Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
І.Л. МИХАЙЛИН - ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИК...doc
Скачиваний:
34
Добавлен:
13.08.2019
Размер:
4.89 Mб
Скачать

Розділ шістнадцятий Наукові, публіцистичні та літературно-критичні матеріали “Основи”

Історичні праці М. Костомарова “Думки про федеративне начало в дав­ній Русі”, “Риси до характеристики народної південноруської історії”, “Дві руські народності”, “Гетьманство Виговського”, “Іудеям”. Т. Шев­ченко в оцінках М. Костомарова у “Спогаді про двох малярів”. Полемі­чні твори М. Костомарова. Стаття М. Костомарова “Про викладання південноруською мовою”, її суспільний резонанс та практичні наслідки. Публіцистична праця П. Куліша “Листи з хутора”: її головні ідеї та пое­тика. Історико-літературне дослідження П. Куліша “Огляд української словесності”. Програма розвитку української літературної критики в статті П. Куліша “Характер і завдання української критики”. Головні ідеї статті П. Куліша “Простонародність в українській словесності”. П. Куліш-рецензет “Основи”. Стаття В. Антоновича “Моя сповідь”. Причини припинення видання журналу та значення “Основи” в історії української журналістики

Як уже мовилося, другу рівнозначну частину журналу (поруч з художньою літературою) складали наукові розвідки, публіцистика та літературна кри­тика. Серед наукової частини журналу, безумовно, лідерство захопили істо­ричні праці.Головними їх авторами були М. Кос-томаров і П. Куліш. Лідером, зрозуміло, виглядав М. Костомаров, який саме в цей час займав кафедру ро­сійської історії С.-Петербурзького університету.

Головна властивість історичних праць М. Костомарова, опублікованих в “Основі”, – їхня історіософічність. Це не просто виклад давноминулих подій, а спроба за допомогою цього викладу пояснити складний, почасти незбаг­ненний механізм формування національного характеру українського народу, руху його історії, відкрити приховані важелі цього руху.

З першого ж номера 1861 року М. Костомаров захопив читачів великою працею “Думки про федеративне начало в давній Русі”, у якій доводив, що Київська Русь не являла собою етнічно монолітну державу, а вже тоді скла­дала федерацію відомих з літописів племен, які й були підставою і головною причиною утворення українців, білорусів і росіян. Не вдаючись до аналізу деталей концепції М. Костомарова, відзначимо, що в цілому вона була нова­торською і навіть революційною в історичній науці, вона об’єктивно проти­стояла офіційній догмі імперської Росії (як царського, так і радянського зразка), згідно з якою давня Русь нібито була заселена якоюсь міфічною “давньоруською народністю”, з якої лише після татаро-монгольської навали постали український, білоруський та російський народи. За М. Костомаровим, виходило все навпаки: ці народи утворилися лише тому, що вже в Київській Україні існували поляни, деревляни, сіверяни, кривичі, в’ятичі тощо.

З другого боку, М. Костомаров не абсолютизував відмінності між племе­нами давньої Русі, підкреслюючи, що вони не були такими значними, аби ці племена не відчували своєї спільноти перед лицем більш віддалених слов’янських народів: поляків, сербів, болгар, – чи взагалі чужих слов’янському світові етносів: німців, половців, татар. Розмаїття і єдність ба­чив М. Костомаров у давньоруському просторі, розбудовуючи на цій основі своє бачення й міжнаціональних стосунків у сучасній Росії.

У цьому відношенні програмовою слід вважати працю М. Костомарова “Дві руські народності” (1861, № 3). І хоч писалася вона російською мо­вою, а однією з найважливіших думок, що проголошувалася в ній, була ду­мка про двоєдність руського світу, який, за М. Костомаровим, складався з рівновеликих частин: велико- і малоросів, – написана ця праця була все ж з позицій українства. І якщо в радянській ідеологічній системі М. Костомарову було відведене місце ні багато – ні мало “українського буржуазного націоналіста”, то саме за цю працю, у якій він з великою науковою точністю, майже математично довів існування окремого українського й російського психофізичних типів. Різниця в одязі, звичаях, мові виглядали як похідні від головної причини – існування писхофізичної сталості цілого народу, який виглядав як індивід у співстав­ленні з сусіднім, але цілковито відмінним етносом.

Ця праця стоврювалася в тій атмосфері, коли офіційна Росія намагалася утвердити погляд, згідно з яким український народ ніби й не існував, а насе­лення півдня Росії розглядалося як варіант російського народу, попсований польським впливом. Мовляв, генетична єдність, яка існувала в добу Київсь­кої Русі, затьмарилася внаслідок тривалого перебування південного краю в складі інших держав (Литви, Польщі); тепер українцям треба тільки прига­дати, що вони не українці, а малороси, скинути з себе нашарування польсь­ких впливів і стати тим, чим вони є насправді: маленькими росіянами. З праці М. Костомарова виходило інше: українці й росіяни за типом національного характеру виглядали такими відмінними, що не лишалося сумнівів у тому, що це два різних народи. До того ж автор розпочав свій нарис з викладу географічних та давніх історичних обставин формування росіян і українців, обґрунтувавши цілком об’єктивний характер їх існування.

Статтю “Дві руські народності” Дмитро Чижевський, автор фундаментального дослідження “Нариси з історії філософії на Україні” (1930), вважав “суто філософським твором”. Він же найбільш вичерпно, але разом з тим і стисло виклав її основні положення. Предметом праці М. Костомарова є “характерологія українського та великоруського племен”. Психологічне розходження датується науковцем ХІІ століттям, до цього часу говорити про існування росіян як окремого народу неможливо. Російська психологія здається дослідникові “ухилом”, відходом від староукраїнського її типу.

“Ця великоруська психологія є послідовний практицизм, який, щоправда, іноді на зовнішність перекидається в містицизм, – викладає Д. Чижевський позицію М. Костомарова і далі перелічує головні розбіжності, помічені видатним істориком ХІХ століття: – Є кілька основних рис, що розріжняють українців та великоросів: 1) “повне панування загальности (Бог і цар) над особистістю” у великоросів; 2) із панування загального над частинами виводить Костомарів і велирокуську “нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорду думку про себе”, – на Україні “звикли з незапам’ятних часів чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншим обличчям і з іншими звичаями”, на Україні панував “дух терпимости”, неприязнь до інших народів (“ще сильніша ніж у великороса”) вибухала “лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі”; 3) великороси “нарід матеріялістичний”, тому він здібний до дійсного духовного підйому, лише цілком відірвавшись від звичайного, тому і народня поезія великороса або забавка або “порив до необ’ятного”, – у українців основна риса фантазія, що одухотворяє весь світ, українська народня поезія “уносить душу в світ фантазії і огріває серце неземним, нетутешнім вогнем”; 4) з цим зв’язане і те, що “великорос мало любить природу”, селяне не плекають квітів, “великорос має якусь ненависть до рослин”, має “холодність до краси природи”, – українець любить природу, тому “українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її, робить учасницею радости і горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг – усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом, то участи, то надії, то осуду”; 5) так само матеріальна і духовна любов до жінки у великоросів і українців; 6) в релігії увагу і інтерес великороса звертає зовнішність, форма, “буква”, – у українців “неможливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви”, у них “міцне почуття всеприсутности Божої, душевна побожність, внутрішня розмова з Богом, таємне розумування про Божий промисел, – сердечний порив до духовного, незнаного таємничого і радісного світу”, обряди, формули не цікавлять українця так, як зміст, обряди виконуються за приписами церкви та традицією, а спекуляції над ними немає; 7) в суспільнім життю у великоросів “стремління до тісного сполучення частин, знищення особистих побудів під владою загальних, нерушима законність загальної волі, – єдність родинного життя і придавлення особистої волі ідеєю “міра”, і славянофільство і соціялізм великоросів пересякнені тим самим духом, – “для українця немає нічого тяжчого та неприємнішого, ніж такий порядок”, у великоросів панує загальність, у українців – особиста свобода, у великоросів силоміцні політичні єднання (монархія), у українців – добровільні союзи (федерація)”1(підкреслення Д. Чижевського. – І. М.).

В усіх співставлюваних галузях М. Костомаров поба­чив такі істотні й значні відмінності, що сумнівів не залишалося: українці й росіяни – то два цілком відмінні, різні народи, які сформувалися у глибоку давнину й практично ніколи не мали ні спільної історичної долі, ні спільного генетичного періоду розвитку. Праця “Дві руські народності” сприяла становленню української національної самосвідомості, формуванню уявлень про окремішність українського народу, а відтак і потребу для нього самостійно розв’язувати питання організації свого національного життя. З цієї концепції згодом, у далекій перспективі, виросла ідея українсь­кої державності, хоча сам М. Костомаров не тільки до неї не доходив, але був противником її. Він був федералістом, сподівався на демократичне розв’язання національного питання в самій Росії, а свою концепцію розгля­дав як обґрунтування необхідності такого демократичного розв’язання, за­провадження федеративного усторою Російської держави. Цю ж мету мав на увазі науковець і в праці “Думки про федеративне начало в давній Русі”. Але історія довела утопічність його сподівань: імперія не може бути демократич­ною.

