1.3 Курс теорія електропривода

Курс ТЕОРІЯ ЕЛЕКТРОПРИВОДА складається з трьох частин.

1 частина. Це загальна теорія електропривода, яка вивчає загальні фізичні закономірності, що властиві різним технічним реалізаціям ЕП будь-якого призначення, має загальні методи й рекомендації, що використовуються при проектуванні, налагодженні та експлуатації ЕП.

2 частина. Охоплює теорію окремих систем ЕП, що різняться технічною реалізацією, наприклад:

- теорія тиристорного ЕП;

- теорія вентильного частотного ЕП;

- теорія дискретного ЕП і таке інше.

3 частина. Теоретичні питання, пов’язані з застосуванням ЕП у конкретних промислових установках, наприклад:

- прокатні стани;

- металорізальні верстати;

- вантажопіднімальні крани;

- екскаватори і таке інше.

Тут теорія базується на конкретних специфічних вимогах типових виробничих установок.

У запропонованому посібнику з основ ЕП йдеться в основному про матеріал 1-ї частини ЕП, а решта майже не використовується.

1.4 Короткий історичний нарис розвитку еп

Стримуючими факторами розповсюдження ЕП у ХІХ сторіччі були відсутність у першу чергу надійних джерел живлення, а особливо їх неекономічність (практично єдиним джерелом живлення на той час були гальванічні батареї). Другим чинником була недосконалість електродвигунів.

Суттєвою подією, що сприяла впровадженню ЕП, стало створення промислового типу економічного джерела живлення – електромеханічного генератора (З. Грамм, 1870). У цей же період створюються електродвигуни різних конструкцій (особливо з самозбудженням).

Наступним гальмом подальшого розповсюдження ЕП стали проблеми передавання і розподілу існуючих на той час систем постійного струму, усі вищеназвані електричні машини були машинами постійного струму. Довгий час постійний струм використовувався, у основному, для освітлення.

Поява однофазного змінного струму хоча й зіграла суттєву роль у розвитку електротехніки взагалі, для ЕП практично нічого не змінила (відсутність початкового пускового момента в електромеханічних системах при живленні однофазним струмом.

Відкриття явища обертового магнітного поля у 80-х роках ХІХ сторіччя (Г. Феррарі й Н. Тесла) поклало початок створенню багатофазних електромеханічних систем.

Найбільш економічною, простою й надійною виявилась система трифазного струму, основи якої були розроблені у 1889-1891 рр. М. О. Доліво-Добровольським. Система трифазного струму стала тим новим технічним засобом, за допомогою якого вирішився весь комплекс проблем виробництва, передавання, розподілення й споживання електроенергії. Розробкою трифазної системи були створені передумови для розвитку електрифікації будь-якої країни, незалежно від особливостей її території.

Створення М. О. Доліво-Добровольським асинхронного електродвигуна (1889 р.) з короткозамкненим й фазним роторами відкрило шлях до подальшого розвитку ЕП, промисловому використанню електрики.

Першим у Російській імперії трифазними установками промислового призначення були установки в м. Шепетівка (Україна) 1893.

На той же час припадає поява у промисловості Російської імперії приводів постійного струму. На ткацьких фабриках Морозова (відомого на той час капіталіста-фабриканта й мецената) у 1896 році уже працювало приводів на базі двигунів постійного струму. Перший електричний трамвай в Імперії з’явився у Києві, потім Казані, Нижньому Новгороді, Москві, Петербурзі, Одесі.

Явні переваги використання електродвигуна для привода порівняно з механічними джерелами механічної енергії зумовили йому ще в першій чверті двадцятого сторіччя зайняти перше місце у всіх галузях виробництва.