darenska_2

відправлялися три гувернантки, вчителька російської мови, пани Монтон і Джессі, два вихователя (росіянин та швейцарець) для мого брата…»1. Як видно з цих мемуарів, дворянські діти займалися різними видами навчання навіть влітку, оскільки на п’ятеро дітей (чотири сестри та брат) приходилося аж вісім наставників. Звична річ, навіть влітку на відпочинку дворянські діти були під постійним наглядом наставників і наставниць. Можна припустити, що в цьому багатому маєтку влітку з дітьми займалися іноземними мовами, російською граматикою (для цього їхала вчителька російської мови), скоріш за все музикою та малюванням. Окрім того, влітку дворянські діти займалися навіть вирощуванням квітів чи овочів, що підтверджується й свідченнями мемуарної літератури, зокрема Ольга Воронцова згадувала свої літні заняття так: «у кожної з сестер був свій сад-город, в якому ми вирощували овочі та квіти. Найбільшою гордістю для кожної вважалося подати нашій мамі до сніданку редис чи квіти, які ми виростили власними руками»2.

В дворянських, як і в купецьких, міщанських та селянських сім’ях, а також в школах переважало суворе відношення до дітей, великою честю користувалися фізичні покарання. Подібне відношення до дітей в період їх виховання та навчання виправдовувалося тим, що дитяча натура за своєю сутністю є злою, і тому необхідна посилена боротьба з закладеними в душі дитини зачатками пороків. Окрім того, вважалося, що діти, виховані в суворості, будуть більше схильні до добра. На відміну від інших культур цієї дворянської епохи, в Російській імперії дворянське виховання не вважало можливим «ламати волю» дитини, нехай і не фізично. Перевага віддавалась переконуванню та особистому прикладу. Тілесні покарання у дворян існували, але вони були більш м’якими, аніж в інших соціальних верствах. Домінували м’які методи: присоромлення, заборона грати з ровесниками, залишення без десер-

1 Воронцова О. Путешествие в Ивню // Дворянские гнезда России. История, культура, архитектура. Очерки. — М.: Жираф, 2000. — С. 330.

2Воронцова О. Путешествие в Ивню // Дворянские гнезда России. История, культура, архитектура. Очерки. — М.: Жираф, 2000. — С. 332.

ту (морозива, тістечок), залишення дитини на самоті в кімнаті на декілька годин. Але у надзвичайних випадках існували і побиття різками.

Також тілесні покарання були дозволені і в навчальних закладах (гімназіях, ліцеях, кадетських корпусах), оскільки вважались головним виховним засобом. Так, у багатьох кадетських корпусах (які були привілейованими закритими закладами для дітей шляхетного походження) кожної суботи відбувались «екзекуції» школярів, які погано вчилися або негідно себе поводили. Існували легкі покарання за лінощі та дитячі пустощі: карцер, биття різками по долонях, а в надзвичайних випадках били різками: це робили зазвичай дебелі солдати-барабанщики, причому двоє розтягували на лаві винуватого школяра за руки і за ноги, а ще двоє били різками. Про широке розповсюдження тілесних покарань говорять наступні дані. В 1858 році в 11 гімназіях Київського навчального округа з 4109 учнів тілесне покарання підлягали 551 школяр, або 13 % від загальної кількості, а в деяких гімназіях — навіть 48 % учнів.

Принципи дворянської освіти. Дворянам цілком вистачало фінансових можливостей для того, щоб надати своїм дітям блискучу освіту та виховання. Як зазначають дослідники, «в цілому поміщики середньої руки намагались надати своїм дітям достойну освіту, яка дозволила б їм в майбутньому пробитися в житті… »1. Починалося це виховання в маєтках, які виступали справжніми центрами домашнього виховання, які за своїми виховними та освітніми можливостями жодним чином не поступалися іншим педагогічним закладам.

Звична річ, «впевненість в «особливості» свого положення, яке було притаманне більшості дворян, визначало їхню поведінку та образ мислення, формувало своєрідне життєве кредо та корпоративне почуття… Але разом з тим, дворянська корпоративна свідомість була обумовлена й певним моральним кодексом — кодексом дворянської честі. Адже дворянство було не тільки першим, але й найбільш привілейованим станом Російської імперії,

1Полякова М. А., Савинова Е. Н. Русская провинциальная усадьба XVII — начала XX века. — М.: Ломоносовъ, 2011. — С. 173.

