Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
І.Л. МИХАЙЛИН - ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИК...doc
Скачиваний:
34
Добавлен:
13.08.2019
Размер:
4.89 Mб
Скачать

Розділ дев’ятий

Утренняя звезда” і “Русалка Дністровая”

Загальна характеристика альманаху “Утренняя звезда”. Його упоря­дник І. М. Петров. Українська тематика в першому томі альманаху. До­слідження І. Срезневського “Уривки із записок про старця Григорія Сковороду”. Загальна характеристика другого тому. Зміст і характер публікацій Г. Квітки в “Утренней звезде”. Фольклористика І. Срезнев­ського. Твори Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та І. Котляревсь­кого в альманасі. Значення “Утренней звезды”. “Руська трійця” та її альманах “Русалка Дністровая”, основні засади упорядкування та її значення

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій “Украинского альманаху” був альманах “Утренняя звезда”, що ви­йшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійович Петров. Знаємо про нього дуже мало. Його рік народження невідомий. Помер у 1837 році. Журналістську діяль­ність він розпочав у Красноярську, де спільно з О. В. Аляб’євим (батьком відомого композитора) видав “Енисейский альманах на 1828 год”. Ця книжка, однак, була надрукована в Москві, у друкарні С. Селі­вановського, ближче до її потенційних читачів. Цими зв’язками І. М. Петров скористався згодом, надрукувавши в Москві першу книжку альманаху “Утренняя звезда”. У 1833 році його переведено до Харкова на високу по­саду губернського казначея, згодом він служив директором народних шкіл у Бессарабії. З’явившись у Харкові, він відразу завів знайомства серед місце­вої творчої інтеліґенції. З огляду на появу не стільки творчо активної, скільки спроможної профінансувати видання особи, Г. Квітка подав ідею нового альманаху. Вагому участь у його підготовці взяв Із. Срезневський, ухопившись за можливість реалізувати свої попередні наміри.

У листі до М. П. Погодіна від 2 червня 1834 року Г. Квітка писав: “Днями з’явиться у вас “Утренняя звезда”, скомпонована з творів тутешніх. […] Тільки не боляче бийте; що могли, зібрали, як уміли, упорядкували, моя участь у тому: я подав думку і кидався на всі уми, щоб напросити матеріалів, а п. Петров […] збирав, підбирав і видав. Йому честь, слава й подібне, що буде сказане в журналах”1.

Спочатку планувалася книжка на зразок “Украинского альманаху”, але, в міру надходження матеріалу змінювалася й загальна концепція видання. У короткій передмові до нього І. Петров зазначав: “Видавець вважає за потрібне сказати, що хоча він і передбачав видати тільки одну книжку, але надалі знайшов потребу, не підвищуючи ціну, оголошену при передплаті, видати дві. Таким чином, у першій розміщаються твори, написані по-росій­ськи, у другій – статті, написані малоросійським і українським наріччям. З цієї причини і друкування її визнане за краще зробити в Харкові, під нагля­дом самих авторів” (с. І – ІІ. Підкреслення І. Петрова. – І. М.).

Ця передмова датована 1 листопада 1833 року. Але обидві книжки альма­наху вийшли вже на початку 1834 року. Перший том друкувався в Москві, в друкарні С. Селівановського, другий – у Харкові, в друкарні університету. У вихідних даних обох томів значилося: “Х., 1833”, але на звороті титульного аркуша містилося уточнення: для першого тому “М., 1834”, для другого – “Х., 1834”.

Таким чином, на початку 1834 року в Харкові (а можливо, і на всій підро­сійській Україні) вийшла перша книжка українською мовою. Це була друга книга альманаху “Утренняя звезда”. Її поява була закономірною, випливала з усього попереднього розвитку української літератури в Харкові. Саме тут були виховані провідні діячі української літератури тих часів, надруковані в журналах та альманахах окремі українські літературні твори. Українська книжка була на часі – і вона з’явилася.

