darenska_2

142.Шкаруба Л. «Искусство неистовое, буйное, неумеренное»: художественное мышление барокко // Всесвітня література та культура. — 2010. — № 6. — С. 2–24.

143.Шпак О. Д. Українська народна гравюра XVII–XIX ст. — Львів: Інститут народознавства НАНУ, 2006. — 224 c.

144.Щербаківський Д. М. Козак Мамай (народна картина) // Щербаківський Д. М. Козак Мамай: мистецько-етнографічні праці. — Х.: Факт, 2008. — С. 372–385.

145.Щербаківський Д. М. Козак Мамай: мистецько-етнографічні праці. — Х.: Факт, 2008. — 512 с.

146.Щербаківський Д. М. Український портрет до кінця XVIII ст. // Щербаківський Д. М. Козак Мамай: мистецько-етнографічні праці. — Х.: Факт, 2008. — С. 253–274.

147.Ювелірне мистецтво епохи середньовіччя IV–XIV ст. // Музей історичних коштовностей України: Альбом. — К.: Мистецтво, 2004. — С. 108–177.

148.Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К.: Критика, 2006. — 584 с.

149.Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. — К.: Критика, 2002. — 416 с.

Частина ІІ.Українська культура

XVIII-XIX століть

Освіта в Російській імперії XVIII–XIX ст.

Один з найбільш розповсюджених міфів про дореволюційну Росію — це міф про повсюдну неписемність населення. В Великій Радянській Енциклопедії, виданій 1932 року, сказано: «За даними перепису 1897 року населення Російської імперії на 79 % було неграмотним, тобто не вміло навіть читати та писати. При товариші Сталіні неграмотність була ліквідована. Грамотність населення піднялась до 89 %». Однак в цій же Енциклопедії за 1929 рік

втаблиці «процент грамотності призовників Російської імперії» вказується, що неграмотних призовників в 1875 році було — 79 %,

ав 1913 — всього 27 %, а вже до 1916 грамотність населення складала вже 80 %. Грамотність населення зростала дуже швидко, більше 2 % на рік і до 1926 року могла досягти 100 %. За літнім переписом 1917 року, який провів Тимчасовий Уряд, грамотність чоловічого населення європейської частини Російської імперії складала 75 %. До революції в народну освіту вкладались величезні кошти. Початкова освіта була безплатною за законом, виданим царем Миколою II в момент його сходження на трон, а з 1908 року початкова освіта стала обов’язковою. До 1919 року планувалося введення обов’язкової середньої освіти, в 1914 році в Російській імперії нараховувалося більше ста вищих навчальних закладів, в яких навчалося 150 тис. студентів, в той же час як, наприклад, у Франції

утой час студентів було не більше 40 тисяч.

В1802 році для «виховання молоді та розповсюдження наук

вРосійській імперії» було створено Міністерство народної освіти, яке до революції 1917 року керувало всіма навчальними закладами. Російська імперія поділялася на навчальні округи за принципом: на один округ — один університет. Тому законом 1803 року з’явилися шість навчальних округів: Санкт-Петербурзький, Московський, Віленський (зараз м. Вільнюс, Литва), Дерптський (зараз м. Тарту, Естонія), Харківський та Казанський. Кожний округ очолював попечитель, під наглядом якого знаходились всі навчальні заклади округа. В кінці ж XIX століття таких округів налічувалося вже дев’ять (за кількістю університетів): Московський, Санкт-Петербурзький, Казанський, Харківський, Святого Володимира в Києві, Новоросійський в Одесі, Юрьївський (колишній Дерптський), Варшавський і Томський.

ВXIX столітті формується та набуває своїх суттєвих рис струнка система освіти Російської імперії, яка проіснувала до революційних подій 1917 року. В цій освітній системі виділились три паралельні напрями, а саме: церковно-просвітительська система, домашнє виховання під керівництвом гувернанток та система навчання в державних та приватних закладах. Навчальні

заклади розділялися на вищі, середні та нижчі, представлені, відповідно, університетом, гімназією, повітовим та парафіяльним училищем.

Щодо основ освітньої системи Російської імперії варто висловити наступні зауваги.