вона також іменувалося «благородним»1. Постулат про моральну вищість дворянина поступово трансформувався в етичну вимогу — «кому багато дається, з того багато і спитається», — тому дворянська культурна еліта своїми зусиллями та своїм прикладом невтомно підтверджувала правило «la noblesse oblige», що французькою означає «положення зобов’язує». Тому «навіть у сприйнятті хлопчика поняття дворянської честі поєднувалося з моральним обов’язком, обов’язком суворої відповідальності за слова та вчинки, обов’язком бути хоробрим, чесним, освіченим, і не заради слави, багатства і т.п., а тому що він — дворянин»2.

Головною рисою дворянського виховання була нормативність, тобто виховання дворянських дітей було спрямовано на приближення особистості до відповідної норми, зафіксованої в традиції, в дворянському кодексі честі, в правилах гарного тону. Тому дослідники слушно зазначають, що «дворянське виховання засновувалось не на якійсь педагогічній методиці чи зведенні правил, а на образі життя представників вищого стану, на прийнятих в сім’ї звичаях… загальноприйняті норми станової поведінки

[Курсив наш. — Авт.] диктували дитині певний моральний кодекс, який він сприймав, долаючи перші кроки на життєвому шляху»3.

Основний принцип тогочасного дворянського виховання — вміння заслужити своєю поведінкою увагу та любов батьків, тому відношення до дітей в дворянській сім’ї з сучасних позицій може показатися суворим. В той же час цю суворість не варто приймати за відсутність батьківської любові, адже високий рівень вимогливості до дворянської дитини визначався тим, що його виховання було суворо орієнтовано на набуття специфічних знань та навичок, які знадобляться в подальшому дворянському житті. Образ життя, стиль поведінки засвоювались дворянськими дітьми шля-

1Яковкина Н. И. Русское дворянство первой половины XIX века. Быт и традиции. — СПб.: Лань, 2002. — С. 152.

2Яковкина Н. И. Русское дворянство первой половины XIX века. Быт и традиции. — СПб.: Лань, 2002. — С. 154.

3Полякова М. А., Савинова Е. Н. Русская провинциальная усадьба XVII — начала XX века. — М.: Ломоносовъ, 2011. — С. 162.

хом наслідування, за допомогою суворо регламентованих норм, яких вчилися з дитинства. З ранніх років дворянина готували до світського життя, прививали йому знання правил поведінки та етикету, навчаючи дворянських ціннісних орієнтирів, найважливішими з яких була честь.

Приватні щоденники, мемуари, художня література подають нам досить значний матеріал, який демонструє, як цілісною системою вимог та правил виховувались в дворянській дитині необхідні якості. Вирішальна установка у вихованні дворянської дитини полягало в тому, що його орієнтували не на «успіх» у сучасному розумінні цього слова, а на інші цінності. Поняття «успіху» у той час не існувало, а «успішним» життям вважалося таке, яке відповідало моральним принципам, зокрема поняттям честі і обов’язку, які були безпосередньо пов’язані з християнськими моральними заповідями. Оскільки дворянство в Російській імперії формувалося як «служилий» стан, то поняття кар’єри у той час мало інший сенс — воно насамперед означало заслуги перед державою і Вітчизною, а не індивідуалістичне досягнення посади або високих матеріальних статків. Як слушно зазначають дослідники, «кодекс дворянської честі (благородства) передбачав обов’язковість високих моральних якостей — вірності, чесності, хоробрості, високої відповідальності за «службу» і за свої вчинки. Згідно цього кодексу, дворянин повинен був перш за все думати про етичне значення вчинку, на відміну від принципів буржуазної психології, яка орієнтується на практичні наслідки. Принципи кодексу честі втілювала в життя найбільш освічена, патріотично налаштована, чесна частина дворянства, його духовний авангард»1.

Варто зауважити, що дворянська сім’я жила за тими же принципами, що й сім’ї селян чи торгівельно-промислового населення міста (міщан). Дворянська сім’я була інтегрована в дворянську корпорацію, як селянська сім’я — в сільську громаду, міщанська — в міщанську спільноту, а купецьку — в купецьку гільдію. Але між дворянською сім’єю та сім’ями простого народу існувала істотна різниця.

