darenska_2

Ліфляндії та Естляндії, польські магнати та польська та литовська шляхта, українська козацька старшина, бессарабські бояри, грузинські тавади та азнаури, вірменська знать, князі та дворяни (арзавурам-азнваканам), мусульманські князі, хани, татарські мурзи. Можна з певністю стверджувати, що тогочасна російська еліта представляла собою унікальний сплав носіїв історичного досвіду різних культурно-національних традицій. Також варто нагадати про наявність в складі російського дворянства, чиновництва та в складі офіцерського корпусу вихідців з європейських країн (переважно з німецьких земель, з Франції, Англії, Шотландії, Швейцарії), що не тільки полегшувало запозичення передового європейського досвіду, але й забезпечувало безпосереднє його застосування. Навіть окремі галузі промисловості були створені іноземцями (німцями, англійцями, данцями, шотландцями). Тому слушним видається й твердження дослідників, що «надаючи аристократії провінцій, які приєдналися, високі титули, російський уряд демонстрував повагу до еліти місцевого населення, наміри зберегти його традиції та звичаї. Звична річ, не завжди ця політика проводилася достатньо вміло, але все ж, заглядаючи в історію багатьох десятків сімей різного походження, які при різних обставинах опинилися на російській службі, ми бачимо спільне: вірність присязі, самовіддану службу новій вітчизні, «вростання» в російську дворянську культуру, усвідомлення приналежності до вищого стану великої імперії (яке не виключало збереження родових та національних традицій»1.

Формування малоросійського дворянства. Як зазначають дослідники, «до середини XVIII століття українська еліта трансформувалася з нечисленного прошарку козацької старшини та знатних людей у досить розвинену українську шляхту, котра почала ототожнювати себе зі знаттю польських часів»2. Після скасування залишків автономії Гетьманщини в складі Російської імперії суспільний устрій малоросійських земель поступово приводиться

1 Соловьев Б. И. Русское дворянство. — СПб.: Полигон, 2003. — С. 19.

2Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. –С. 50.

у відповідність з суспільним устроєм великоросійських губерній. Офіційно все населення Російської імперії складалося з чотирьох станів — дворянства, духовенства, селянства (сільських обивателів) та міських жителів (міських обивателів). Тому «після ліквідації Запорізької Січі частина козаків вступила до російського регулярного війська, деякі старшини були нагороджені офіцерськими чинами і стали дворянами, покріпачивши при цьому своїх колишніх товаришів, а кому в цьому не пощастило — лишилися господарювати на своїх хуторах або подалися до міст, де злилися з міщанами. Решта козаків втекла за турецький кордон, служила султанові, але під час російсько-турецької війни перейшла на російський бік. Недавні січовики, що стали поміщиками і дворянами, не зняли одразу ж своїх жупанів»1.

До Катерини II дітям української старшини було заборонено вступати в шляхетський морський корпус, і «хоча представники еліти Гетьманщини вважали себе повноправною шляхтою, російська влада постійно відмовлялася приймати їхніх дітей до військових навчальних закладів Імперії, оскільки Сенат вважав, що «в Малоросії дворян немає»2. При Петрі III теж існували складнощі прийому козацької старшини на державну службу та в надаванні чинів, адже «укладений Петром I «Табель про ранги» встановлював ієрархію військових та відповідних їм штатських чинів, але про козацькі чини в ньому не йшлося. Отож виникало безліч непорозумінь, дуже вразливих для козацької старшини. Отримавши порівняно дрібний чин титулярного радника, сотник Гуленко пишається ним більш, ніж своїм старшинським, і кричить на знатного козака: «Ведаешь ли ты, что я офицер, а ты последний бездельник и никчемный дурак!» — типовий для України другої половини XVIII ст. епізод»3.

1Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII — XVIII століть. — К.: Мистецтво, 1981. — С. 150.

2Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. –С. 56.

3Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII століть. — К.: Мистецтво, 1981. — С. 100.

