Розділ вісімнадцятий Репресивні заходи російського уряду проти українського слова й перенесення розвитку української журналістики до Австрії

Історичні умови, що передували Валуєвському циркурярові 1863 року. Зміст цього документа та його наслідки для розвитку української жур­налістики. Історичні передумови Емського указу 1876 року. Зміст указу. Переміщення розвитку української журналістики в Галичину. Стислі висновки

Появі Валуєвського циркуляра, який остаточно законодавчо закріпив забо­рону української журналістики в Росії, передували кілька важливих суспі­льно-політичних чинників.

Першим слід назвати українське відродження, яке розпочалося наприкінці 1850-х років унаслідок загальнополітичного потепління в Росії, пов’язаного з “епохою великих реформ”. Виникнення громад, як протопартійних об’єднань свідомих українців; заснування недільних шкіл для народу з українською мо­вою навчання; активізація творчої діяльності українських письменників і українського книговидавництва; перехід у журналістиці від ненадійних і не­сталих альманахових спроб до справжніх періодичних видань, – усе це стало ознаками того великого процесу, який призвів до бурхливого розвитку наці­ональної самосвідомості, поклав початок перетворенню українського етносу з етног­рафічного матеріалу на свідому своєї гідності й духовної величі історичну націю.

Стаття М. Костомарова “Про викладання малоросійською мовою”, опубліко­вана в п’ятому числі журналу “Основа” в 1862 році в рубриці “Думки півден­норуса”, виявилася максимально актуальною. Вона узагальнювала вже існу­ючий досвід будівництва національної освіти, підсумовувала його перший етап, намічала шляхи дальшого поступального руху. Публіцист пропонував створити для національної освіти міцну методологічну й навчальну базу, по­кінчивши з її стихійним характером. Навчальні книжки українською мовою, яких перед тим не знала Росія, стали цілковитою реальністю. Це викликало жахливий переполох у Росії. Ті російські діячі, які раніше співчували ідеї української освіти (наприклад, у редакції “Московских ведомостей” М. Кат­ков оголосив збирання пожертв для видання українських книжок), раптом усвідомили можливі кінцеві наслідки цього процесу й зайняли протилежні, ворожі щодо українства позиції.

Процес українського відродження загрожував цілісності й неподільності Ро­сії, з погляду імперського мислення він повинен бути негайно зупинений. А відтак, російське громадянство починає схиляти до цього уряд.

У цей час був поданий історичний прецедент могутньої дії відцентрових сил – 11 (23) січня 1863 року в Польщі розпочалося величезне національно-виз­вольне повстання, метою якого була реставрація Польської Речі Посполитої в кордонах 1772 року, тобто до першого розподілу цієї держави, до того часу, коли вона включала в себе й велику кількість українських земель. Повстан­ням були охоплені Царство Польське, Литва, Білорусія, Правобережна Україна. Величезний за територією масив західного й південно-західного краю власне був відірваний від Росії, Польська держава була створена, у Варшаві діяв народний уряд, шляхетську республіку обороняли регулярні й партизанські війська.

Перед Російською імперією постала реальна загроза руйнації чи принаймні прецеденту відторгнення національних окраїн. Вперше за свою імперську іс­торію Росія замість збирання земель постала перед загрозою їх втрати і не прирощення, а скорочення території. Уся військова й дипломатична могут­ність імперії була кинута на придушення повстання. Лише в травні 1864 року Польське повстання було розгромлене Росією за допомогою військ Прусії та Австрії. Одна з найголовніших причин поразки повстання полягала в тому, що воно не було підтримане українським (і білоруським) народом і так і залишилось бунтом шляхетської верхівки. Українське селянство ще дуже до­бре пам’ятало часи польського панування і не спокусилося перспективою відновлення Польської держави, яка ні в національному, ні в соціальному, ні в релігійному плані нічого доброго йому не могла пообіцяти.