1Яковкина Н. И. Русское дворянство первой половины XIX века. Быт и традиции. — СПб.: Лань, 2002. — С. 156.

Ця різниця полягала в тому, що, по-перше, дворянські діти отримували гарну освіту, яка поєднувала набуття знань точних, природничих, гуманітарних наук і мистецьких здібностей (вміння співати, грати на музичних інструментах, малювати, танцювати, складати вірші, розумітися на поезії, архітектурі, знати геральдику тощо), тому батьки не шкодували грошей на вчителів загальноосвітніх дисциплін, музики, співу, танцю. Окрім того, в дворянському середовищі надзвичайно важливу роль грало не тільки набуття знань, але і так зване «дворянське виховання» — навчання тонкощам світського етикету, яке поєднувалося з дворянськими настановами служіння Батьківщині, поняттями честі та дворянської гідності. Тому біля дитини, окрім вчителів, завжди знаходився і вихователь-гувернер. Як вже зазначалося вище, дітей фізично карали не так сильно, як в селянських чи міщанських сім’ях (хоча фізичне покарання як «педагогічний» метод був присутній в дворянському вихованні).

По-друге, особливістю дворянських сімей було те, що в кінці XVIII — на початку XIX ст. малоросійське дворянство (яке сформувалося з козацької старшини) поступово відмовлялося від традиційних обрядів українського народу (включаючи українську мову, кухню, український традиційний одяг, звичаї та обряди) та переймало європейські ритуали сімейного життя. І вже в XIX ст. всі обряди сімейного дворянського життя — весілля, хрестини, похорони — починають набирати загальноєвропейського забарвлення.

Для навчання дітей поміщиків в маєтки запрошувались учителя-гувернери. В XVIII — на початку XIX ст. гувернери були переважно з західноєвропейських країн: з Німеччини, Франції, Англії, Швейцарії, з Італії переважно вчителі музики, співу та танців. Але вже з середині XIX ст. в Російській імперії відкривається велика кількість навчальних закладів, які готують домашніх наставниць та вчителів: це міщанські відділення інститутів шляхетних дівчат, гімназії (жіночі та чоловічі), які давали право на вчителювання, міські училища. Вітчизняні вчителі та гувернери створювали міцну конкуренцію іноземцям, але все ж таки традиція наймати німецькомовних та франкомовних гувернерів для навчання іноземних мов залишалася до 1917 року. Також вчителями

могли бути студенти під час літніх канікул, або молоді люди, які закінчили навчальний заклад — гімназію, університет.

Домашня дворянська освіта. Наші сучасні уявлення про життя дворянської сім’ї можуть дивним чином розходитися з реальністю, оскільки багатство, велика кількість прислуги, високий соціальний статус малоросійських дворян не означав сибаритського стилю життя, сповненого веселощів, лінощів та розваг. Особливо цей стереотип руйнується, коли ми дізнаємося про стиль виховання дворянських дітей.

В дворянських маєтках панував суворий режим. Діти починали день рано й були зайняті з ранку і до вечора — одне зайняття змінювалося іншим, інтелектуальні зайняття (російська словесність, іноземні мови, математика, географія, історія, геральдика) чергувалося з фізичними (верхова їзда, фехтування, танці, плавання) та мистецькими (малювання, гра на музичних інструментах, спів, обов’язкові заняття з різних видів рукоділля для дівчат). За погану поведінку чи невивчений урок для дворянських дітей були свої покарання: найлегше — відмова від десерту, або прогулянок та ігор, і найсуворіше — ізоляція (зачиняли дитину в кімнаті на декілька годин) і, як не дивно, фізичні покарання (цього теж не цуралися в дворянських сім’ях — дітей зазвичай сікли різками). Оскільки звичайний день дворянської дитини був вщерть заповнений різними зайняттями (навчання, танці, фехтування, малювання, зайняття музикою тощо), діти тепер рідко бачили матір. Варто зауважити, що заняття іноземними мовами, малюванням та музикою не припинялися навіть і влітку. Так, в своїх спогадах про дворянське дитинство військовий аташе в Парижі А. Ігнатьєв розповідає, що він та його брат «дуже любили польові роботи. Якщо б не уроки іноземних мов, музики, малювання, якими нас мучили під час літніх канікул, ми з братом всі дні проводили б на покосі…»1.

