darenska_2

те, що відповідало тодішньому ідеалу родовитої дворянської дівчини: благородна скромність у поведінці, розсудливість та розважливість, доброта, працелюбність та хазяйновитість, знання іноземних мов, любов до книги, знання геральдики та архітектури, і найголовніше — знання світського етикету, — це і були «світські чесноти», які складали той образ ідеальної дворянки, який намагалися передати дворянках в інститутах шляхетних дівчат. Саме тому «однією з головних «наук», якій надавалося особливе значення та котра вважалася найважливішою, було «виховання вміння поводитися в світському середовищі»»1.

Ця освіта стала приваблювати батьків-поміщиків, як проживали в своїх сільських дворянських маєтках і не завжди мали можливості дати систематичну освіту своїм донькам. Таким чином, з початку XIX ст. майже в усіх великих містах Російської імперії з’являються інститути шляхетних дівчат, в кожному з яких було дворянське відділення та міщанське відділення (освіта надавалася за дещо скороченою програмою). В дворянському відділенні навчалися та виховувалися родовиті дворянки, інколи із збіднілих, але старовинних родів; в міщанському відділені отримували освіту доньки не дуже родовитих дворян, доньки чиновників (батьки яких мали чин від полковника до штабс-капітана, від колежського асесора до титулярного радника), а також доньки священиків. Міщанські відділення ставили своєю метою перш за все підготовку домашніх наставниць та вчителів у дворянські сім’ї. На малоросійських землях інститути шляхетних дівчат були відкриті в Харкові, Одесі, Києві, Полтаві та інших містах. Так, зокрема, дослідники зазначають, що «заснований в 1838 році в Києві Інститут шляхетних дівчат — середня школа з шестирічним курсом навчання — приймав дівчат у віці 10–13 років з дворянських сімей. В програмі інституту відзначалось, що «головною метою освіти» жіночої являється «набуття знань не стільки вчених, скільки загальних, енциклопедичних», корисних в домашньому побуті. Велике значення приділялося іноземним мовам, музиці, танцям, рукоділлю, світським манерам.

1Данилова А. Благородные девицы. Воспитанницы Смольного института. Биографические хроники. — М.: Эксмо, 2004. — С. 30.

В 30-50-х роках в інституті навчалося від 120 до 200 дівчат. Плата за навчання була високою: майже 300 рублів на рік»1. Варто додати, що в XIX ст. «інститутка» — стійкий літературний образ, котрий довгий час існувала на сторінках художньої літератури.

Дівчата зачислялися в інститути за результатами іспиту з 10літнього віку, вони проводили в стінах цих навчальних закладів 7 років — саме стільки продовжувався інститутський курс. Близько половини учениць, серед яких було немало сиріт, навчалося за рахунок державної казни, інші були «своєкоштними», тобто отримували освіту за батьківські гроші. Але поступити в інститути шляхетних дівчат могли не всі: іспити були не складними (на знання декотрих молитов, ази російської та французької граматики), але майбутні інститутки проходили суворий «анкетний» відбір. В переліку вимог до абітурієнток на першому місці стояли походження та службове положення батька. Серед представниць родовитого дворянства перевага при прийомі надавалася дівчатам із збіднілих родин. Для підтвердження матеріального положення сім’ї розглядалися свідчення про службу батька, про його поранення чи загибель під час війни. «Особливі пільги» при вступі надавалися дівчатам-сиротам. За рахунок держави отримували освіту перш за все доньки спадкових дворян, а також з інших соціальних станів — військові та громадянські чини. При відсутності старанності та низьких оцінках дівчата залишалися в тому ж класі на другий рік, або навіть її могли відрахувати з закладу. На додаткові вакансії приймались доньки особистих дворян, духовенства та купців. В інститутах могли отримувати освіту, оплачуючи навчання, і доньки підданих інших держав.

Суворі порядки та тяжкий інститутський побут стали темою багатьох мемуарів та белетристики XIX–XX століть. Закритий характер навчального закладу проявлявся в суворій ізоляції дівчат від зовнішнього світу, навіть від батьків. Побачення з родичами проходили один раз на тиждень, щонеділі, під пильним наглядом персоналу, причому начальниця інституту могла за погану поведінку

1История Киева: В 3-х т. Т. 2. Киев периода позднего феодализма и капитализма. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 158.

чи низькі успіхи в навчанні ці зустрічі заборонити. В гості до своїх батьків інститутки могли поїхати лише в різдвяні, великодні та літні канікули.

