darenska_2

Ксобі дожидай!

–Не хочу я нічого, Тільки тебе одного,

Ти будь здоров, мій миленький,

Авсе пропадай!

Свиснув козак на коня:

–Зоставайся, молода!

Яприїду, як не згину, Через три года!

Тебе ж, мила, не забуду, Поки жив на світі буду. Коли умру на війні Поплач обо мні!1

В епоху бароко Богдан Хмельницький був взірцем для багатьох освічених українців. І тому не дивно, що багато хто з авторів вкладав свої моральні концепції в його уста. Зокрема, у відомій поемі «Розмова Великоросії з Малоросією» (1762 р.) Семена Дівовича непересічність вдачі великого гетьмана Богдана Хмельницького виявляється не лише в громадській діяльності, а й в особистому житті, не позбавленому деяких аскетичних рис. Хмельницький в цій поемі — це ідеал героя-ченця, всевладного аскета, людини, що вершить долю світу, а сама вдовольняється малим, зневажаючи цілком доступні їй земні блага:

Гетьман великомудрий, моторний і сміливий, Невтомний у потребах, у праці умілий, Готовий тяжари він воєнні носити, Жар, холод, нестатки уперто терпіти, Пізнавши многотрудні в житті непокої, В трудах усякі зміни, також перебої, Він мало дбав про себе, хотів догодити Громаді й Вітчизні і їх захистити.

1Українська література XI–XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Прут, 1997. — С. 261.

Важливо зауважити, що традиція віршування в ті часи була ознакою освіченості, адже курс піїтики (поетики) був складовою частиною тогочасної вищої освіти, він викладався в усіх європейських університетах, єзуїтських колегіях та в Києво-Могилянській академії. Як принагідно зазначають дослідники, що саме в цей час «не цураються літературної творчості, особливо в галузі історіографії та віршування, і козацькі ватажки, які пройшли шкільну науку»1. Тому навіть гетьмани, які зазвичай походили з вищих прошарків тогочасного суспільства і тому отримували класичну вищу освіту, теж мали звичку до віршування. Серед них виділяється гетьман Іван Мазепа, який теж писав вірші. Варто зауважити, що Іван Мазепа (1640–1709) був освіченою для свого часу людиною, оскільки «одержав освіту в Києво-Могилянській колегії, вчився також в єзуїтській колегії (ймовірно, у Варшаві або Полоцьку), відвідав Францію, Голландію, Італію, Німеччину»2. Як зазначають сучасники, Мазепа знав 8 мов (латинську, німецьку, французьку, італійську, польську, татарську, російську, українську). Ставши у 1687 р. гетьманом України, постійно піклувався про розвиток української культури та мистецтва, виступаючи щедрим меценатом. Окрім того, він є автором думи «Всі покою щиро прагнуть»:

Всі покою щиро прагнуть, а не в оден гуж, всі тягнуть; Той направо, той наліво, а всі браття — то-то диво! Нема ж любові, нема ж згоди од Жовтої взявши Води; През незгоду всі пропали, самі себе звоювали.

Ей, братища, пора знати, що не всім нам панувати, Не всім дано всеє знати і річами керувати!

На корабель поглядімо, много людей полічимо, Однак стерник сам керує, весь корабель управує. Пчілка бідна матку має і оної послухає. Жалься, Боже, України, що не вкупі має сини!

1Крекотень В. І. Українська література XVII ст. // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. —

К.: Наукова думка, 1987. — С. 9.

2Українська література XI–XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Прут, 1997. — С. 253.

Єден живе із погани, кличе: «Сюди, отамани!» Ідім Матки рятувати, не дамо їй погибати!»

Другий ляхам за гріш служить, по Вкраїні і той тужить: «Мати моя старенькая! Чом ти вельми слабенькая? Різно тебе розшарпали, гди аж по Дніпр туркам дали. Все то фортель, щоб слабіла і аж в кінець сил не міла!» Третій Москві юж голдує і їй вірне услугує, Той на матку нарікає, і недолю проклинає:

«Ліпше було не родити, нежлі в таких бідах жити!» Од всіх сторон ворогують, огнем-мечем руїнують, Од всіх нема ж зичливості, ані слушной учтивості; Мужиками називають, а підданством дорікають. Чом ти синів не учила, чом од себе їх пустила? Ліпше було пробувати вкупі лихо одбувати!

Я сам, бідний, не здолаю, хиба тільки заволаю: «Ей, панове енерали, чому єсте так оспали?