Дворянські діти дуже рано починали читати, і тому рано починали прилучатися до світової літератури (причому читали її мовою оригіналу, здебільшого французькою, німецькою та англійською) —

1Игнатьев А. Пятьдесят лет в строю. Т. 1. — М.: Художественная литература, 1955. — С. 31.

галузі формування особливості. Це переконання йшло від твердження, що будь-які труднощі та удари долі треба переносити мужньо, не падаючи духом і не втрачаючи власного достоїнства, оскільки фізична сила і загартування допоможе в майбутньому житті.

Роль танцювальної культури у вихованні дворян. Щоб впевнено грати свою роль — триматися вільно та невимушено в світському товаристві, дворянину, як актору, потрібно було добре володіти своїм тілом. Як принагідно зазначають дослідники, «вміння танцювати вважалось цінним достоїнством та могло принести успіх не лише на паркеті, але й на поприщі службової кар’єри»1. В цьому відношенні особливе значення мали уроки танців. Танцям навчали всіх без винятку дворянських дітей, це був один з обов’язкових елементів виховання, оскільки бал в житті дворянина — це не вечір танців, а своєрідна суспільна подія, форма соціальної організації дворянського стану. Саме тому «танці були важливим структурним елементом дворянського побуту. Їх роль істотно відрізнялася від функції танців в народному побуті того часу, так і від сучасної»2. Танці були організуючим моментом бального ритуалу, визначаючи і стиль спілкування, і манеру розмови.

Складні танці того часу — полонези, котильони, вальси, мазурки, польки, кадрилі, — вимагали доброї хореографічної підготовки. Французький письменник Т. Готьє так описує дворянський бал, на якому йому довелося побувати в Санкт-Петербурзі: «в Росії бали при дворі відкриваються полонезом. Це не танець, а щось подібне до процесії, яка має свій яскраво виражений особливий колорит. Присутні тісняться по боках, щоб звільнити середину бального залу, де утворюється алея з двох рядів танцюючих. Коли всі займають свої місця, оркестр грає музику в величному та повільному ритмі, і процесія починається… Процесія просувається,

1Захарова О. Ю. Русские балы и конные карусели (История русских балов и рыцарских конных каруселей). — М.: Журналистское агентство

«Гласность», 2000. — С. 74.

2Лотман Ю. М. Беседы о русской культуре: Быт и традиции русского дворянства (XVIII — начало XIX века). — Санкт-Петербург: Искусство, 1999. —

С.91.

і до неї приєднуються нові пари: якийсь пан відділяється від ряду глядачів, подає руку дамі, яка стоїть навпроти, і нова пара пускається в путь, уповільнюючи чи пришвидшуючи кроки, в ногу з тими, хто йде попереду. Мабуть, не так-то просто йти, ледве доторкуючись один до одного кінчиками пальців, під вогнем тисячі очей, які з такою легкістю стають іронічними: тут видно як на долоні найменшу незграбність в рухах, найлегшу невпевненість

вногах, найневловиміше непопадання в такт. Військова виправка рятує багатьох, але яка трудність для дам! Однак більшість чудово виходить з положення, і про багатьох з них можна сказати: «Et vera incessu patuit dea» [Слова римського поета Вергілія «Богиню видно по ході»]… Пройти з благородством, витонченістю та простотою, коли з усіх боків на вас дивляться! Навіть великим актрисам це не вдавалося!»1.

Першим викладання танців в якості обов’язкового предмету

вдержавних навчальних закладах ввів цар-реформатор Петро I, тим самим підкресливши державне значення такого нововведення. Танцями займалися в Рішельєвсьмому або Ніжинському ліцеї та пансіонах, в військових закладах (кадетських корпусах в Полтаві, Києві) і в інститутах шляхетних дівчат (в Харкові, Києві, Одесі). Поряд з верховою їздою, фехтуванням та гімнастикою танці зараховувалися до «благодатних тілесних вправ», які у поєднані з музикою сприяють гармонічному розвитку особистості, адже вміння красиво танцювати впливало на розвиток художнього смаку та музичності, на виховання благородства в манерах та поведінці дитини. Окрім того, «в світському середовищі було прийнято пов’язувати зовнішній вигляд людини з його моральними якостями. С. Глинка, згадуючи про свого вчителя танців, писав, що «ремесло своє він вважав справою не тільки серйозною, але навіть високоморальною. Ноден [вчитель танців — Авт.] говорив, що разом з виправкою тіла виправляється й душа»»2. Систематичні заняття танцями були

1 Готье Т. Путешествие в Россию. — М.: Мысль, 1988. — С. 117–118.

