулярного саду розташовувалась у певному порядку, з урахуванням її сюжету, тематики, міфологічної чи алегоричної символіки. Частіше усього це були статуї античних язичницьких богів, античних героїв, олімпійських богів, філософів, поетів, правителів та полководців Давньої Греції та Риму (скульптури Юлія Цезаря, Геракла, Сократа і т.д.), або алегоричні зображення чотирьох пір року або чотирьох періодів доби. Ось, наприклад, як радить один «садовий словник» кінця XVIII — початку XIX ст.: «Статуї більшою частиною представляють або язичницьких богів, чи знаменитих в давнину людей, або алегоричні зображення; тому і ставити їх потрібно в належні місця. Водяні божества, як, наприклад, Наяди, Ріки та Тритони, належать до фонтанів, водоймищ та ставків. Лісні божества, як, наприклад, Сілвани, Фауни, Дріади, Гаматріади, ставити треба в гаях та в гущавині парків. Жертви, Баханалії та граючих малюків зображувати на вазах та п’єдесталах високою роботою, та ставити

вплодових садах, та навколо квітників. В лісах та гаях потрібно

1Ігнаткін І. О. Архітектура // Історія українського мистецтва. Мистецтво кінця XVIII — першої половини XIX століття. Т. 4. Кн. 1. — К.: Українська Радянська енциклопедія, 1969. — С. 47.

2Дормидонтова В. В. История садово-парковых стилей. — М.: Архитектура С, 2003. — С. 160.

цей маєток відвідували багато представників творчої інтелігенції Російської імперії, тут гостювали та творили письменник Микола Гоголь та поет Тарас Шевченко, художники Ілля Рєпін, Василь Штернберг та Михайло Врубель, композитори Михайло Глинка та Семен Гулак-Артемовський, історик Микола Костомаров. Так, зокрема, влітку 1838 року Григорій Степанович Тарновський запросив до себе в гості композитора М. Глинку, який працював в той момент над славнозвісною оперою «Руслан та Людмила». Гостинність господаря була незрівнянною: він створив композитору всі умови для плідної роботи. В 1843 році в Качанівці гостював Тарас Шевченко, потім він відвідував цей маєток та його приязних та гречних господарів ще декілька разів.

По сільських провінційних маєтках заводяться багаті бібліотеки, створюються домашні музеї творів мистецтва, рідкісних мінералів, старовинної зброї тощо. Маєток з простого господарського подвір’я перетворювався в художньо організований ансамбль. Зокрема, в спогадах сучасників чудовий маєток Сокиринці графів Галаганів на Чернігівщині виглядав наступним чином: «будинок утримувався у великому порядку, прибраний був ошатно і офіційно; картини висіли у великій вітальні, а малюнки гуашшю, що зображують виверження Везувію в різні моменти, в більярдній. У величезній залі стояв великий церковний орган, на якому любив грати церковну музику граф Павло Євграфович; у цій самій залі стояв гарний рояль; на хорах в урочисті дні грав домашній оркестр, танці і серйозну музику. В бібліотеці, крім книг і документів, зберігалася предківська зброя, перначі, сідло й полковницька збруя верхового коня»1.

Принагідно слід зауважити, що ця творча атмосфера панських маєтків малоросійського дворянства є спадкоємцем

культурно-творчої атмосфери української козацької старшини. За свідченнями дослідників, за козацької доби «освітній справі в Україні слугували також численні приватні бібліотеки, ко-

1Жемчужников Л. Україна 1850-х років очима художника-петербуржця // Хроніка–2000. Випуск 55–56. — К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2003. — С. 387.