Протягом усього року навчання дівчата вони повинні були носити однаковий казенний одяг. З сім’ї дівчата попадали в середовище офіційних відносин з інститутським начальством та класними дамами. Педагоги називали інституток на «ви», зверталися до них прізвищами. За кожним класом закріплялися класні дами (одна була німецькомовною, інша франкомовною, які по черзі слідкували за класом), які постійно знаходилася при дівчатках (і вдень, і вночі) та допомагали вчителям. Класні дами в системі управління мали перевагу перед вчителями (в основному це були чоловіки, яких наймав навчальний заклад), адже вони відповідали за виховання своїх учениць. Ці класні дами повинні були вчити перш за все ввічливій поведінці, «ласкавій та приємній розмові не тільки з рівними, але і з найостіннішими, якого би звання хто не був».

Режим життя виховного закладу був дуже суворим, і він чітко регламентувався: навчання змінювалося прогулянками на свіжому повітрі, прийоми їжі — іграми, заняттями танцями, музикою, співом, рукоділлям. Підйом відбувався о 6 ранку, і після вмивання та одягання дівчата присвячували час ранішній молитві. Потім 6–8 уроків по дві години кожний, час для ігор був обмеженим. Суворістю відзначався і побут в цих жіночих привілейованих інститутах. Так, температура в класах, їдальні та дортуарах (спальнях) була близько 15 градусів. На прогулянку за межі інституту дівчат випускали тільки під суворим наглядом класних дам.

Інститути шляхетних дівчат вважали своїм завданням виховання доброчесних дружин, хороших та обізнаних хазяйок. Завдання виховання моральнісних чеснот були єдиними для всіх вихованок, практичні ж цілі були різними та визначалися покликанням та здібностями пансіонерок: одних готували до сімейного життя (навчали рукоділлю, вмінню вести господарство), інших — до виконання функцій домашніх вчительок та виховательок. Найбільш здібних вихованок з міщанських відділень готували до педагогічної діяльності, тому особливу увагу приділяли розу-

мовій освіті та навчанню мовам. Випускниці інститутів за рівнем своєї освіти в XIX столітті вже складали серйозну конкуренцію іноземцям-гувернерам.

Організація та зміст навчання та виховання в інститутах представляють певний інтерес. За роки навчання Уставом інституту передбачалося, що його вихованки повинні досконало засвоїти, по-перше, знання законів — Закону Божого, а по-друге — всі правила доброго виховання, благочинності, світської поведінки та ввічливості, і по-третє — вони будуть освіченими жінками. Під формуванням моральнісних чеснот пансіонерок інституту малося на увазі виховання рис характеру, притаманних гарній матері та наставниці: чесність, охайність, акуратність, дотримання чистоти, ввічливість, вихованість, доброзичливість.

Варто наголосити на важливості релігійних догматів (зокрема, православ’я) в системі виховання дівчат. В кожному класі висіли ікони, класні заняття починалися з молитви, також з молитви починалися сніданки, обіди та вечері. Кожної неділі дівчата відвідували церкву, в основному ці церкви були домовими, тобто знаходилися на території навчального закладу. Дівчат іншого віросповідання (католички, лютеранки) обов’язково в неділю відвозили в католицькі та лютеранські храми, якщо вони були наявні в даному місті. Також в цих закладах завжди дотримувалися Великого посту, під час якого дівчата отримували пісні страви та говіли (сповідалися та причащалися). Обов’язковим та основним предметом протягом усього терміну навчання був Закон Божий, який викладав священнослужитель.

В структуру інститутської освіти входили гуманітарні, природничі та художні дисципліни. Пріоритет віддавався гуманітарним предметам. Провідне місце надавалося мовам — класичній російській та іноземним (французькій та німецькій). Третину навчального часу займали дисципліни художнього циклу, в число яких входила і музика. Педагоги-музиканти разом з вчителями малювання та танців складали 40 % педагогічного складу інститутів.

Весь період виховання та навчання дівчат ділився на класи. В молодших класах викладалися: Закон Божий, російська класична

мова та іноземні мови (німецька та французька), арифметика, малювання, танці, навчання грі на музичних інструментах та вокал, шиття та рукоділля. Під час середнього періоду навчання до цього списку додавалася географія, історія, і початки «економії та ведення домашнього господарства». Також в цей період навчання додавалося читання історичних книг, знання архітектури та геральдики. Геральдика була важливою серед цих навчальних предметів, оскільки вважалася необхідною для розвитку почуття честі серед шляхетного стану. Арифметиці надавалося теж дуже велике значення, адже саме вона дозволяла «утримувати в доброму порядку домашню економіку». Крім того, ученицям давали знання та навички в галузі віршування та архітектури, навчали вмінню підтримати салонну світську бесіду та приймати гостей, основи етикету. На останньому етапі навчання матеріал навчальних предметів повторювався, в останньому класі додавалися заняття, які навчали «вести економію»: записувати домашні витрати, проводити розрахунки. Окрім того, інститутки випускного класу закріплювалися за різними класами для допомоги у вихованні класним дамам.