2Захарова О. Ю. Русские балы и конные карусели (История русских балов и рыцарских конных каруселей). — М.: Журналистское агентство

«Гласность», 2000. — С. 74.

корисними і для фізичного розвитку дітей, адже на цих заняттях покращувалася постава, пряма спина була немов зримим символом благородства, адже важко уявити кривобокого офіцера або згорблену чи аристократку.

Бали були настільки важливою частиною дворянського життя, що весь інший час дозвілля дворянських дітей був підготовкою до нього. Для осягнення «танцовальної науки» аристократія змушена була активно знайомитися з різними видами мистецтва: музикою, щоб краще відчувати характер танців та точно попадати «в каданс» (з французької «cadence» — такт, розмір, ритм), образотворчим мистецтвом, щоб уявляти собі, як виглядають благородні пози; фехтуванням (для хлопчиків), адже вважалось, що воно сприяє узгодженим рухам голови, тулуба, рук та ніг (що й було потрібно для складних танців тих часів). Тому в дворянських сім’ях з ранку до вечора не припинялося звучання клавікордів, клавесинів, мандолін, постійно давалися уроки співу, малювання, музики, танцювальні уроки.

Обов’язкове навчання всіх без винятку дворянських дітей танцям починалося рано (з шести-восьми років), а вчителя були дуже вимогливими, а іноді і просто невблаганними. Дуже часто вчителями танцю — танцмейстерами — були іноземці (німці, французи, італійці), які називалися вчителями «танців, ввічливості та купліменту» (тобто «танців, ввічливості та компліменту»). Саме тому «вчитель танцювального мистецтва відігравав значну роль в житті вищого стану суспільства. Часто роль танцмейстера він поєднував з викладанням шляхетних манер та організацій світських свят»1, окрім танцювальної майстерності танцмейстер прищеплював своїм учням правила європейського світського поводження, або, як тоді казали — «політесу» (з французької «politesse» — ввічливість, чемність): як прийняти запрошення на танець, вишукано кланятися після його закінчення, подавати руку дамі.

Як зазначають дослідники, «раннє навчання танцям було болісним та нагадувало жорстоке тренування спортсмена чи навчан-

1Захарова О. Ю. Русские балы и конные карусели (История русских балов и рыцарских конных каруселей). — М.: Журналистское агентство

«Гласность», 2000. — С. 76.

ня рекрута запопадливим фельдфебелем»1. Методика навчання танцям була наступною: спочатку дітей примушували робити різного роду батмани, потом вчили різних танцювальних па (з французької «pas» означає крок, ходу) без стрибків, під різні розміри музики для різнохарактерних бальних танців. Поступово діти починали легше рухатися, набували свободу, координованість, виразність рухів. Ще в XVIII ст. всі бали починалися менуетом, який в XIX ст. замінився полонезом. Але старі танцювальні вчителі навіть в XIX ст. навчання дворянських дітей танцям починали з розучування менуету, оскільки цей старовинний танець виправляв фігуру, привчав вишукано кланятися, прямо ходити, граціозно простягати руку — одним словом, робив всі танцювальні рухи та манери вишуканими та бездоганними. Тому «тривале та наполегливе тренування надавало молодій людині не тільки вправності під час танців, але і впевненості рухів, свободу та невимушеність постави, що певним чином впливало і на психічний склад людини: в умовному світі світського спілкування він почував себе впевнено та вільно, як досвідчений актор на сцені»2, оскільки вишуканість рухів, гарна постава, набуті на уроках танців, в світському суспільстві були ознакою гарного тону. Таким чином, багаторічні заняття танцями надавали дворянам спритності, впевненості, невимушеності рухів, а манерам дворянина величавості, грації, вишуканості. а головне — відпрацьованих до автоматизму танцювальних па, щоб на великосвітських балах, не зважаючи на природне хвилювання, граціозно танцювати складні з хореографічної точки зору бальні танці. Ті, хто добре танцював, впевнено відчував себе на будь-яких балах та танцювальних вечорах.