По-перше,майжедоепохипромисловогопідйому(1860-хроків) освіта в Російській імперії мала замкнений становий характер — для кожного соціального стану існувала свої навчальні заклади. Приміром, при Миколі I парафіяльні школи для селян, повітові училища для дітей купців, ремісників та міщан, гімназії для дітей дворян та чиновників, спеціальні закриті привілейовані заклади для дворянських дітей — ліцеї, кадетські корпуси та інститути шляхетних дівчат. В 1827 р. був виданий спеціальний циркуляр, який забороняв приймати кріпосних в гімназії та університети. Але відміна кріпосного права в 1861 році імператором Олександром II, успіхи промислового виробництва та утвердження капіталізму в Російській імперії в другій половині XIX ст. призвели до глибоких перетворень в галузі освіти. Саме в цей час освіта набуває всестанового характеру, зростає відсоток грамотних. Поряд з державними школами виникають земські, церковно-приходські, недільні та приватні школи. В гімназії приймають дітей з усіх станів, здатних сплатити за навчання (35-100 рублів на рік). Але в той же час продовжують існувати привілейовані навчальні заклади, до них відносилися інститути шляхетних дівчат (в яких зажди існувало міщанське відділення з дещо скороченою програмою) та кадетські корпуси.

По-друге, в Російській імперії нараховувалося велика кількість різноманітних навчальних закладів, що дійсно було перевагою цієї освітньої системи: це духовні заклади (для дітей духовенства — семінарії, духовні училища, єпархіальні жіночі училища, церковноприходські та недільні школи), приватні заклади (приватні гімназії та пансіони), державні заклади (школи, гімназії, реальні училища, університети), привілейовані закриті заклади (ліцеї, кадетські корпуса, інститути шляхетних дівчат). Окрім того, в імперії існували школи для етнічних меншин — так звані «інородчесь-

кі» школи1. Так, зокрема, в Таврійській губернії існували татарські школи (початкові мусульманські школи мектебе) та караїмські школи. Німецькі колоністи півдня України, які за віросповіданням були християнами-протестантами (в основному лютерани та меннонити) мали свої німецькі школи, також існували училища при церквах інших віросповідань (вірмено-католицькі та вірменогригоріанські школи). У єврейського населення були свої школи — хедер (початкова релігійна школа) та йєшива, також в Житомирі існувала школа раввинів. Така різноманітність навчальних закладів створювала вибір для отримання освіти за віросповіданням та фінансовими можливостями.

По-третє, при великій розмаїтості навчальних закладів існували єдині вимоги: в усіх закладах повинна викладатися державна мова — класична російська, а також обов’язково Закон Божий (основи релігії, в інородчеських школах основи своєї релігії). Тому кожна гімназія, кадетський корпус, інститут шляхетних дівчат тощо мали в своєму навчальному розкладі спеціальну дисципліну — Закон Божий, який викладали представники духовенства, в жодному разі не світські викладачі, в кожному навчальному класі висіли ікони (і тому початок навчання завжди проходив з молитвою), навчальний рік співвідносився з церковним православним календарем (не вчилися на різдвяні та великодні канікули), діяла духовна цензура. В «інородчеських» школах також викладалися основи релігії; юдейські йєшиви та хедери та татарські мектебе взагалі можна назвати переважно релігійними школами.

По-четверте, в Російській імперії освіта була роздільною: на всіх освітніх рівнях (початкова, середня або вища освіта) існувала заборона на спільне навчання дівчаток та хлопчиків, тому існували чоловічі та жіночі навчальні заклади, жодного змішаного. Сумісне ж навчання допускалось в поодиноких випадках: в початкових народних училищах, в яких дівчата повинні бути не старшими

1Докладніше див.: Засенко О.І. Освіта національних спільнот півдня України кінця XIX — початку XX століття // Питання культурології. Міжвідомчий збірник № 13. Ч. II. — К.: Вид-во Київського державного інституту культури, 1994. — С. 34–44.