Слід наголосити, що музична грамотність та володіння основами вокалу були обов’язковою частиною аристократичної освіти

вдореволюційній Росії, як, проте, і в інших європейських країнах. Музиці приділялося велика увага, адже вона трактувалася як найважливіший фактор духовного розвитку дітей, як мистецтво, здатне ушляхетнювати душі учениць, виховувати в них почуття прекрасного. Перед всіма інститутами ставилась задача надати всім ученицям загальну музичну освіту високої якості, а обдарованим ученицям — поглиблену підготовку. Можна сказати, що інститути шляхетних дівчат і кадетські корпуси, окрім загальної освіти, були ще й музичними школами. Під загальною музичною освітою розумівся процес розвитку у дівчат здатності відчувати та розуміти музику, формування вмінь виконувати її, набуття знань

вобласті теорії та історії музики, виховання музичного смаку.

Більшість інститутів мала значну кількість аудиторій для музичних занять, в яких встановлювались по одному-два інструмента, частіш усього рояля. Наприклад, в Одеському інституті

шляхетних дівчат нараховувалось 38 роялів. В кожному інституті також була музична бібліотека, в яких були тисячі екземплярів нот, книг, журналів. Окрім того, дуже часто в інститути для викладання музики запрошувалися професори консерваторій.

Загальна музична освіта здійснювалась в процесі викладання двох дисциплін — хорового співу з основами теорії музики та фортепіано. Уроки хорового співу проходили двічі на тиждень і були обов’язковими для всіх учениць протягом всього семирічного інститутського курсу. В молодших класах розучувалися народні, дитячі пісні, в середніх та старших класах — співи головних церковних служб, хори з опер. Учениць знайомили з основами теорії музики — спочатку з нотним письмом, потім з усіма видами інтервалів, акордів, гам, основними формами та жанрами музики. Пильна увага приділялася вмінню співати по нотах. Окрім уроків, певна кількість учениць приймали участь в церковному хорі, вони співали під час богослужінь в інститутському храмі.

Уроки гри на фортепіано являлись обов’язковими та безплатними для казенних учениць і платними для своєкоштних. Фортепіанній грі в середньому навчалися 70 % учениць. Всім ученицям надавалася можливість щоденно самостійно займатися на роялі, також учениць вчили грати в ансамблях: в середніх та старших класах практикувалась гра на роялі не тільки в чотири, а й в вісім і навіть дванадцять рук. Обов’язковою складовою частиною музичної освіти були учнівські концерти, які проходили 2-4 рази на рік. На цих концертах виступали хори, фортепіанні та вокальні ансамблі, солісти. Також під час свого навчання інститутки відвідували оперні та балетні спектаклі, філармонічні концерти. Після закінчення інститутів, ставши вихователькою власних дітей або наставницями в сім’ях дворян, колишні інститутки були підготовлені до того, щоб в умовах сім’ї самим надавати музичну освіту дітям.

Окрім того, важливою складовою аристократичної освіти було вміння танцювати, тому в інститутах обов’язково давалися уроки танцю. Починаючи з двох останніх старших класів, дівчата могли вправлятися в навичках світського поводження. Для цієї

мети по святах та в неділю в Інститут шляхетних дівчат запрошувалися імениті гості, ліцеїсти, кавалери, кадети, родичі. Учениці давали концерти (наприклад, грали на фортепіано, співали), ставили спектаклі.

Важливо зауважити одну деталь: дівчата походили з аристократичних сімей, і зазвичай у їхньому родинному житті всю хатню роботу виконували слуги (покоївки, кухарки, лакеї тощо). Але при цьому протягом усього періоду навчання дівчата навчалися основам ведення домашнього господарства, яке включало в себе знання всіх хатніх робіт, вміння готувати, шити, плести спицями та гачком, вишивати, а також вміти правильно планувати домашній бюджет (навички так званої «економії» — вміння вести дохідно-витратні книги). Виходячи з цього закладу, інститутки були готовими до домашнього життя, окрім того, вони володіли роками напрацьованими рукодільними навичками — могли чудово вишивати, плести мережива тощо. Якщо сім’ї не тільки аристократичного, але і міщанського кола могли дозволити собі утримувати слуг, в такому разі виникає питання про доцільність викладання основ домашнього господарства. Відповідь на це звучить банально — хазяйка дому повинна була знати всі тонкощі ведення домашнього господарства для того, щоб вміти правильно давати розпорядження своїм слугам. Окрім того, навчена хазяйка дому, яка мала практичні навички приготування їжі, могла контролювати витрати на їжу, оскільки знала, скільки коштують продукти і скільки їх потрібно для приготування певної страви.

