darenska_2

друкарства, розпочатого Іваном Федоровим у Львові та Острозі — все це заклало підвалини того справжнього розквіту неповторної та оригінальної української літератури, що паралельно розвивалася в контексті європейського бароко.

Культура високого бароко, зразки якого об’єднують українську культуру з культурою західноєвропейською, виразила себе передусім у слові, в поезії. Окрім того, слід принагідно зауважити, що «українська культура XVII–XVIII ст. розвивалася на пограниччі Сходу і Заходу. Положення на тогочасній карті культури забезпечувала їй органічне вільне входження у західноєвропейський контекст, що ніяк не відривало її від східнослов’янського культурного регіону. Всотуючи і трансформуючи елементи культури Pax Romana [«Римський світ» — Авт.], вона зрощувала їх з візантійською орієнтацією, з народною культурою»1. Тогочасні інтелектуали мали тенденцію до здобуття освіти в європейських університетах, тому і відбувався цей своєрідний мовний та культурний діалог з європейському культурою та літературою. Так, визначний дослідник української культури Іван Огієнко слушно стверджував, що Україна «ніколи не лякалась західної культури, і західний вплив широкою річкою вільно котився до нас. Кращі люди наші часто їздили до закордонних університетів кінчати там своє виховання, — їздили вже й в XVI віці, а в XVII віці це стало ділом звичайним. Так, за кордоном навчались наші письменники: М. Смотрицький, Петро Могила, Касіян Сакович, Ісайя Трофимович, Ігнатій Старушич, Тарасій Земка, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович і багато, багато інших. Українці навчались в університетах Падуанськім, Лондонським, Лейденськім, особливо в Геттінгенськім, навчалися в університетах Паризькім, Празькім; училися в Гданську, Кенігсберзі, в Римі і по інших місцях. І тому не дивно, що форми західної культури та літератури так легко переносилися до нас на Вкраїну; тоді ж у нас пішло багато перекладів з західних мов

1Софронова Л. О. Український театр бароко та християнська культурна традиція // Українське бароко та європейський контекст. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 198.

на нашу, — це були світські перекази, рицарські романи, новели, вірші, драматичні твори… західний вплив цей одбився на наших церквах, на будівлях, на малюванні»1.

Українські поети, працюючи в різних жанрах, створили відточені поетичні форми; вони засвоїли складну символікометафоричну мову бароко. Основним її осередком була КиєвоМогилянська академія, де викладався курс піїтики (поетики) та розроблялися барокові поетичні жанри. Але при цьому «література бароко виробляла на українському грунті свою теорію, яка відобразилася в курсах поетики і риторики, що викладалися протягом XVII і XVIII ст. в українських школах. Укладачі шкільних поетик спиралися на латиномовні трактати західноєвропейських ренесансних і барокових теоретиків... Українські теоретики вносили у свої курси, писані й читані латинською мовою, також власні розмисли, враховуючи місцеві умови, смаки місцевих читачів і особливості вітчизняної літератури»2.

Саме цей плідний діалог європейської літературної традиції та барокової української літератури призвів до того, що «висока барокова поезія не тільки ввела українську культуру у простір культури європейської. Її майстри згодом виявились затребуваними російською культурою, що дало потужний поштовх розвиткові російського бароко. Українські діячі культури ставали московськими поетами та драматургами»3. Ця українська барокова поезія відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю, оскільки «вірші українські були всякої форми: оди, гімни, псалми, канти, орації, посвяти, плачі або лементи, жалібні вірші і т. ін.; було багато віршів різдвяних та великодніх»4. Ці вірші розділяли-

1Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. — К.: Довіра, 1992. — С. 26.

2Крекотень В. І. Українська література XVII ст. // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 9.

3Софронова Л. Взаємодія «вченої» і «народної» культур // Людина і світ. — 1999. — № 7. –С. 16.

4Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. — К.: Довіра, 1992. — С. 32.

ся на полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадськополітичні, ліричні. Окрім того, дослідники зазначають «всеосяжну релігійність» української барокової літератури, адже «левову частку корпусу текстів складають богословсько-полемічні твори, казання, житія святих, різдвяні й великодні містерії, псальми, канти тощо»1.