І ви, панство полковники, без жадної політики, Озмітеся всі за руки, не допустіть гіркой муки Матці своїй більш терпіти! Нуте врагів, нуте бити! Самопали набивайте, острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте, і вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права!»1

Полемічна література. У XVII–XVIII ст. на українських землях велася запекла релігійна полеміка православних з католицизмом, уніатством, протестантизмом, що породжувало цілу низку релігійних полемічних творів, адже «українцям прийшлося тоді боронити свою старобатьківську віру од нападу і унії, і католицизму, і соцініанства, і кальвінізму, і од іншого такого, що сунуло тоді на Вкраїну. Почалася велика полеміка — і вкраїнці утворили славну полемічну літературу і з честю вийшли з цієї боротьби»2.

1 Українська література XI–XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Прут, 1997. — С. 255–256.

2Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. — К.: Довіра, 1992. — С. 26.

Але найзначніші твори з’явилися внаслідок запеклої, але плідної полеміки між православними та латинниками. Безпосереднім поштовхом до появи полемічної літератури між різними гілками християнства була політична Люблінська унія 1569 року та Брестська церковна унія 1596 року. Шляхетський уряд Речі Посполитої разом з католицькою церквою виношував ідею церковної унії — об’єднання української та білоруської православної церкви

зкатолицькою. Люблінська унія закріпила угоду про об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту, а Брестська унія призвела до утворення нової церкви — греко-католицької, або уніатської. Так, дослідники слушно зазначають, що «етапна роль проголошення Берестейської унії

вісторії міжцерковної полеміки ні в кого, здається, не викликає заперечень, незалежно від ідеології та конфесійної заангажованості дослідника. Можна лише акцентувати, що дискусії довкола унії стали потужним каталізатором входження українського письменства — і то не лише полемічного — в нову епоху й утвердження стилю бароко як домінанти в мистецькій свідомості ранньомодерного часу»1.

Важливо зауважити, що полемічна література — це загальна назва різних полемічних жанрів — від памфлетів і послань до трактатів та діалогів. Також ці полемічні тенденції були притаманні й іншим різновидам тодішньої словесної творчості — сеймовим промовам, історичним творам, церковним проповідям, віршам, оповіданням, драмам, повістям, житіям, в яких піднімалося питання захисту своєї православної церкви та віри

зодного табору, та з протилежного табору католики та уніати відстоювали свою позицію. З того часу збереглося близько шістдесяти творів православних та близько вісімдесяти творів католицьких та уніатських письменників-полемістів, написаних церковнослов’янською та польською мовами. Як принагідно зазначають дослідники, «в центрі уваги полемістів, крім суто богословських і церковно-політичних питань, перебувало злободенне

1Ісіченко І. Полемічна література перед викликом нескінченності // Дивослово. — 2008. — № 12. — С. 33.

для тодішнього українства питання про напрям культурної орієнтації, про характер освіти, необхідної для успішної протидії польсько-шляхетській католицькій експансії, питання, породжене зіткненням «слов’яно-візантійської» середньовічної традиції з новими ренесансними потребами»1.

Православне населення Правобережної України перебувало в складі Речі Посполитої. Саме в цей час, як зазначав історик Микола Костомаров, «було закладено зародок явищу, яке в подальшому на багато століть складало визначальну рису взаємних відносин Русі й Польщі. Поняття про віру тісно поєднувалося з поняттям про народність. Хто був католиком, той був уже поляком, хто вважав себе й називався руським, той був православним, і приналежність до православної віри була найбільш наочною ознакою приналежності до руського народу»2. Тому на українських землях Речі Посполитої шляхтою та католицьким духовенством провадилася політика насильницького ополячення й окатоличення, яка не зустрічала серйозної протидії українських світських феодалів та вищого духовенства православної церкви. Вельможні та заможні українські шляхетські роди поступово піддавалися впливу польської шляхетської культури, бажаючи таким чином зміцнити своє становище у складі Польщі, оскільки «у польській Русі особа, яка належала за походженням і за маєтністю до вищого класу, стала неможливою інакше, як з римсько-католицькою релігією, з польською мовою і з польськими уявленнями та почуваннями. Із запровадженням унії на Русі посилилося прагнення піднести руську церкву і руську народність — створити руську освіту, у крайньому разі, для початку релігійну, але це прагнення спізнилося для вищого класу руських земель, приєднаних до Польщі. Цей вищий клас не потребував більше нічого руського і дивився на нього з огидою, вороже. Виявилося, що унія, видумана спочатку для принаджен-

1Крекотень В. І. Українська література XVII ст. // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. —

К.: Наукова думка, 1987. — С. 10.

2Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — С. 72.