Незважаючи на ізольованість від родини, батьки намагалися влаштувати дівчат в ці інститути. Навчання в цих закладах давало шанси дівчатам з провінції або із збіднілих дворянських сімей підвищити свій соціальний статус: у випускниць цих інститутів була можливість показати себе на балах, а значить, і успішно вийти заміж. Тому своєрідність соціально-психологічного образу інститутки полягала в поєднанні культурного вишколу, світської освіти з глибокими релігійними та сімейними цінностями.

Інститутська освіта також давала можливість отримати професію. При багатьох інститутах влаштовувались спеціальні педа-

гогічні класи. По закінченню інститутів випускницям видавались атестат, свідоцтво про поведінку та дозвіл на право займатися педагогічною діяльністю в ролі домашньої наставниці, також без додаткових випробувань бути домашньою вчителькою за тими предметами, знання яких оцінювалося не нижче чотирьох балів. Ті, хто успішно закінчили інститут шляхетних дівчат, могли поступити на службу учительками або класними дамами в подібні ж навчальні заклади (приватні пансіони, інститути шляхетних дівчат), а також бути домашніми наставницями. Випускниці міщанських відділень, які пройшли повний курс навчання в інституті, знаходили собі місце роботи без труднощів: їх охоче запрошували в дворянські сім’ї, наймали давати приватні уроки, призначали на посади класних дам в жіночих навчальних закладах.

Жіночі гімназії. З 1872 року в Російській імперії стали відкриватися жіночі гімназії, державні та приватні. Ці гімназії повинні були дотримуватися правил та програм, встановлених Міністерством народної освіти, і підкорялися університету місцевого навчального округу. В 1870-х в Російській імперії було відкрито 23 таких приватних гімназії, і серед них п’ять — в Харкові, і по одній в Одесі та Києві. Навчання в жіночих гімназіях, як в державних, так і в приватних, було платним. Жіночі гімназії та прогімназії призначалися для всіх соціальних станів та віросповідань, і це була суттєвою відмінністю від інститутів шляхетних дівчат, де навчання будувалося на принципах становості, оскільки в останніх навчалися діти дворянського походження. При вступі у гімназію потрібно було подати заяву, представити свідоцтво про народження та послужний список батька, а також зразу сплатити за рік навчання (60-100 рублів за навчальний рік).

Жіночі гімназії складалися з підготовчого класу, потім з семи основних та восьмого додаткового педагогічного класу. Строк навчання — 7 років, а восьмий клас був педагогічним. Приймали в 1 клас з 8-10 років. В гімназіях вивчали курс обов’язкових та необов’язкових предметів. Обов’язкові предмети: Закон Божий, класична російська мова та словесність,арифметика,французьката німецька мови, геометрія, географія, вітчизняна та світова історія,

природнича історія, фізика, чистописання, рукоділля. Іноземні мови (французька та німецька) та танці були необов’язковими предметами, і за їх навчання вносилась додаткова платня.

Вдодатковий восьмий — педагогічний клас — приймались учениці жіночих гімназій з гарними атестатами, а також учениці, які успішно закінчили інші жіночі навчальні заклади. В цьому останньому класі вивчали загальні обов’язкові предмети — Закон Божий, педагогіку, методику початкового викладання російської мови та арифметики, гігієну, а також психологію та логіку. Спеціальними предметами являлись: російська словесність, математика (алгебра, геометрія, тригонометрія), історія, географія, німецька та французька мови. За цими спеціальними предметами потім надавалося звання домашньої наставниці чи вчительки.

Навчальний рік в жіночих гімназіях починався з кінця серпня, продовжувався десять місяців та був розділений на чотири четверті. По закінченню кожної четверті ученицям в табель виставлялись четвертні оцінки. Заняття починались о восьмій тридцять ранку та продовжувались до двох з половиною годин дня. В усіх класах, окрім підготовчого, проводилось по п’ять уроків в день, знання дівчат оцінювалося за п’ятибальною системою. Щорічно проводились іспити: в третьому класі з російської мови (переказ), з історії та географії; в четвертому класі — з російської мови (диктант), арифметики (письмово), історії та арифметики (усно); в п’ятому класі — з російської мови (твір), Закону Божому, історії, природознавства; в шостому класі — з геометрії, історії та Закону Божому. В жіночих гімназіях існувала система заохочення за хороше навчання. Нагородою I ступеню відзначалися ті учениці, у яких середній бал річних та екзаменаційних відміток був не менш 4,75; а нагородою II ступеня — ті, у яких цей показник був більше 4,0. Крім того, за хороше навчання декотрих дівчат звільняли від плати за навчання в гімназії. Така форма заохочення розповсюджувалась на «особливо примірних учениць з тяжким матеріальним становищем».