Польське повстання було другою причиною репресій російського уряду проти українського руху. Воно засвідчило перед російською громадською думкою, якою могутньою силою володіє будь-який національно-визвольний рух і яку страшну загрозу для імперії становить пробудження національної свідомості в мільйонних масах українського народу.

Особливо лютували слов’янофіли, активно використовуючи для боротьби свою друковану трибуну – газету “Московские ведомости”. На чолі слов’янофільства в цей час стояв російський журналіст і громадський діяч Михайло Никифорович Катков (1818 – 1887). Його ім’я стало одіозним у Ро­сії 1860 – 1880-х років, символом реакції, мракобісся, великодержавного шо­вінізму. У 1850 – 1855 і в 1863 – 1887 роках він редагував газету “Московские ведомости”, яка набула під його керівництвом урядового, дер­жавозахисного характеру, а також у 1856 – 1887 роках – журнал “Русский ве­стник”. Зі сторінок цих видань він і розпочав невтомну боротьбу проти українського національного відродження.

М. Костомаров так згадував в “Автобіографії” літо 1863 року: “Тоді ж підня­лась у “Московских ведомостях” буря проти українського літературного руху, яка торкнулася мене тим більше, що в цій газеті ім’я моє було вистав­лене на глум, як одного із злочинних укладачів задумів, котрі, на думку про­тивників, загрожували небезпекою державному ладові. Пішли в хід слова: сепаратизм і українофільство. Інсинуації давалися переважно з Києва. Я ба­чив ясно, що панове, які толкували про сепаратизм і намагалися сполучити українофільство з польським заколотом, самі того не знали, що повторювали вихватки поляків, яким літературний український рух стояв кісткою в горлі, оскільки він більш за все служив спростуванню польських теорій про те, що Південна Русь – законна власність Польщі, а українська мова є не більш як наріччя польської мови. Думка ця була виражена особливо рельєфно у фран­цузькому творі Владислава Міцкевича, сина знаменитого польського поета Адама, і розгулювала в російських газетах майже в тих самих виразах, у яких виклав її первісно польський патріот, з тією лише різницею, що в наших га­зетах застосовувалось до Росії те, що поляки застосовували до Польщі”¹.

Крім неофіційного шляху – полеміки з опонентами в пресі, яка доходила ча­сто й до використання жанру публічного доносу, – був використаний і офі­ційний шлях безпосередніх доносів на українофілів до політичної поліції. Для Росії це був типовий шлях боротьби з політичними опонентами чи еко­номічними конкурентами. Так, у 1827 році при спробі М. Полєвого реоргані­зувати на нових засадах видання свого журналу “Московский телеграф” і за­початкувати при ньому політичну газету самому шефові жандармів графу О. Х. Бенкендорфу за п’ять днів було подано три великі анонімні листи з до­казами політичної неблагонадійності редактора популярного часопису і шкі­дливості вміщуваних на його сторінках матеріалів. Позитивне рішення про дозвіл М. Полєвому видавати газету, до якого схилявся міністр освіти, було відхилене на вимогу політичної поліції. Аналіз анонімних доносів привів досліднників історії російської журналістики до висновків, що їхнім автором був не хто інший, як відомий письменник і журналіст Ф. В. Булгарін, який видавав тоді єдину в Росії політичну газету “Северная пчела”. У задумі М. Полєвого він побачив загрозу скорочення тиражу свого видання і за допомо­гою прямого анонімного доносу руками уряду усунув конкурента з газетного ринку¹. Тож чи варто дивуватися, що й у 1863 році російськими журналіс­тами був використаний випробуваний спосіб боротьби: міністру внутрішніх справ Росії П. О. Валуєву була подана спеціальна записка, покликана безпо­середньо звернути його увагу на небезпеку для імперії українського літера­турного руху.