Мовна своєрідність літератури доби бароко. Варто зауважити своєрідність культурного процесу — літературні твори українського бароко створюються одночасно декількома мовами, а саме: східнослов’янськими (староукраїнська розмовна мова, білоруська, російська та мова православної церкви — церковнослов’янська), західнослов’янською (польська мова) та універсальною мовою європейської науки — латиною. Ця багатомовність була характерною рисою барокової літератури майже всіх європейських народів. Тому література та поезія українського бароко «творилася цілим конгломератом мов: латинською, польською, книжною і народною українською, старослов’янською, російською з більшою чи меншою кількістю українізмів (друга половина XVIII ст.); навіть грецькою. Були письменники, котрі користувалися кількома мовами, а були й такі, які трималися однієї»2.

Українське літературне бароко характеризується наявністю великої кількості творів, написаних польською мовою (звична річ, на цю тенденцію в літературі впливав державний статус польської мови в тогочасній Речі Посполитій, складовою частиною якою була вся Правобережна Україна з Києвом включно). В цій ситуації виникає дуже важливе та водночас цікаве питання — до якої культури потрібно відносити ці твори — до католицької польської (оскільки писані польською мовою) чи до православної української (оскільки створювалися православними поетами)? На думку дослідників, про більшість з цих поетів можна з певніс-

1 Ушкалов Л. З історії української літератури XVII–XVIII століть. — Х.: Акта, 1999. — С. 11.

2Шевчук В. Невмирущий Фенікс української поезії // Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе. — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 28–29.

тю сказати, що вони репрезентували обидві культури — польську та українську, оскільки працювали в зоні так званого «культурного порубіжжя», зони вільної взаємодії та взаємозбагачення двох слов’янських культур. Тому за мовою поезії цих барокових поетів можна віднести до польської культури, але життя та плідна творчість пов’язує їх з Україною. Дослідники принагідно зазначають, що «українська література в XVII ст. зберігає різномовність. У ній поряд із церковнослов’янською (слов’яноруською) і книжною староукраїнською мовами застосовується мови польська та латинська, а на кінець століття й мова російська. Застосування тієї чи іншої мови залежить від стильового регістру («високого», «середнього», «низького»), від жанру й призначення твору або навіть окремої його частини, від адресування його певній соціальнокультурній аудиторії тощо. Зрозуміло, на вибір мови у кожному конкретному випадку могли впливати і класове почуття чи класові передсуди, ступінь «аристократичних» чи «демократичних» устремлінь, орієнтацій і симпатій автора, міра його етнічної самосвідомості»1. В даному випадку ми бачимо тісні зв’язки тогочасних східнослов’янських та західнослов’янських поетичних культур; при цьому важливо зауважити, що й в польському, а також в українському бароковому письменстві існували ще й латиномовні поети, що дійсно зближувало їх з загальним європейським бароковим контекстом. Це підтверджують й дослідники, що «специфікою давньої поезії було ще й те, що існував ряд поетів, яких годі приписати твердо до якоїсь однієї літератури: в давній поезії ми знаємо творців польсько-українських, білорусько-польських, російсько-українських»2.

Надзвичайно цікавим прикладом поезії «культурного порубіжжя» була творчість Лазаря Барановича — поета, проповідника,

1Крекотень В. І. Українська література XVII ст. // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 10.

2Шевчук В. Співці музи роксоланської на західних землях України // Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе. — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 136.

полеміста, котрий був спочатку ректором Києво-Могилянської Академії, а потім займав високу посаду архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського. Саме він заснував та утримував друкарню (з 1674 року у Новгород-Сіверському, з 1679 року у Чернігові), в якій за його життя було видано близько п’ятдесяти книг, і світських, і релігійних. Все життя Лазар Баранович був православним ієрархом, протидіяв католицькій та уніатській пропаганді, був палким полемістом. Але в той же час свої твори писав церковнослов’янською, українською та польською мовами. Перу Лазаря Барановича належать такі твори, як збірки проповідей «Меч духовний», «Труби словес проповідних» та збірка поезій польською мовою «Аполлонова лютня». Саме ця збірка православного ієрарха, який створював польськомовну поезію, переконує в тому, що Л. Баранович був одним з найцікавіших поетів «культурного порубіжжя» барокового епохи.