Цей процес трансформації козацької старшини в російське дворянство здійснювали спеціальні комісії з дворянських депутатів, які почали вносити представників української козацької старшини в родовідні книги при пред’явлені останніми грамот, даними російськими государями чи польськими королями на шляхетство, а також за чинами колишньої малоросійської служби. Так, дослідники зазначають, що «всім, хто посідав вищі військові й адміністративні посади, починаючи від сотника, і двом вищим прошарками Значного військового товариства (бунчуковим і військовим товаришам), а також їхнім нащадкам було автоматично надано спадкове дворянство. Ті, хто не відповідав таким критеріям, зокрема нащадки значкових товаришів, мали бути зараховані до козаків, різночинців, міщан, а в деяких випадках навіть до селян»1.

Тисячі дрібних українських урядовців і заможніших козаків починають претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів, адже водночас із дворянським титулом надавалися й земельні маєтки. Дослідники зауважують, що «причиною появи таких недостовірних свідоцтв було вкорінена в свідомості дворян другої половини XVIII століття своєрідна інтерпретація взаємозв’язку між дипломом (та гербом) та дворянським статусом. Коли перед дворянами, які походили в більшості з старовинних родів, вставало питання про корені їхнього дворянства, сучасна їм практика документування дворянського стану переносилася в минуле. Тоді створювалися легендарнонеймовірні докази шляхетності родів»2.

Цей захоплюючий процес створення «шляхетного» походження розбагатілого козацького старшинства зауважували ще дореволюційні дослідники малоросійського дворянства. Так, зокрема, Григорій Лукомський (який теж належав до малоросійського дворянства) зауважував, що маєток «Сокиринці належали

1Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної

історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 76.

2Хоруженко О. И. Дворянские дипломы XVIII века в России. — М.: Наука, 1999. — С. 6.

здавна Галаганам і належать донині їхнім нащадками. Предки цього роду походять з малоросійських козаків, без жодної домішки сторонніх народностей. Вперше в історії це прізвище зустрічається на самому початку XVIII століття. Спочатку згадується в історії Гнат Іванович Галаган. Чомусь його вважали вихідцем з Далмації. На це вказує і герб, із зображенням кентавра, котрий скакає та стріляє у свій власний хвіст, що подається у вигляді змії. Прагнення вивести свій рід з чужих країв було даниною напрямкові, який, на щастя, зникає в наші дні. Чи не здаються анекдотичними тепер уже відомості про те, що для графів Розумовських, котрі походять від лемешівського козака Розума, послужливий італієць вивів їхній рід від римських сенаторів»1.

Критерії спеціальних комісій та «критерії імперського уряду щодо визнання українських чинів були нечіткі, і є докази, що реєстрацію українських дворян супроводжували різні зловживання: хабарі, фальшування родоводів і підробка документів. У польській частині України існували «фабрики документів», які створювали і продавали документи про родоводи, грамоти кандидатам на дворянство»2. Наприклад, за цими новими родоводами, Кочубеї походили від «благородного татарського мурзи» (начебто від Кучук-бея), Капністи «від венеціанського графа з острова Занта», Рославці — від польських магнатів Ходкевичів. Теж саме свідчать і дослідники історії малоросійських дворянських родів, що «грамота Імператриці Катерини II 1785 року, яка давала можливість представникам та нащадкам колишньої Малоросійської старшини записуватися в дворянські родовідні книги, викликала величезний інтерес до минулого предків та створила цілий потік «доказів» про шляхетне походження в Комісії, створеної для розбирання прав на дворянське достоїнство. Оскільки наданням доказів на дворянство переслідувалися певні цілі — добитися запису в родовідні

1Лукомський Г. К. З української художньої спадщини. — К.: Українські пропілеї, 2004. — С. 168.

2Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 59.

ранги» і, звична річ, козацька старшина, широко та доволі безконтрольно використовували ці польські геральдичні емблеми: «малоросійське дворянство… знаходячись в силу історичної долі ближче до впливів західноєвропейської культури… вже з XVII ст. заводить звичку використовувати, особливо на печатках, гербові емблеми. Ці останні не відзначалися, правда, спочатку оригінальною композицією і частіш усього запозичувалися з джерел польського гербознавства, чому сприяли переваги польської шляхти, зв’язки старшини з польською шляхтою і виїзди останньої на Україну»1. В 1745 році в Києво-Могилянській академії був влаштований диспут «Філософія Аристотелева», на якому був присутній сам Кирило Розумовський. На честь цього вельмишановного гостя був видана книга, в якому бароковий гравер Григорій Левицький (батько визначного живописця-портретиста Дмитра Левицького) зобразив «герб Розумовських і їх родовідне древо, з якого видно, що предками бідних козаків були, виявляється, литовський князь Вітовт і шляхтич Ружинський (отож прізвище їх від слова «ружа», троянда)»2. Гербом князя Олександра Безбородька, який закінчив свою дивовижну кар’єру канцлером Російської імперії (фактично другою людиною в імперії після імператора), був синьо-жовтий герб з девізом «Labore et zelo», що в перекладі з латини означало «Працею та зусиллям».