основним і наймасовішим видом отримання освіти було домашня освіта. Після реформ Петра I в імперію почали приїздити іноземні вчителі, бонни (вихователі) та гувернери, в основному німецькомовні, франкомовні та англомовні (з Франції, Швейцарії, Німеччини, Англії), а також італійські вчителі танців, вокалу та музики, — і можна з певністю стверджувати, що тогочасна домашня освіта мала багатомовне забарвлення. В XVIII ст. дворянська культура Російської імперії стає інтегральною частиною європейського дворянства. Російське дворянство починає одягатися за модою європейського, в основному французького, дворянства; європейський вплив відчувається в архітектурі, і в живописі, театрі, та навіть в характері освіти. Ще одна важлива деталь тогочасного життя вищих прошарків населення — це франкофонія, коли мовою дворянства Російської імперії стає іноземна французька. Тому існували дворянські сім’ї (не всі, зрештою), де рідна мова лишалася лише для спілкування зі слугами, конюхами, няньками та покоївками. Тому іноземні гувернери з Франції та франкомовної Швейцарії виявилися найбільш бажаними на дворянських сім’ях.

Звична річ, що в цій ситуації іноземні гувернери, бонни та вчителі певний час домінували в системі домашньої освіти. Але домінування іноземців похитнулося з того часу, коли на початку XIX ст. в Російській імперії починає складатися система середньої спеціальної педагогічної освіти. І саме інститути шляхетних дівчат (де поряд з дворянським відділенням завжди було і міщанське, яке в основному і готувало педагогічні кадри), приватні пансіони та жіночі гімназії, а також чоловічі гімназії та університети стали джерелами формування вітчизняних гувернанток та гувернерів, які складали потужну конкуренцію гувернерам-іноземцям. Після майже тотального засилля гувернерів та гувернанток з європейських країн (франкомовних, англомовних та німецькомовних), інститут гувернерства в Російській імперії в XIX ст. був орієнтований вже на вітчизняні кадри. Звична річ, гувернерство як практика домашнього виховання майже повністю зникла після 1917 року.

Приватні пансіони. В XVIII ст. в освітній системі Російської імперії з’являються приватні школи — так звані пансіони, які створювалися як для хлопчиків, так і для дівчаток. На початку XIX ст. уряд Олександра I (роки правління — 1802–1825) заохочував приватну ініціативу, адже пансіони заповнювали деякі недоліки державної системи — відсутність елітних шкіл та шкіл для дівчат. Вирішення питань середньої жіночої освіти значною мірою знімалося відкриттям приватних пансіонів, які, на відміну від інститутів шляхетних дівчат, мали характер відкритих навчальних закладів (тобто в них могли навчатися не тільки дворянки, а й дівчата інших соціальних станів — багатих купців або чиновників, якщо батьки мали змогу сплатити чималу суму за навчання). Утримувати приватний пансіон чи школу міг іноземець чи російський підданий «вільного стану». Щоб відкрити свій заклад, необхідно було подати прохання директору губернської гімназії, додавши до цього необхідні свідчення та ретельний план. В цьому плані вказувалася мета пансіону (школи), навчальні предмети, примірна кількість викладачів та учнів, вартість навчання. Причому обов’язковими предметами в навчальному плані були класична російська мова та Закон Божий, інші предмети призначались утримувачем пансіону. В пансіонах могли виховуватися діти тільки однієї статі. В XIX ст. — на початку XX ст. (до 1917 року) на території Російської імперії діяла велика кількість пансіонів, розрахована на різні верстви середнього та вищого класу. Так, окрім елітних шкіл та пансіонів, де навчалися дівчата дворянського походження, існували пансіони, орієнтовані на середні міські прошарки населення — дівчат небагатих дворян, дрібних чиновників, купців, міщан.

Як вже зазначалося, в Російській імперії не існувало змішаного навчання для хлопчиків та дівчат. Інколи пансіони відкривалися

зініціативи самих дворян. Так, наприклад, в першій половині XIX ст.