лекції портретів, старовинної зброї, одягу, посуду, музичних інструментів тощо. Збирачами й охоронцями книжкових багатств, культурно-мистецької спадщини України були представники гетьмансько-старшинського середовища, які отримали освіту в Києво-Могилянській Академії та зарубіжних університетах. Саме вони збирали великі бібліотеки, утримували полкові та домашні оркестри, вокальні й оркестрові капели, турбувалися про навчання музикантів, регентів, півчих, підтримували музичні цехи у великих містах — Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Прилуках, Ніжині. Серед меценатів музичних цехів були й гетьмани Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Данило Апостол, Кирило Розумовський. Маєтки таких відомих українських козацьких старшин, як Ханенки, Гамалії, Марковичі, Корсаки, Лизогуби, Апостоли, Розумовські, Полуботки, були своєрідними освітніми й культурномистецькими осередками»1. Згодом, на межі XVIII та XIX століть козацька старшина стала інтегральною частиною російського дворянства, отримавши у спадок й мистецькі твори попередніх епох. Так, зокрема, про це свідчить опис картинної галереї Тарновських в знаменитому маєтку Качанівка на Чернігівщині, де «в центральній залі другого поверху, так званій лицарській, було зібрано галерею портретів українських полководців і політичних діячів різних часів. Серед них — портрети Мазепи, Кочубея та Іскри, Галагана, Палія, Полуботка, Розумихи. Поряд були поставленні погруддя членів роду Тарновських, починаючи з Яна Тарновського, коронного гетьмана Малоросії»2.

Дослідники відзначають, що майже всі «великі люди» творили за межами великих міст, і тому творча діяльність переноситься з міст в кабінети маєтків. Кожний маєток сприймався поміщиком як місце спокою та натхнення, тому неодмінними елементами кожного поміщицького будинку стають бібліотеки з книжними

1Хижняк З. І., Маньківський В. К. Історія Києво-Могилянської академії. — К.: КМ Академія, 2003. — С. 137–138.

2Каждан Т. Качанівка. Культурне життя садиби в другій половині XIX століття // Хроніка–2000. Випуск 41–42. — К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2001. — С. 419.

шафами. Так, зокрема, французький письменник Теофіл Готьє, який в середині XIX ст. подорожував Російською імперією і залишив після цього свої подорожні нотатки, так описував інтер’єр дворянського будинку, в якому йому довелося побувати: «інший бік кімнати був зайнятий бібліотекою поліглота, який свідчив про смак та пізнання художника, котрий читає в оригіналі шедеври майже всіх європейських літератур»1.

В багатьох навіть цілком пересічних маєтках збиралися прекрасні бібліотеки, в яких зберігалися книги та журнали, які поступали не тільки з Москви чи Петербурга, але із західноєвропейських країн. Тому наявність багатої бібліотеки була візитною карткою освічених поміщиків; деякі поміщики володіли величезними бібліотеками по декілька тисяч томів. Зокрема, мандрівник фон Гун повідомляв на початку XIX ст., що в Почепі, маєтку графів Розумовський на Чернігівщині була «також і бібліотека, яка складалася з п’яти тисячі книжок»2. Можна з певністю стверджувати, що ця величезна як на ті часи бібліотека складалася з книжок, виданих різними європейськими мовами, що свідчило про багатомовність малоросійського дворянства. Книжні зібрання відображали інтереси та смаки своїх господарів. Як зазначав Теофіл Готьє, «росіяни багато читають, і якщо існує якийсь незначний французький письменник, у нього вже є читачі більш багаточисельні

вСанкт-Петербурзі, аніж навіть у Парижі»3.

Уодних поміщиків-бібліофілів бібліотека була складена за певною програмою: до її складу входили книги з історії, політики, економіки, літератури, філософії, а також давньослов’янські рукописні книги та стародруки. В інших бібліотека мала енциклопедичний характер, до її складу входили твори, написані іноземними мовами з математики, військової справи, історії, медицини тощо. Інші бібліофіли збирали чудові колекції книг з театрального мистецтва та музики, деякі мали спеціальну бібліотеку з полюван-

1 Готье Т. Путешествие в Россию. — М.: Мысль, 1988. — С. 171.

2Цит. за: Врангель Н. Н. Старые усадьбы. Очерки истории русской дворянской культуры. — СПб.: Журнал «Нева», ИТД «Летний сад», 2000. — С. 123.