Але спочатку – про російську частину альманаху. Упорядник мав намір укла­сти її з українських матеріалів, але послідовно дотриматися цієї засади не вда­лося, можливо, саме тому, що їх відтягнув у себе український том. Більшість ма­теріалів тут складали твори маловідомих пи­сьменників, як-от: П. Іноземцева, вірші самого І. Петрова. Української тематики стосувався “малоросійський переказ” О. Сомова “Недобре око”, опуб­лікований під псевдонімом П. Байський, та дослідження І. Срезневського “Уривки із записок про старця Григорія Сковороду, українського філософа”. До статті додавався портрет Г. Сковороди – перше опубліковане зобра­ження філософа. Особливу цінність складав другий матеріал.

Г. Сковорода в нарисі І. Срезневського поставав як романтичний герой, самот­ній і відчужений від суспільства, творець реліґійно-містичного вчення, вічний мандрівник. “Легко зрозуміти, чому Сковорода заслуговував часто ім’я дивака, якщо навіть і не юродивого, – писав І. Срезневський. – З серцем охололим, з розумом, при­душеним містицизмом, вічно похмурий, вічно самотній, своєрідний, самозакоха­ний, гордий – ознака необхідна розуму непокірному, – у простому селянському одязі, з дивацтвами, – Сковорода міг і справді заслужити цю назву” (с. 69). На думку автора, Г. Сковорода вивчав людей, як природознавець хижаків. Він бажав блага людству. “Він утікав від людей не тому, що зневажав їх, а, може бути, тому, що боявся” (с. 69). Головна його риса – дух сатиризму. Це загострю­вало його характер, спонукало скрізь вишукувати гірший бік явищ. З філософських творів І. Срезневський розглянув трактат “Начальная дверь ко христианскому добронравию” як найбільш повний і універсальний твір, де вира­жені погляди Г. Сковороди. Філософ склав його як конспект своїх лекцій з бого­слов’я, яке викладав у Харківському колеґіумі. Цей же твір став підставою для вигнання Г. Сковороди з цього навчального закладу.

І. Срезневський високо оцінив поетичну творчість Г. Сковороди, зокрема збірку “Сад божественних песней”, і навів з неї найбільш знамениту пісню “Всякому городу нрав і права”, підкресливши, що вона стала всенародним над­банням, увійшла в репертуар сліпців-кобзарів. Подавши канонічний текст вірша, І. Срезневський представив і його “апокрифічний” варіант, тобто доповнив строфами, створеними народною фантазією, аби засвідчити популярність мо­тиву, відкритого поетом, і мистецький рівень його наслідувачів.

Ось деякі зразки:

Тот на прекрасной женился жене;

В тех домы блещут внутрь так, как и вне;

Те шестернями на бенкет летят;

В сих для гостей чай и пунши кипят.

А мне – и проч.

Тот иностранных себе лошадей,

Сей накупил драгоценных парчей;

В тех миллионы ревут в сундуках;

В тех горчат тысячи в темных углах.

А мне – и проч.

Честь, благородство за ветром летит;

Труп же смердящий смерть в яму тащит;

Все остается его при двору –

Тело несут на Холодну Гору.

А мне – и проч. (с. 90 – 91).

Для І. Срезневського продовження вірша – свідчення його високої мистецької цінності й суспільної популярності. Можемо говорити принаймні про те, що народ добре зрозумів Г. Сковороду, оскільки знайшлися анонімні автори, які зу­міли продовжити і вдало стилізувати його текст.

А ось “Басни Харьковские” І. Срезневський оцінив як “іграшки уяви, його (Г. Сковороди. – І. М.) негідні. Виклад їх дуже посередній. Хороші повчання трап­ляються рідко” (с. 88). Створюючи образ Г. Сковороди, І. Срезневський посилався на публікацію про філософа в “Украинском вестнике”. Торкнувся він зокрема стосунків Г. Сково­роди та І. Вернета, двох дуже схожих за типом життя діячів Слобожанщини. Портрет Г. Сковороди в інтерпретації І. Срезневського вийшов ближчим до його бачення І. Вернетом, аніж Гесом де Кальве, тобто доволі суворим і критичним.