вПолтаві був відкритий пансіон, в якому навчалися 200 хлопчиків дворянського походження; вони утримувалися в пансіоні на дворянські внески, окрім того, цей пансіон підкорявся нагляду Дворянського зібрання. Устав цього пансіону допускав навчання

і дітей різночинців, в зв’язку з чим в пансіоні було два відділення: одне для дворян, а інше для різночинців (така практика існувала майже в кожному закритому привілейованому навчальному закладі). Окрім загальноосвітніх дисциплін (російська, німецька та французька мови, арифметика, історія, Закон Божий, географія), вихованці вивчали артилерію, фортифікацію, малювання, архітектуру, законознавство, танці, музику, верхову їзду. Цікавим є те, що іспити були публічними, пансіонери їх здавали влітку перед усіма дворянами, які прибували на щорічний з’їзд дворян Полтавської губернії, щоб «сколько можно чаще открыты были успехи учеников и доброе надзирание директора и труды учителей». Ті хлопчики, які з успіхом закінчили курс навчання, нагороджувались «обер-офіцерськими військової та штатської служби чинами», а відмінники в науках та малюванні направлялись для подальшого навчання в Харківський університет або в Академію мистецтв, яка знаходилася в Санкт-Петербурзі. Таким чином потрапив в Академію мистецтв А.М. Мокрицький — український живописець, який згодом став членом петербурзької Академії мистецтв. Також в цьому Полтавському пансіоні навчався видатний математик, академік петербурзької Академії наук М. Остроградський. Дівчаток шляхетного походження же виховували в полтавських приватних пансіонах княгині В. Репніної та княгині П. Кочубей.

Пансіони були не тільки освітніми та виховними закладами, дуже часто вони виконували і благодійницькі функції — майже в кожному пансіоні проживали дівчата-сироти або діти бідних чиновників, які навчалися в пансіоні за рахунок утримувача, звична річ, не сплачуючи за навчання. В пансіонах для дівчаток діяла програма навчання з традиційним нахилом в бік іноземних мов та предметів естетичного циклу. Обов’язковими предметами було викладання класичної російської мови та Закону Божого, також навчали французькій, німецькій, англійській мовам. Також давалися уроки з географії, історії, математики. Окрім того, дівчата повинні були вміти танцювати, малювати, грати на музичних інструментах. Велику увагу в цих пансіонах приділяли навчанню рукоділлю.

Контрольні запитання:

1.Охарактеризуйте основні принципи освіти Російської імперії.

2.Поясніть принцип становості освіти Російської імперії. Чи могли кріпосні чи діти купців навчатися, наприклад, в кадетському училищі або інституті шляхетних дівчат?

3.Які існували навчальні заклади в Російській імперії? Чим вони відрізнялися один від одного?

4.Чи існували єдині вимоги в навчальних закладах Російської імперії?

5.Чи могли хлопчик та дівчинка сидіти за однією партою в того-

часних навчальних закладах?

6. Яке значення мала домашня освіта в Російській імперії?

В чому полягали переваги домашньої освіти?

7.Охарактеризуйте духовну освіту.

8.Що таке пансіони, яку освіту вони надавали?

Чоловіча освіта

Початкова освіта. Фундаментом системи освіти були початкові народні та міські училища, які давали початкову освіту майбутнім реалістам та гімназистам, а також церковноприходські школи — найбільш масовий та доступний навчальний заклад. Форм початкової освіти дореволюційної Росії було дуже багато, діяли церковно-приходські школи, народні сільські та міські початкові училища, а також прогімназії. В цих початкових школах вивчали перш за все закон Божий, державну класичну російську мову, арифметику, співи. Значна частина навчального часу відводилася вивченню граматики та орфографії.

Церковно-приходські школи були при кожному церковному приході (парафії), це було обов’язковим для дореволюційної Росії. В цій початковій школі навчали рахувати, писати, читати, давали початки загальноосвітніх предметів: історії, географії, біології. Окрім православної початкової освіти в Російській імперії існували конфесіональні (релігійні) школи. — католицькі,

протестантські (зокрема, меннонитські школи), єврейські (хедер та йєшива), мусульманські (мектебе). Так, зокрема, дослідники зазначають, що «найбільш розповсюдженим видом єврейських навчальних закладів протягом XIX і на початку XX ст. був «хедер» — приватна початкова школа релігійного спрямування... Навчання