Третя велика праця М. Костомарова, опублікована в “Основі” – “Риси на­родної південноруської історії” (1861, № 3; 1862, № 6), – являла собою викла­дену за нашими стародавніми літиписами історію України Київського пері­оду. Але аспект висвітлення обраний новаторський: це історія не князівських дворів, а народних рухів, глибоко споріднена з іншими “основ’янськими” працями М. Костомарова, спрямованими на опис українського національного характеру і узалежненого від нього історичного розвитку народу.

Відзначимо на самому початку, що такі поняття, як “южнорусский”, “малорусский”, “малороссийский”, очевидно, сьогодні слід перекладати сло­вом “український”. Нагадаємо, що й сам часопис “Основа” мав таку кваліфі­кацію: “Південно-руський літературно-науковий вісник”. Цілком зрозуміло, що у відповідності з напрямком журналу й М. Костомаров пише історію пів­денноруського, тобто українського, краю. Отже, більш правильний варіант перекладу назви праці М. Костомарова має звучати так: “Риси народної української історії”. Це теж одне з програмових досліджень М. Костомарова, що ввібрало в себе головні риси його історіософських поглядів.

Найважливіший елемент цієї концепції – розуміння історії як наслідку реа­лізації державотворчих нахилів народу. Звідси заголовок праці, який вражав сучасників своєю парадоксальністю. М. Костомаров виявив тут усі властиво­сті свого письменницького стилю й наукового методу, його текст читається як історичний роман. Автор виявив блискучі здібності до прочитання літопи­сів, беручи до уваги не тільки те, що написане, але й те, що лишилося між рядками, будучи добре зрозумілим сучасникам і не потребуючи, на їх думку, ні коментаря, ні пояснень літописця.

Праця складається з трьох частин. Перша охиплює час від леґендарної да­внини до держави Ярослава Мудрого, яка розглядається як найвищий вияв державотворення в часи Київської Русі. Другий розділ присвячений періо­дові міжусобиць і удільної роз’єднаності давньоукраїн-ських земель. Третій – історії західноукраїнських територій після захоплення Київської держави монголо-татарами.

Через усю працю проходила ідея панування вічового первня в нашій давній історії: той чи інший князь здобував можливість утвердитися на пре­столі тільки тому, що його кандидатуру схвалювали народні збори. Вони ж могли усунути небажану особу. І в міжусобицях і в самодержавну епоху то­ржествував принцип індивідуалізму як основа національного характеру украї­нців. Під пером М. Костомарова південноруська історія поставала як узалеж­нена не від князівської сваволі, а від провідних засад національного харак­теру народу.

Багато місця приділив дослідник описові багатств і щедрот Київської зе­млі. Кілька разів у Києві з’являлися поляки, але їхній намір запанувати тут цілковито провалився. “У характері киян було щось м’яке, розкішне, сиба­ритське, – писав історик. – Не далі як через двадцять років після хрещення Болеслав, що прийшов на допомогу Святополку, і сам утратив свою царст­венно-переможну міцність, і військо своє розбестив і знесилив. Київські жінки славились любострастям. Багатство, розкіш і веселе життя приманю­вали всякого, хто тільки міг поселитися між киянами. Через піввіку після пригоди з Болеславом Хоробрим точно те ж саме сталося з онуком його, Бо­леславом Сміливим: тут поляки забули своїх жон у Польщі, і свої двори і го­сподарства”.

З праці М. Костомарова випливали вижливі висновки: 1) його південноруси були українцями, принаймні – протоукраїнцями, їх національний характер відповідав тому взірцю, що був змальований у статті “Дві руські народності”; 2) був відкритий механізм становлення національного характеру: він походив від особливостей географії, землі, яку заселяв даний народ; 3) історія півден­норуського краю виявлялася реалізацією українського національного харак­теру, прихід варязького княжого дому лише на короткий час уповільнив його дію, але через кілька поколінь варяги зукраїнщилися, і знову були приведені в дію відцентрові сили, заґрунтовані на засаді індивідуалізму; 4) голов­ною особливістю Київської землі, що сформувала костомарівських південно­росів, були природні багатства, родючість ґрунтів даного краю, це породжу­вало добродушність і терпимість, індивідуалізм і волелюбність, яскраво ви­явлені в характері українців як у давню, так і в нову добу. Праця М. Косто­марова “Риси народної південноруської історії” стала окрасою журналу, роз­глядалася в ньому як програмова, як така, що формує його ідеологічне об­личчя.

Четверта праця М. Костомарова в Основі – “Гетьманство Виговського” (1861, №№ 6 – 7) – являла собою цікаву історичну епопею з початкових років Руїни. Образ бунтівного гетьмана, що першим наважився здійснити заповіт Богдана Хмельницького й повстати проти Москви, був змальовиний сокови­тими романтичними барвами. Порушення Москвою Переяславського дого­вору, Березневих статей породили в середовищі української козачої стар­шини потяг тікати від ганебного союзу з північною сусідкою. Але здійснення цього наміру відразу наштовхнулося на непереборні труднощі: не маючи са­мостійних державотворчих традицій, Україна стала ареною реалізації загарб­ницьких ідей своїх могутніх сусідів. Блискуча військова перемога Виговсь­кого під Конотопом, у якій він розбив російське військо, не дала бажаних по­літичних наслідків. Українська військова еліта виявилася на роздоріжжі, роз’єднана й деморалізована множинністю вибору засвідчила свою неспро­можність в екстремальних умовах протистояти потужній експансії Москов­ського царства, яке в приєднанні й утриманні України побачило шлях до ім­перського майбутнього й вирішило будь-що-будь не випустити її з свого політичного простору.

Історичні праці М. Костомарова стали вагомим здобутком журналу “Основа”. За різного тематичного спрямування вони були об’єднані спільною історіософською концепцією: утвердити самобутність українського народу, показати його відмінність від російського етносу, засвідчити цю відмінність у глибинах нашої давньої історії, показати захист своєї національної сво­боди в добу козацтва. Це був той комплекс ідей, який об’єктивно, попри ав­торську волю, торував шлях до вироблення уявлень про необхідність для України самостійного політичного життя і в кінцевиму підсумку, у наступ­них поколіннях привів до формулювання ідеї самостійної Української дер­жави й наполегливої боротьби за її здобуття й утримання. Тому “основ’янські” праці М. Костомарова мали й мають непроминуще значення, вони фор­мували в читача уявлення про українську самостійність, переконували його в цьому науковими арґументами. Автор сам розумів їхню значимість і завжди включав розглянуті праці в перші томи зібрання своїх творів, що виходили кілька разів під назвою “Історичні монографії та дослідження”.

Виступив М. Костомаров в “Основі” і як літературний критик, опублікува­вши працю “Спогад про двох малярів” (1861, № 4). Це мало не перший мему­арний твір про Т. Шевченка, датований “14 квітня 1861 р.”, тобто написаний невдовзі після смерті великого поета. Проте дана стаття цінна не лише тим, що автор описує в ній окремі епізоди з життя Кобзаря, але й тими блискучими дефіні­ціями його творчості, які запропонував чутливий і спостережливий критик1.

“З Тарасом Григоровичем я познайомився в Києві у 1845 році. Попервах у ньому не видно було нічого привабливого, нічого теплого; навпаки, він був холодний, стриманий, хоча простий і нецеремонний, – так почав М. Косто­маров свою розповідь про Т. Шевченка. – (…) Швидко, одначе, ми зійшлись і подружили. Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив страх: враження, яке вони справляли, нагадало мені Щіллерову ба­ладу “Занавішений санський ідол”. Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було за­зирнути туди!!! (…) Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати від нащадків навіть згадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча”1.

І трохи далі: “Шевченко не наслідував народні пісні. Шевченко не мав на меті ні описувати свій народ, ні підлаштовуватись під народний тон: йому не було потреби підлаштовуватись, бо він по природі своїй інакше не розмов­ляв. Шевченко як поет – це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість. Шевченкова пісня була сама по собі народною піснею, яку міг би заспівати тепер увесь народ, яка повинна була вилитись з народної душі від­повідно до стану сучасної народної історії”2.

У відповідності до своєї ідеї “двох руських народностей” М. Костомаров проголосив Т. Шевченка “поетом загальноруським”. Цю думку взяв потім на озброєння М. Драгоманов, будуючи свою концепцію “літератури російської, великоруської, української і галицької”, суперечливої й далеко не в усьому прийнятної сьогодні. Але тоді, в 1861 році, М. Костомаров уперше заговорив не лише про всеукраїнське, але й про всеросійське, всеслов’янське і світове значення Шевченка, показав глибинний зв’язок його творчості з народним світобаченням і світорозумінням. Ця стаття мала програмовий характер для шевченкознавства.