ня руського вищого класу, також йому не знадобилася; пани без неї зробилися чистими католиками»1.

Полеміку між католиками та православними розпочав польський єзуїт, письменник, сповідник польського короля, лідер войовничого католицизму Петро Скарга. В 1577 році єзуїт Скарга опублікував трактат «Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від цієї держави відступлення». Як принагідно зазначають дослідники, «як вправний письменник-полеміст і досвідчений єзуїт Петро Скарга хитро виклав програму об’єднання православної церкви з католицькою, намалював привабливу картину життя православного духовенства під опікою Ватикану... вправно ведучи догматичні суперечки. Але бажаного наслідку трактат Скарги не досяг, навпаки, викликав гострі антикатолицькі відповіді з боку православних»2. В цьому трактаті Петро Скарга в’їдливо висміював православну віру та православних, наголошуючи на їхній культурній відсталості, адже у них начебто були відсутні навіть школи. Окрім того, він стверджував другорядність мови православної церкви та православного богослужіння — церковнослов’янської — для провадження навчання: «єзуїт Скарга, улюбленець короля Сигізмунда III, глумився навіть над богослужебною мовою руської церкви у таких виразах: “Що це за мова? На ній ніде не викладають ні філософії, ні богослов’я, ні логіки, на ній навіть граматики й риторики бути не може! Самі руські попи не в змозі пояснити, що таке вони в церкві читають, і бувають змушені запитувати в інших пояснень по-польськи. Від цієї мови — саме невігластво й омана»3.

В цьому знаковому для цілої епохи полемічному творі єзуїт

ПСкарга обґрунтовує законність королівської влади в Польщі та її панування на східних територіях своєї Корони Польської

1Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — С. 86.

2Микитась В. Українська література XIV–XVI ст. // Українська література XIV–XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 19.

3Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — С. 80.

(в українських та білоруських землях), і єдиним виходом з цієї ситуації він вважав для православних єднання з римо-католицькою церквою в унію, переймаючи польську мову і культуру. Інтрига цього твору полягала в тому, що свою антиправославну книгу Петро Скарга присвятив вельможному та впливовому князю Костянтину Острозькому, найбільшому та той час оборонцеві православної віри на Волині.

Цілком зрозуміло, що його позицію підтримали прибічники унії, тобто греко-католицької віри, яка утворилася на Правобережжі після Берестейської унії 1596 року. Ця церква, яка ще мала назву уніатської, зберігала православну обрядність (устрій храму, вшанування ікон, одяг священиків, структура літургії, богослужебна церковнослов’янська мова), але визнавала зверхність римського Папи, а також догмат Filioque (філіокве — тобто сходження Святого Духа не тільки від Отця, а також і від Бога-Сина), який православні вважають єретичним. Поява греко-католицької церкви на землях Правобережжя — які поляки називали «східними кресами» — ще більше ускладнила і до того вкрай загострену релігійну ситуацію, адже тепер існувало три церкви: православна церква, принесена з Польщі католицька та новостворена греко-католицька. Король визнав унію законною, у зв’язку з чим православ’я було прирівняно до «схизматиків», тобто єретиків, «навіть козацька верхівка, яка до того вірно служила королю, різко виступила проти унії, бо не могла не рахуватися з настроєм війська. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний попередив уніатського владику, що, коли він насмілиться прибути до Києва, його вб’ють «як собаку»»1. В цій непростій та вкрай тяжкій для православної церкви ситуації «починалося велике протистояння, що перетворило Берестейську унію, задуману як інструмент порозуміння, на символ розбрату, ворожнечі й насильства. Обом сторонам, захопленим стихією боротьби, судилося рівно стати жертвами власної завзятости»2. Так, видатний

1 Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII століть. — К.: Мистецтво, 1981. — С. 7.

2Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К.: Критика, 2006. — С. 220.

історик М. Костомаров принагідно зазначав, що «перша друкована Біблія, яку видав Острозький, складає епоху в руській літературі і взагалі в історії руської освіченості. За Біблією з’явився цілий ряд видань як богослужебних книг, так і різних творів релігійного змісту. Серед них важливе місце посідає книга «Про єдину істину і православну віру і святу апостольську церкву», яку надруковано 1588 року. Книга ця слугувала запереченням твору Скарги, що вийшов польською мовою майже під такою самою назвою, і мала на меті захистити східну церкву проти дорікань, що їх робили прибічники латинської церкви. Тут розглядаються питання, які складають сутність відмінності церков: про сходження святого Духа, про владу папи, про опрісноки, про безшлюбність духовних, про суботній піст. Книга ця мала свого часу важливе значення, тому що знайомила із сутністю тих питань, які повинні були зробитися предметом живих змагань; православні читачі могли повчатися з цієї книги, як вони мають заперечувати проти переконань західного духівництва, яке тоді пустило в хід свою пропаганду в руському народі»1.