Набуті в танцювальних залах навички закріпляли на особливих, дитячих балах, які дозволяли дворянським дітям засвоювати

1Лотман Ю. М. Беседы о русской культуре: Быт и традиции русского дворянства (XVIII — начало XIX века). — Санкт-Петербург: Искусство, 1999. — С. 92.

2Лотман Ю. М. Беседы о русской культуре: Быт и традиции русского дворянства (XVIII — начало XIX века). — Санкт-Петербург: Искусство, 1999. — С. 92.

ази гарних манер та світського етикету. Якщо небагатолюдний бал влаштовувався у батьківському домі, діти 10–12-ти років не тільки були присутніми на ньому, але і танцювали разом із дорослими. «Перший» бал — це перший офіційний раут, так званий «світський дебют», в якому молодий дворянин 16–17 років вперше приймав участь на правах дорослого. І знаменитий «перший бал» в житті дворянської дівчини, на якому вона вперше була присутня в якості потенційної нареченою, власне кажучи, першим балом і не був. Оскільки до 16–17-ти років, коли дворянку починали «вивозити» в світ, вона вже прекрасно вміла не тільки танцювати, але й мала достатній досвід світського поводження на багаточисельних дитячих балах та танцювальних вечорах.

Виховання навичок етикету. Незважаючи на сферу діяльності — статську, військову чи морську — дворянин повинен був володіти певними якостями, які допомагали спілкуватися з собі подібними; ці якості та вміння відрізняли дворянина від представників інших суспільних станів. Тому в сім’ї значна увага приділялася вихованню благопристойного мовлення дитини, світським манерам (правилам етикету), вихованню навичок красивого почерку.

Правила гарного тону, які дворянські діти вчили змалечку, зовсім не зводились до набору рекомендацій: як поводитися під час світської бесіди або під час званої вечері. Звична річ, цьому дворянських дітей вчили, але справжнє гарне виховання засновувалося на цілій низці етичних постулатів, які повинні були реалізовуватися через відповідні форми поведінки. Ці етичні постулати брали свій початок з християнських настанов: дітям пояснювали, що слід бути з людьми незмінно уважними та доброзичливими, з повагою відноситися до чужих поглядів та звичок, не зачіпати самолюбства інших, а самим триматися скромно та привітно. Але окрім моральних принципів їх озброювали вмінням дати відчути людям свою повагу та доброзичливість, причому зробити це в тактовній та ненав’язливій формі. У істинно світських людей вміння «подобатися» досягало рівня мистецтва. Не дивно, що навчання мистецтву подобатися людям ставало найважливішим моментом

у виховані дворянської дитини. Юні дворянські діти засвоювали не тільки елементарні правила поведінки, те, що французькою мовою називалося «бонтон» («bon ton» — «гарний тон») — не перебивати співбесідника, дивитися людям в очі, не сидіти, коли інші стоять, але й переймали безліч ледь вловимих відтінків в поведінці та манерах, які і надають людині якостей «ввічливості», «чемності» та «люб’язності». Варто додати, що набуття знань світського етикету постійно тренували. Так, в привілейованих закритих навчальних закладах для дворянських дітей влаштовували «soirees avec manеuvre» (з французької — «вечори із вправами»), на яких вихованці розігрували в особах сцени зі світського життя: приймали запрошення на танець, проводжали гостя або провадили світську бесіду з уявним гостем.

Особлива привабливість людей, яких вважалися взірцем гарного тону, або, з французької, «comme il fout» («комільфо»), полягала у дивовижній простоті та невимушеності їх поведінки. Але ці якості були результатом цілеспрямованого дворянського виховання, яке включало в себе наполегливе та заповзяте тренування. І недарма простота поведінки та невимушеність були такими недоступними для наслідування, так нестерпно недосяжними для людей іншого соціального стану, які, попадаючи в світські салони, ставали або скутими та скованими, чи розв’язними, безцеремонними та фамільярними. Принагідно слід зазначити, що уявлення про пихатість, гордовитість та зарозумілість аристократів було часто помилковим. Чванливість та погордливість вважались в аристократичному колі безнадійно поганим тоном; істинні аристократи приваблювали людей саме своєю привітливістю та делікатністю. Варто повторити, що, згідно цих ідеалів, зневага до етикетних норм була цілком недопустимою, і добре вихованим могла вважатися тільки людина суворих моральних принципів.