3Готье Т. Путешествие в Россию. — М.: Мысль, 1988. — С. 294.

ня. Але в основному на книжних полицях сусідили урочисті оди та сентиментальні повісті, книги військової та сільськогосподарської тематики, мемуари та релігійна література.

В кожній поміщицькій бібліотеці були книжки, видані різними мовами (французькою, німецькою, англійською, російською), які призначалися для жінок — це були в основному романи. З часом з’явилися жіночі бібліотеки, спеціальні видання для дамського читання, дворянки починали читати романи, потім серйозну філософську та історичну літературу і, нарешті, вони стали цінительками книги. Так, Т. Готьє так написав в своїх подорожніх нотатках про рівень освіти та звичку читати серед освічених жінок: «жінки дуже розвинуті. З легкістю, взагалі характерною для слов’ян, вони читають чи розмовляють різними мовами. Багато читали в оригіналі Байрона, Гете, Гейне, і, якщо їх знайомлять з письменником, вони вміють вдало вибраною цитатою показати, що читали його твори та пам’ятають про це»1.

Серед книг зустрічалися не тільки художні твори, але й різноманітні видання прикладного характеру, орієнтовані, в першу чергу, на поміщика-господаря, основного годувальника Російської імперії. Вони містили відомості стосовно ведення господарства та землеробства, тваринництва, агрономії тощо. Окрім того, поміщики не цуралися ретельно студіювати архітектурні праці Виньоли або Палладіо, особливо на початку нового будівництва в маєтку, адже архітектуру необхідно було знати кожному освіченому дворянину. Щорічні календарі, які містили поради на всі випадки життя — теж неодмінний атрибут домашніх поміщицьких бібліотек.

Мандруючи західноєвропейськими країнами (особливо популярними були Італія, Франція, Швейцарія, Німеччина), дворяни не тільки знайомилися з художніми цінностями Європи, але і починають створювати власні живописні та скульптурні колекції. В маєтках з’являються спеціальні картинні галереї європейського живопису, які стали предметом пристрасного колекціонування

1 Готье Т. Путешествие в Россию. — М.: Мысль, 1988. — С. 111.

в кінці XVIII ст., причому освічені аристократи мали в своїх маєтках живописні зібрання зі справжніми шедеврами відомих європейських майстрів XV–XVIII ст. Поповнення живописних полотен європейських художників в маєтках сприяли і революційні події у Франції 1792 року. Криваві хвилі соціальних потрясінь розкидали в усі боки художні скарби, накопичені у Франції протягом декількох століть, і багато цих художніх творів попали навіть в колекції поміщиків. Так, князь О. Безбородько пише до С. Воронцова: «Случай разорений французских благоприятствовал мне достать несколько отличных штук, наипаче из школы фламандской. Я получил три картины из коллекции Орлеанского герцога, три из кабинета Шуазелева и несколько других».

Чудова колекція — галерея вітчизняних та західноєвропейських митців — свого часу була в полтавському маєтку графа Розумовського Яготин. Так, О. Глаголєв зазначав, що в 1823 році він бачив «в домі багате зібрання картин, які залишилися після графа Олексія Кириловича Розумовського. З творів італійської школи найкраща «Даная» Тиціана; оголені принади її грудей, повнота членів тіла та розкішне положення тіла зачаровують зір. До неї сходить Юпітер у вигляді золотого дощу, а перед нею в тіні — переляканий купідон. Ця «Даная» достойна уваги ще тому, що вона служила взірцем багатьом картинам як давніх, так і нових художників…»1.