Подаємо кілька віршів Лазаря Барановича зі збірки «Lutnia Apollinowa…» («Аполлонова лютня»), виданою в Києві польською мовою в 1671 році.

Про час для всього — доброго і злого

Є час для всього, так мудрі казали, Котрі на світі добре все пізнали.

Час народитись, смертний час чатує, Бог забере в нас, Бог нас обдарує.

Час плачу, сміху, час будинки ставить, Час їх валити, час мовчать, час править, Постити, їсти, спати час, кохати – На все у світі треба час свій мати.

Тобі як, Боже, час твій повертаєм – Час не марнуєм, як про тебе дбаєм. Час сей зверни на добру вічність, Боже,

Поки нам вічність думку не тривожить1.

1Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 297–298.

(Переклад з польської Ольги Крекотень)

Автор жалкує і апелює

Визнати мушу — жаль мене бентежить, Я складав вірші, іншим честь належить. Так ото бджоли — мед самі збирають,

Амед той інші потім споживають. Такі в овечки вовна є кошлата, Та з її вовни іншим тепла шата.

Птахи по гніздах пташенят годують – Яструби хижі їх собі полюють.

Віл працьовитий так у плузі ходить,

Аврожай людям, не волові родить.

Так у садочку ягоди рясніють, Іншим на користь будуть, як доспіють. Сажалки, ріки рибку розмножають, Але ту рибку люди поїдають.

За все на світі, Боже, тобі шана! І моя праця цілою зостане Не собі слави, тобі прагну, Боже,

Хай моя праця у тім допоможе1.

(Переклад з польської Ольги Скрекотень)

Мудрий простому не в смак, ганить мудрого простак

Так, мудрий у дурня пошани не має, Йому докучає, що ніс задирає, Постійно заздрить, досаджує Богу, А мудрий певну зна в небо дорогу. Так, дурень дурнем, бо глузду не має: Хоч сам не вчився, а мудрого лає. Чи винен мудрий, що дурень у руки Не хтів належно узяти науки?

1Українська література XI–XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Прут, 1997. — С. 192–193.

Той гідний шани, хто через трудність – Потів немало — узяв-таки мудрість! Чи ж має вартість дурного глупота, Здобути мудрість — непроста робота! Що мудрість більшу ціну в світі має, Як грім дурного чомусь уражає.

Та є й над мудрість у світі простота, Супроти неї і мудрість — болото, Така простота Христу завше мила, Та, в котрій мудра захована сила1.

(Переклад з польської Валерія Шевчука).

Риси барокової поетики. Як принагідно зазначають дослідники, «барочне слово в першу чергу виразне, образне, спрямоване на зовнішній ефект»2. Властива бароковій культурі міфологічність, містичність, навіть фантазійність, попавши на український літературний грунт, виявила себе повною мірою, оскільки співпала з національною традицію до щедрої декоративності та любові до прикрашання. Атмосфера загального захоплення прикрашанням розповсюдилася на всі види мистецтва, в тому числі здійснила вплив і на специфічне декоративне віршування, тому «багато поетів XVII століття полюбляли словесне плетиво і всілякі… «штучки поетицькіе», тобто відверто формалістичні вправи, що надавали поезії, крім усього іншого, ще й елітарного відтінку — особливої, вишуканої пікантності предмета, призначеного лише для обраних»3.

Це ж зазначають й дослідники, що особливістю барокової літератури «була її близькість до образотворчого мистецтва, до графіки»4. Незвичною була і зовнішня форма цих творів. Текст ві-

1Українська література XI–XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Прут, 1997. — С. 193.

2Маркин А. «И сей красотой полон круг земной». Поэзия немецкого барокко // Иностранная литература. — 2006. — № 2. — С. 214.

3Макаров А. М. Світло українського бароко. — К.: Мистецтво, 1994. — С. 226.

4Маркин А. «И сей красотой полон круг земной». Поэзия немецкого барокко // Иностранная литература. — 2006. — № 2. — С. 215.