Щоб виглядати природно, хороші елегантні манери повинні стати звичкою та виконуватися машинально — і тому поряд з кожною дворянською дитиною незмінно був присутнім гувернер чи гувернантка, які пильно слідкували за кожним їх кроком. Кумедним є той факт, що в усіх мемуарах, спогадах та художніх творах тих часів

гувернер — це незмінно негативний персонаж (в той же час няня, яка зазвичай походила з неграмотних кріпосних — незмінно позитивний персонаж, до якого протягом життя діти відчували любов). Звична річ, серед гувернерів могли бути люди несимпатичні або й просто нудні. Але важко уявити, щоб всі вони були безсердечними мучителями, якими вони лишалися в пам’яті своїх вихованців. Скоріш за все, справа полягає в тому, що у гувернера була занадто невдячна роль: постійно, в будь-який момент життя дитини (сніданок чи обід, ігри з однолітками, візити гостей, заняття з учителями, сімейний парадний обід або бал) слідкувати за тим, щоб дитина дотримувалася правил поведінки в суспільстві. Але потім, коли нарешті вихованець чи вихованка виривалися з невпинного нагляду madame або monsieur, в свої 16–17 років вони могли не тільки вільно розмовляти французькою, але і легко, автоматично виконував всі правила хорошого світського тону. Також у домашньому значення велике значення надавалося вихованню таких рис характеру, як співчутливість, ввічливість, акуратність, охайність, простота.

Домашня освіта та виховання давали гарні результати, вони дозволяли дворянським дітям без особливих труднощів поступати

врізні військові та навчальні заклади. Домашнє виховання дозволяло дворянину бути своїм в будь-яких обставинах: він однаково легко себе почував і на полі бою, і в кабінеті чиновника, і на балу, адже завдяки наполегливій роботі наставників, вчителів, гувернерів та знанню світського етикету дворянин знав, як поводити себе

вбудь-якій ситуації. Це навіть було його обов’язком — представник пануючого стану повинен поводити себе певним чином, бути прикладом для оточуючих. Але окрім всього, дворянська вільна та впевнена манера тримати себе походила із переконання, що їм нікого наслідувати, навпаки, інші повинні наслідувати їх.

Навчившись в сім’ї читати та писати, в подальшому певна частина дворянських дітей продовжували освіту в привілейованих дворянських навчальних закладах: хлопці отримували освіту в кадетських корпусах, ліцеях та класичних гімназіях, дівчата в жіночих пансіонах, інститутах шляхетних дівчат та жіночих гімназіях. Мета створення різних навчальних закладів нового типу стала корінним

чином відрізнятися від попередніх — тепер прийшло прагматичне намагання держави готувати професійні кадри, необхідні для процвітання імперії, а дівчат виховували як ідеальних дружин та матерів дворян. Тому привілейовані освітні заклади переслідували дві мети: по-перше, дати освіту дворянам, надати суму знань, необхідних для виконання службових обов’язків (військових, дипломатичних, державних); по-друге, виховати дворян в дусі служіння престолу та Вітчизни, достойних, чесних та благородних людей. Саме процес виховання в цих закритих привілейованих закладах допомагав формуванню світогляду, культурних смаків, самосвідомості дворян та чітко визначав місце людини в тогочасному суспільстві. Ці навчальні заклади (ліцеї, кадетські корпуси, інститути шляхетських дівчат) стали тим соціальним інститутом, який формував дворянина як особистість, а привиті якості та стереотипи поведінки потім допомагали в процесі несення державної служби та світського життя. Підготовлені в закритих навчальних закладах спеціалісти, знаходячись на державній службі, відрізнялися від інших і образом життя, і образом мислення, і моральними установками: культивувалася стримана релігійність, здатність підтримувати «світську розмову», використання іноземних мов при спілкуванні, мода на європейський костюм та манери, читання іноземних книг, будівництво маєтків в європейському стилі, і навіть паління тютюну.