У статті “Українофільство” (першодрук у журналі “Русская старина”, 1881, № 2, с. 319 – 332) М. Костомаров рясно цитує цей документ. Його автор ніби погоджувався, що абсурдно забороняти книгу не за зміст, а за мову. “Але об­ставини, – провадив він далі, – можуть іноді спонукати до виключення з цього загального правила. На уряді лежить відповідальність за спокій і ціліс­ність вітчизни, і тому він цілком позитивно зобов’язаний проти всякого явища – якого б роду воно не було, – що загрожує спокою й цілісності, вжи­вати всі необхідні заходи. Якщо ж буде доведено, що якась мова або наріччя (як у нашому випадку українське) з простого засобу для вираження думки обертають у знаряддя політичних цілей і роблять умовним знаком шкідли­вого напрямку, то уряду залишається зважити: чи є, крім цензурної заборони, якісь інші надійні, достатні, і причому більш зручні, засоби для відвернення зла, і тільки тоді, якщо їх немає, вдатися до заборони”². На думку автора до­носу, навколо української книжки і слова склалася саме така виключна ситу­ація, коли лише абсурдна заборона цілої літератури лише за її мову повинна бути вжита для боротьби із “шкідливим напрямком”.

Лише через багато років було назване ім’я донощика, відоме, безумовно, й М. Костомарову, але не розкрите ним у статті “Українофільство” з етичних міркувань – автор “Записки” був ще живий. Та в 1905 році в журналі “Русское богатство” (№ 1, с. 64 – 104) Сергій Єфремов опублікував статтю “Поза законом: до історії цензури в Росії”, присвячену становищу української літератури в цій державі. Виклавши коротко історію Валуєвського цирку­ляра, він зазначає, що за ним “ясно видна грізна фігура Каткова”³.

Обурений кампанією проти нього в пресі, М. Костомаров написав велике спростування на звинувачення “Московских ведомостей”, але опублікувати його не зміг – воно не було пропущене цензурою.

“Тоді я звернувся особисто до міністра внутрішніх справ Валуєва, – читаємо в “Автобіографії”, – який призначив мені побачення на своїй дачі на Апте­карському острові і повідомив мені, що хоча думка про написання популяр­них творів по-українськи з метою поширення в народі корисних знань не лише не злочинна, але й похвальна, однак у теперішній час уряд за своїми міркуваннями вважає потрібним призупинити її, щоб не дати підстав злона­міреним людям скористатися для інших цілей і під виглядом дозволеного поширення в народі науково-популярних книг не дати їм можливості поши­рювати злочинні підбурювання до заколотів і безпорядків. Услід за тим я до­відався, що відбулася заборона друкування по-українськи книжок, що мають навчальне значення”¹.

18 липня 1863 року з’явилося за № 364 “по Височайшому повелінню” “таємно” розпорядження міністра внутрішніх справ міністру народної освіти “Про книги, що видаються для народу малоросійським наріччям”. Воно увійшло в історію під назвою “Валуєвський циркуляр (обіжник)”. Його зміст може бути зведений до таких трьох головних положень:

1) Уже давно в пресі йдуть дискусії про можливість існування самостійної української (в оригіналі “малороссийской”. – І. М.) літератури. Останнім часом це питання різко політизувалося. Раніше твори українською мовою були зорієнтовані на освічені верстви Південної Русі, але тепер призначаються для “маси неосвіченої”. Під виглядом поширення освіти ці твори переслідують злочинні політичні за­думи (сепаратизм);

2. У С.-Петербурзі вже збираються пожертви на видання дешевих книжок українською мовою. Цензура відчуває утруднення, адже в усіх без винятку навчальних закладах Росії до використання українська мова не допущена, а питання про її використання для цього викликає обурення в самих малоросів, ба­гато з яких “цілком слушно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може і що наріччя їхнє, використовуване простолюдом, є та ж сама російська мова, тільки попсо­вана впливом на неї Польщі”. Це заявлялося цілком серйозно як поважна наукова істина. Отже, формула цього пункту така: україн­ської мови насправді не існує; її вигадали поляки для реалізації своїх політичних цілей; більша ча­стина українських творів надходить від поляків і служить реалізації їхніх політичних задумів;

3) По цензурному відомству віддавався такий наказ:

• друкувати українською мовою тільки твори художньої літератури;

• заборонити пропускання книжок українською мовою

а) духовного змісту,

б) навчальних,

в) призначених для початкового читання народу.