Серед полемічних творів на захист православної віри та церкви було багато анонімних творів (звична річ, це було викликано запеклою релігійною боротьбою, яка іноді набирала жорстоких форм, тому анонімність можна розглядати як своєрідний захист для автора), і серед них найцікавішим можна назвати так званий «Загоровський збірник». Цей рукописний збірник XVII ст. належав бібліотеці Загоровського монастиря, що знаходився в селі ВолицяЗагоровська на Волині. Вірші, які знаходилися в цьому рукописі, мали полемічне спрямування на захист рідної православної віри.

Об отступных от Церкви

Врагови подобни церковніи врази И єго милыи и върніи друзи,

Иже Востока свътлость нынъ оставляють

И до тмы Запада во прелесть отбъгають,

1Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — С. 78.

От истины до лжи, от въры во єресь, От святых сладости во гръшную горесть. Водимы бывают плотскими совъты

Ине сохранили ко Богу объты, Которых ко нему сами учинили

Исвоими усты оных осудили.

…

Навернъться, бъгуны, ко церкви восточной, Пріидите к матери святой, непорочной, Не шукайте Христа на Западъ, в Римъ,

Иявился нам Бог наш во Ієрусалимъ.

Уже бо не прійдет с земного вертепа, Але от Божыя небесного свъта. Папа бо пануєт не на небъ, в Римъ, И погребаєтся во землъ и ямъ.

Не яко Бог владъєт, человък бо тлънный, Слава и вък єго вскоръ отмънный.

Але цар небесный сидит на столицъ,

Итрепещуть пред ним ангельстіи лицы.

Ивсе созданіє єму ся кланяєт,

От него живот и Духа мъваєт.

Исамый Петр в Римъ где бы нинъ востал, благочестія вже там бы не застал.

Єго намъстники им бы изгордъли, Иже, як царове, по нем збогатъли. Мусил бы иъ снова нищеты учити, Але по истынъ не мог бы смирити.

Праведно ж бы папам Петра памятати, Востанет бо потом он их обличати. Сохранъмо ж вездъ Петровы науки

Ибудемо Христу и єму ученики1.

1Із Загоровського збірника // Українська література XIV–XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 477–478.

О лжепастрырєх

Горе оным, иже церков изражають

Иза имънія въру продавають, Як жиды Іудъ цъну поставляють,

Оставляють Восток и бъгут на Запад

Имногими вожжами поспъшными во ад. Мимо права святого людских наслъдують

Ислова Божого ни мало пріймують, Славы бо и чести на землъ шукають, До всякои єреси ради ся злъпити,

Асвятую въру хотят развратити.

Суди ж им, Господи, от мыслей отпасти,

Инас же избави от той прелести. Вы же, православныи, Господа любите, Матку духовную честію почтите, Восточнои церкви уставы храните

Иза отступными пастырьми не йдите. Не даєт Бог славы своєи никому

Ихочет служити нам єму самому.

Ивы от Сіона, Рима не шукайте,

Инепобожнои єдности бъгайте.

Ни, свът бо темности не поработаєт, Но всегда собою темность отгоняєт. Так святая въра свътла єсть и свята, Без змазы и єресей, яко дъва чиста. От самого Христа до нас возсіяла

Иот апостолов людей освътила. Всю бо вселенную они научили

Иза неи крови своъ проліяли,

Ина вся языки дали єпископы,

Богу позыскавши, як честныи снопы1.

1Із Загоровського збірника // Українська література XIV–XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 478–479.

Гордость папъжская

О прегордый папо, откинь твои блуды, Иже посрамляєш всего мира студы.

Гдъ ж ти Петр повелъв посты розоряти, Але под клятвою оных заховати.

Почто ж от блудниц дани избираєш

Ионым блудити явно позволяєш? Для чего празнуєш свята из жидами, Христоубійцами, Божіими врагами? Клятва апостолов тебе искараєт

Исвятый их канон тебе обличаєт.

ИЄвангелія чому не читаєш,

До вызнаня въры єресь придаваєш? Святого бо Духа Отець посылаєт, Который по Сыну предпочиваєт.

Научил нас Христос тако въровати

Иблагоговъйно Тройцу почитати. Але не знаємо, хто тебе научил, Абы и от Сына Дух Святой походил.