Г. Квітка, що мав відношення до редагування “Украинского вестника” і “Утренней звезды”, узяв під захист Г. Сковороду, помістивши підрядні примітки до статті І. Срезневського, прагнучи пом’якшити його оцінки. Постать українського філософа знову стала предметом дискусій.

Стаття І. Срезневського була, здається, другим звертанням до постаті Г. Ско­вороди в харківській журналістиці. Вона сприяла приверненню суспільної уваги до цієї неординарної постаті, уводила в обіг цікаві факти з життя філософа, ви­кладала його вчення. Важливе значення мала публікація вірша Г. Сковороди та його фольклорних варіантів.

Друга книжка “Утренней звезды” була виключно українською. Відкривалася вона творами Грицька Основ’яненка (Г. Квітки), які нібито налаштовували чи­тача на лад традиційної котляревщини. Але вся справа полягала в оцьому “нібито”. Тоді, коли читач легковірно заковтував гачок традиційності, йому про­понувалася зовсім інша за предметом та естетичним відношенням до дійсності українська література.

Сам Г. Квітка в листі до Петра Олександровича Плетньова 15 березня 1839 року розповів про те, як він став українським письменником: “Якось була в мене суперечка з письменником на малоросійському наріччі. Я його просив написати що-небудь поважне, зворушливе. Він мені доводив, що мова незручна і цілком непридатна. Знаючи її зручність, я написав “Марусю” і довів, що від малоросій­ської мови можна зворушитися. Тутешні пропонували мені надрукувати, і я, захищаючи себе від насмішок російських журналістів, написав “Солдатський портрет”. Книгопродавець просив скласти цілу частину, я написав “Мертвецький великдень”1.

Тим письменником, з яким Г. Квітка міг по-українськи полемізувати про мо­жливості української мови, міг бути лише П. П. Гулак-Артемовський, на той час значний представник котляревщини. Він теж узяв участь в “Утренней звезде”. Проте, крім виконаних у бурлескному стилі двох байок “Батько та син” і “Рибка” та гумористичного перекладу двох од Ґорація “До Пархома”, він опублікував тут і романтичну баладу “Рибалка” (переспів з Й. В. Ґете). Щоправда, це був не першодрук. Цей вірш вперше в 1827 році опублікував “Вестник Европы”, що тоді вільно надавав свої сторінки під українську творчість. Але сам факт передруку саме цієї балади був прикметним, відповідав духові “Утренней звезды”, яка стала тереном боротьби котляревщини й сентиментально-романтичного напрямку в українській літературі, стала випробувальним майданчиком для українського слова, перевіркою його зрілості й спроможності говорити про речі поважні й зворушливі.

У згаданому листі до П. О. Плетньова Г. Квітка виклав засади своєї української творчості. Він, власне, відповідав на запитання, навіщо він, мовляв, маючи такий талант, пише “обласним наріччям”, за яке в Петербурзі мали українську мову. “Популярність моїх казок розохотила тутешніх перекласти їх по-російськи і цілком по-російськи, точно, як Ви бажаєте, – розповідав Г. Квітка. – Слуха­ємо в читанні – і що ж? Малороси, не пізнаємо своїх земляків, а росіяни… позі­хають і вважають маскарадом; вирази – не властиві звичаям, розмови – націо­нальності, вчинки – характерам, що мислять по-своєму, і покинуто, хоча, правду сказати, переклад був зроблений і вичищений відмінно”1.

Г. Квітка був першим в Україні, хто дуже виразно відчув відповід­ність мови й предмета відображення (під яким розумів національне життя, наці­ональні характери тощо) і став на всю Росію знаменитим українським письмен­ником. Як представник духовної еліти свого народу він просто не міг реалізува­тися в іншій, позаукраїнській, сфері, втілити свій художній світ у творчості ін­шою мовою. Тому були для нього марними всі умовляння писати по-російськи, що лунали з Москви і Петербурґа.