Важливу методологячну роль відіграли дві полемічні статті М. Костома­рова, спрямовані на захист спадщини Г. Сковороди. У 1860 році у С.-Петер­бурзі вийшло зібрання творів філософа, упорядковане Із. Срезневським. Специфічний характер творчості Г. Сковороди, його етична концепція, архаї­чна стилістика різко відрізнялися від загостреної публіцистичності епохи ре­волюційного піднесення й революції згори 1860-х років. Особливим радика­лізмом відзначалася молодь. Двадцятиоднорічний Всеволод Крестовський у журналі “Русское слово” опублікував нищівний відгук на видання Г. Сково­роди, написаний під знаком ніґілізму. Нам непотрібна така творчість, заклики до морального вдосконалення на тлі суспільних негараздів – такою була ду­мка молодого письменника.

М. Костомаров відповів статтею “Слово про Сковороду з приводу рецензії на його твори в “Русском слове” (1861, № 7), а потім, після репліки В. Крес­товського, опублікував ще один виступ “Відповідь на статтю Всеволода Кре­стовського: “Клопотання Костомарова за Сковороду і Срезневського” (1861, № 8). Сумарно позиція М. Костомарова зводилася до запровадження істори­чної методології в літературознавчі оцінки. Так, погоджувався він, з погляду бурхливої сучасності ці вірші, байки й філософські трактати, що писалися близько ста років тому, виглядають непереконливими й застарілими. Але іс­торизм як науковий метод вимагає від нас іншого: поглянути на ці твори очима тієї епохи, коли вони були створені. Величезна популярність творів та ідей Г. Сковороди в Україні ніким не може бути спростована й заперечена. От у цьому історичному значенні й полягає вагомість спадщини Г. Сково­роди для сучасності. Замість відкидати її, краще зайнятися її перечитуванням і дослідженням, аби зрозуміти її сутність і збагатити надійними, перевіре­ними часом скарбами духовність нашої доби.

М. Костомаров виявився блискучим полемістом не тільки в цих виступах на захист Г. Сковороди. Неможливо уявити публіцистику “Основи” без його статей “Правда полякам про Русь” (1861, № 10) і “Правда москвичам про Русь” (1861, № 10). Знову ж таки обминаючи складну й розгалужену істори­чну арґументацію М. Костомарова, відзначимо, що головним предметом дис­кусії тут була Україна. Дискусія була породжена попередніми, опублікова­ними в “Основі” історичними працями М. Костомарова, а головним її зміс­том було заперечення як польських, так і російських претензій на володіння Південною Руссю, тобто Україною. Поставлені поруч в одній книзі “Основи” ці дві статті дали несподіваний ефект: у них прирівнювалися одна до одної і спростовувалися як рівнозначно несправедливі колонізаційні політики щодо України її колишнього володаря, Польщі, і сучасного володаря, Росії.

Полемічна стаття М. Костомарова “Іудеям” (1862, № 1) поклала край іншій полеміці, у яку була втягнута “Основа”1. Історія цієї дискусії така. У відповід­ності з українською лексичною традицією часопис використовував для назви єврейського населення краю, зокрема в автентичних фольклорних записах, слово “жид”. І от до редакції полетіли листи “обурених читачів”, у яких “Основа” звинувачувалася мало не в підбурюванні до нової Коліївщини. Зі сторінок газети “Сион” залунали й публічні образи і закиди. “Основі” дове­лося відповідати.

Спочатку редакція опублікувала без підпису статтю “Непорозуміння з приводу слова “Жид” (1861, № 6), яку, очевидно, написав В. Білозерський. Потім довелося взяти слово П. Ку-лішеві, що виступив зі статтею “Передові жиди” (1861, № 9), але й після цього нападки на часопис не припинились. І лише втручання М. Костомарова з його залізною логікою, вбивчою арґумен­тацією, гострим, саркастичним пером поклало цій дискусії край.

Науковець і тут виступив як глибокий історіософ, продемонстрував блис­куче уміння бачити глибинні корені подій і явищ. Статтю “Іудеям” він також наповнив історичною арґументацією, визначив те місце, яке зайняли євреї в польському державному механізмі по відношенню до українців.

На Заході між високою (дворянство) і низькою (селянство) верствами за допомогою промислів, ремесел і торгівлі висувався з народу ж середній клас, тобто майбутня буржуазія. Середній клас протидіяв сваволі шляхти, захищав народ, виступав на його боці в конфліктних ситуаціях, загартував народну самобутню цивілізацію. “У Польщі й Малоросії, – провадив далі М. Костомаров, – ця роль не дісталась народу: її зайняли іудеї, народ, який, за своєю да­вньою історичною природою, не міг діяти інакше, як для власних, відокрем­лених від туземців цілей” (с. 42). Ідея богообраності не дозволяла євреям асимілюватися з місцевим населенням. “Живучи серед іновірних та інопле­мінних народів, іудеї не змішувались з ними і шукали серед них тільки засо­бів уласної вигоди, хоча б вона сполучена була з невигодою чужого їм насе­лення” (с. 43).

Так, погоджувався М. Костомаров, євреї – талановитий і розумний народ, що істотно посприяв розвиткові освіченості людства, але, з другого боку, і перешкоджав їй, бо свої прагнення спрямовував на найближчий прагматич­ний шлях; це був шлях догоджання існуючій, хоча б і несправедливій, силі, панській сваволі.

Після цього загальнотеоретичного вступу М. Костомаров повертався на рі­дні терени. “Таким чином, коли іудеї розселилися в Польщі й Малоросії, вони зайняли місце середньої верстви, зробилися вільними слугами й аген­тами могутнього панства: вони приєдналися до сильнішої сторони, і їм було дуже добре, поки народ, повставши проти панства, не піддав своєму засу­дженню й помічників останнього” (с. 43). Народ поставився до євреїв так, як євреї до нього. Українська народна творчість наповнена скаргами народу на зловживання єврейських орендарів та підпанків. Але не українці виступили ініціаторами таких напружених відносин між двома етносами, а євреї. Украї­нці лише адекватно відповідали на ставлення єврейства до них. “Козаки, по­вставши проти панства, винищували євреїв нещадно” (с. 44). Та це був наслі­док не питомої української жорстокості й кровожерності, а крутійства й шах­райства, виявлених євреями в експлуатації українців.

Зрозуміло, найменше можна звинуватити М. Костомарова в спробі трансполювати стосунки минулої доби на сучасність, але пояснити дійсний стан цих стосунків його історичними коренями було необхідно. Публіцист полемі­зував відразу з трьома виданнями різного спряму-вання: єврейською газетою “Сион”, журналом слов’янофілів “Русский вестник” і журналом революцій­ної демократії “Русское слово”. Після цього виступу М. Костомарова, хоча опоненти й не замовкли, “Основа” вважала для себе питання вичерпаним і більше до нього не поверталася.

Проте неспідіваний резонанс мала ще одна публіцистична праця М. Кос­томарова. Шукаючи нових форм роботи з читачем, з п’ятого номера 1862 року “Основа” розпочала вести рубрику “Думки південноруса”, у якій нада­валося слово різним авторам з питань політичного й культурного життя українського краю. Розпочала цю рубрику стаття М. Костомарова “Про ви­кладання південноруською мовою”. Цей твір є взірцем прагматичної, ужит­кової журналістики, а його наслідки – хрестоматійним прикладом дієвості та ефективності журналістських виступів.

Українська народність відроджується, вказував публіцист, свідченням чого є прикметні успіхи в галузі нашого слова, поява самої “Основи”. Усе це втішає, але відчутно бракує чогось найістотнішого, того, що надало б плідності й ґрунтовності нашим прагненням. Народ не можна нагодувати повістями й віршиками – йому потрібна споживна страва: знання й освіта. Без розгор­тання цих галузей на українській основі усякі спроби відродження будуть марним дон-кіхотством.

А відтак необхідний розвиток української освіти. “Нам потрібне викла­дання науки нашою рідною мовою, викладання не для тих, – писав публі­цист, – які вже звикли не тільки говорити, але й мислити загальноруською мовою, але для того народу, для якого рідна мова до сих пір – найзручніша й найлегша форма передавання й вираження думки” (1862, № 5, с. 2).