Вгімназіях велику увагу приділяли виховній роботі. Однією

зголовних задач виховного процесу була підготовка дівчат до сі-

мейного життя, до усвідомлення ролі матері та дружини, тому значний акцент у виховання робився на формуванні якостей, необхідних в подальшому житті при створенні сім’ї та вихованні дітей. Поступивши в гімназію, дівчата підпадали під суворий контроль з боку вчителів та наглядачок. З першого дня навчання і до останнього учениці повинні були поводити себе в гімназії і поза нею згідно «Правил поведінки», які складалися з одних заборон. Кожна учениця повинна була мати при собі виданий за підписом начальниці та печатки навчального закладу іменний білет для встановлення у випадку необхідності особистості. І в навчальному закладі, і навіть поза межами його (але не вдома, звичайно), гімназистки повинні були одягненими в гімназичну форму.

Згідно із загальними для учениць правилами, за стінами навчального закладу та поза межами дому дівчата повинні були поводитися наступним чином: на вулицях та в усіх публічних місцях тримати себе скромно та благопристойно; при зустрічі з гімназіальним керівництвом чи викладачами бути ввічливими; поза стінами свого дому носити форму — гімназіальну сукню без надмірних прикрашень. Ученицям заборонялося здійснювати прогулянки у вечірню годину без батьків (з настанням сутінок); відвідувати без батьків театри, концерти, цирки, дитячі вечори, виставки; відвідувати оперету, фарси, маскаради, клуби, танці, ресторани, кав’ярні та інші місця, перебування в яких являється для учениць вартим осуду. Також заборонялося відвідувати судові засідання Міської думи, дворянських та земських зібрань; приймати участь в якості виконавців чи організаторів спектаклів та концертів, які влаштовувалися поза стінами рідного навчального закладу, а також розповсюджувати вхідні білети; відвідувати публічні лекції наукового характеру без особливого дозволу свого начальства.

В цілому, оцінка, яку давали гімназіям сучасники — педагоги, публіцисти, суспільні діячі, самі випускниці та їхні батьки, — була високою, оскільки освіта, яку отримували гімназистки, була всебічною та глибокою. Крім того, найважливішою складовою навчання в гімназії було виховання, і варто наголосити, що це було релігійне виховання. В кожному класі висіли ікони, навчальний

з дозволу чоловіка. Також надавалася справка-свідоцтво про те, що курсистки мають достатньо засобів для існування під час навчання. Остання вимога орієнтувала переважно заможних жінок займатися на цих курсах, адже плата за навчання була високою — від 50 до 100 рублів на рік. Вступних іспитів на курси не було, але оскільки бажаючих завжди було більше, аніж місць, то проходив відбірковий конкурс за результатами оцінок в гімназії.

Як уже зазначалося, на київських Вищих курсах існувало три відділення — словесно-історичне, фізико-математичне та спеціально-математичне. На словесно-історичному відділенні викладалася російська граматика та історія російської літератури, природознавство, всезагальна історія, російська історія, історія фізико-математичних наук, історія філософії, естетика, німецька література, англійська мова, гігієна. Курс фізико-математичного відділення складали природознавство, геометрія, алгебра, географія, фізика, історія філософії, гігієна, хімія, історія фізикоматематичних наук, англійська мова.

До 1912 року на Вищих жіночих курсах Російської імперії навчалося 6,5 тисяч жінок. Курсистки отримували ґрунтовну всебічну освіту, а ті, хто успішно закінчив Вищі жіночі курси, отримували право викладати в жіночих середніх навчальних закладах та

вмолодших класах чоловічих навчальних закладах. До 1905 року

вРосійській імперії вже існувало більше 30 різних Вищих жіночих курсів — аналогів вищої освіти. В 1906 році в Російській імперії було дозволено приймати жінок в університети, а в 1911 року дозволено допускати жінок до іспитів за повний університетський курс. Поступово був відкритий прийом жінок в усі вищі навчальні заклади Російської імперії, і вже в 1913 році жінок-студентів нараховувалося у різних закладах від 15 до 37 %.

Контрольні запитання:

1.В чому полягала особливість жіночого освіти?

2.Що таке інститут шляхетних дівчат? Хто міг навчатися в ньому?

3.Охарактеризуйте освіту, яку отримували в інституті дівчата.

4.До якої діяльності готували випускниць інституту? Чому надавалася велика увага вихованню моральнісних якостей характеру?

5.Хто міг навчатися в жіночих гімназіях?