“Утренняя звезда” була для Г. Квітки програмовою книжкою, тому її компо­зицію він продумав з особливою старанністю. Відкривала український том “Супліка до пана іздателя”, яку можна вважати естетичним маніфестом Г. Квітки й водночас першим твором української літературної критики. “Супліка” була написана в бурлескному стилі, за формою наслідувала котля­ревщину. Автор, Грицько Основ’яненко, дякував адресатові, тобто І. М. Петрову, за українську книжку. “Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорють та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глу­зування над дурнем, більш нічого не можна й написати” (с. 4). Г. Квітка виносив на люди свою приватну суперечку з П. Гула­ком-Артемовським, надавав їй публічного, громадського звучання. Далі він пере­лічував здобутки українського письменства: І. Котляревський, П. Гулак-Ар­темовський, Є. Гребінка. Їхня творчість служила для критика важливим арґумен­том життєспроможності українського слова. Тож невже нам дослухатися до маловірів? Ні! “Є ще на світі православне християнство, – запевняв Г. Квітка, – що вміють і люблять по-нашому читати. Не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь, щоб і ми… знаєте, не усе, а так… дещо… потроху… дечого знали […]” (с. 5).

Г. Квітка висміяв ліквідаторів української літературі в образі “пана Усезная”. Це назвисько з прозорою семантикою: це люди освічені, але такі, що зневажливо ставляться до рідної культури. Автор прирівнює їх до Терешка-шевця з оповідання “Салдацький патрет”, яке було розміщене тут же, тим самим даючи нам ключ до розуміння цього художнього твору як продов­ження апології від російської критики. Особливо Г. Квітка турбувався про автентичність свого тексту, висловивши думку про головну засаду українського правопису. “Нехай наші, як хто зна, так своє й пише; а я думаю, – заявляв автор, – що, як говоримо, так і писати треба” (с. 6 – 7).

Попри бурлескну інтонацію й прагнення створити відповідний до народного взірця образ оповідача Грицька Основ’яненка – хитрува­того, простодушного, але глибокодумного й дотепного дядька – “Супліка” вико­нувала свою поважну функцію: а) створювала відчуття контексту молодої укра­їнської літератури; б) відкидала заперечення української творчості з боку росій­ської журналістики; в) заохочувала нові творчі сили до праці на терені українсь­кого слова, а видавців – до видання українських книжок.

Оповідання “Салдацький патрет”, що йшло за “Суплікою”, було продовженням попередньої розмови, але вже на притчевому рівні. Нагадаємо коротко сюжет. На замовлення пана маляр Кузьма Трохимович виконав портрет солдата й ви­ставив свою роботу для випробування на ярмарку. Усіх ярмарчан вражає точ­ність портрета москаля, мистецтво Кузьми Трохимовича дістало загальне поша­нування. Аж тут з’явився парубок, швець Терешко, й почав критикувати роботу маляра за неточності в зображенні чобіт. А коли маляр, визнаючи його компете­нцію в галузі шевства, і справді послухався і перемалював чоботи, Терешко осмілів і почав критикувати й мундир. Тут уже Кузьма Трохимович не витерпів і вказав невігласу на його неспроможність судити про твори мистецтва: “Швець! знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!” (с. 42).

Це була замаскована алегорія й доволі прозора відповідь критиканам україн­ської літератури. Г. Квітка вказував, що оцінювати українське письменство беру­ться люди типу шевця Терешка, некомпетентні у цій галузі, невігласи в українсь­ких справах. Вони не знають України, її історії, національного життя, мови. Тому їм здається, що України немає, що не існує й української мови, а як існує, то її ніхто не розуміє. Г. Квітка знає, що це не так. Трохи пізніше в листі до А. О. Краєвського, редактора журналу “Отечественные записки”, від 25 жовтня 1841 року він писав: “Важко упевнити десятки міліонів людей, що своєю мовою говорять, пишуть, читають з насолодою, важко людям, які не зна­ють тієї мови, запевнити їх же, що вони не мають її”1.