Доволі імпровізовано гербами користувались і козацька старшина, і нащадки польсько-литовської шляхти, і великоросійське дворянство. Маніфест Павла I від 1798 року про видання «Загального гербовника дворянських родів Всеросійської імперії» дав поштовх до законодавчого упорядкування дворянської герботворчої діяльності, а також узаконив права користування тими чи іншими геральдичними емблемами. Тому «вже на початку XVIII ст. козацькі старшини пишалися своїми родовими гербами, хоч у переважній більшості не належали до шляхетських фамілій. Так, на-

1Лукомский В., Модзалевский В. Малороссийский гербовник. — К.: Либідь, 1993. — С. XX.

2Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII століть. — К.: Мистецтво, 1981. — С. 132–133.

щадки козацького героя Сулими, страченого поляками, десь придбали підробні документи, з яких випливало, що їхній рід пішов від німецького шляхтича — канцлера польського короля у XVI ст. (насправді такого не існувало). Поширення гербоманії у другій половині XVIII ст. викликало глузи у середовищі «малоросійських дворян», шляхетство яких було визнано російським урядом»1.

Саме в цей період становлення малоросійського дворянства з’явився сатиричний вірш «Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні» про такого «новоствореного» представника шляхти. В цьому вірші іронічно та влучно висміювались претензії дрібної козацької старшини (яка походила здебільшого з селянського середовища) на дворянство, адже в символіці гербу основними елементами виступають знаряддя хліборобської праці — лопата, граблі, вила та сокира:

Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні

Да вже ж наші дворяни герби посилають,

Ащо я був дворянин, то те і не знають! Я надумався й собі пісеньку співати І дворянство по свойому гербу доказати.

Он у мене герб який — в дерев’янім цвіті, Що ні в кого не було в остерськім повіті: Лопата, написана держалном угору (Побачивши, скаже всяк, що воно без спору), Усередині граблі, вила і сокира, Якими було роблю, хоть якая сквира;

Так же ціпом молотив, скажу правду-матку, Що аж скинеш було шапку; Взявши косу на плечі, ходив в косовицю,

Ащоб не голодний був, брав і молодицю;

Як же вітер — то біжу до млина із поля,

1Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII століть. — К.: Мистецтво, 1981. — С. 100.

Бо й худоба там моя, — от мені неволя! Далі ж трохи як розживсь, то й годі робити, А надумавсь оддати в школу свої діти.

Як вивчились, в суд упхав — учиться писати Да вже того і гляди — гостинці давати, Щоб вони так, як люди, євстрати получили, Бо мене розумнії на те пани вчили, Хоч, було, і їм даси борошна потроху,

Аінколи, як уродить, то й чвертку гороху. Як винницю поставив — став гнати горілку І за купця у Остер оддав свою дівку.

З казенного мужика зробився я паном І дворянство доказав, хоть уже й не даром.

Адалі сини мої стали всі євстрати;

За старшого взяв дочку з майорської хати. За що ж мене негувать, за що волочити, Коли стали панами уже й мої діти? Кажуть, що я у винниці робити не буду, – Сталось лихо на старість, не знаю відкуду; Греблю до Жуківки зробив через воду, Да й тут сказали, що я мужик зроду!