6.В чому полягала особливість жіночої гімназіальної освіти?

7.Чи могли жінки навчатися в університетах? В чому полягала особливість вищої жіночої освіти в Російській імперії?

8.Що таке Вищі жіночі курси?

Формування українського дворянства

Дворянство відіграло величезну роль в історії культури Російської імперії, і тому культуру XVIII–XIX ст. можна назвати «золотим часом» величної дворянської культури. В XVIII ст. в Російській імперії остаточно сформувався становий устрій суспільства, і дворянство займало в ньому найвищу сходинку як привілейований стан землевласників, вищих та середніх державних службовців. Слово «дворянин» буквально означає «людина з княжого двора» чи «придворний». В термінології юридичних документів XVIII ст. дворянство — благородний, «авантажний» соціальний стан (від французького слова «avatage» — сприятливе положення), тобто наділений особливими правами та привілеями. Важливо зауважити суттєву різницю формування дворянського стану в Російській імперії — російське дворянство відрізнялося від західноєвропейського тим, що в його ідеологію не було включено уявлення про благородство крові чи походження, оскільки дворянство формувалося як військовослужилий стан, і тому, як говорилося в тогочасних урядових документах, «дворянське звання… набувається службою та трудами, імперії та престолу корисними». Тому дворянство було головним служилим станом, який забезпечував роботу державного апарату та війська, забезпечував виконання різних адміністративних, судових, дипломатичних та інших доручень, і тому отримував маєтки за несення військової та державної служби.

Формування дворянського стану Російської імперії. Процес правової консолідації дворянства почався ще в петровську епоху.

Цар-реформатор Петро I в 1722 році видає «Табель про ранги», яка встановлювала ієрархічну структуру військових і цивільних чинів або рангів, з найнижчого 14-го і до найвищого 1-го (по громадянській, військовій, морській та придворній службі). Дворянство як таке ще не було причиною для зайняття чину: чин потрібно було заслужити відданою службою Вітчизні. Саме це мав на увазі цар-реформатор Петро I, коли говорив, що «мы для того никому никакого ранга не позволяем, пока они нам и отечеству никаких услуг не покажут». Згідно Табелі, надавання старих (боярських) аристократичних титулів («столбове дворянство») припинялося, хоча вони формально і не відмінялися. Це стало кінцем боярства, і слово «боярин» залишилося в мові як позначення взагалі аристократа і скоротилося до російського слова «барин». Дія цієї «Табелі про ранги» поширювалася також й на малоросійські території.

Петровські реформи закріпили принципову відкритість дворянського стану, надали можливість притоку в дворянство «нових та свіжих сил» з інших соціальних прошарків. Уряд, потребуючи служилих людей, легко приймав людей з різних соціальних станів в дворянство. Порядок надання чинів був задуманий Петром I з таким розрахунком, щоб надати можливість висунутися людям, можливо і незнатним (з нижчих прошарків населення), завдяки особливим заслугам, своїй освіті, завдяки військовій чи державній службі, або, як говорилося в описовій частині Табелі про ранги, «дабы тем охоту подать к службе и оным честь, а не нахалам и тунеядцам получать». Так, зокрема, велика кількість звань офіцерів надавалося солдатам недворянського походження. В той же час військова служба завдяки «Табелі про ранги» набувала привілейованого положення і вважалась переважно дворянською службою (звідси походить і «культ мундира» в дворянському середовищі).

Реформи Петра I призвели до оформлення єдиного стану — «шляхетства», як називають його укази того часу. Петро I надав дворянству не тільки станову організацію, але сприяв становленню єдиного світогляду. Не варто думати, що уряд цілеспрямовано провадив роботу з консолідації та укріпленню дворянського стану. Перед державою стояли конкретні задачі: потрібно було збирати

подушний податок, годувати селян під час неврожайних років, налагодити систему перепису та підрахунку населення. Вирішуючи ці проблеми, уряд намагався основну роботу передати служилому стану — а саме дворянам-поміщикам.

Однак остаточне оформлення станового устрою в Російській імперії відбулося тільки в правління Катерини II. «Жалувана Грамота дворянству» імператриці Катерини II в 1785 році вже остаточно перетворила дворянство в «благородний» стан, чітко визначаючи його права та обов’язки. Найбільші привілеї та права, природно, отримало дворянство. Окрім дворянства, привілейованими станами вважалось духовенство та крупне купецтво: вони звільнювались від державного податку («подушна подать») та військової служби. А податні стані — селяни («сільські обивателі») та міщани («міські обивателі») — обмежувались в правах на свободу пересування, вибору місця проживання та роду занять. Для кожного стану, окрім кріпосних селян, була створена своя система судочинства. Дія цієї «Жалуваної грамоти» була розповсюджена, окрім великоруських губерній, також на малоросійських землях.