Власне вся ця велика передмова (і “Супліка”, і “Патрет”) знадобилася для того, щоб опублікувати на сторінках “Зірочки” (так Г. Квітка ласкаво називав “Утреннюю звезду”) наступний твір – “Малоросійський ранок”. Це був невели­кий уривок з повісті “Маруся” – твору програмового в творчості Г. Квітки й рубіжного в українській літературі. Написана як відповідь на Гулакові запере­чення поважної української творчості, повість “Маруся” покликана була віді­грати роль взірця, продемонструвати величезний внутрішній потенціал україн­ської мови, здатність втілювати траґічні мотиви, відображати самодостатній, герметичний у самому собі, високоморальний світ українського селянства, ство­рювати пластичні картини дійсності. Не можна твердити, що Г. Квітка вибрав для демонстрації властивостей повісті найбільш вдале місце. Це був уривок, що відповідав швидше вимогам “мальовничої прози” Розумника Ґонорського.

“Ось і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і укупі з нею побігли ховатись меж крутими берегами, – читали шанувальники красного письменства в “Утренней звезде”. – Далі і хмарочки стали розходитись, порідшали і стали звертатись купками, мов клубочки, розсту­патись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, ніби царя якого, діючого добро усьому миру, щоб тільки відтіля дивитись на те, що тут буде!” (с. 46-47)

Це було цілком новаторське явище в новій українській літературі, яка до того знала лише вірші, переважно бурлескні, та драму. Але справжня зрілість прихо­дить з прозою, яка відображає картини народного життя, будить думки, наро­джує читача. Таку роль відіграла в українській літературі проза Г. Квітки, що почалася з “Марусі”, уривок з якої був уперше опублікований в альманасі “Утренняя звезда”.

Як упорядник українського тому Г. Квітка згуртував на сторінках “Утренней звезды” провідних авторів молодої української літератури. Можна хіба що за­уважити відсутність у збірнику творів Левка Боровиковського.

Із. Срезневський виступив з циклом “Запорозькі пісні”, опублікувавши уривки з своєї знаменитої праці “Запорозька старовина”, що саме тоді розпочала вихо­дити першими випусками. Тут було подано три історичні пісні: “Надгробна пісня Свирговському”, “Спалення Могилева” та “Надгробна пісня на смерть осавула Чурая”. Фольклористом було використано й структуру “Запорозької ста­ровини”: спочатку подавалася історична довідка про подію чи героя, потім укра­їнський віршований текст пісні, далі його прозовий підрядний переклад російсь­кою мовою та примітки з поясненням незрозумілих слів.

Пізніше було встановлено, що “Запорозька старовина” є українським варіан­том відомих романтичних містифікацій, до числа яких належать “Пісні Оссіана” Дж. Макферсона, “Краледворський рукопис” Вацлава Ганки та Йозефа Лінди, “Гузла” Проспера Меріме1. Але в 1833 році про фальсифікацію ще ніхто не здо­гадувався, а твори, можливо, придумані на зразок фольклорних самим Із. Срез­невським, відповідали Квітчиним настановам переходу від бурлескної до поваж­ної творчості.

Про твори П. Гулака-Артемовського на сторінках “Утренней звезды” вже йшлося.

Є. Гребінка, поруч з двома байками “Будяк та Конопелечка” й “Пшениця”, опублікував уривки з другої й третьої пісень поеми О. С. Пушкіна “Полтава”, що він її тоді перекладав по-українськи. Останній уривок був присвя­чений зустрічі Мазепи з Марією після страти її батька. Марія збожеволіла.

Тебе я мала за другого!

Ти, старцюга, який страшний.

Ні, гарний був Мазепа мій;

А ти, так здавсь на чорта злого.

В його очах – як жар любов.

А речі – од огню жарчіші,

Від снігу ус його біліші,

А твій замазаний у кров!

І з реготом завискотіла;

І мов лихий її злизав.

Мазепине трусилось тіло,

Його циганський піт проняв;

Мов смертю на нього сопнуло,

За шкуру снігом мов сипнуло,

І волос шапку підсував (с. 86 – 87).