М. Костомаров був першим, хто заговорив про те, що для повноцінного українського відродження необхідна українська наукова книжка, кинув га­сло: “Замість повістей, комедій, віршів потрібні наукові книжки” (с. 2). Вони повинні забезпечити українську освіту. Далі публіцист накреслив план поча­ткового виховання, що включало, на його думку, дві групи творів. Оскільки український народ має міцну релігійну свідомість, то першу групу творів мають скласти “коротка священна й церковна історія, катехизис, уривки з повчань святих отців церкви, з житій улюблених народом святих і пояснення богослуження” (с. 3). Другу групу книжок мають скласти ті, що забезпечать для народу знайомство з природою: “Потрібно написати для народу арифме­тику, космографію, географію і легкі для читання твори, які б знайомили його з найважливішими сторонами природознавства взагалі” (с. 3).

На закінчення статті М. Костомаров наводив міркування про нешкідли­вість пропонованих ним заходів для благоденства Російської держави. “Народ південноруський своєю повагою до законності й порядку, – писав М. Костомаров, – своїм постійним усвідомленням необхідності органічного зв’язку з великоруським заслужив, здається, від влади стільки довір’я, аби не вважали його мови й саморозвитку шкідливим для цілісності держави” (с. 5).

М. Костомаров глибоко й прикро помилився в своїх оцінках намірів росій­ського уряду щодо українського народу та його мови. Саме ця безневенна стаття, що зайняла в часописі неповних шість сторінок, спричинилася до по­яви через рік так званого Валуєвського циркуляру. Щоправда, підстави для такого роду кардинальних репресивних заходів, на думку уряду, були більш ніж достатні.

Своєю статтею “Про викладання південноруською мовою” М. Костомаров розбудив національно свідомих українців у різних куточках Росії. Уже в сьо­мому числі (1862) було опубліковано статтю Степана Погарського з Варшави “Про народну освіту і про кошти для видання підручників українською мо­вою”. Це була п’ята стаття в рубриці “Думки південноруса”. Цей автор за­пропонував практичний шлях до реалізації накресленої М. Костомаровим програми. Не чекаймо, поки знайдуться заможні люди, пройняті ідеєю укра­їнського відродження, закликав С. Погарський. Звернімося за допомогою до всякого свідомого українця, до самого народу. Нехай кожний, хто співчуває ідеї народної освіти і вболіває за неї, запропонує своїм друзям і знайомим пожертвувати четвертак, полтиник, карбованець на видання книг для україн­ського народу. Коли набереться 50 крб., їх слід переслати відомим і шанова­ним у нас людям. А коли назбирається сума до 2 тис. крб. ср., можна буде оголосити конкурс на найнеобхідніші книжки.

Через місяць (1862, № 8) у тих же “Думках південноруса” з’явилася стаття Зосима Недоборовського “І моя лепта”, у якій він у відповідь на програму М. Костомарова і заклик С. Погарського з цим листом присилав на адресу реда­кції “Основи” і своїх 50 крб. “на добре діло”. Редакція змушена була опублі­кувати додаток до статті З. Недоборовського, де висловила прохання слати свої гроші й праці на руки професору М. Костомарову й давала його адресу.

У наступному числі (1862, № 9) М. Костомаров уже повідомив список до­бродіїв, що пожертвували свої гроші на видання підручників для народу. Ця сума склала 538 крб. – гроші немалі для того часу. Розпочалося й наукове об­говорення проблеми – тут же з’явилася велика стаття А. Городинського “Чому і як учити наш народ”.

Через багато років згадуючи свою статтю “Про викладання південнорусь­кою мовою” і її резонанс, М. Костомаров писав в “Автобіографії”: “Гроші надсилалися переважно з Малоросії, з лівого боку Дніпра і особливо з Хар­ківської губернії, але прикметно, що я отримав кілька запрошень на подібне діло з великоруських губерній, з Сибіру й Кавказу, але жодного карбованця не дістав з Правобережної Малоросії, де, як відомо, уся інтеліґенція перебу­вала в руках поляків. Між тим згодом, коли з цього приводу піднялася проти мене буря звинувачень у “сепаратизмі”, то публічно заявлялася думка, що намір видавати популярні малоруські книжки наукового змісту є виплід польської інтриги”1. Поява Валуєвського циркуляру зірвала плани М. Кос­томарова; власне, проти них він і був спрямований.

Підсумовуючи в цілому працю М. Костомарова в “Основі” відзначимо, що він був одним з провідних її авторів і опублікував на її сторінках видатні свої історичні та публіцистичні праці, які потім увіходили в його зібрання творів і багато разів перевидавалися. Плідною була полемічна діяльність М. Костомарова, спрямована на захист історичної правди про Україну, об’єктивно про­буджували національну свідомість українського народу. Але навіть такий обмежений ідеєю федералізму, українсько-російської єдності в межах нібито єдиного “руського” етнічного масиву погляд викликав шалений опір освіче­ної (як офіційної, так і ревелюційно-демократичної) Росії. М. Костомаров підніс наступним поколінням українців важливий урок: російське громадянс­тво різних політичних орієнтацій нетерпимо ставиться до пробудження шля­хом освіти української національної свідомості, шукати між нього спільників для досягнення власних, хоча б і мінімальних, цілей виявилося неможливим, небезпечним і безперспективним.

Другим видатним публіцистом “Основи” і взагалі видатним її автором був П. Куліш. Його часто протиставляють М. Костомарову, називаючи саме М. Костомарова публіцистом, а П. Куліша – провідним літературним критиком “Основи”. Це не так. Як уже мовилося, в журналі були опубліковані видатні літературно-критичні твори М. Костома­рова (“Спогад про двох малярів”), а також видатний публіцистичний твір П. Куліша “Листи з хутора” (1861, №№ 1 – 4, 11-12). Саме тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника.

Відзначимо, що за формою цей твір наслідував іншу публіцистичну пам’ятку української літератури: “Листи до любезних земляків” (1839) Г. Квітки, що теж були створені з моралізаторською метою як вільна бесіда ав­тора з уявними слухачами. “Листи з хутора” по суті – другий публіцистич­ний твір такого типу в історії нової української літератури. За законами есеї­стики вони написані на різноманітні теми: перші два листи об’єднані заго­ловком “Про городи й села”; третій лист озаглавлений “Чого стоїть Шев­ченко яко поет народний” і є фрагментом літературної критики в системі пу­бліцистичних роздумів автора; четвертий – являє собою цілу новелу з яск­раво вираженою, як у байки, мораллю; п’ятий – підсумковий – завершав створення образу ідеалізованого П. Кулішем українського хуторянина й мав відповідну назву: “Хто такий хуторянин”.

Передусім П. Кулішеві йшлося про утвердження засад питомого українсь­кого національного життя. Його осередком і обирався хутір. У селі жили убогі, змучені тяжкою працею селяни; село було українським, але позбавле­ним структури, головним чином інтеліґенції, розумової еліти, – і тому не мо­гло дати імпульси для українського національного відродження. Міста в Україні були поросійщені чи попольщені; тут зосереджувалися освіта й куль­тура, працювала інтеліґенція, але все те було відірваним від українського ґрунту, народного життя, більше того – слугувало його знищенню.

У цих умовах на ідеал для П. Куліша перетворювався хутір, що займав проміжне становище між містом і селом, де жив заможний, переважно похо­дженням з козацької старшини українець, який дорожив Україною як батькі­вщиною, кохався в її минулому, дбав про сучасне й майбутнє. Від імені цього заможного, національно свідомого хуторянина-українця й виступав П. Куліш. Його хуторянин сприймався як представник вищої верстви українського суспільства, як потенційна можливість для української мужичої нації ство­рити свою національну інтеліґенцію.

Важливе місце в концепції П. Куліша займала проблема освіти. Вона була монополією міста, тобто, за концепцією П. Куліша, не відповідала народним потребам і запитам. “Ото ж нічого нам, панове городяне, сим дорікати, – писав публіцист, – що ми, мужикуючи по хуторах, не так-то квапимось до всякої нової всемирної науки, остаючись у панів і в жидів позаду”1. І далі йшло пояснення: “Розум наш лежнем ізвик лежати? Як же б воно інше ста­лося, коли дитину для науки треба із сем’ї вирвати і між такі люде заслати, которих не знаєш і не відаєш, яким вони духом дишуть і що з твоєї дитини зроблять? (…) Усе ж воно, учившись там між городськими дітьми, і од прос­тої свитини, і од простих звичаїв, та й од рідної мови одвикне”(с. 246).

Так само критично оцінювалася в системі “хутірської філософії” П. Куліша й книжна культура, література. “Що ж нам ваша словесность друкована, – запитував він, – коли самі ви нам ізневірились?”(с. 248) Замість облудної книжності П. Куліш проголошував орієнтацію на правдиве слово “Учителя всеблагого” (тобто Ісуса Христа). Український національний одяг – свитка – стає для пу­бліциста символом істинності українського світу. “Ми так собі міркуємо, – писав він, – що нема і в світі кращої одежини, як наша проста свита”(с. 249). Для нього це – “своя дешева тисячолітня одежа”(с. 250). Тому проголошувався імпера­тив: “А по-нашому, так чоловікові за свою просту домоткану свитку треба обома руками держатися. Се його воля!”(с. 251)

Щоправда в другому листі, очевидно, унаслідок критики, П. Куліш мусив пом’якшити свою позицію несприйняття міста та його книжної культури. Так, довелося погодитись йому, міста – наслідок розвитку цивілізації, постали з потреби оборони краю, стали осередками освіти й культури. “Ми тілько против тих городів листи пишемо, – пояснював він, – которі, як-от в нас на Вкраїні, не знать по якому постали та й до добра нічого не подово­дили, а тілько людям розум зав’язали і по своїй уподобі жити заборонили”(с. 253).