ухедері вважалося обов’язковим для всіх хлопчиків від 6 до 13 років (дівчаток до хедеру не приймали). В хедерах різних ступенів на ідиш викладалися доступні трактати Талмуда з коментарями Раші, на івриті з перекладом на ідиш викладався Танах. В деяких класах допускалося вивчення граматики, івриту, елементарної арифметики, читання і письма. З часом в хедерах введено викладання російської мови. Протягом XIX — на початку XX ст. хедери мали масове поширення на теренах усього південноукраїнського регіону»1. Як відомо, на півдні України існували поселення німецьких колоністів, які теж засновували свої німецькі школи, навчання в яких провадилося німецькою мовою: «найкраще були обладнані школи

унімецьких колоніях, котрі були основним місцем проживання цієї спільноти... Вчителями тут працювали німецькі колоністи, які одержували від громади із особливого шкільного збору від 150 до

300рублів платні, квартиру і утримання. Навчання дітей було обов’язковим... На кінець XIX ст. в Херсонській губернії нараховувалося 122 німецькі школи... Документальні джерела засвідчують, що німецькі школи відрізнялися високою якістю організації освітньої справи»2.

Військова освіта. Історія кадетських корпусів починається

вдругій половині XVII ст., коли в Бранденбурзькій державі (Пруссія) були створені кадетські школи для підготовки дворянських дітей до військової служби. Сама назва корпусів — кадетські, при-

1Засенко О.І. Освіта національних спільнот півдня України кінця XIX — початку XX століття // Питання культурології. Міжвідомчий збірник № 13.

Ч.II. — К.: Вид-во Київського державного інституту культури, 1994. —

С.38.

2Засенко О.І. Освіта національних спільнот півдня України кінця XIX — початку XX століття // Питання культурології. Міжвідомчий збірник № 13.

Ч.II. — К.: Вид-во Київського державного інституту культури, 1994. — С. 42–43.

пускало їх початкову роль в системі тогочасної військової освіти, оскільки слово «кадет» походить від французького cadet — «молодший». Задум цих кадетських корпусів був таким: видалити дворянських дітей від сибаритського (тобто сповненого надлишкового комфорту) сімейного середовища, зачинити їх в спеціальну військову казарму, готуючи змалку до трудів, перешкод та труднощів військового часу, виховуючи перш за все почуття відданості престолу і, таким чином, створити з дворянських дітей першокласні офіцерські кадри.

В Російській імперії першими кадетськими корпусами були Сухопутний шляхетський, заснований в Петербурзі в 1731 році при Анні Іоаннівні за взірцем прусського кадетського корпусу Фрідріха I, морський та артилерійський, які виникли при Єлизаветі Петрівні. В Уставі кадетських корпусів зазначалося, що вони створюються з метою «юному российскому дворянству дать приличное званию воспитание,... дабы укоренить в воспитанниках правила благочестия и чистой нравственности и, обучив их всему, что в предопределенном для них военном звании необходимо нужно, сделать их способными с пользою и честью служить Государю...». Тому можна з певністю сказати, що склад кадетських корпусів був переважно дворянським, ці заклади спеціально призначалися для виховання дітей офіцерів та дворян (а всі офіцери Російської імперії, нагадаємо, були або спадковими, або особистими дворянами вже тому, що дворянство надавалося з першим же офіцерським чином). Більшість кадет поступало в перший клас у віці дев’яти-десяти років за конкурсним іспитом, і майже всі приймались на казенний кошт, корпуса комплектувались переважно синами офіцерів, чиновників та дворян. В цих закладах кадетів готували до подальшого вступу в спеціальні військові навчальні заклади.

Для кадетських корпусів був характерним військовомонастирський порядок життя кадетів та сувора дисципліна. Для даних шкіл була розроблена струнка та логічна виховна та освітня система, основу якої складали цінності, які сповідували російські дворяни (в тому числі і малоросійське дворянство), — віра в Бога,

служіння царю та Вітчизні. Згідно цих моральних настанов у хлопчиків та юнаків виховувався патріотизм, працелюбність, мужність, почуття обов’язку, честі, достоїнства та відданість престолу. Жорстока дисципліна в поєднанні з початковим навчанням та відповідними проповідями полкових священиків, весь образ життя майбутнього офіцера були орієнтовані на служіння Батьківщині та самодержцю, тобто мало на меті, перш за все, інтереси держави.