Дане розпорядження віддавалося як тимчасове, як таке, що має діяти до оста­точного розв’язання в законодавчому порядку питання про навчання грамоті на місцевих наріччях. Але це питання в Росії так ніколи й не розглядалося, а відтак дія тимчасового локального розпорядження нічим не була обмежена, а його наслідки були фатальними для української журналістики й літератури. У цілому вони можуть бути зведені до такого:

1) Це був сигнал для цензури полювати на будь-яку українську книжку. Навіть твори художньої літера­тури, нібито дозволені до друку Валуєвським циркуляром, опинилися під прискіпливою увагою конт­рольних органів. Унаслідок чого одна з десяти художніх книжок дозволялася до друку, як правило, найгірша, здатна швидше скомпрометувати, а не піднести престиж української літератури. Вихід у світ українських книжок катострофічно скоротився. Так, у 1866 році їх не було видано жодної. М. Ко­стомаров у статті “Малорусская литература”, що була опублікована в 1871 році як передмова до українського розділу антології М. Гербеля “Поезія слов’ян: Збірник кращих поетичних творів слов’янських народів у перекладах російських письменників”, описавши успіхи українського слова на початку 1860-х років і його урядову заборону, далі категорично додає: “То було в 1863 році; з тих пір українська література припинила існувати в Росії”¹.

2) Після Валуєвського циркуляра під забороною опинилася українська журналістика в Росії. Найкращий коментар цього наслідку зустрічаємо в згаданій статті С. Єфремова “Поза законом: до исторії цензури в Росії”. Щоправда, критик наводить ці міркування і спостереження після викладу Емського указу 1876 року, але первісна ситуація була закладена саме Валуєвським обіжником, тому думки С. Єфре­мова варто навести саме тут.

Серед наслідків репресивних заходів царизму проти українського слова, пе­реконливо доводить критик, “перше місце за своїм тягарем посідає цілковита заборона будь-яких періодичних органів і видань українською мовою”².

Він пропонував “своїм російським товаришам” такий розумовий експери­мент: уявіть собі, що на всьому величезному просторі Росії зникли не лише байки Крилова, твори Пушкіна й Гоголя, Шекспіра й Шіллера, але й усі ро­сійські газети й журнали, усі періодичні видання, включаючи навіть “Московские ведомости”. Ні, підсумовував С. Єфремов, такої картини навіть розвинена уява російського інтеліґента допустити не може. “Без періодичних видань, без газет ми не спроможні уявити собі скільки-небудь культурного суспільства,– підкреслював критик. – (…) Словом, зникнення періодики в уяві російського та й усякого іншого письменника й читача було б рівним приблизно тому, якби час раптом припинив би свою течію, тобто зовсім не­можливим. Але, – вів далі С. Єфремов, – для українців неможливе виявилося не тільки можливим, але й складає цілком звичайне явище. Жодного періо­дичного органу, незважаючи на всі прохання й клопотання, до сих пір не вда­лося отримати; мало того – не дозволяються навіть слабкі натяки на періоди­чні видання”¹.

Під слабкими натяками на періодичність С. Єфремов має на увазі, наприклад, видання книжкової серії або кількатомової поетичної антології. Не дозволяє­ться будь-що, що може викликати читацькі очікування, організувати публіку навколо українського друкованого слова. Така ситуація існує вже на поча­тку ХХ століття.

Замість відміни тимчасового Валуєвського циркуляру українство в Росії до­чекалося від царського уряду вже постійної заборони українського слова. 30 травня 1876 року російським імператором Олександром ІІ Визволителем у німецькому місті Емсі був підписаний документ, який ще далі посилив ре­пресії проти української духовної культури і ввійшов в історію під назвою “Емського указу”.