Ця «Жалувана грамота дворянству» була не новим законом про дворянство, але систематичним викладом прав і переваг дворян, які вже існували раніше, з деякими додатками. Вона повинна була зміцніти положення дворянства та закріпити його привілеї, сприяла більшій консолідації пануючого класу. Належність до дворянства доводилась в губернському дворянському зібранні: особи, які були визнані в дворянському достоїнстві за походженням (успадкували його від батьків) або за особистими заслугами (отримали дворянство від уряду), вносились в губернську родовідну книгу. Дворяни мали право носити шпагу, і загальним для всіх дворян був титул «ваше благородіє». У дворянства також були родові титули — баронські («барон»), графські («ваше високоблагородіє»), княжі («ваше сіятельство»), а також інші титули. Належність до благородного стану надавала право на герб, мундир, право їзди в екіпажах, які були запряжені четвіркою коней, одягання лакеїв в особливі лівреї.

В царині майнових прав дворяни мали повне та необмежене право власності на придбання, використання та успадкування будьякого виду майна. Встановлювалося виключне право дворян (і більше нікого, окрім них) покупати та продавати села, володіти землею та кріпосними селянами. Вони мали право розробляти корисні копалини на своїй землі, користуватися водними джерелами (річками, ставками). Закон 1827 року надавав дворянам право організовувати фабрики, заводи та майстерні не тільки в селах, але і в містах. І тому

в1830-1850-х роках кількість дворян, які скористувались цим законом, збільшується, переважно їхня діяльність зосереджується у виробництві цукру та винокурінні (виробництві горілки). В зв’язку

звиробництвом цукру незмінний інтерес викликає рід Харитоненків — найвідоміших та найбагатших цукрозаводчиків Російської імперії. Міщанин містечка Погар Стародубського повіту Чернігівської губернії Герасим Омелянович Харитоненко, переселившись

вСумський повіт, записався у військові обивателі (нащадки слобідських козаків, які стали державними селянами), а потім переписався у сумські купці. Його син, Іван Герасимович, дослужився до чина дійсного статського радника, став одним з «цукрових королів» Російської імперії. Онук, Павло Іванович, дослужився до чина тайного радника, отримав спадкове дворянство.

Окрім того, дворянам надавалося право купувати будинки

вмістах, відкривати винокурні без сплати мита державі (хоча

втой же час інші стани повинні були сплачувати мито за винокуріння, тобто виробництво горілчаних виробів). Також дворяни отримали право торгувати оптом плодами своєї землі без сплати податків, в той час як їх сплачували купці; право відкривати ярмарки та провадити морську торгівлю. Ще до цих необмежених можливостей вони отримали право не сплачувати дрібні, але надокучливі збори з пасік, млинів, з купальних лазень, панські будинки звільнялися від військового постою (хоча ця повинність — надавати житло та їжу військовим під час воєнних дій — залишається навіть у селян). До того ж дворянство звільнялося і від інших повинностей, які несли інші прошарки населення: від поставки підвод, будівництва мостів, від ремонту доріг тощо.

Окрім того, дворяни мали право вступу на державну службу і на отримання освіти в привілейованих навчальних закладах (Ніжинський та Рішельєвський ліцеї, кадетські корпуси, класичні університети, інститути шляхетних дівчат), право корпоративної організації (право утворення Дворянського зібрання). В сфері особистих прав дворяни звільнялися від тілесних покарань, вони мали право на дворянське достоїнство та захист дворянської честі. Дворянина міг судити тільки дворянський суд, рішення інших судів для нього не мали жодного значення.

«Жалувана Грамота дворянству» 1785 року була кульмінаційним пунктом, яка завершила консолідацію та соціально-політичне піднесення дворянства. Дворянство перетворилося на вільний суспільний привілейований клас з цілою низкою певних гарантій та привілеїв свого становища. Головний привілей — дворянство звільняється від обов’язкової державної служби (фактично — від будь-яких обов’язків перед державою та монархом). Повне звільнення дворянства мало практичний сенс. По-перше, існувала вже достатня кількість професіоналів, які займалися військовою справою або державним управлінням; по-друге, дворянство усвідомлювало необхідність служби на благо держави та вважали за честь служити в війську. І по-третє, коли дворяни все життя були відірвані від своїх земель та маєтків, їхнє господарство занепадало, що згубно впливало на економіку імперії.