На малоросійських землях були засновані і до революційного 1917 року існували декілька кадетських корпусів, а саме Володимирський Київський кадетський корпус, Петровський Полтавський кадетський корпус, Сумський кадетський корпус та Одеський кадетський корпус.

На честь перемоги російського імператора Петра I в битві зі шведською армією в 1829 році був заснований Петровський Полтавський кадетський корпус, до якого були приписані молоді дворяни Полтавської, Харківської, Катеринославської та Чернігівської губерній. Тривалість навчання в Полтавському кадетському корпусі була 7 років, і приймались в нього хлопчики дворянського походження з 10 років. В складі корпуса було 4 роти: дві мушкетерські, гренадерська та неранжирована. В кадетському корпусі вивчали як загальноосвітні, так і спеціальні військові предмети. Але без перебільшення треба сказати, що головним предметом для кадетів був Закон Божий. Кадетам викладали також історію, аналітику, арифметику, класичну російську мову та словесність, французьку та німецьку мови, космографію, проекційне креслення, законознавство, географію, хімію.

Але кадети — це представники дворянського стану, тому

всистемі освіти багато місця займали такі предмети, як малювання, танці, музика, співи, ручна праця, фехтування, плавання, гімнастика. Окрім цього, в Петровському Полтавському кадетському корпусі кадетів вчили збирати гербарії, спостерігати зоряне небо

впідзорну трубу (на горищі будівлі була влаштована невеличка обсерваторія для астрономічних спостережень), виготовляти опудала звірів та птахів, піклуватися за кіньми арденовської породи на

конезаводі в селі Жуки, ловити рибу. Для кадетів молодших класів на кожне Різдво влаштовувались свята з обов’язковою ялинкою.

Варто зауважити високий професійний рівень викладачів кадетського корпусу. Так, малювання в Полтавському корпусі викладалося на найвищому рівні, оскільки цей предмет тридцять два роки (з 1875 по 1907) викладав випускник Петербурзької Академії мистецтв, статський радник і відомий художник В. Волков. Танцям в кадетському корпусі на початку XX ст. навчав артист Імператорських театрів В. Тарасов, історію тридцять дев’ять років (з 1874 по 1913 рр.) викладав видатний вчений І. Павловський, російську мову — редактор «Полтавських губернських відомостей» П. Бодянський. Окрім цього, для викладання запрошувалися викладачі Полтавської духовної семінарії (вони викладали Закон Божий), викладачі інституту шляхетних дівчат, навіть викладачі з Харківського реального училища та Харківського технологічного інституту.

Вкадетських корпусах, як і в реальних училищах, не вивчалися класичні мови — латина та давньогрецька, але кадетські корпуси у порівнянні з гімназіями надавали ґрунтовнішу математичну освіту (до аналітичної геометрії включно), з природничої історії,

атакож курс включав космографію та законознавство. Програми тогочасних кадетських корпусів відзначалися перевагами від програм відповідних невійськових закладів (реальних гімназій або училищ) та давали своїм випускникам більш ґрунтовну освіту. На Закон Божий в кадетських корпусах відводилося 18 годин, в реальному училищі — 12, на російську мову та літературу — відповідно 33 і 26, іноземну мову — 54 та 27, математику — 42 і 38, природничі науки — 20 і 20, історію і географію — 24 та 22.