До третєго неба не был єсть восхищен,

Ани з апостолов того не научен, Которым Сын Божій Духа обътовал, Которому прійти из Отца именовал. Отець Сына роди и Духа изліял

Ивсему мирови познати даровал

Во єдном божествъ Тройцу вызнавати, Царство и владзу єдну познавати1.

Серед палких захисників Православ’я на західноукраїнських землях найпалкішим був афонський аскет Іван Вишенський (1550– 1620), якому судилася дивна письменницька доля. Як слушно зазначають дослідники, «вершиною антикатолицької та антиуніатської

1Із Загоровського збірника // Українська література XIV–XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 484.

української полемічної літератури є спадщина видатного письменника, культурного і громадського діяча останньої чверті XVI — початку XVII ст. Івана Вишенського. Письменник сміливо, як ніхто до нього, виступив не лише проти окремих суспільних пороків, не лише проти чужих і «своїх» світських і духовних гнобителів, а й проти всієї державної та політичної системи феодально-кріпосницької Речі Посполитої... Полум’яним словом Іван Вишенський гнівно таврував Ватикан, королівський уряд, єпископів-зрадників, закликав до гуманності, справедливості, згуртованості у боротьбі за релігійні, національні й соціальні права»1. Він був одним з найяскравіших авторів української літератури тих буремно-неспокійних часів, і його творчість була значною мірою обумовлена обставинами прийняття Берестейської унії 1596 року, яка викликала до життя бурхливий потік полемічних творів, писаних в оборону православ’я.

Народився він в Галичині, в селі Судова Вишня, і батьки Івана Вишенського були доволі заможними, окрім того вони дали майбутньому полемісту дуже гарну та глибоку освіту. Ще школярем він перебуває декілька років при дворі якогось православного магната, що стало великою школою життя для молодої людини. В 1578 році він покидає світське життя, приймає чернецтво і вирушає в пошуках благочестя в далеку і небезпечну мандрівку

вГрецію, на Афон (Святу гору): «у Греції, на високій горі Афон, що здіймається над хвилями Егейського моря, живе самітником у печері цей немолодий чоловік з худим, виснаженим, поораним глибочезними зморшками обличчям, на якому пристрасним блиском горять очі… Мовчазний, довговолосий монах — Іван Вишенський, добре знаний тоді в усьому православному світі. Звідси, з високого Афона, летять в Україну його знамениті моральні послання,

вяких гнівно тавруються соціальна несправедливість і всі земні гріхи людей»2.

1Микитась В. Українська література XIV–XVI ст. // Українська література XIV–XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні тво-

ри. Полемічні твори. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 23.

2Слабошпицький М. Ф. З голосу нашої Кліо: (Події і люди української історії). — К.: Довіра, 1993. — С. 196.

Там довгі роки живе спочатку в монастирі, а потім переходить до скиту, провадячи усамітнене життя мовчальника, присвячене лише молитвам, постам і праці, але не минало й року, щоб він з Афону не посилав на батьківщину якогось свого твору в оборону православ’я. Як писав про цього видатного полеміста М. Грушевський, що «він був представником крайних аскетичних візантійських поглядів… Початки нашого відродження, 1580-і й 1590-і роки, не менше двадцяти літ мабуть, він прожив на Афоні, відзиваючись відти тільки своїми посланіями на події, що стрясали тодішню Україну»1.

Письменницький хист Івана Вишенського виявився насамперед у публіцистичному стилі, і він залишив 16 творів, скерованих проти унії. Як зазначає М. Грушевський, «коли брати його особу

ітворчість відокремлено, вони захоплюють нас своєю щирістю чуття, високим настроєм, гуманними гадками, які вибиваються з-під його аскетичної ризи і змушують забувати негативні наслідки, що випливали з його аскетичного реакціонерства… В усій нашій старій літературі не знайдемо нічого рівного його огненним докорам єпископам-уніятам, що покинули стару церкву, не зносячи демократичного, громадського духу, що на хвилю вдарив був, під євангелицьким впливами, з нашого руху. В оригінальних і сильних виразах, натхнених святим гнівом на насильників

ісердечним спочуттям до зневажених і пригноблених, змалював він, як ніхто інший, сучасне українське життя: «закукуріченість» ієрархів з їх претензіями на виключне учительство і абсолютну власть у церкві: пасожитство, порожність і марність шляхетської верстви, глибоке пониженнє і визиск трудящих»2.

Перу Івана Вишенського належать полемічні послання до князя Василя-Костянтина Острозького «Порада», також «Кратний отвіт», писаний до головного опонента з боку католицької віри Петра Скарги. Він не обмежувався боротьбою з католициз-

1 Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — К.: Освіта, 1992. — С. 88–89.

2Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — К.: Освіта, 1992. — С. 89.

мом та унією; виходячи з засад візантійського аскетизму, гостро критикував весь тодішній православний церковний лад. Дослідники зазначають, що становище самої православної церкви було доволі складним, оскільки вона зазнавала не тільки утисків з боку польської держави. В цих важких умовах церковне життя поступово втрачало риси християнської простоти та аскетизму: «устрій православної церкви в Русі, підвладній Польщі, був у сумному становищі… Архієреї та архімандрити управляли церковними маєтками з усіма привілеями суду й сваволі світських панів свого часу, тримали у себе збройні загони, за звичаєм світських владців, у разі сварки із сусідами дозволяли собі буйні наїзди і в домашньому своєму побуті вели спосіб життя, зовсім не відповідний їхньому сану. Були приклади, що знатні пани випрошували для себе у короля єпископські й настоятельські місця і, залишаючись непосвяченими, користувалися церковним хлібом, як тоді висловлювалися»1.

Тому в своїх полемічних творах монах Іван Вишенський малював барвисті, інколи навіть гіперболічні (перебільшені) образи морального занепаду еліти, зокрема духовної, протиставляючи їй простих людей. Ці твори він писав емоційно, інколи з в’їдливим сарказмом та гострою сатирою, від усього серця переживаючи за становище православної церкви. Він викривав хабарників та здирників, неправедних священиків та зарозумілих вельмож. Літературний стиль Івана Вишенського наближався до найкращих взірців барокових полемічних творів, оскільки багатство словника, накопичення епітетів та порівнянь, запитань та закликів, іронічне подання дрібних побутових деталей надавали творам Вишенського яскравості та ефектності. Тому дослідники його творчості й зазначають, що «не для упокорення духу віддаляється від рідної землі полеміст, не для знищення власного «я» в ім’я спокою в потойбічному житті… З Афону він шле громові послання, писані в стилі апостола Павла, велить їх читати на братських зібраннях… учить, бичує, сердиться, наказує, дає моральну науку, лає суспільні

1Костомаров М. І. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К.: Веселка, 1993. — С. 79.

порядки, панство, духовенство — одне слово, не тільки відчуває свою тісну злуку з народом, але й поводить себе як провідник, керманич того народу»1.

Подаємо уривки з твору Івана Вишенського «Книжка», де автор дає пораду, як «благочестя правовірне церкви нашої поправити»:

«Первъе да очистите церков от всяких прелестей и забобонов еретических и, без пестроты, в простотъ сердца Бога хвалъте; латинский смрад пъсней из церкви изжденъте, простою же нашею пъснию рускою поюще Бога благодаръте. Посем до въри нашой восточной православной без всякого вонтпеня всъм сердцем, душею и смыслом ся приложъте, еретичество и невърие всякое от себя отвержъте. Иконное поклонение с учтивостю почитайте

ив домех, идеж пребывайте, образ Матери Божои с превъчным ее Младенцем на стънах в концу трапезы ваше пригвоздъте. Крестом Христовым, до церкви пришедши, креститися не соромъйте, абовъм нынъ християне Малои Русии поеретичъли, як креста Христова, славы своеи, на нем же нам спасение содъяся, соромъются. И не толко в церкви, але и на трапезу съдаючи, крестом ся знаменайте; если бы и латина и еретики быти с тобою ся прилучили, не соромъйтеся рода прелюбодъного жизни сея, да не посрамлени будете на вселенском позориши, ибо нашее въры тайнства увесь мир вмъстити не может, иншои же въры всъ суть прелести. На трапезъ без молитвы (свински) ясти не начинайте, як же ныне оскотъли есте. По наядении зась благодарение по уставу церковному творъти. До церкви на правило соборное ходъте и в всем по уставу церковному… творъте и по закону нашему християнскому жизнь сю проходъте… Евангелия и Апостола в церкви на литургии простым языком не выворочайте. По литургии ж для зрозуменя людского попросту толкуйте и выкладайте. Книги церковные всъ

иуставы словенским языком друкуйте… Што есте нынъ вы явно пострадали, егда есте на латинскую и мирскую мудрост ся по-

1Шевчук В. Мандрівничий, котрий розпікав людське сумління // Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе. — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 71–72.