Як і у випадку з Валуєвським циркуляром, підписанню Емського указу пре­дувало пожвавлення українського культурного руху, центр якого перемісти­вся з С.-Петербурґа в Київ. У 1869 – 1870 роках була здійснена знаменита ет­нографічна експедиція Павла Чубинського, матеріали якої оброблялись і друкувались кілька наступних років. 1872 року в Києві було відкрите Пів­денно-західне відділення Імператорського російського географічного товари­ства, яке розгорнуло систематичні дослідження краю і стало праобразом української академії наук. У Києві того часу в “Громаді”, що нараховувала коло ста членів, зосередилися видатні наукові сили: В. Антонович, М. Дра­гоманов, І. Білик, П. Житецький, К. Михальчук, О. Русов, П. Чубинський, Б. Кістяківський та ін. Поруч з ними працювали митці: М. Лисенко, М. Стари­цький, І. Нечуй-Левицький, через брата з київськими громадівцями був зв’язаний і Панас Мирний. Цей колектив на цілком законних засадах розгор­нув дослідження з історії літератури й мови, фольклористики, етнографії, відбувалися цілком легальні зібрання, на яких обговорювалися наслідки нау­кової праці, читалися літературні твори, знову пробивала собі дорогу україн­ська книга.

От у цей момент по українському відродженню знову було завдано нищів­ного удару. Як і в 1863 році, не обійшлося без ганебного доносу до політич­ної поліції. На цей раз його автором виступив Михайло Юзефович (1802 – 1889), відомий ініціатор слідства в справі Кирило-Мефодіївського братства в 1847 році, українофоб і великоросійський шовініст. Не дивно, зрештою, що така людина на теренах Києва займала високі урядові посади: він працював куратором Київської шкільної округи (1846 – 1858) , головою Київської архе­ографічної комісії (1857 – 1889). Це зобов’язувало його бути в курсі всіх культурних справ. Він і виступив ініціатором антиукраїнського указу 1876 року, тому його іноді ще називають “законом Юзефовича”.

За доносом М. Юзефовича в Петербурзі була скликана надзвичайна комісія “для пресечения украинофильской деятельности” за участю міністра внутрі­шніх справ, міністра народної освіти, оберпрокурора Синоду, головного на­чальника ІІІ відділу і самого М. Юзефовича. На підставі записки М. Юзефо­вича, тобто самого доносу, ця комісія підготувала Емський указ.

Це був дуже конкретний документ, який містив лише розпорядчу частину, аргументаційної преамбули, як-от у Валуєвському циркулярі, в ньому не було. Уряд Росії вже вважав зайвим теоретично обґрунтовувати придушення українського слова відсутністю української мови чи інтригами поляків. У те­ксті указу містилася лише сама постанова, стисла й афористична; тому її до­цільно навести цілком. Отже, Емський указ оголошував:

“1. Не допускати ввезення в межі імперії без особливого дозволу головного управління в справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються україн­ським наріччям.

2. Друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів тим же наріччям заборонити, за ви­нятком лише:

а) історичних документів і пам’яток і

б) творів красного письменства,

але з тим, щоб при друкуванні історичних пам’яток безумовно утримувався правопис першоджерел; у творах же красного письменства не було допущено ніяких відступів від загальноприйнятого росій­ського напрямку і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше, як пі­сля розгляду в головному управлінні в справах друку, – і

3. Заборонити різні сценічні вистави і читання українською мовою, а також друкування нею ж тексту до музичних нот”¹.

Проаналізуємо коротко зміст Емського указу. Другий його пункт, власне, ду­блював Валуєвський циркуляр, дозволяв до друку твори худождньої літера­тури і передбачав можливість друкування історичних пам’яток. На відміну від Валуєвського циркуляру, який надавав можливість місцевим цензурним комітетам дозволяти до друку українські книжки, Емський указ визнавав це право лише за головним управлінням у справах друку, тобто столичною цен­зурою. За цим законом роман Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, завершений наприкінці 1875 року і тоді ж схвалений до друку київським цензором, так і не зміг бути опублікованим у Росії. Поява Емського указу зробила дозвіл київської цензури враз недійсним, а пройти петербурзьку цензуру авторам навіть не уявлялося можливим. Тому рукопис роману помандрував за кордон, у вільну українську друкарню М. Драгома­нова.