рша здобував форми хреста, лабіринту, серця, астрологічної зірки або піраміди, перетворювався в малюнок або орнамент. Тому «характерним виразом тяжіння барочної поезії до живописності були й фігурні вірші… Зрозуміло, написання подібних віршів вимагало від поета виключної майстерності та віртуозних навичок володіння різними віршованими розмірами. Частіш усього фігурні вірші мали обриси яйця, кубку, серця, хреста, пісочних годинників — речей неміцних, які б’ються, та котрі своєю суттю нагадували про неусталеність буття… — і разом з тим наочно показували, що слово здатне подовжити існування навіть дуже крихких предметів чи найтонших рухів душі, адже воно живе довше речей та людини»1.

Ця вигадлива, інколи навіть вибагливо-примхлива літературна праця барокових поетів-книжників винагороджувалось. Під їхнім пером в цю досить непросту епоху, сповнену буремних подій, виникав новий тип літературної творчості, а головне — виникали нові форми спілкування читача з автором. Так, барокова поезія сформувала якісно новий тип літературної творчості — інтелектуальну літературну гру, своєрідне змагання у кмітливості, винахідливості та дотепності. Тому, на думку дослідників, «барокові інтелектуали встигли прищепити сучасникам і нащадкам смак до високої поетичної умовності і декоративної виразності»2.

Зразком українського літературного барокового стилю є твори Івана Величковського, а саме панегірики, епіграми, курйозні та ліричні вірші релігійного та світського змісту. Головна заслуга цього барокового поета полягала в тому, що він був теоретиком і практиком так званого фігурного віршування та літературної гри, які він називав «штуки поетицькії» або «оздобнії і містернії штучки», своєю творчістю намагаючись прищепити читачам смак до розгадування цих віршів. При цьому важливо зауважити, що ці «штуки поетицькії» знаходили свого інтелектуального читача,

1 Маркин А. «И сей красотой полон круг земной». Поэзия немецкого барокко // Иностранная литература. — 2006. — № 2. — С. 217.

2Макаров А. М. Світло українського бароко. — К.: Мистецтво, 1994. — С. 229.

який кохався в цьому фігурному віршуванні, адже «у XVII ст. відбуваються симптоматичні зміни у складі читачів. Їхнє коло стає різноманітнішим соціально і культурно-психологічно. До читання і слухання літературних творів дедалі ширше прилучаються священики, студенти, городяни, козаки і навіть селяни. З-поміж недовчених студентів і ченців-утікачів формується особлива соціальна верства «мандрованих дяків». Вони починають відігравати істотну роль як у споживанні літературної продукції, так і в її розповсюдженні. Те ж слід сказати і про канцеляристів, попередників майбутнього чиновництва. Відповідно розширюється соціальнопрофесійне коло авторів; його складають, крім представників вищого і рядового духівництва, насамперед учителі й студенти, друкарі, «мандровані дяки» і козацькі канцеляристи. Не цураються літературної творчості, особливо в галузі історіографії та віршування, і козацькі ватажки, які пройшли шкільну науку»1.

Смисл такого фігурного віршування полягав у тому, щоб стимулювати у читача інтелектуальне напруження, примусити його «розв’язувати задачі». У цих віршах словесна гра поєднується із графічними формами і живописними ефектами. Величковський пише передмову до своєї книги «Млеко» («Млеко, од овці пастиру належноє, або труди поетицькії, во честь Преблагословенної Діви Марії составленії...»), де дає такі поради: «А прето, ласкавий чительнику, єсли з них хочеш однеси утіху, довго поймуй їх, і єсли би ся которая штучка здала бути до поймовання претрудною, слушная річ, єдного и другого призвавши, спольне ся домишляти»2.

Ці «штучки поетицькії» у Івана Величковського починалася з перших рядків книги. Так, зокрема, в своїй книзі «Зегар з полузегарком» він в передмові до читача («Автор ко читателю») вже починає свою літературну гру, оскільки окремі літери передмови складаються в ім’я автора (Іоан Величковський):

1Крекотень В. І. Українська література XVII ст. // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. —

К.: Наукова думка, 1987. — С. 9.