Довелося давати пояснення і з приводу єдиної книжки. Але ж тільки через неї можна збагнути, “що таке істина”(с. 254), – розтлумачував П. Куліш. Не нав’язуючи свої погляди силоміць нікому, він все ж таки наполегливо декла­рував свою позицію: “Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте нову селянську філософію проповідати, взявши її прямісінько з тої книжки, котору сотнями років великі городи затуманюють, та й досі не затуманили” (с. 254 – 255).

У кінці листа П. Куліш, зрештою, погодився на компроміс: “Воно-то не яка біда і вашу словесность перечитувати і до вас у городи навідуватись, тілько не треба вам повної віри давати, а свого хуторського смаку й розуму треба придержуватись” (с. 255).

Два перших листи містили програму хуторянства. Три наступні були ілюс­траціями, доповненнями, розвитком окремих, щвидше приватних, аніж про­грамових положень.

Третій лист “Чого стоїть Шевченко яко поет народний” був присвячений становленню альтернативної до городянської книжності – українській літера­турі. П. Куліш проголошував тут ідею, яку можна назвати ідеєю “націобудів­ної функції української літератури”1. “Оддаючи тоді в школи дітей, – писав він, – наші хуторяне все одно, що в москалі оддавали, бо через те письмент­сво химерне меншало в нас людей, которі по-нашому розмовляли і по-на­шому на Божий мир дивилися, і по-нашому між селянами оберталися” (с. 256 – 257). Така велика роль відводилася за П. Кулішем національній літературі. Якщо вона є, вона будує націю, забезпечує пізнання народом своєї національної тотожно­сті. Якщо її немає, вакуум заповнюється чужою літературою, яка руйнує на­ціональну свідомість і в цілому нищить етнічну спільноту. Тому існування української літератури для П. Куліша – гарантія повноцінного існування української нації. Цю ідею він доводив так палко й наполегливо, що переко­нав у її істинності й царських урядовців, які через два роки й вдалися до за­борони української книжки.

Ідея націобудівної функції української літератури визначає й ставлення П. Куліша до окремих її явищ: заперечення “котляревщини” (с. 261) (термін, спеці­ально винайдений П. Кулішем для позначення бурлескної творчості, яка, на його думку, принижувала національну гідність українців і в неґативному сві­тлі виставляла їх перед громадської думкою) та піднесення до числа першо­рядних класиків Г. Квітки. “Се наша душа на Божому лоні по-нашому заго­ворила, – так оцінив публіцист “Марусю”. – Се перва була книжка, котора тим же духом, що й слово Учителя благого, дихала” (с. 257).

Чесноти ж Т. Шевченка П. Куліш вбачає в тому, що він “наш поет і пер­вий історик” (с. 258). Справді, до Т. Шевченка український народ у своїй літературі був народом без минулого. Т. Шевченко показав глибинні джерела націо­нального духу. “При сьому світлі всяке побачило, що наші звичаї народні – та ж сама історія народного духу нашого, що й народна дума, тілько не вся­кому, а вищому, поетичному погляду одкривається їх краса і повага” (с. 259). Із Т. Шевченком стало зрозуміло, що в своїй словесності нам нема чого шукати іншого орієнтиру, аніж “свій геній народний” (с. 259). Т. Шевченко й став благовіс­тителем ідеї народності, високою корогвою серед розпорошеного на тисячі верств українського люду. Його словом “скріплявсь новий союз братерський, нова сім’я українська…” (с. 261) П. Куліш розуміє Т. Шевченка як поета, що осві­домив український народ. “Тим-то не хто, як хуторяне та селяне, знають і чують душею, чого стояв Шевченко, – писав П. Куліш і далі пропонував бли­скучі й точні формули: – Він їх вивів, наче Ізраїля, із книжної неволі, в ко­тору були городяне взяли всякий розум письменний; він скинув з них ганьбу всесвітню, що вони люде – ні до чого; він возвеличив їх образ духовний і ви­ставив його на взір перед цивілізованим миром: дивітесь, землі і панства про­свіщенні: тисячу років сей люд убогий себе пам’ятає, і тисячу років у своїй темноті і недостатках тілько мужу громадському він корився…” (с. 261). Отже, Т. Шевченко розглядався П. Кулішем як герой національного духовного зросту, що відкривав нові обрії становлення українства як такого.

Четвертий лист “Про злодія у селі Гаківниці” являв собою вставну новелу в течії публіцистичних роздумів автора. У невеличкому вступному слові він пов’язував наступну розповідь з “хуторянською філософією”. Якщо не вдава­тися до докладного переказу, але викласти головний зміст листа, то полягав він у зо­браженні того, як пристарасть до злодійства морально знищила людину, вип­хала її з селянської громади й винесла поза межі народного життя, а потім та ж сама народна мудрість через каяття, спокуту й випробування повернула цього злодія до ідеалу селянського життя, позначеного ще Г. Квіткою наріж­ними поняттями: Бог, господарство, родина. Історія селянина Дмитра Гар­буза закінчувалася запитанням: “Ну, а у вас, панове, у городах, що б з такого чоловіка зробили?” (с. 274)

Для П. Куліша боротьба громади за свого члена, надання йому можливості піднятися з прірви, усвідомлення тієї ганьби від злодійства, що враз руйнує народний ідеал, – усе це для автора надзвичайно важливо й стає прикметою апологетизованого хутірського життя.

П’ятий лист “Хто такий хуторянин” будувався як продовження новелістичного мислення попереднього. Тут теж є свій сюжет і філософський висновок. Козак Белебень – уявний автор “листів” (оповідна маска П. Куліша) – розпо­відає епізод з свого дитинства: якось батько відправив його, малого, у манд­рівку з чумаками. Побут чумацької валки Кирила Порохні й навчання в ній хлопця стають предметом роздумів зрілого оповідача, ще й певним чином трансполюються на тему городянської освіти з перших двох листів. Манд­рівка, з одного боку, розширила хлопцеве бачення світу, з другого боку, при­горнула його серце до рідної землі. Тому, вважає він, побувавши по всіх усюдах, він все ж лишився хуторянином. “Того я бажав і іншим письменним землякам, – занотовував автор у висновках. – Нехай би вони рідного побиту простого не кидали і в німецькі звичаї не вдавались; нехай би через науку, через освіту простого нашого люду не меншало” (с. 279).

Очевидно, перший лист потяг за собою решту, необхідно було доводити непрості для сприйняття тодішнього громадянства тези концепції П. Куліша. Останні два листи, власне, вже не внесли нічого нового до філософії хуто­рянства, але дали їй гарні, переконливі образно-конкретні арґументи. А від­так, висновки П. Куліша наповнилися цілком конкретним життєвим змістом, позбулися абстрактно-теоретичної сухості.

У цілому ж “Листи з хутора” виглядають сьогодні як видатна публіцисти­чна пам’ятка в історії української журналістики. Загалом вони виконали свою мету: піднесли ідеал українського національного життя, утвердили шлях до нього через свою ж українську (хутірську) свідомість, освіту, культуру.

Окрім публіцистики, видатне місце в журналі “Основа” посіли літерату­рно-критичні та історико-літературні праці П. Куліша.

Він виступив у часописі з великим історико-літературним дослідженням “Обзор украинской словесности”, присвятивши перший розділ Климентію Зиновієву, другий – І. Котляревському (1861. № 1), третій – П. Гулаку-Артемовському (№ 3), четвертий розділ “Гоголь як автор повістей з українського життя” роз­тягнувся аж на чотири подачі (№№ 4, 5, 9, 11-12). Ці розділи, що друкувалися в половині чисел річної добірки журналу, являли собою першу так широко розгорнуту історію української літератури. На жаль, вона так і не була викін­чена, але про величність задуму П. Куліша можна судити повною мірою. А якщо додати до цієї “Історії” літературно-критичні праці П. Куліша про Г. Квітку, Марка Вовчка та Т. Шевченка, то мусимо визнати, що в його особі маємо першого діяча, який не принагідно, а спеціально займався історико-лі­тературною проблематикою. Чомусь ця праця жодного разу не передрукову­валась і в історіографії історії української літератури маловідома. Тимчасом дослідник розвинув у ній свою ориґінальну концепцію української літера­тури, багато в чому цікаву й зараз.