Перший пункт Емського указу знищував комунікаційний канал підросійсь­ких українців з Галичиною та іншими зарубіжними центрами української культури. На цей час уже склався цілком позитивний досвід співпраці укра­їнських діячів з Росії з їхніми закордонними братами, внаслідок розвитку на­родовського руху й народовської журналістики вироблялося й усталювалося уявлення про всеукраїнську етнічну й культурну єдність. Галичина перетво­рилася (в значній мірі зусиллями російського уряду) на столицю українсь­кої журналістики й літератури. Там видавалися українські газети й журнали, друкувалися книжки, в тому числі й авторів з підросійської України. Тому в Емському указі і з’являвився пункт про заборну ввозити українську друко­вану продукцію із-за кордону в Росію, що поширювався й на передплату пері­одичних видань.

Третім пунктом указу знищувався іще не народжений український театр, українське слово взагалі виносилося за межі публічного вжитку. Згідно з цим пунктом, воно не могло звучати в університетських аудиторіях, буди викори­стане для виголошення доповідей на наукових конференціях чи виступів на урочистих зборах з нагоди ювілеїв українських же письменників. За ілюстра­цію здійснення російськими урядовцями цього пункту може правити забо­рона вже в 1903 році виголошувати промови українською мовою на відкритті пам’ятника І. Котляревсь-кому в Полтаві.

“Закон Юзефовича”, таким чином, наклав на українське слово в Росії такі жахливі кайдани, у яких воно заледве чи могло животіти. Задум російського уряду був цілком очевидним: призвести до цілковитої духовної непритомно­сті великий слов’янський народ, асимілювати його з росіянами і за рахунок його примножити могутність імперії і використати поросійщених українців для обрусіння більш етнічно віддалених національних окраїн.

До Емського указу наступний російський імператор Олександр ІІІ 8 жовтня 1881 року вніс незначні доповнення, які робили умови існування українсь­кого слова взагалі нестерпними, виносили його поза рамки виживання. Ще раніше, на початку ХУІІІ століття, українська мова була заборонена до вжи­вання при богослужінні в православній церкві, нею також не дозволялося чи­тати проповіді¹. Історія не засвідчила фактів протесту проти дискримінацій­них дій російського уряду, спрямованих на придушення українського слова, російських письменників, митців чи політичних діячів.

Від часу припинення “Основи” усі спроби українців мати своє періодичне видання українською мовою визнавалися в Росії “не подлежащими удовлет­ворению”. До 1905 року на теренах величезної Російської імперії, де прожи­ває основна маса українців, не існувало жодного українського періодичного видання. Лишалася тільки можливість для проукраїнськи налаштованих ро­сійських журналів і газет, як-от: “Киевский телеграф”, “Киевская старина”, чи видання знову ж таки альманахової журналістики (“Степ”, “Складка” тощо) українською мовою.

Збереження в цих умовах українцями своєї мови й національної тотожності, їхня здібність у ХХ столітті до боротьби за свою державну незалежність, яка завершилася в 1991 році створенням Української держави мусить розгляда­тися як історичне чудо, тобто подія, пояснити яку звичайними причиново-на­слідковими зв’язками проблематично.

В умовах тотальної заборони українського слова, крізь “ніч бездержавності”² український народ проніс непереможне прагнення залишитися самим собою. У 1882 році в Росії виникає український театр, тривалий час пересувний, без­притульний. Але він сконденсував у собі мистецьку енерґію українського на­роду, відіграв роль каталізатора національного пробудження. Репресивні за­ходи російського уряду не припинили українського книговидання, розвитку української літератури. Національне духовне життя невпинно шукало спосо­бів реалізації.