2УкраїнськалітератураXVIIст.Синкретичнаписемність.Поезія.Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 323.

І О смерті пАм’ятай, і На суд будь чуткий, ВЕЛьмИ Час біжить сКОро, В бігу Своєм прудКИЙ1.

Саме в бароковий час створюються багаточисельні віршіпротеї, акровірші, ампліфікації, паліндроми (так звані «раки літеральні»), завдання яких — вразити читача вишуканою формою, вигадливістю, приголомшити його неочікуваним поворотом чи парадоксальним завершенням. Писалася ця барокова поезія штучною поетичною мовою, яка складалася з міфологічних та філософських абстракцій, алюзій, символів та розгорнутих метафор.

Так, зокрема, виглядав акровірш («акростихіс») Івана Величковського, в якому початкові літери кожного рядка складають ім’я Діви Марії:

Мисліте, мисль імійте, но не мощно знати, Аз, діва, како могох Господа зачати.

Рци токмо со вірою, всяк християнине, Іже вся свідий, Боже, ти віси єдине, Аз, чиста єдина, діва ношу сина2.

В той же час у вірші, який Іван Величковський називає «рак словний», слова (не літери!) можуть читатися в одному та протилежному напрямі при збереженні їхнього значення:

Высоко діва єст вознесенна, Глубоко якщо бяше смиренна3.

«Рак літеральний», в якому слова по літерах в рядках можна читати і зліва-направо, і навпаки при повному збереженні смислу,

уІвана Величковського виглядає наступним чином:

1УкраїнськалітератураXVIIст.Синкретичнаписемність.Поезія.Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 320.

2УкраїнськалітератураXVIIст.Синкретичнаписемність.Поезія.Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 327.

3УкраїнськалітератураXVIIст.Синкретичнаписемність.Поезія.Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 324.

Мене ради на радость Богом міру данна Анна во дар бо ім’я мі обрадованна, Анна дар і мні сін мира данна, Анна ми мати и та ми манна, Анна пита мя я мати панна.

Знай всяк, аз в небі єсм чиста нива, А відай там я мати а діва1.

Чотиригранний вірш у І. Величковського (який він називає «вірш чворогранистий») читається по горизонталі і вертикалі (по рядках і по стовпчиках), або, як пише автор, це «єст вірш, в котором так вздлуж, яко і вшир єден же текст виражається»:

Маріє Ти Єдина Мати Богу Сину Ти паче всіх вишньому возлюбленна вину

Єдина всіх надеждо творцю ти предстани Мати вишшему творцу стани прісно за ни Богу возлюбленна ти прісно діво зіло Сину вину предстани за ни зіло сміло2.

Як вже зазначалося, барокові поети сприймали науку складання віршів — віршування, — як предмет інтелектуальної гри чи навіть розваги, що було в той час справою новою та вимагало пояснень. Барокові поети при цьому мали на увазі такий стиль «глибокомудрого» віршування, при якому «що вченіша людина, вважали вони, то незвичнішою має бути її мова, то більше книжкових знань і вражень мають містити в собі її вірші»3. В такій надзвичайно цікавій ситуації, яка в історії культури трапляється достатньо нечасто, пересічній «письменній, але далекій від наукового середовища людині було важкувато читати вірші, написані

1УкраїнськалітератураXVIIст.Синкретичнаписемність.Поезія.Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 324.

2УкраїнськалітератураXVIIст.Синкретичнаписемність.Поезія.Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 325.

3Макаров А. М. Світло українського бароко. — К.: Мистецтво, 1994. — С. 228.

штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, алюзій, символів, розгорнутих метафор і парабол»1.