Основні положення цієї концепції такі.

У відповідності до ідеї народності П. Куліш починає історію української літератури з нового її періоду, відкидаючи давній як такий, у якому літера­тура творилася не для народу, а для верхівки, не була зрозуміла народові ні за ідеями, ні за мовою. З величезної давньої української літератури в свою “Історію” він пропустив лише Климентія Зиновієва, що писав у кінці ХVІІ—на початку ХVІІІ століть, за народну тематику, образність і світобачення, за потужний струмінь народного мовленнєвого елементу в його віршах, призе­млену побутову тематику. Для решти більш значних і поважних авторів – Івана Вишенського, Дмитра Туптала, навіть Григорія Сковороди – місця в його “Історії” не знайшлося.

Першим автором нової української літератури, за П. Кулішем, є І. Котляревський. Але його творчість, на думку історика, не мала однозначно позити­вного значення; увівши вперше в літературу народну мову, він виставив на глум українців, започаткував бурлескно-сміховинну традицію, яка кайданами налягла на українське слово. П. Куліш не відчув прихованого, алегоричного змісту “Енеїди”, який легко прочитується сьогодні: аналогію Трої до зруйно­ваного Катериною ІІ Запоріжжя і т. д. Він вичитав з неї лише збиткування над українцями. Як представник “котляревщини” й доказ її згубного впливу на літературу розглядався й П. Гулака-Артемовського.

Оцінка М. Гоголя П. Кулішем безпрецедентна, особливо на тлі захоплень цим письменником у тодішній російській критиці, де він вважався родона­чальником реалістичного стилю, який навіть первісно називався “гоголівською школою”. П. Куліш, застосовуючи метод етнографічної кри­тики, цілком знищив М. Гоголя й довів відсутність правди в його українських творах через численні порушення в них побутових деталей, опису традицій звичаєвого права, що призвело й до спотворення морального образу народу. М. Гоголь знав українське життя, твердив П. Куліш, з панського рундука, тобто не знав його зовсім, ситуації в його творах вигадані, надумані, немис­лимі в реальному житті українського села. Узявши перший же твір, що ним починається перша книга “Вечорів…”, “Сорочинський ярмарок”, він довів, що парубок, навіть глибоко закохавшись у дівчину, не стане жинихатись до неї привселюдно просто на дорозі, переслідувати її на ярмарку, не зможе “вліпити” їй поцілунок серед білого дня на очах у батьків, не зможе без сва­тів навпростець сам домовлятися з батьком обраниці про весілля, не зможе запивати заручини в єврейській корчмі і т. д., – бо все те є великою ганьбою і для нього, і для дівчини, його майбутньої дружини, і для її батьків. Невір­ному, помилковому зображенню М. Гоголем українського життя П. Куліш протиставив його відтворення в поемі М. Макаровського “Наталя, або Дві долі разом”, де подібна до “Сорочинського ярмарку” ситуація описана, на думку історика, точно й вірогідно.

У такий же спосіб розглянуто повість “Майська ніч, або Утоплена”. Ба­чення численних помилок в зображенні українського народу все ж не пере­шкодило П. Кулішеві розуміти М. Гоголя як великого письменника, що жва­вою художньою фантазією компенсував свої прорахунки. “Незнання нравів і звичаїв українських, – пише він, – неповага до людської особистості україн­ського простолюду так і разить на кожнім кроці в перших повістях Гоголя” (№ 11-12, с. 10). “Але в Гоголя безглуздя в зображенні звичаїв і харатерів українських, – провадить він далі, – викупаються в крайньому разі прекрас­ними описами природи й комічним боком явищ життя, представлених у нього більш чи менш в карикатурному вигляді” (№ 11-12, с. 11). Українським повістям М. Гоголя протиставлені його твори з російського життя, у яких, за П. Кулішем, розквітнув на повну силу його талант великого письменника.

Оцінка української творчості М. Гоголя в “Історії” П. Куліша викликала неґативну реакцію в громадській думці того часу1. Активно включився в по­леміку М. Максимович, захищаючи М. Гоголя від П. Куліша. Але на думку сучасної дослідниці, арґументація П. Куліша спростована так і не була. “Куліш-критик по-своєму мав рацію; намагання російських критиків узяти Гоголя під захист, наполягаючи на твердженні про “верное изображение Ма­лороссии”, видаються непереконливими. Марними були й намагання М. Максимовича знайти якісь рідкісні реальні відповідники тим деталям гоголівсь­ких повістей, які були очевидним відступом від “етнографічної правди” й на які вказував Куліш”2.

Історико-літературна праця П. Куліша навіть у незавершеному вигляді справляла враження вдумливого цікавого дослідження. Але інші, більш важ­ливі й актуальні задуми відволікли увагу письменника від її завершення.

У числі 2 1861 року в “Основі” ним була опублікована невелика, але про­грамова стаття “Характер і завдання української критики”, у якій у цілкови­тій відповідності до її назви була сформульована концепція стосунків україн­ської літератури й критики, висловлювалися слушні й упродовж довгого часу актуальні судження про розвиток нашого художнього слова.

Якщо завдання критики – викривати фальш у мистецтві й несумлінність літературної роботи, починає свої міркування П. Куліш, то виникає питання: чи мусить бути критика вимогливою й розбірливою щодо літератури юної, молодої, чи не спричинить це шкоду, чи не знеохотить початківців у літера­турній справі? Відповідь, яку дав критик на це запитання, надзвичайно при­кметна, накреслює програму розвитку української літератури, обґрунтовує саме її існування.

Українська література – не справа гуртка заколотників, що всупереч історії намагаються утворити щось протиприродне й зруйнувати російську єдність. Вона – витвір народного духу. Українські письменники ніколи не творили для вузького кола обранців, а для всього народу, бо цього вимагала мова, якою добре володіє народ, а не відірвані від нього освічені верстви. А відтак українські твори слід вважати не іграшками, а створінням духу народного. Народ же нічого не створює без практичного, життєвого смислу. В українсь­кій літературі український народ шукає задоволення своїх моральних потреб.

Після цих міркувань, певен П. Куліш, питання про вимогливість критики розв’яжуться самі собою. Критик “повинен уявляти себе трибуном народ­ним”1, утримувати в своїй душі моральні потреби свого народу і керуватися ними в оцінках літературних творів. Звідси витікала блискуча за своєю точні­стю словесна формула: “Завданням нашої української літератури повинна бути сувора відповідність її створінь духові народному і його поважному, життєвому, а не якомусь псевдонародному, примхливому поглядові на речі. Завданням нашої української критики повинна бути сувора перевірка літера­турних створінь естетичним почуттям і вихованим на вивченні своєї народ­ності розумом” (с. 519).

Роз’яснювати зміст естетичних вражень, їх походження і вплив на здоров’я і піднесення духу народного – це повинна виконувати літератуна критика. Головне гасло П. Куліша – народність, під якою він розуміє вірне відобра­ження в літературі, зрозуміло, не лише етнографічних подробиць, а переду­сім морального світу народу, його філософії, світосприймання і світобачення. Дотримання народності, на думку П. Куліша, необхідне тому, що “народ, надбанням якого повинні ставати ці твори, усвідомлює за їхньою допомогою своє українське я і, відтак, робиться в своїй масі солідарнішим, і, відтак, мо­гутніше протистоїть усякому розтлінному впливу другої народності” (с. 520. Підкреслення П. Куліша. – І. М.).

У цьому відношенні, закінчує побудову своїх міркувань П. Куліш, Т. Шев­ченко однаково великий і як автор поеми “Катерина”, і як автор елегії “Нащо мені чорні брови”, оскільки і там і там він спонукає серце українця відчувати себе українським. У цьому й полягає націобудівна функція української літе­ратури.

Запропонована й обґрунтована П. Кулішем програма була взята на озбро­єння українською літературною критикою. Вимогливість у ставленні до художнього слова, боротьба з літературним графоманством, низькою якістю літературних творів стали для неї важливою стороною її діяльності.

Другою програмовою працею П. Куліша в “Основі” стала стаття “Простонародність в українській словесності” (1862, № 2), присвячена ви­значенню національного обличчя української літератури й багато в чому споріднена концептуально з попередньою статтею.

Українська література проминула період “критичних авторитетів”2, – вважає П. Куліш. Вона не злякалася ні простодушного кепкування, ні злісної іронічності. Українських письменників урятувала позиція “своєї народної філософії” (с. 523), повага до людської особистості, як би низько не була вона поставлена в громадянському суспільстві, тобто – простонародність.

Для П. Куліша простонародність – це джерело української літератури. Життя простолюду – головний предмет відображення в ній. Мова простолюду – будівельний матеріал творів. Головний читач цієї літератури – також простолюдин. Тому кожний, для кого дорога ідея української словесності, вважає П. Куліш, мусить узяти участь у її творенні хоча б збираючи етнографічні матеріали. Адже, наводить він хрестоматійний приклад, “Декамерон” Дж. Боккаччіо – це збірник оповідань з народних уст, дбайливо зібраних і майстерно опрацьованих. Це гідний взірець для наслідування українцям.