Інтереси поміщиків та господарські обов’язки міцно прив’язали дворянство до провінції. «Жалувана Грамота дворянству», яка звільнила дворян від обов’язкової служби, сприяла відтоку основної дворянської маси в провінцію, в свої панські маєтки (про специфічну культуру панського маєтка див. відповідний підрозділ підручника). Дворяни отримали особисту свободу, і цим завершилося кінцеве формування менталітету цього привілейованого стану. При цьому російське дворянство було одним з найбільш малочисельних в Європі, складаючи навіть в кінці XIX ст. 1,5 % населення. В той же час у Франції ще в XVIII ст. — 1,5 %, в Іспанії та Угорщині — більше 4 %, в Польщі — більше 5% (за іншими даними — 7-8 %). Однак і в таких умовах російське дворянство

не тільки не було замкненою кастою, але в більшій своїй частині складалося з недавніх різночинців та їх нащадків. Отримання «дворянської вольності» було апогеєм могутності дворянства Російської імперії. Далі почалась «золота осінь»: перетворення вищого дворянства в «незайнятий клас» (ціною поступового відсторонення від політичного життя) та поступове руйнування нижчого дрібного дворянства.

Багатонаціональний склад російського дворянства. Безперервне розширення території Російської імперії, включення

вйого склад Малоросії, Поволжжя, частини Польщі та Литви, Кавказу, прибалтійських земель (Курляндії, Естляндії, Ліфляндії), фінських земель, Бесарабії, Сибіру, Криму, Туркестану зробили російськопідданими багаточисельні народи, релігією яких були Православ’я, католицизм, протестантство та іслам.

Найважливішою задачею імперської влади було вибудовування системи відношень з нобілітетом (тобто благородними вищими прошарками населення) приєднаних територій. Для укріплення своєї влади на приєднаних територіях представники місцевого дворянства (козацька старшина, шляхта, мурзи, рицарі, хани, беї тощо) давали присягу на вірність російському імператору. Всі вони повинні були представити належні документи, які б засвідчували їх благородне походження, а при відсутності таких документів вони переводилися в інший податковий стан — міщанство або селянство, яке сплачувало податки (як вже зазначалося вище, дворянство звільнялося від сплати податків). Дослідники принагідно зазначають, що «такого розмаїття походжень дворянських родів, як

вРосії, немає в жодній державі Європи, яка славиться древністю та знатністю представників свого дворянського стану. Росія на різних етапах розвитку увібрала в себе різні шари воєнно-служилого стану (попередників дворян), родову знать багаточисельних племен та народів, яка після приєднання своїх земель влилася в загальноросійський привілейований стан. Російськими дворянами стали нащадки й монгольських ханів, які в більшості своїй прийняли православ’я, і німецьких рицарів-хрестоносців, які здебільшого повністю обрусіли і, окрім німецького прізвища та часточки фон, нічого не успадку-

вали від своїх далеких пращурів, і впливових домів Грузії, древність яких набагато перевищує найзнаменитіші роди Західної Європи»1.

Після розділу 1772 року Речі Посполитої влада зіткнулась з проблемою наявності великого прошарку привілейованого стану — шляхти — на цих приєднаних землях. Загальна кількість шляхти на цих землях складала 7-8% всього населення (це, звична річ, набагато більше, аніж в інших губерніях імперії). Майновий та соціальний статус привілейованого стану був дуже різним, і з труднощами вписувався в існуючий статус дворянина Російської імперії. До середини XIX ст. розповсюджуються права російського дворянства на шляхту Царства Польського, при цьому влада на цих землях проводила заходи по виключенню бідної малоземельної шляхти з складу російського дворянства. В маніфесті 1783 року про включення Криму в склад Російської імперії Катерина II обіцяла мусульманам Тавриди зберігати та захищати «храми та природну віру, якої вільне відправлення всіма її законними обрядами буде недоторканним». Звична річ, почався процес перетворення нобілітету кримських татар (в основному це були нащадки Чингизхідів) в російське дворянство.

Указом 1785 року права російського дворянства були розповсюджені на шляхетство та козацьку старшину трьох українських губерній (колишня Гетьманщина — Чернігівська, Київська та Полтавська губернії), тому «Жалувана грамота дворянству» 1785 року надала дворянам різні особисті й соціально-економічні привілеї, що істотно зменшило різницю між російським дворянством і шляхтою. Таким чином, лише ставши частиною російського дворянства, українська шляхта могла здобути велику частину тих привілеїв, на які вона претендувала вже понад століття.

Таким чином, в склад російського дворянства входили представники верхніх шарів суспільства всіх територій, які поступово приєднувалися до Російської імперії (із збереженням деяких місцевих особливостей): німецьке остзейське рицарство, дворянство Фінляндії, дворянство прибалтійських губерній — Курляндії,

1 Соловьев Б. И. Русское дворянство. — СПб.: Полигон, 2003. — С. 8.