лакомили, тогда есте благочестие стратили, во въръ онемощили

ипоболъли и ереси породили, и в него ж крестихомся прогнъвали. Чи не лъпше тобъ изучити Часословец, Псалтыр, Охтаик, Апостол

иЕвангелие с иншими, церкви свойствеными, и бытии простым богоугодником и жизнь въчную получити, нежели постигнути Аристотеля и Платона и философам мудрым ся в жизни сей звати и в геену отити? Разсуди! Мнъ ся видит, лъпше ест ани аза знати, толко бы до Христа ся дотиснути, который блаженную простоту любит и в ней обитель собъ чинит и там ся упокоивает. Тако да знаете, як словенский язык пред Богом честнъйший ест и от еллинскаго и латинского. Се же не басни сут…

На священнический степен по правилам святых отец да восходят, а не по своих волях, похоти плотской ради, имъния

ипанства сан да восхищают. И всякого такого, котрий сам наскакует, не приимуйте и от короля данного без вашого избрания изжденъте и проклинъте: не в папъжа бо вы крестилися

ине в королеву власт, да вам дает волки и злодъи, разбойники

иантихристовы таинники. Лъпше бо вам без владык и без попов, от диявола поставленных, до церкви ходити и православие хранъти, нежели с владыками и попами, не от Бога званными, у церкви бытии с тое ся ругати, и православие попирати. Не попы бо нас спасут, или владыки, или митрополиты, але въры нашои тайнство православное с хранением заповъдей Божиих — тое нас спасти мает…

Монастыръ, на благочестие наданые, от фолваркового имени на общее житие пременъте, зане ныне владыкове проклятые фолварки собъ починили з общих монатырев и мысливства прекормлюют в них, а не душъ, спасаемые на живот въчный. Иноческого чина не поруговайте, но и сами ся Богу молъте, да в том чину жизнь свою скончаете, як же первые предки ваши, которие еще в благочестии ненарушеном были и милость Божию при собъ близко мъли. А нъне вы, отродки их, егда попремудръли, тогда и Бога отогнали,

иблагочестие стратили, и з иноческого чина ся смъете и духом проклятого диявола хулите. Или не въдаете, бъдници, если бы не было истинных иноков и богоугодников межи вами, уж бы давно,

якож Содома и Гоморра, жупелом и огнем у Лядской земли есте опопелъли… Прето прошу тя, любимый мой брате, потерпи мя мало: хочу с тобою о том побесъдовати и тебе от тое прелести освободити, да избъжиши гнъва и суда Божия за тое твое ругание и смъяне»1.

Крім Івана Вишенського, коло письменників-полемістів було дуже широке, тут були проповідники, педагоги, церковні та культурні діячі: Василь Суразький («О єдиной истинной православной въръ»2), Мелетій Смотрицький («Тренос»3), Стефан Зизаній («Казаньє святого Кирила патріархи ієрусалимского, о антіхристъ и знакох єго»4), і т.д.

Книги письменників-полемістів поширювалися по українських землях в друкованих варіантах та в рукописних копіях, їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в розвитку духовної культури велика, адже відбувався «вихід літературної полеміки в межрелігійний та навіть міжцивілізаційний простір»5: полемічна література активізувала національнокультурне життя, чітко окреслила позиції православної церкви в боротьбі проти латинників та уніатів.

1 Вишенський І. Книжка // Українська література XIV–XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 313–316.

2Суразький В. О єдиной истинной православной въръ // Українська література XIV — XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 236–248.

3Смотрицький М. Тренос // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 67-92.

4Зизаній С. Казаньє святого Кирила патріархи ієрусалимского, о антіхристъ и знакох єго // Українська література XIV–XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 249–253.

5Ісіченко І. Полемічна література перед викликом нескінченності // Дивослово. — 2008. — № 12. — С. 35.

Контрольні запитання:

1.Охарактеризуйте основні передумови розвитку українського літературного бароко.

2.В чому полягала мовна своєрідність літератури даного періоду?

3.Охарактеризуйте основні риси барокової поетики.

4.В чому полягала близькість барокової літератури до образотворчого мистецтва?

5.Яке значення мала антична спадщина в літературній творчості українського бароко?

6.Яким чином козацтво впливало на літературну творчість даного періоду?

7.В чому полягає своєрідність та унікальність козацьких літописів?

8.Які суспільно-політичні події призвели до виникнення полемічної літератури?

9.Між ким провадилася літературна полеміка? Які теми вияви-

лися найбільш дражливими в цій релігійній полеміці?

10.Яке значення мала полемічна література на українських землях?

11.В чому полягає основний пафос творчості Івана Вишенського?

Розвиток шкільного театру

Складовою мистецької культури України було театральне життя, до того ж український театр XVII–XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру. Як принагідно зазначають дослідники, «рух вченої і народної культур був взаємоспрямованим: від вченої — до народної і від народної — до вченої. Так, у народній культурі опинився вертеп, джерелом якого були містерії, а в бароковій культурі явно проступали риси народного мистецтва»1.

Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. Шкільний театр зародився у навчальних закладах — КиєвоМогилянській академії, Чернігівському, Харківському та

1Софронова Л. Взаємодія «вченої» і «народної» культур // Людина і світ. — 1999. — № 7. — С. 14.

Переяславському колегіумах, що мали значні інтелектуальні

ймистецькі надбання, та в братських школах. Це ж зазначають

йдослідники, стверджуючи, що «осередком культури та знаряддям опору католицької експансії стали шкільні театри. П’єси для них писали церковнослов’янською мовою викладачі риторики

йпіїтики з православного духовенства (І. Волкович, Ф. Прокопович, Ф. Трофимович, Л. Горка, Д. Туптало, М. Довгалевський, C. Ляскоронський), звертаючись до сюжетів, пов’язаних з церковною літератури. Але з часом все ширше використовувалися світські мотиви, а окремі з них набувають соціального звучання»1. Як принагідно зазначають дослідники, «на XVII ст. припадає утвердження в українській літературі драматичних жанрів, розвиток яких нерозривно пов’язаний із життям тодішніх шкіл. Драматичні твори писалися з освітньою і виховною метою. Авторами, як правило, були викладачі поетики, виконавцями — учні, глядачами — всі члени шкільної корпорації, а також гості з числа представників місцевої влади, батьків, меценатів, поважаних городян та ін. У шкільних поетиках викладали основи теорії драматичних жанрів. Вистави влаштовувались і поза школами, «на чистому повітрі», під час рекреацій, а також ярмарків, перед ширшою і різноманітнішою аудиторією»2.

Цей шкільний театр, як зазначалося, мав виховний характер, окрім того він успадкував жанрову систему європейського середньовічного театру. Ця жанрова система виникла із церковної служби католицької церкви, тому в її основі лежали біблійні сюжети з життя Ісуса Христа. На основі цього європейський середньовічний театр мав три види вистав: містерії, мораліте та міраклі. В містерії (misterium — з латинської «таємниця») розповідалося про народження та воскресіння Ісуса Христа, мораліте (moralite — з латинської «моральний») мали здебільшого вихов-

1Бароко // Мистецтво України: Енциклопедія. Т. 1. — К.: Укр. енциклопедія ім. М. Бажана, 1995. — С. 159.

2Крекотень В. І. Українська література XVII ст. // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 19–20.

не значення, в міраклях (miracle — з латинської «диво», «чудеса») мова йшла про дива, які творили християнські святі та великомученики. Традиції європейського театру прижилися і в освітніх закладах тогочасних українських земель, адже «давній український театр є продуктом шкільної освіти й тісно пов’язаний з театром європейським. Духовна драма перейшла на Україну із Західної Європи через польське посередництво і почала культивуватися у стінах Києво-Могилянської академії. Тут вона стала не тільки знаряддям релігійної просвіти, але і засобом розвитку ораторських і літературних здібностей учнів, необхідним компонентом шкільної освіти. Українські тлумачі шкільної драми багато в чому ґрунтували свої виклади на досвіді ренесансних і барокових західноєвропейських і польських теоретиків словесного мистецтва XV–XVII ст. — Я. Понтана, А. Доната, Ю.-Ц. Скалігера, М. К. Сарбєвського. Разом з тим, як зазначають дослідники, український шкільний театр «на відміну від західноєвропейської шкільної драми, котра у кращих своїх зразках наближалася до драматургії Ренесансу і класицизму, значною мірою зберіг прийоми, властиві середньовічній драматургії, зокрема — містеріям і мораліте із їх алегоричністю та умовністю»1.

До середини XVIII ст. на Україні з’явилося понад 30 діалогів і шкільних драм. Авторами їх були здебільшого викладачі КиєвоМогилянської академії, в обов’язки яких входило не лише читати програмні курси поетики, а й писати п’єси та ставити на сцені академії вистави»2. Так, саме в жанровій системі європейського релігійного театру (міракль, мораліте, містерія) створювалися та ставилися п’єси українського шкільного театру, тому «перші зразки літератури з бароковими тенденціями можуть бути чітко поділені на вказані групи, прикладом чого можуть бути вистави, здійснені

вКиєво-Могилянській академії в кінці XVII — на початку XVIII ст.:

1Клековкін О.Ю. Сакральний театр: Генеза. Форми. Поетика. — К.: КДІТМ ім. І.К. Карпенко-Карого, 2002. — С. 139.

2Мишанич О. В. Українська література XVIII ст. // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 16–17.