Вкадетських корпусах театр та музика заохочувалася начальством та служили педагогічним цілям, відволікаючи кадетів від бездіяльно-порожнього проводження вільного часу, про що і було сказано в статуті кадетських корпусів: «для запобігання худої компанії щотижня один раз в вільний час установити бал та концерт». Як вже зазначалося вище, кадетські корпуси були закритими привілейованими навчальними закладами, які давали освіту

переважно дворянським дітям. Як відомо, в вихованні дворян музика займала дуже значне місце, адже вміння грати на музичних інструментах та навички вокального співу були ознакою аристократичного виховання, і тому музична культура розглядалась як необхідний елемент загальної культури кадетів. З цих причин в кадетських корпусах ставилась задача надати всім вихованцям корпусів загальну музичну освіту високої якості, а обдарованим дітям, які проявили особливий інтерес та схильність до музики, — поглиблену підготовку. Для цього в корпусах створювалися всі умови: купували необхідну кількість музичних інструментів, обладнували спеціальні навчальні аудиторії, комплектувались нотні бібліотеки і, головне, запрошувалися музиканти-педагоги високої кваліфікації. І якщо в інститутах шляхетних дівчат переважно вчили грати на фортепіано, то в кадетських корпусах в основному вчили грали на духових та струнних інструментах.

Загальну музичну освіту кадети засвоювали на уроках хорового співу. Вони були обов’язковими для всіх та викладались протягом всього періоду навчання. В перші два роки ці заняття проводились два рази на тиждень, з кожним класом окремо. Навчання починалося з розучування простих одноголосних молитов та пісень. Але вже в першому класі дітей привчали до елементарного двоголосного співу, а в другому — до триголосного. Навчання азам співочого мистецтва здійснювалося в тісному зв’язку з навчанням теоретичних основ музики — дітей вчили співати по нотах. З учнів середніх та старших класів створювали загальний корпусний хор, навчальні заняття якого проходили також два рази на тиждень. З цим хором розучувалися багатоголосні церковні співи, народні пісні, твори вітчизняних та закордонних авторів, нескладні хори з опер. В репертуарі всіх корпусних хорів були національний гімн «Боже, царя храни» та хор «Славься» з опери «Жизнь за царя» М. Глинки. Ці твори виконувались на урочистих заходах, які проходили в корпусах.

Вихованцям, які проявили підвищений інтерес до співу, які володіли гарним голосом та музичним слухом, надавалася можливість поглиблено осягати це мистецтво, приймаючи участь в учнів-

ському церковному хорі. Такі хори (чисельністю від п’ятдесяти до ста і більше учнів) існували в усіх корпусах. З церковними хорами, основним призначенням яких являвся спів на літургіях

вкорпусному храмі, розучувались обіходні наспіви, співи літургії та всенощної, молебні, панахиди. Розучувалися і крупні духовномузичні твори, в тому числі хорові концерти А. Архангельського, Д. Бортнянського. Церковні хори сприяли формуванню духовної сфери як самих співаків, так і всіх учнів корпусу, які приходили кожної неділі на службу в храм.

Для кадетів, які виражали бажання поглиблено займатися музикою, організовувалося уроки гри на музичних інструментах, переважно струнних та духових. Кількість тих, хто бажав грати на музичних інструментах, коливалася від чверті до половини загальної кількості вихованців. Саме з них в кадетських корпусах створювали оркестри. В кожному корпусі існувало два-три оркестри (духовий, струнний, народних інструментів). Чимале місце

врепертуарі оркестрів займала музика з опер, а також популярні

вті роки інструментальні звучання, в тому числі військові марші. Прилучення кадетів до музики здійснювалося не тільки на щотижневих уроках співу, заняттях церковного хору та оркестрів, але й під час музичних концертів. В цих концертах приймали участь кадетські хори, оркестри, ансамблі, викладачі музики, запрошені артисти оперних театрів, професійні хорові та оркестрові колективи. Також кадети постійно відвідували оперні та балетні вистави, філармонічні концерти. По суті, кадетські корпуси, будучи загальноосвітніми навчальними закладами, являлись в той же час своєрідними музичними школами, які надавали всім бажаючим можливість навчатися музиці, в тому числі грі на різних музичних інструментах.

Військова форма кадетського одягу також відігравала важливу роль в повсякденному житті та бойовій діяльності, адже вона допомагала суворому виконанню обов’язків військової служби, дисциплінувала. Зовнішній вигляд кадет, завдяки системі традиційних елементів даної форми (традиційні мундири чорного кольору, такі ж шинелі, низькі чоботи та довгі навипуск шаровари