В цей час надзвичайно поширюється гербова і панегірична поезія. Так, гербова поезія включала в себе вірші до гербів знатних осіб або магнатських та вельможних родів, цей вид поезії створювався навіть на герби певних міст. Як зазначав Д. Чижевський, гербова поезія — це в першу чергу тлумачення всього, що ми бачимо на конкретному гербі вельможного роду, тому барокові поети намагалися вгадати, які чесноти ховаються за тими чи іншими гербовими символами. Але цей вид барокової поезії включав не тільки своєрідний «опис» конкретного гербу, основним в цій поезії виступає «побажання особі, місту або роду, яким присвячені вірші, побажання усього ліпшого в цьому та майбутньому житті. Ці побажання іноді приймають форму моральних або релігійних приписів; автор не стільки бажає добра особі або роду, скільки висловлює надію, що українське суспільство (найбільше церква) буде мати добро від дальшого життя та діяльності особи або роду»2. Тому гербова поезія — це не тільки оспівування роду чи особи, а й чекання подальших славних дій та вчинків на благо суспільства. Панегіричний стиль проник навіть у музику — відомі так звані концерти-вівати. У численних посвяченнях панегіричного характеру, у віршованих описах гербів й панегіриках оспівувались історичні діячі, і крізь умовні фрази, побудовані за всіма правилами риторики, просвічували реальні події та персонажі.

Серед панегіриків виділяється віршований хвалебний опис гербів князів Острозьких, написаний в 1612 році Даміаном Наливайком, авторитетним діячем Острозького гуртка при князі Василі-Костянтині Острозькому.

1 Макаров А. М. Світло українського бароко. — К.: Мистецтво, 1994. — С. 228.

2Чижевський Д. Українське літературне бароко: Вибрані праці з давньої літератури. — К.: Обереги, 2003. — С. 226.

На старожитний клейнот ясносвітних та вельможних князів Острозьких

Чудове злото так би не сіяло, Якби із сонця світла не вбирало. Проміння в нього всю красу вливає, Тоді і скалка дивно запалає.

Отож у славі теж ніхто не сяє, Як цнот проміння в світ не проливає.

Немало предки в цьому допоможуть, Не меншу дільність виявити можуть. Від того певні викажуть ознаки, Клейнотні славні залишають знаки. Вони, о квіте, у князях Острозьких Ідуть предвічно із дарунків Бозьких. Тут бачим знаки рицарської сили, Що віру твердо цнотами скріпили. Не з їхніх предків грецькі Ахіллеси, Не з них львосильні також Геркулеси,

Але й Острозькі добре плац тримають, їх із царями недарма рівняють1.

Антична спадщина в творчості барокових поетів. Вміння складати вірші за всіма правилами поважної науки поетики свідчило про певний рівень освіченості, яку можна було здобути в колегіумах чи академіях, тому можна з певністю стверджувати, що вчена українська поезія XVII–XVIII ст. була розрахована на досить невелику частину суспільства — на її вчену еліту, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість,

тому «барокова культура мала переважно релігійний, значною мірою елітарний характер, творилася в колах української шляхти»2. Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та

1 Українська література XI–XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Прут, 1997. — С. 157–158.

2Ісіченко І. Бароко — мистецький стиль і література доби // Дивослово. — 2010. — № 10. — С. 27.

ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Належати до кола ерудованих людей було престижно, до того ж ще варто наголосити на тому, що для розуміння барокової поезії потрібним був певний високий рівень освіти, головним елементом якої виступало знання «поганської» античної міфології, давньогрецької

ілатинської мови та літератури. Це ж зауважує й дослідник української барокової культури Анатолій Макаров, що «взагалі у світобаченні вченої людини XVII–XVIII віків було щось «класичне», а її асоціації мали такий послідовно античний характер, ніби вона народилася й зростала не на берегах Дніпра, а на Середземноморському узбережжі й виховувалась на традиціях грецької культури»1.

Так, дійсно, міфологічно-алегоричне мислення барокових поетів, що зросли на Цицероні, Титі Лівії, Тациті, знали поганських богів греко-римської міфології, не могло бути зрозумілим для всіх. Це зазначали й інші дослідники, зокрема визначний український дослідник Дмитро Чижевський писав, що «бароко… приймало

іспадок ренесансу: він присутній при «відродженні» античності; правда, бароко сприймає античність по-іншому та робить спроби поєднати, примирити античну спадщину з християнством. Як наслідок, у літературі знаходимо імена античних героїв і богів, навіть у релігійних творах. Антична міфологія (тоді з традиційно змішаними грецькими та римськими елементами) постачає поетам також свої образи та символи. Гротеск, переплетення християнських уявлень із античними, наприклад, Свята діва Марія — це Діана; тризуб Нептуна сприймається як символ християнського хреста, поряд із святими поети звертаються до муз»2.