Важливість справи творення української літератури не вимірюється успіхами нинішнього дня. Українські письменники в нинішньому будують майбутнє, і не власне, а всього нашого народу в невизначено далекому часі. Українська мова, витіснена з державного вжитку, не загинула, бо виражала життя, багате внутрішньо, багате своїми особливостями. У цьому багатстві й своєрідності запорука успішного розвитку української літератури.

П. Куліш прагне розгадати Божий промисел щодо України. Людство не використовує відразу всі свої багатства, вважає він. Як дбайливий господар, воно щось приберігає на майбутнє, щось зазнає перероблення. Пересічний індивід не завжди розуміє смисл Божого провидіння, сприймаючи незрозумілі для себе події як диво. “Таким дивом, – зазначає критик, – зміст якого все ще не розгадала наука, є воскресіння слов’янського світу, а в слов’янському світі – воскресіння української словесності” (с. 530). Вона спирається на найширшу народну базу, тепер уже й сама виконуючи функ­цію створення українського народу, повертаючи в його лоно за допомогою читання тих, кого відлучила від нього освіта.

Прикметно, що П. Куліш у своїй концепції простонародності вважає за потрібне відмежуватися від слов’янофільства. На його думку, діячі цього на­прямку вимріяли для себе неіснуючу для простолюду Росію, їх ідеал – фантом, неможливий для практичного втілення. Простонародність же української лі­тератури не відділяє її від європейської цивілізації, а є способом нашого входження в неї. Проповідуючи простонародність, П. Куліш відчував себе західником, а не слов’янофілом, прагнув руху вперед, а не назад, в епоху Мо­сковської Русі.

Таким чином, для П. Куліша ідея простонародності стала програмовою в розвитку української літератури. Вона увібрала в себе і орієнтацію на життя, мову і запити простолюду, і прагнення осмислити історичну доцільність її виникнення, і прилучення до духовних надбань європейської цивілізації, і – що теж важливо – відкрити й осмислити національну своєрідність молодої літератури й захистити її від зневажливого ставлення та ліквідаторських по­туг діячів з імперським мисленням.

П. Куліш, безумовно, намагався практично втілити свої теоретичні наста­нови, але короткочасність існування “Основи” спричинила зредукованість цього виду його діяльності. Віддаючи перевагу теоретичній, програмовій критиці, він все ж опублікував у другий рік існування часопису в ньому дві рецензії. На відміну від програмових статей, написаних хоч і про українську літературу, але російською мовою, практичну літературну критику з розгля­дом українських книжок П. Куліш пише українською мовою, здається вперше створюючи подібний прецедент.

Перша рецензія “Казки і байки з сусідової хатки, перелицьовані і скомпоновані Придніпрянцем” (1862, № 1) розглядає два випуски книжки, що вийшла в Києві в 1850 і 1860 роках. Це відверте графоманство, “писані теревені” (с. 539), вони навіть стоять поза учнівством – “коли все, що виробив рід людсь­кий літературою по інших землях, все те мов не при них писано” (с. 540).

А в № 3 1862 року П. Куліш започаткував цілу критичну рубрику “Перегляд українських книжок”, оглянувши в першій рецензії відразу три видання: анонімну збірку “Скарб” (К., 1859), збірку віршів Мих. Юркевича “Разок намиста” (СПб., 1861) і драму Марка Онука “Мотря Кочубеївна” (К., 1861). Нікудишній художній рівень цих книжок призводить до того, що в П. Куліша замість аналізу виходить пародійний переказ і цитування. Обидві рецензії швидше можуть правити за зразок літературного фейлетону з усіма властивостями цього жанру: висміюванням бездарності і претензій ав­торів, рясним цитуванням текстів для аргументації своїх думок, використан­ням знижувальної лексики тощо.

У підсумку скажемо, що діяльність П. Куліша – теоретика й історика літе­ратури – була кориснішою для “Основи”, ніж його праця на терені власне практичної літературної критики. У своїх роботах він виклав го­ловні засади розвитку української літератури, ставлення до неї літературної критики, створив початковий нарис історії української словесності. Якщо до­дати до цього художню творчість та публіцистику П. Куліша, то він ви­явиться мало не провідним автором журналу, у всякому разі – одним з осно­вних його діячів.

Прикладом плідного впливу “Основи” на становлення української громадянської свідомості стали виступи в журналі молодого покоління українських діячів, що приходило на зміну кириломефодіївцям. Серед них найбільшої уваги заслуговує стаття Володимира Антоновича “Моя исповедь”, опублікована в першій книжці журналу 1862 року (с. 83 – 96).

В. Антонович (1834 – 1908) – видатний український історик, один з організаторів та ідеологів Київської громади, засновник української історичної школи, з якої вийшли як його найвидатніші учні, наприклад, Михайло Грушевський та Дмитро Багалій – був з роду поляк. Діставши традиційне виховання в польській великопанській родині, у зрілому віці він зрозумів, що польське громадянство, яке заселяє Україну, має дві можливості поведінки в історичній перспективі: або, відкинувши свою пиху, полюбити український народ і почати працювати для нього, або повернутися в Польщу.

В. Антонович обрав перший шлях, “тому, – пояснював він у своїй сповіді, – що скільки не був зіпсований шляхетським вихованням, звичками и мріями, мені легше було розстатися з ними, ніж з народом, сред якого я виріс, який я знав, якого гірку долю я бачив у кожному селі, де тільки володів ним шляхтич” (с. 95).

Діяльність В. Антоновича над пробудженням національної свідомості українського народу викликала лють польського шляхетства. На діяча посипалися звинувачення в зраді. Відповісти своїм опонентам і прагнув В. Антонович у статті “Моя сповідь”, пояснюючи, що зрадою для нього було б і далі залишатися на позиціях польського панства, бо така позиція цілком суперечила його власному світоглядові й моральним засадам.

“Після цього, звичайно, – писав він, – залишалося або відректися від свого сумління, або залишити ваше товариство: – я обрав друге, і сподіваюся, що працею й любов’ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином свого народу, так як я все готовий розділити з ними” (с. 96). Передбачення молодого автора виявилися правильними. Він і справді прожив плідне життя й залишився навічно в історії України як видатний науковець і політичний діяч.

Журнал “Основа” припинив своє існування, як уже мовилося, на десятому числі 1862 року. Причини його занепаду крилися в складній суспільно-полі­тичній та літературній боротьбі того часу в Росії, були неоднозначними й розмаїтими. Їх практично вичерпно проаналізував у монографії про журнал М. Д. Бернштейн1, відповідним розділом праці якого й варто скористатися далі при викладі цього питання.

Отже, причини припинення видання “Основи” були такі:

1) вичерпання коштів, що були виділені на видання журналу меценатом. Це був час бурхливого розви­тку журналістики в Росії, коли саме приватні, а не урядові часописи становили головну частку її кор­пусу. Отримавши перший поштовх за допомогою меценатського стартового капіталу, видання міц­ніли, завойовували місце на ринку преси і далі продовжували існувати за рахунок читацької передп­лати. Розраховували на це й організатори “Основи”, але їхні очікування не виправдалися. У долі жур­налу фатальну роль відіграв другий чинник;

2) брак передплатників. Сприйнявши “Основу” спершу з ентузіазмом, українське громадянство з часом почало міняти ставлення до неї, позбавляючи її своєї моральної й фінансової підтримки. Для цього були теж свої причини, серед яких можна виділити внутрішні, що спричинювалися становищем все­редині редакційного й авторського колективу, і зовнішні, що випливали з реакції різних кіл Росії на пожвавлення українського національного руху. Серед внутрішніх слід відзначити

3) погану організацію роботи редакції, яка взяла за правило не відповідати на листи читачів і навіть не повідомляти авторів про долю надісланих матеріалів. Це викликало численні нарікання з боку бага­тьох відомих діячів того часу, починаючи від визнаних авторитетів, яким була, наприклад, Марко Вовчок, і кінчаючи початківцями, яким тоді почувався А. Свидницький. Розпочавши писати для “Основи” свою знамениту повість “Люборацькі” й надіславши до журналу її перші розділи, він так і не дочекався ні їх публікації, ні будь-яких роз’яснень редакції про її наміри щодо рукопису, сповни­вся гіркої образи і припинив стосунки з часописом;