Нехай же й так, що паном мені не бувати, — Дайте рід свій до кінця спершу розказати. Як старі віки бували, Як прадід мій був, Його всі Хамом звали,

Да й сам того я не забув;

Адід у мене був Данило — Ніщо було йому немило, Як тільки у млині сидіть;

Абатько мій Максим звався І Данилеєм прозивався,

Чого і я хочу просить — Щоб я Хамовим був внуком І Данилеєм прозивавсь,

Щоб так горілку пив кубком, Як батько мій впивавсь, Щоб мені добре пани зробили,

Ітак щоб герб мій утвердили, Як єсть в гаї столітній дуб, Щоб гербовим Хамом звався, Щоб більш біди не сподівався

Іщоб ніхто не брав за чуб!1

Розгляд та упорядкування малоросійського дворянства розпочиналося декілька разів. На початку ХІХ століття Герольдмейстерська контора Сенату (Герольдія) почала все частіше не визнавати права багатьох поважних українських сімей — нащадків козацької старшини — на дворянство. Тому в середовищі невизнаного малоросійського дворянства починається своєрідний громадський рух — хоч-не-хоч дворяни починають творчу діяльність істориків-аматорів, історіографів та архівознавців. Як слушно зазначають дослідники, «політика Герольдмейстерської контори спричинила серед української шляхти велику хвилю протестів. Еліта не заперечувала проти переслідування тих, хто мав підробні грамоти. Обурення викликало те, що оскарження законності всіх українських чинів суперечило двадцятилітній практиці, за якою служба в українських інституціях визнавалася беззаперечним доказом прав на дворянство. Обурені представники української еліти розпочали боротьбу за повне визнання українських чинів і титулів. На чолі їх стояла невелика група шляхтичів, що називали себе «патріотами». Ці патріоти збирали грамоти польських королів, договори, укладені між царями та гетьманами, царські укази й земельні жалування, гетьманські універсали, документи, видані Колегією закордонних справ і Сенатом. На підставі цих документів вони складали петиції, обґрунтування титулів і меморандуми для захисту своїх прав на імперське дворянство. Питання про українські чини стало нав’язливою ідеєю

1Українська література XI–XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Прут, 1997. — С. 203–204.

лівобережних шляхтичів. З’являлися численні полемічні твори на захист прав українського дворянства»1.

Саме визнані та невизнані Герольдією малоросійські дворяни починають збирати та систематизувати історичні актові джерела, пам’ятки історичної думки, але не обмежуються тільки ними, збираючи та записуючи й усні свідчення історичних подій минулого2. Тому «рух за визнання чинів підсилювався місцевим патріотизмом українського шляхетства... Політика Герольмейстерської контори викликала таку гостру реакцію через те, що піддавала сумніву статус «героїчних» предків еліти та традиції їхньої «вітчизни»3. Таким чином, формується низка спеціальних історико-правових «Записок» українського дворянства, в яких досліджувалися питання правомірності надавання дворянських титулів нащадкам української козацької старшини на основі зібраних історичних доказів. Так, зокрема, історик Орест Субтельний принагідно зазначає, що «серед української знаті прокотилася хвиля обурення й протестів, а деякі її представники, зокрема Роман Маркович, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика, Федір Тумановський, заходилися збирати історичні документи. Між 1801 і 1808 рр. вони написали ряд статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після розв’язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не втратили зацікавленості історією свого краю й сприяли дальшим історичним дослідженням»4.

Проблематика та тематика цих «Записок» поступово вийшла за межі дослідження історичних та юридичних передумов та прав української старшини на дворянський статус. Використовуючи

1Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 75.

2Про родинні літописи та сімейні хроніки малоросійського дворянства див.: Корені та парості: український генеалогікон. — К.: Либідь, 2008. — 472 с.

3Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 77.

4Субтельний О. Україна: Історія. — К.: Либідь, 1993. — С. 285.

багаточисельні актові свідчення (гетьманські статті, королівські привілеї Речі Посполитої, привілеї польсько-литовських правителів, царські грамоти Московської держави), дворянські історики представили в «Записках» широку панораму національної історії від княжої Русі, центром якої була Малоросія, і до початку ХІХ ст. Також фактично усі автори наголошували, що Малоросія, добровільно перебуваючи під протекцією російських правителів, які постійно підтверджували її традиційні права, мала власний політичний, військовий та судовий устрій. Звідси робився висновок про недолугість позиції Герольдії, яка вважала старшинські чини лише військовими званнями і заперечувала їхнє право на дворянство. Тому, як зазначають дослідники, «глухівський полковий канцелярист Дівович 1762 року, відбиваючи настрій свого середовища, не пошкодував тисячі двохсот сімдесяти семи віршованих рядків, щоб довести необхідність дорівняння козацьких чинів до російських («Разговор Великороссии с Малороссией»). Кількість дворянських фамілій на Лівобережній Україні невпинно зростала, і 1772 року їх було зареєстровано аж сто тисяч — більше, ніж у всій Росії»1. Ця поема «Розмова Великоросії з Малоросією»2 була написана у формі діалогу, в якій автор викладав історію боротьби України проти турків та поляків.