Вважалося, що світська людина (що було тотожним дворянству) повинна бути освіченою, тонко відчувати мистецтво, оточувати себе художніми творами. Тому у багатих поміщиків поряд із бібліотечними зібраннями існували художні колекції, головним чином живописні та скульптурні, а також колекції старовинних монет, мінералів, старовинної зброї. Так, зокрема, в Сокиринцях Полтавської губернії свого часу існувало «велике зібрання зброї, порцеляни, срібла і медалей. З порцеляни зібрано цілу гірку, є рідкісні екземпляри, здебільшого це Севр, Сакс, Гарднер і Миклашевський… Срібло в Сокиринцях чудове. Особливо чудові кубки:

1Цит. за: Врангель Н. Н. Старые усадьбы. Очерки истории русской дворянской культуры. — СПб.: Журнал «Нева», ИТД «Летний сад», 2000. — С. 60.

польські, шведські із зображенням шведських гербів; французькі вази і склянки стилю Людовика XVI. Є срібні глечики епохи ампір; медалі — їхня колекція заслуговувала б на окремий опис. Є й годинник, і мініатюри, табакерки, брошки великої художньої вартості, часів Олександра I і Катерини II… При всій масі художніх скарбів, якими володіють Сокиринці, вони утримуються, однак, в ідеальному порядку. Будинок, парк, усі колекції — все має на собі відбиток турботливого — більше! — любовного ставлення до старовини рідної та художньої»1. Зазначимо, що ці старанно зібрані колекції Григорій Лукомський бачив в Сокиринцях вже в 1914 році, коли дворянській культурі залишилося жити декілька років.

Сама присутність в маєтках великої кількості творів вітчизняного та європейського мистецтва створювала певний естетичний фон. Картинні галереї являлись своєрідним взаємопроникненням західноєвропейської та вітчизняної культур. Ці картинні галереї відкривалися для друзів та сусідів, знайомлячи їх з останніми європейськими знахідками в області образотворчого мистецтва. В поміщицькому будинку можна було побачити як твори кращих портретистів та пейзажистів Західної Європи та Російської імперії, так і як твори кріпосних художників-самоуків. Як принагідно зазначають дослідники, «живопис в історії кріпосної Росії дав нам найбільш видатних талантів. Портретне мистецтво було необхідною частиною поміщицького побуту — будь-хто мріяв мати зображення своє чи близьких. Ця наполеглива примха створила безліч якщо й не завжди добрих художників, але цікавих описувачів побуту. Криві й кривоокі, незграбні та невмілі портрети роботи кріпосних мають для нас дорогоцінну чарівність справжніх документів»2.

Майже в кожному поміщицькому маєтку формується портретна галерея предків, при цьому важливо зауважити, що «портретні фамільні галереї не тільки мали величезну меморіальну

1 Лукомський Г. К. З української художньої спадщини. — К.: Українські пропілеї, 2004. — С. 177.

2Врангель Н. Н. Старые усадьбы. Очерки истории русской дворянской культуры. — СПб.: Журнал «Нева», ИТД «Летний сад», 2000. — С. 81.

цінність, але й моральне значення. Вони були наочним прикладом для дітей, покликаних продовжити рід, розрадою для старих, які розуміли, що не будуть забуті своїми рідними»1. Так, зокрема, в маєтку Сокиринці, який належав протягом двох віків Галаганам до 1917 року, існувала велика портретна галерея, в якій були картини, написані ще з предків — представників козацької старшини: «збережений у Сокиринцях портрет Гната Галагана, на якому він зображений сивим старим, з круглим підголеним чубом і відпущеною підстриженою бородою, в червоному зимовому жупані, найкраще розповідає про його характер та життя. Григорій, син Гната Галагана, що жив бойовим життям, був також прилуцький полковник. На збереженому в Сокиринцях портреті він зображений у малоросійському одязі, з полковницьким «перначем» у руці і вже із зачіскою німецького фасону»2.

Господарі небагатих провінційних маєтків створювали свої «картинні галереї», в яких усього єдиним жанром, який представляв живопис, був портрет. Захоплення створенням фамільної картинної галереї в провінційних маєтках не було випадковим. Зображення предків господарів будинку, самих господарів та їх найближчих родичів повинно було надавати наочне уявлення про сім’ю в цілому та сприяти створенню в маєтку атмосфери «родового гнізда».