Прикладом закоханості в античну культуру є, наприклад, уривок з декламації «На безсмертну славу ти заслужив, гетьмане…», написаний Касіяном Саковичем, на той час ректором КиєвоМогилянської академії, на честь Петра Конашевича-Сагайдачного. Цей вірш ми можемо зрозуміти, тільки звернувшись до грекоримської історії та міфології:

1Макаров А. М. Світло українського бароко. — К.: Мистецтво, 1994. — С. 231.

2 Чижевський Д. Слов’янське бароко // Слово і час. — 2004. — № 10. — С. 74.

історіографію, замінивши, за висловом М. Грушевського, київських схоластів. Вони писали козацькі «реєстри», літописи, серед яких вирізняються твори С. Величка, Г. Грабянки, Самовидця. Їх, особливо літопис С. Величка, який поставив собі за мету викласти історію свого народу «простим стилем і говіркою Козацькою», вирізняє висока риторична культура й водночас тяжіння до фольклору. Козацькі літописи — то й художні, й історичні твори… Не тільки далеке минуле, а й недавні події, і сучасність стають предметом описання, класифікації та аналізу. Тепер у полі зору авторів перебувають реальні історичні особи… С. Величко, наприклад, ретельно змальовував Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепу, Петра Дорошенка, Івана Сірка»1. Дослідники принагідно зазначають, що «літописання, яке продовжувало давньоруську історіографічну традицію, зберігаючи своє значення, трансформується у нові типи історіографічної творчості, більш світської, менш провіденціалістської, відверто тенденційної, публіцистично загостреної, з яскраво вираженим суб’єктивним, індивідуально-авторським началом»2.

Кращими літописами в історичній літератури на межі XVII– XVIII ст. стали так звані козацькі літописи Григорія Грабянки, Самовидця, Самійла Величка. Це були історіографічні композиції, які складалися з описів важливих історичних подій, в них подавалися розгорнуті характеристики видатних тогочасних діячів, тлумачення певних періодів політичного життя. При цьому матеріал подавався у вигляді порічних статей (як і в давньоруській літописній традиції, за «літами»), в них творчо перепліталися свідчення сучасників подій, спогади самих авторів, щоденникові записи, писання інших історіографів. При цьому в козацьких літописах історичні відомості з’являлися в різних жанрових формах: в формі переказів («сказаній») та художніх оповідань, публіцистичних нарисів, які були роз-

1Софронова Л. Взаємодія «вченої» і «народної» культур // Людина і світ. — 1999. — № 7. — С. 17.

2Крекотень В. І. Українська література XVII ст. // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 12.

міщені у хронологічному порядку без зазначення дат. Тому дослідники й зазначають, що «козацькі літописи і за хронологією освітлюваних явищ, і за змістом, і за формою мають дуже мало спільного з традиційним літописанням і навіть із хроніками XVI– XVII ст. Це новий своєрідний жанр історіографічної літератури»1.

Укладачем літопису Грабянки2 був Григорій Іванович Грабянка, який належав до козацької старшини (він був гадяцький сотником, полковим осавулом, суддею та обозним, а з 1730 року полковником). Грабянка закінчив написання свого літопису ще в достатньо молодому віці, а саме в 1710 році, хоча сам загинув у кримському військовому поході проти татар аж у 1737 році. В цьому літописі на підставі різних вітчизняних та іноземних джерел Григорій Грабянка виклав історію формування українського козацтва від найдавніших часів і до 1709 року. Даний літопис користувався великою популярністю серед козацької старшини, його переписували, він поширювався у численних списках. В літописі Грабянка описував козацьку зброю та їжу («Сказаніє о различних бранєх і оружії козацьком і о пищі їх»), піднімав політичні питання дипломатичних відносин між козаками та Річчю Посполитою («Откуду і чего ради возсташа козаки на поляков», «Сказаніє, чего ради возста Хмельницький на поляков»), про основні події визвольної війни 1648–1654 років під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького («Сказаніє о первой брані козацькой на Жолтой воді з ляхами», «О второй войні і побіді козаков над ляхами под Корсунем» і т.д.).