Наведений уривок демонструє і мовну недосконалість перекладу, порушення в ньому граматичних норм української мови (наприклад, у рядку “від снігу ус його біліші”, де мало б бути слово “вуса”, але не вклалося в розмір), і схильність до бурлескної лексики, яка дисгармоніювала з траґічністю відтворюваної картини (“лихий злизав”, “і з реготом завискотіла”). Важко також зрозуміти, чому україн­ські поети (О. Шпигоцький, Є. Гребінка) так наполегливо беруться за переклад саме “Полтави”, твору, з одного боку, на українську тематику, але, з другого боку, з яскравим імперським антиукраїнським змістом.

Завершували другий том “Утренней звезды” твори І. Котляревського. Його добірка теж розпадалася на бурлескну й сентиментальну частини. Тут був опуб­лікований уривок з шостої книжки “Енеїди”, але на закінчення друкувалися пісні з “Наталки Полтавки” з нотами до них харківського композитора А. Й. Барсиць­кого. Серед трьох представлених пісень “Віють вітри”, “Дід рудий” і “Ой я дів­чина Полтавка” друга була жартівливою, але перша й третя демонстрували ве­ликі можливості української мови для висловлення поважних почуттів.

Публікацію пісень супроводжувала ілюстрація – літографія української дів­чини (Наталки Полтавки) відомого російського гравера академіка І. Чеського. Якщо додати до цього інші ілюстрації – краєвид Харкова та портрет Г. Сково­роди, вміщені в першому томі й виконані харківським художником І. І. Альгенш­тедтом, – то можемо говорити про “Утреннюю звезду” як про перше ілюстроване видання в історії української журналістики.

Альманах “Утренняя звезда” мав велике значення в розвитку українського пи­сьменства та журналістики. Воно полягало в тому, що

а) він об’єднав літературні й наукові сили краю, засвідчив могутній творчий потенціал Слобожанщини;

б) другий його том став першим окремим українським виданням у Харкові;

в) ця книжка продемонструвала народження прози в новій українській літера­турі, де до того часу існували лише поезія і драма;

г) засвідчила наполегливе прагнення ряду авторів вийти за межі традиції кот­ляревщини (бурлескно-гумористичної творчості), що склалася на той час, і запо­чаткувати новий сентиментально-романтичний (просвітницько-реалістичний) напрямок;

ґ) дала перший зразок української літературної критики, захисного спряму­вання, стала моментом згуртування українських авторів на сформульованій од­ним з них – Г. Квіткою – засаді: непідлеглості українського письменства неґатив­ним і некомпетентним судженням про нього російської критики й журналістики.

“Утренняя звезда” була по-справжньому видатним звершенням українського духу, величним явищем, хоча воно, на жаль, гідно не поціноване в нашій істори­чній науці.

Натомість дуже високо підноситься значення альманаху “Русалка Дністровая”, виданого у 1837 році в Будапешті й підготованого до друку так званою “Руською трійцею”, у чому виявляється, власне, вищий рівень національної самосвідомості, історично властивий західноукраїнській інтеліґенції, звідки й більш шанобливе ставлення її до власних духовних скарбів.

Якщо про “Утреннюю звезду” можна прочитати лише у відповідних розділах історії журналістики і літератури як про прохідне явище, то “Русалка Дністро­вая” удостоїлася чотириразового перевидання: 1910 року в Тернополі “з нагоди столітніх уродин Маркіяна Шашкевича”, 1950 і 1972 років у Києві фототипічним способом з ґрунтовною передмовою Олександра Івановича Білецького, 1961 року у Філадельфії (США). Про “Руську трійцю” О. О. Петрашем написано моногра­фію, що витримала вже три видання1.