Виконавцями цих живописних полотен були кріпосні майстри, і дуже часто ми навіть не знаємо імен художників, які писали ці портрети. Звична річ, що діяльність кріпосних митців-самоуків часто була непрофесійною, далекою від творчої. Однак і замовники таких «художеств» — провінційні поміщики — не були витонченими естетами, їх цілком влаштовував виконавський рівень майстрів, головним для них була достовірність сюжету чи портретна схожість. Як зазначають дослідники, «важко зрозуміти та висловитися, чи є хоч дещиця мистецтва в портретах бригадирів

зкривими обличчями, які дивляться з облуплених рам, в яскраво-

1Полякова М. А., Савинова Е. Н. Русская провинциальная усадьба XVII — начала XX века. — М.: Ломоносовъ, 2011. — С. 141–142.

2Лукомський Г. К. З української художньої спадщини. — К.: Українські пропілеї, 2004. — С. 169.

му живописі букетів, намальованих кріпосним самоучкою… Але

вусьому цьому милому мотлосі… без сумніву, є своя особлива інтимна поезія… теплота дворянського гнізда… І якщо разом з цією інтимною поезією в поміщицькому житті минулого зустрічаються твори справжнього мистецтва, то тим вдвічі вони є дорогими та потрібними нам»1. Деякі поміщики мали домашніх художників, які закінчили курс у відомих столичних майстрів в Петербурзькій Академії мистецтв. Так, зокрема, граф Іраклій Морков, який мав маєток в подільському селі Кукавка, виучив в Академії мистецтв свого талановитого кріпака Василя Тропініна, який потім сімнадцять років виконував роль «придворного художника».

Окрім картин, в панських маєтках можна було зустріти й зібрання європейської та вітчизняної скульптури. Основна частина колекції розташовувалася в будинку, але окрім того існувала традиція ставити мармурові статуї перед будинком та в саду, ці скульптури представляли героїв давнини та міфологічні алегорії.

Не тільки в багатих поміщицьких будинках, але і в середніх маєтках існували «поміщицькі кабінети з колекціями древньої зброї та нескінченним рядом трубок»2, військові реліквії, такі як

холодна та вогнепальна зброя, які висіли на стінах, нагороди за військові кампанії, які свідчили про військову кар’єру господаря, його синів або когось з предків. Такі предмети бойової слави були типовими, на додачу до портретних та картинних галерей. Своєрідні мінімузеї, які розповідали про заслуги якогось представника дворянської сім’ї, сприяли збереженню родової пам’яті, «культу предків». Тут представляється дуже цікавим спостереження Теофіла Готьє про так званий музей «військових реліквій», який він бачив

водному будинку. Так, в кімнаті «погляд привертали дитячі обладунки XVI століття, які стояли в увесь зріст на комині на місці, який обивателі прикрашають годинниками. Дзеркало тут дуже вдало замінено в тому ж стилі: замість нього там висіли обладунки

1Врангель Н. Н. Старые усадьбы. Очерки истории русской дворянской культуры. — СПб.: Журнал «Нева», ИТД «Летний сад», 2000. — С. 54.

2Врангель Н. Н. Старые усадьбы. Очерки истории русской дворянской культуры. — СПб.: Журнал «Нева», ИТД «Летний сад», 2000. — С. 53.

різних народів. Тут було безліч зброї: толедські шпаги, голубі дамаські клинки, кабульські фессахи, ятагани, малайські кинджали, кортики, рушниці з довгими чорними стволами, з інкрустованими бірюзою та коралами прикладами. Іншого роду трофеї — сагайдаки, луки, великі мушкетони, пістолети, грузинські кольчужні шлеми, наргіле з корассанської сталі, персидські штики, африканські дротики та ще тисяча предметів, які люди люблять колекціонувати внаслідок їх живописної своєрідності, покривали цілу стіну»1.