Суспільне та наукове значення діяльності малоросійських дворян — любителів української старовини початку ХІХ ст. полягає в тому, що вони зібрали, систематизували та ввели в науковий обіг багаточисельні письмові джерела української історії (привілеї литовсько-польських королів, гетьманів, жалувані грамоти російських царів, офіційні документи різних державних установ), і на цьому підмурку сформулювали ряд історичних ідей та концепцій. Можна з певністю погодитися з твердженнями дослідників, що «піддаючи сумніву законність українських чинів, імперський уряд

1Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII століть. — К.: Мистецтво, 1981. — С. 100.

2Дівович С. Розмова Великоросії з Малоросією // Українська література XI– XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Прут, 1997. — С. 274–277.

спонукав українську шляхту радше пригадати, а не забути свої корені»1. Значення цієї наукової діяльності, початок якої був суто практичним та утилітарним — знайти докази свого шляхетного походження, — полягало в збереженні історичної пам’яті та розвитку вітчизняної історії та історіографії, оскільки в атмосфері духовного підйому, якому сприяли автори цих творів, з’явились перші новітні синтетичні курси з української історії (Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Аркаса тощо) та «Історія Русів». Це підтверджують й історики, що «козацькі літописи та шляхетські історичні твори створили підґрунтя для подальшого розвитку національної історії та національного міфу. Найважливіше, що місцевий патріотизм шляхти зберігав ідею української або принаймні «малоросійської» вітчизни ще довго після зникнення останніх інституцій Гетьманщини»2.

Після поразки польського повстання 1830 року царський уряд став більш пильно та уважно відноситися до дворянства Правобережної України. Указ 1831 року «О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего роду людей» визнавав за ними права дворянства тільки в тому випадку, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Землі тієї частини шляхти, яка приймала участь у повстанні, передавались російським дворянам, внаслідок чого їх загальна кількість на українських землях виросла.

Як принагідно зазначають дослідники, «інтеграція української еліти в імперію виявилася настільки успішною, що саме українець Андрій Милорадович і його переважно українські підлеглі підготували запровадження імперських інституцій в Гетьманщині… ліквідація українських інституцій не означала для української шляхти втрати посад. Навпаки, єкатерининські реформи провінційного урядування надали українській дрібній знаті безпре-

1 Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 73.

2Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 79.

цедентні кар’єрні можливості, насамперед на території колишньої Гетьманщини, а також у сусідніх провінціях, у війську і в самому Санкт-Петербурзі»1. Цій інтеграції української еліти сприяло й те, що «фактором, який значно полегшив інтеграцію української знаті в імперське суспільство, була культурна й мовна близькість між українцями та росіянами… Звісно, сучасники спостерігали певні відмінності між українцями та росіянами, проте не вважали ці відмінності значними. Українська еліта успішно засвоїла новоутворену російську імперську культуру. І нарешті, важливим елементом колективної міфології української еліти була традиція вірної служби цареві»2.

Тому для малоросійських дворян, а також для середньої та біднішої старшини досить привабливими виглядали можливості зробити кар’єру в Російській імперії, адже завдяки своїй відносно якісній освіті та адміністративному досвіду представники української знаті отримували посади не тільки в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі — у далекій Грузії. Наприкінці XVIII ст. велика кількість українців обіймали нижчі та середні посади в імперії, здебільшого в різних департаментах та міністерствах Санкт-Петербурга, Москви, інших міст. Дослідники додають: «що стосується адміністративної, а не військової служби, то представники української еліти робили кар’єру переважно в Санкт-Петербурзі або в сусідніх губерніях — Курській, Орловській, а також на Слобожанщині, а після поділів Польщі — на Правобережжі»3. Саме ця ситуація й описується у відомій п’єсі І Котляревського «Москальчарівник», де один з героїв — Михайло — так відповідає солдату

1Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 62-63.

2Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 78.

3Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 63.

чиновники в довгих рединготах, з російськими картузами на головах, більшість в орденах та медалях, піднялись на палубу та дуже ввічливо зайнялись виконання своїх службових обов’язків. Нам запропонували спуститися в салон, щоб там отримати паспорти, які при відплитті пароплаву ми здали капітану. Тут були англійці, німці, французи, греки, італійці, люди інших національностей. На мій превеликий подив, офіцер поліції, зовсім молода людина, звертався до кожного пасажира його рідною мовою і відповідав англійцю англійською, німцю німецькою і так далі, жодного разу не переплутавши національності… Коли настала моя черга, від віддав мені паспорт і сказав з найчистішою паризькою вимовою: «Вас вже давно чекають в Санкт-Петербурзі»1.

Протягом всього XVIII–XIX ст. дворянство займало провідне місце в управлінсько-бюрократичному апараті держави та складало кістяк офіцерського корпусу; в кінці ж XIX ст. на державній службі була зайнята чверть (25 %) всіх дворян, дворяни складали 90 % офіцерського корпусу та 75 % загальної кількості класних чиновників. Найбільш освіченою групою в Російській імперії було саме чиновництво, і на державну службу йшла абсолютна більшість випускників вузів. Наприклад, з 1114 випускників Ніжинського ліцею 1826-1876 рр. 70 % були чиновниками, 10 % — офіцерами и не служили — 6,8 %. Це свідчить про високий освітній рівень російського чиновництва. Дворянство заохочувалося до вступу на державну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади. Отже, загалом дворянству вдавалося зберігати панівне становище в суспільстві.

Виключно сильна традиція зв’язку вищих прошарків російського суспільства з державною службою полягала в тому, що для дворянина ще і в першій половині XIX ст., майже 80–90 років після указу про «вольності дворянства», не служити хоча б деякий час на військовій чи державній службі вважалося непристойним. Штатська служба в матеріальному плані дуже часто була вигідніша за військову, але, незважаючи на матеріальні вигоди, в колі

1 Готье Т. Путешествие в Россию. — М.: Мысль, 1988. — С. 23–24.

родовитого дворянства, як і раніше, вважалося гарним тоном демонструвати презирство до громадянських чинів. Тому, як правило, молоді дворяни починали свою службу в армії офіцерами, а вже потім переходили на державну службу. Або в іншому випадку, отримавши вищу освіту в університеті, дворяни зразу поступали на державну службу, але вже не з нижчих чинів. В середині XIX ст. з чиновників 1–5-го класу (це найвищі класи) потомствені дворяни складали близько 76–79 %, а серед чиновників середнього та нижчого класів — всього 20 %.

Занепад дворянства. Напередодні реформи 1861 року в поміщицьких руках зосереджувалося більше аніж 70 % всієї землі на Лівобережній Україні, 44 % на Правобережній Україні та близько 60 % загальної кількості селян. В 1861 році цар Олександр II відмінив кріпосне право, за що отримав ім’я «цар-визволитель». В своїй масі дворянство важко адаптувалося до цих епохальних змін. Багато хто з дворян стали продавати землі купцям, селянам, а з появою іпотечних банків почав закладати земельні володіння на довгий строк. Значна частина поміщиків здавала землю в оренду, деякі намагалися організувати свої господарства на капіталістичній основі. Ця перебудова поміщицьких господарства йшла повільно та з великими перешкодами.

З року відміни кріпосного права і по 1914 рік дворянство втратило майже дві третини свого земельного фонду. Саме в цей період земельна власність втратила характер постійності: маєтки в цей період продавалися, покупалися, переходили з дворянських рук в руки творчої інтелігенції, купців і навіть багатих селян (що було немислимим ще декілька десятків років до того!), роздрібнювалися з небувалої легкістю, земля стала звичайним предметом торгу. Окрім того, частина дворянства не змогла пристосуватися до нових умов господарства (не всі дворяни зуміли перестроїти своє господарство на капіталістичний лад), і тому запустіння і занепад дворянських маєтків, борги та бідність були лише логічними наслідками непристосованості.

Але цей факт ще не дає приводу говорити про повний занепад дворянства, адже за ним зберігаються всі права та привілеї, якими