Показові з цього погляду свідчення, наведені М. В. Лисенком у листі до Б. С. Познанського від 19 лютого 1887 року. “Мав наш чоловік розмову з цензором в Глав[ном] упра[влении] по дел[ам] печати, і той казав в припадку жорсто­кої щирості, що в той, каже, час, коли ми порішили з українським письменст­вом цілком покінчити, ми, каже, завалені масою творів на українській мові і наукових, і літературних, й драматичних, і навіть учебників. Де настирли­вість якась уперта береться у їх, коли ми однаково чекаємо на заборону?”¹ Та вжити нових заходів до заборони українського слова російський уряд не на­важився. Витіснивши українську мову з офіційного життя, поставивши її “поза законом”, як влучно висловився С. Єфремов, російські державники га­дали, що покінчили з нею остаточно. Але українська мова виявилася незни­щенною, засвідчила унікальну здібність до виживання. Провівши майже пів­століття практично “в підпіллі”, вона дожила до того часу, коли була леґалі­зована. “Революція 1905 р. змела укази 1876 і 1881 рр., – відзначає з цього приводу Юрій Шевельов. – Однак, вельми показово, що вони ніколи не були скасовані офіційно і, з чисто правничого погляду, могли бути застосовані й пізніше”².

Але ці процеси виходять далеко за межі першого періоду історії української журналістики, якому привсячено дану книжку, і стануть передметом висвіт­лення у наступних частинах цього дослідження. У межах поставлених за­вдань нам необхідно вказати на ті причини, які призвели до переміщення центру розвитку української журналістики в Галичину й до початку нового періоду її історії, який умовно можна назвати “Австрійсько-українським”.

Перший же, Російсько-український, період, крім зазначених принагідно його рис, характеризується такими провідними ознаками:

1) Українська журналістика в цей час проходить період становлення, яке може бути вербалізоване у формулі: від журналістики в Україні до української журналістики. Хронологічно цей етап має виразні чотири складові:

а) львівська журналістика кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть французькою, німецькою й польською мовами, що лише територіально (але не інформаційно) нележить Україні;

б) харківська журналістика 1810 – 1820-х років, що створюється російською мовою, але з окремими вкрапленнями українських творів;

в) альманахова журіналістика 1830 – 1840-х років, що пройшла шлях від універсальності до галузевої (літературної) спеціалізації, від переважно російських до власне українських за мовою й духом видань;

г) журналістика кінця 1850 – початку 1860-х років як синтез розмаїтих пошуків попередніх періодів і взірець поєд­нання публіцистичної активності й гостроти, наукової глибини й досконалості, художньої доверше­ності та активного використання української мови в журнальній практиці.

2) Українська журналістика в системі суспільної свідомості розглядалася як важливе (а, може, й голо­вне) завдання в духовній праці національної інтеліґенції, тут працювали найвидатніші українські діячі літератури й науки, неможливо назвати якогось автора, який би в той чи інший спосіб не взяв участь у реалізації певних журнальних проектів;

3) Українська журналістика з’являється не скільки з інформаційних, скільки з літературних потреб українського громадянства, яке вбачало в літературі спосіб виховання національної свідомості в позбавленому державності народі, покладало на літературу націобудівну функцію. Звідси велика кількість в даному періоді літературних альманахів та журналів і зовсім незначна кількість власне ініформаційних видань. До того ж видаються вони іншими мовами. Це вказує на слабкорозвиненість українського суспільства, відсутність у ньому читацьких інтересів до україномовної інформації за наявності можливості задовольняти інформаційні потреби іншими мовами.

4) Як тільки з’явився журнал “Основа”, який втілив мрії українських діячів мати свій часопис і водночас засвідчив можливості свідомого українства створити співмірне із досягненнями доби періодичне ви­дання, що стало в обороні українства перед громадською думкою Росії, розвиток української журна­лістики було штучно зупинено репресивними заходами російського уряду; цей крок унеможливив дальший розвиток української журналістики в Російській державі; центром її творення стає Австрія.