Варто зауважити, що складовою дворянського способу життя було полювання, тому «незнищенна пристрасть поміщиків до полювання призвела врешті-решт до появи в їх маєтках багатих колекцій різноманітної мисливської «амуніції», і перш за все зброї, мисливського спорядження, опудал вбитих тварин та птахів, звіриних шкір»2. Звична річ, проникливий погляд Т. Готьє зафіксував і цей бік дворянського інтер’єру: «Спочатку ми пройшли достатньо простору вітальню, одну зі стін якої займали чудові мисливські речі. Тут були рушниці, карабіни, ножі, мисливські сумки, порохівниці, розвішані на оленячих рогах та шкурах рисі, вовка та лисиці…»3.

Особливе місце в житті господарів панських маєтків займала наука та мистецтво. Серед дворян було немало обдарованих людей, наділених допитливим розумом та жагою діяльності, адже саме з дворянського середовища вийшло багато поетів та письменників, художників та музикантів. Мистецькі здібності в цьому середовищі розвивалися з дитинства, цьому сприяло виховання, яке отримували дворянські діти (див. відповідний підрозділ даного підручника). Отримуючи гарну освіту, виховуючись в естетичному середовищі панського маєтку, вони розвивали інтерес до оточуючого світу, унаочненням якого виступали їх наукові та мистецькі заняття. Як слушно зазначають дослідники дворянської культури, «вільне та мирне сільське життя… було пов’язане з багаточисельними господарськими турботами. Кожний поміщик при цьому знаходив час, щоб від-

1 Готье Т. Путешествие в Россию. — М.: Мысль, 1988. — С. 170.

2Полякова М. А., Савинова Е. Н. Русская провинциальная усадьба XVII — начала XX века. — М.: Ломоносовъ, 2011. — С. 187.

3Готье Т. Путешествие в Россию. — М.: Мысль, 1988. — С. 168.

почити та розважитися в своїй «вотчині», присвячуючи дозвілля читанню книг, малюванню, грі на музичних інструментах, садівництву та квітникарству, прогулянкам в ліс, риболовству, верховій їзді»1.

Можна з певністю стверджувати, що саме з життя дворянства починається справжня історія дозвілля. Дворяни володіли величезною кількістю землі, маєтками, селами, великим штатом слуг, тому представники цього стану могли дозволити собі достойне дозвілля, причому з демонстрацією свого високого положення в соціальній ієрархії. Для дворянина практично весь час, вільний від службових справ та господарських клопотань в маєтку, перетворювався в дозвілля. Окрім неминучих щоденних господарських турбот, дворяни, безумовно, віддавали багато часу спілкуванню з собі подібними, а також заняттями різними видами «хобі».

Літній час в сільських маєтках поміщиків проходив в череді свят, прийомах гостей, виїздах на полювання, в заняттях «художествами», читанням книг, в «наукових заняттях». В деяких маєтках влаштовувалися ботанічні сади з оранжереями, теплицями, де вирощувалися до тисячі різних тропічних рослин, де цвіли ваніль, лимони та апельсини. У багатьох поміщиків існували зимові сади, постійно поповнювалася бібліотека з ботаніки, агрономії, землеробства. Декотрі поміщики цікавилися навіть математикою та природничими науками, вони влаштовували «музеуми» (музеї), в яких збирали колекції рідкісних мінералів, античних монет, гербарії та колекції метеликів. В своїх кабінетах ці дворяни — дослідники природи — проводили пневматичні, електричні, біологічні досліди. Звідси ж велися астрономічні спостереження, тому іноді кабінет був буквально завалений телескопами, земними та небесними глобусами, сонячними годинниками та астролябіями.

Варто сказати декілька слів про згадувані заняття «художествами», адже окрему категорію живописців в ті часи становили й самі поміщики. Причому можна виділити дві художні групи: «професіонали» та «дилетанти». У XVIII–XIX ст. художній дилетантизм займав в житті дворянського маєтку важливе місце,

1Полякова М. А., Савинова Е. Н. Русская провинциальная усадьба XVII — начала XX века. — М.: Ломоносовъ, 2011. — С. 180.