Між козацькими літописами особливо виділявся як за змістом та формою написання, так і за обсягом літопис Самійла Величка3. Сам Самійло Васильович Величко походив з козацького

1Крекотень В. І. Українська література XVII ст. // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 14.

2Літопис Григорія Грабянки // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 446–478.

3Див.: Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. — К.: Дніпро, 2006. — 976 с., Літопис Самійла Величка // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 479–527.

роду, в молоді роки отримав гарну освіту — навчався в КиєвоМогилянській академії, а вже з 1690 року почав службу у старшини — у генерального військового писаря В. Кочубея. Величко мав на той час чудову освіту, окрім того цінував «чтеніє книжноє», все це відобразилося в його козацькому літописі. Працюючи над літописом, Величко використовував різні зарубіжні історіографічні джерела — польських авторів М. Кромера та С. Твардовського, німецького історика С. Пуфендорфа. Головна заслуга Самійла Величка полягає в тому, що він ввів у свій літопис чимало цінних історичних документів — грамот, реєстрів, офіційних та приватних листів («Лист от Хмельницького з Запорожжя до Барабаша»), топографічних описів, універсалів, актів тощо. Історію він викладав у найширших взаєминах з історію сусідніх країн — Польщі, Росії, Угорщини, Румунії, Туреччини. Як принагідно зазначають дослідники, «центральною постаттю... літопису Величка є Богдан Хмельницький, «вольний і значний шляхти руський син». Автор опрацював багато легенд і переказів, пов’язаних з Богданом Хмельницьким, намалював яскраву картину міжусобної боротьби на Україні після смерті великого гетьмана»1.

Літопис Самовидця2 — пам’ятка української історіографії XVII ст., це літопис охоплював події 1648–1702 років. Автором цього літопису вважають Романа Онисимовича РакушкуРомановського (1623–1703), який, як й інші складачі літописів, походив з освіченої козацької старшини — спочатку був ніжинським сотником, а потім генеральним підскарбієм. Цей літопис був присвячений козацьким військовим діям під проводом Богдана Хмельницького («О началі войни Хмельницького», «Война самая 1648 року»), складався він за літами («Року 1663»,«Року 1667»,«Року 1668»). Важливо зауважити, що даний козацький лі-

1Мишанич О. Українська література XVIII ст. // Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 23.

2Літопис Самовидця // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 184–201.

топис містив містить чимало цікавих з історико-літературного погляду оповідань, описів, характеристик, фольклорних елементів, образів та мотивів.

Дух бурхливої, героїчної козацької епохи призводив до того, що притаманна бароко трагічність сприйняття світу на українських землях витісняється на другий план, а головне місце починала займати героїко-патріотична тема козаччини. Якщо в західноєвропейській культурі бароко ХVІІ століття трагічна тема смерті, чи образи черепів та скелетів стають для багатьох літературних та живописних творів наскрізними (як в картинах Караваджо чи гравюрах Калло), в той же час для українського бароко більш притаманні сюжети військової звитяги, козацьких лицарських чеснот, хороброго подвигу, святої жертви, високих звершень духу, перемоги життя над смертю. Саме в цю добу, у другій половині XVII ст. з’явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648– 1657 років, про Богдана Хмельницького та його сподвижників. Народні історичні пісні й думи присвячувались хоробрим захисникам, сміливим лицарям, що долали ворогів на полі бою. Саме в той час створені відомі народні пісні «За світ встали козаченьки», «Не дивуйтеся, добрії люди» та багато інших. Однак серед народних пісень є і автори — рядові козаки. Так, безсмертну славу козаку Харківського полку Семену Климовському принесла пісня «Їхав козак за Дунай», яка стала справді народною.

Їхав козак за Дунай, Сказав: «Дівчино, прощай, Ти, конику вороненький, Неси да гуляй».

–Постій, постій, козаче, Твоя дівчина плаче;

Зким ти мене покидаєш, Тільки подумай!

–Білих ручок не ламай, Ясних очей не стирай, Мене з війни зо славою