Після закінчення пансіону або інституту шляхетних дівчат ще зовсім молодих 16–17-річних дворянок намагалися зразу віддати заміж за представників свого ж соціального стану. Мезальянси, тобто нерівні шлюби дворян з представниками інших соціальних верств, були майже неможливими. Для молодих дворян починалося життя на службі — в основному це була військова служба, але інколи спочатку військова, а далі громадянська. Для дворян, як і для міщан, купців та селян, самостійне життя починалося рано. Як правило, будь-яке навчання закінчувалося до 16-17 років, а якщо освіта проводжувалася в Європі — то закінчувалося до 18-20 років. В цьому ранньому, за нашими сучасними мірками, віці молоді люди вступали вже на службу, яка їм призначалася за положенням та освітою — на військову, державну чи придворну.

Контрольні запитання:

1.Які моральні норми лежали в основі дворянського виховання?

2.На які ідеали орієнтувалося дворянське виховання? В чому полягали принципи дворянського виховання?

3.Хто з моменту народження і закінчуючи повноліттям займався вихованням та навчанням дворянської дитини?

4.Яке значення мало вивчення іноземних мов в дворянській культурі?

5.В чому полягала нормативність дворянського виховання?

6.Охарактеризуйте значення правил поведінки та етикету для дворянського виховання.

7.Яке значення мала танцювальна культура в дворянському середовищі?

Взаємодія дворянської та селянської культури

В Російській імперії володіння землею та селянами було виключним правом тільки російського дворянства, це був дворянський привілей, який різко відділяв їх від інших соціальних станів. Дворяни отримали, таким чином, широкі права над майном та навіть життям своїх селян. Для уряду дворянин був не тільки власником землі, населеної селянами, але й власником селян, податковою та поліцейською владою над ними. На дворянство поступово переходить роль «відповідального опікуна селянських маєтків»: поміщик повинен був постачати своїх селян зерном для сівби, годувати їх в голодні неврожайні роки та слідкувати за їхньою поведінкою в громадських місцях. Для того щоб полегшити поміщикам «опіку» над селянами, держава наділила дворян широкими поліцейсько-адміністративними повноваженнями в сфері управління кріпосними. Влада дворянина в його власному сільському маєтку не обмежувалась жодними законодавчими актами, і держава не вмішувалась у внутрішні справи між поміщиками та кріпосними. Ця безконтрольність влади піднімала поміщика у власних очах, що активізувало формування поняття

дворянського достоїнства, яке додалося до вже існуючих родових сімейних цінностей.

Те, що в XVIII ст., після указу Катерини II 1783 року, з юридичної точки зору було закріпленням селян за землею, яку він не мав права залишати, в XIX ст. перетворилося на повне рабство. Селянин перетворився на власність поміщика, як мав право зробити з ним все, що йому заманеться: перевести жити на інше місце, продати разом з землею, з сім’єю чи окремо, обміняти чи подарувати, навіть програти у карти. Так, зокрема, для того часу типовим було таке оголошення: «продається дівчина, 16 років, покоївка, яка має гарний голос, співає дуже гарно, і тому про це повідомляємо любителів театрів, що ця дівчина може майстерно грати театральні ролі, а потім одягати господарів та для столу приготовляти хороші страви. Про ціну можна узнати у церкви Івана Предтечі в домі Злобіна»1. Поміщик був суддею кріпосного і навіть міг розглядати справи між кріпосними та сторонніми особами. Також поміщики мали право карати своїх селян різками, а декотрі з них мали свої в’язниці.

Переважною формою експлуатації кріпосних селян була панщина. Офіційно панщина обмежувалась трьома днями на тиждень, але насправді на Лівобережній Україні панщина складала 3–4 дня на тиждень, а на Правобережній доходила до 6-ти днів. В південній частині Україні (так звана Новоросія), де кріпосництво з’явилося пізніше, панщина не перевищувала двох днів на тиждень. Окрім того, доповнювалась панщина ще іншими повинностями: селяни повинні були возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати дороги, мости, збирати ягоди, гриби. Окрім того, частина кріпосних селян були прислугою, няньками, покоївками, конюхами, єгерями, кондитерами, поварами. В період будівельного «буму» панських маєтків ще певна частина кріпосних селян належали до «творчих» професій — живописців, музикантів, архітекторів, майстрів з виготовлення меблів тощо. Надзвичайно важким видом панщини була робота на поміщицьких промислових підприємствах

1Цит. за: Мороз А. Г. Крепостные артисты // Мороз А. Г. Три века русской сцены. Кн. 1. От истоков до Великого Октября. — М.: Просвещение, 1978. — С. 68.