“Русалка Дністровая” і справді мала величезне значення для західноукраїнсь­ких земель, засвідчила їхню єдність з підросійською Україною, продемонстру­вала творчий потенціал підавстрійського українства. Проте в розробці творчих питань діячі “Руської трійці” орієнтувалися на вже існуючі в Східній Україні зразки. “Русалка Дністровая” була не першим альманахом, створеним у колі “Руської трійці”, до якої входили Маркіян Шашкевич (1811 – 1843), Яків Головацький (1814 – 1888) та Іван Вагилевич (1811 – 1866). Ще в 1833 році вони упо­рядкували збірник “Син Русі”2, а в 1834 році – альманах “Зоря”3, але видати їх не змогли через урядові перешкоди. Та й “Русалка Дністровая” була заарештована поліцією; з тисячного накладу розійшлося лише 200 книжок, а 800 потрапили під арешт і пролежали в поліції до 1848 року, коли знову були пущені в продаж.

Відкривався альманах анонімним “Передслів’єм”. Встановлено, що його напи­сав М. Шашкевич. “Судило нам ся посліднім бути, – проголошував автор. – Бо коли другі Славяне вершка ся дохаплюють, і єстли не вже, то небавком побрата­ються з повним, ясним сонцем; нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові й словесності надовго ся здрімало; однаково ж язик і хороша душа ру­ська була серед слов’янщини, як чиста слеза дівоча в долоні серафима” (с. ІІІ).

І от добра доля дозволила й у нас з’явитися збірникам народних наших пісень “і іншим хорошим і ціловажним ділам” (с. ІІІ – ІV). До цього місця М. Шашкевич додав підрядкову примітку, де перелічив найважливіші відомі йому східноукра­їнські видання. З цієї примітки можемо судити не лише про коло української лектури “Руської трійці”, але й про напрямок її естетичної орієнтації. У “Передслів’ї” названі “Енеїда” І. Котляревського (тричі видана в С.-Петербурзі в 1798, 1808 і 1809 роках) “Опыт собрания старинных малороссийских песней” кн. М. Цертелєва (1819), два видання українських пісень, зібраних М. Максимо­вичем (1827, 1834), “Запорожская старина” Із. Срезневського (1833 – 1834), “Малоросійські повісті” Грицька Основ’яненка (1834), твори Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та деяких інших авторів. Цей перелік засвідчує, що “Руській трійці” були добре відомі видані на той час в Росії українські книжки.

Тож і свою працю автори “Русалки Дністрової” вписують у всеукраїнський контекст. “Є то нам, як заранє по довгих тьмавих ночах, як радость на лиці неща­сного, коли лутша надія перемчить крізь серце єго; суть то здорові, повносильні рістки, о которих нам цілою душею дбати, огрівати, плекати і зрощати, доки під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяють величею” (с. IV).

У “Русалці Дністровій”, подібно до “Украинского альманаху” й “Утренней звезды”, під одною обкладинкою були зібрані фольклорні записи й авторські твори, вірші й проза, наукові розвідки й красне письменство, переклади й оригі­нальні твори, художня творчість і літературна критика, тобто все те, що могла витворити фантазія упорядників. У книжці знайшли відбиток усі труднощі, що виникали перед першими авторами, що прагнули писати живою народною мо­вою, в справі творення літератури, адже мова “Русалки Дністрової” перебуває на ще дальшій віддалі від сучасних норм, ніж мова харківських альма­нахів.

Естетична програма “Руської трійці” також цілком суголосна з поглядами пре­дставників Харківської школи романтиків: тут і боротьба за повноцінний літера­турний статус української мови, і пошук арґументації цієї можливості у народній творчості, і практичне здійснення мрії про українську літературу в своїй власній творчості, і навіть утвердження думки про легітимний характер появи нової пи­семності; адже саме так слід розуміти згадку про “добрих владнувателів”.

“Русалка Дністровая” важлива передусім як свідчення єдності українців, роз­ділених австрійсько-російським кордоном, як свідчення спільності духовних процесів національного пробудження й творення нової української літератури, що виявилися як на Сході, так і на Заході України. Але на загальноукраїнських обширах значення “Русалки Дністрової” не є більшим за значення “Украинского альманаху” і “Утренней звезды”, виданих у Харкові.