4) внутрішні суперечності в редакційному колективі. Суперечності між В. Білозерським, реальним реда­ктором, який ніс відповідальність за всі матеріали, надруковані в ньому, і П. Кулішем, який прагнув стати неофіційним лідером журналу, дедалі поглиблювалися. М Костомаров, що перебував у зеніті своєї слави, хоча таких претензій і не заявляв, але “як людина вкрай уразлива, спалахував іноді як по­рох, і з ним доводилося ладнати, як з малою дитиною”2. Усе це ускладнювало й без того складне ста­новище “Основи” і, можливо, неґативно позначалося й на роботі редакції з іншими авторами;

5) у ситуації революційного піднесення, коли в центрі суспільного життя опинилася демократична, пе­реважно студентська, молодь, явно помилковою була орієнтація “Основи” на українське заможне панство, яке виявилося не готовим до згуртування навколо свого журналу, не сприйняло ідей україн­ського відродження, покинуло часопис, що міг би стати його органом; з другого боку, революційно-демократична молодь була неґативно налаштована на постановку національних проблем, вбачала своє завдання (під впливом дедалі ширше проникаючого в Росію марксизму) в соціальному визволенні народу. “Основа”, зайнявши свою позицію, що визначалася її українським національним спрямуван­ням, виявилася ніби поза головними суспільними протиборствуючими таборами, від яких могла б діс­тати надійну підтримку;

6) негативне враження на читачів та передплатників справляла несвоєчасність виходу номерів “Основи”, їх систематична затримка іноді на кілька місяців. Слід при цьому мати на увазі, що в Росії того часу склалася стійка практика виходу в світ чергової книжки журналу першого числа поточного місяця. Навіть невелика затримка з виходом ставала помітною і призводила до втрати журналом популярності, затримка ж на місяць або кілька перетворювала журнал на факт уже не журналістики, а книжкової торгівлі. Це й сталося з “Основою”. Щоправда, затримувалася вона з виходом до читача не з власної вини, а через безкінечні цензурні утиски. Жоден журнал в Росії того часу не вів такої виснажливої війни з цензу­рою, як “Основа”. Пропускаючи в “Современнике” і “Русском слове” досить різкі, хоч і алегоричні, вислови й цілі матеріали, цензура буквально прополювала “Основу”, практично з кожного номера знімаючи кілька статей. Щоб їх замінити й у повному обсязі видати журнал, необхідно було затри­мати його вихід. Часто цензура знімала й вставлені на заміну статті, і тоді вихід номера запізнювався ще більше. Особливо утруднилося існування “Основи” в другій половині 1862 року, коли стало ясно, що проти журналу ведеться широкомасштабна війна різного політичного стрямування російсь­ких шовіністичних сил, у якій цензура використовується лише як найбільш ефективне державне зна­ряддя боротьби. Ця війна велася в прихований і відкритий способи;

7) прихована війна здійснювалася за допомогою прямих політичних доносів до центрального жандарм­ського управління. “Із праху Шевченка, – писалося в одному з анонімних листів, що надійшов на ім’я шефа жандармів кн. Долгорукова – народилася ціла зграя самих палких сепаратистів і ненависників Росії. Тепер головне їхнє гніздо в Києві, але деякі з них склали групу біля “Основи”, у якій майже всяка стаття пахне революцією і відокремленням Малоросії”1. Такі доноси примушували урядові ор­гани, покликані захищати державний лад і цілісність Росії, з особливою суворістю й упередженістю ставитися до українського часопису;

8) відкрита війна велася зі сторінок друкованих органів, які можливо не в такій категоричній формі, як у прихованих (та ще й анонімних) доносах, але все ж послідовно нетерпимо ставилися до очолюваного “Основою” українського відродження. У радянській історіографії на дослідження в цій галузі був на­кладений мораторій, тому воно лишилося цілковито білою плямою. Але сутність проблеми полягає в тому, що “Основа” опинилася під прицільним перехресним вогнем як західників, так і слов’янофілів, як демок­ратів, так і реакціонерів. Ідея українського національного відродження виявилася чужою росіянам усіх політичних відтінків. Практично вся російська журналістика, починаючи від одіозних проурядо­вих реакційних катковських видань “Русский вестник” і “Московские ведомости” і закінчуючи орга­нами революційної демократії – журналами “Современник”, “Отечественные записки”, “Русское слово”, – ополчилася проти “Основи”. Одним не подобалося в ній те, другим – інше, але в цілому їхня позиція зводилася до заперечення права українського народу на повноцінний розвиток. Коли читаєш слов’янофільську газету “День”, що почала виходити з жовтня 1861 року, то складається враження, що вона й створена для боротьби з “Основою”, так багато тут друкувалося матеріалів, спрямованих на спростування її ідей. “Основа” спочатку полемізувала з опонентами, сприймаючи їхню позицію як конструктивну, але, коли переконалася в руйнівних намірах і цілях цих органів, просто припинила відповідати на безкінечні нападки російських газет і журналів. Неґативну позицію щодо “Основи” за­ймали також польська і еврейська преса. В умовах прихованої і відкритої війни російського суспільс­тва проти “Основи” поліція вже сміливо вдалася до безпрецедентних заходів;

9) на початку 1863 року (а тоді ще “Основа” існувала, бо десятий номер 1862 року був настільки затри­маний, що ще до того часу не вийшов у світ) поліція раптово зробила трус у радакції журналу, опечатала всі наявні там матеріали. І хоч під час обшуку не були знайдені ніякі компрометуючі документи, В. Білозерському було відмовлено від місця на урядовій службі. Ця подія справила на редактора “Основи” жахливе враження. Він був так званим різночинцем, залишитись без місця праці означало для нього залишитись без засобів існування. Згодом від імені уряду на знак компенсації В. Білозерському було запропоновано місце професора у варшавській Головній школі1. У такий спосіб редактора “Основи” було усунуто з С.-Петербурґа.

Сама ідея вичерпаності “Основи” носилася в повітрі і поступово ставала оче­видною і для її організаторів. Ще 15 листопада 1862 року В. Білозерський подав до С.-Петербурзького цензурного комітету клопотання про реорганіза­цію журналу на двотижневу газету на три аркуші з додатком двох літерату­рно-художніх збірників на рік (по 20 аркушів кожний) та періодичного ви­дання при газеті додатка для народного читання (від 5 до 10 аркушів). На це звернення В. Білозерського 20 листопада 1862 року йому було повідомлено: “Міністр внутрішніх справ визнає більш зручним до очі­куваного ближчим часом видання нових правил у справах книгодрукування призупинити дозвіл зробити в журналі “Основа” просимі редакцією зміни”2. А ці “нові правила в справах книгодрукування” виявилися сумновідомим Валуєвським циркуляром, і існування періодичного українського друкова­ного органу (а така ідея раз у раз виникала в колах української інтеліґенції) в Росії стало юридично неможливим.

Як бачимо, не одна якась певна причина, а цілий комплекс несприятливих обставин і подій призвів до припинення видання журналу “Основа”. Проте, незважаючи на його короткочасне існування часопис мав величезне значення в історії української журналістики, та й ширше – українського суспільства в цілому. Найголовніші аспекти значення журналу зводяться до такого:

1) “Основа” гідно підсумувала перший період розвитку української журналістики, стала знаком пере­ходу від інстинктивного українства до свідомого українофільства, тобто ознаменувала й засвідчила появу нової якості в українському суспільному і літературному русі;

2) “Основа” відіграла важливу організаторську функцію, об’єднавши навколо себе, особливо в перший рік свого існування, практично всі сили української орієнтації; енергійно піднімала питання про роз­виток української освіти, створення підручників для української школи, розширення українського книгодрукування та ін.;

3) “Основа” продемонструвала рівень сучасної української літератури, представивши на своїх сторінках практично всі скільки небудь значні імена. Від прагнення бути просто всеукраїнським журналом – відсутність певного політичного напрямку і неприєднання до певних протопартійних об’єднань того часу. Це був загальний журнал з представленням на його сторінках усього, що так чи інакше стосува­лося України. У ньому сусідили критичний реалізм Марка Вовчка і фольклорний романтизм О. Стороженка, видатні класичні твори Т. Шевченка і прохідні, загублені в часі через свою художню не­виразність вірші В. Кулика та П. Кузьменка. В “Основі” усім знаходилося місце;

4) “Основа” пробудила громадянство до української творчості, стимулювала й активізувала діяльність О. Стороженка, Ст. Руданського, О. Кониського А. Свидницького, Т. Рильського, В. Антоновича. Де­хто з майбутніх громадівців (В. Антонович, Т. Рильський, О. Кониський) встиг виступити на сторін­ках “Основи”, хоча це вже було інше, нове покоління українських діячів;

5) журнал мав величезний вплив на розвиток української літературної мови, яка до “Основи” розвива­лася майже виключно в межах стилю художньої літератури. Тут же з’явилися і успішно розвивалися публіцистичний, науковий і навіть епістолярний стилі. Причому щодалі, то питома вага українських текстів зростала. Не лише відомі діячі, але й рядові читачі дописували до журналу українською мо­вою, і їхні листи час від часу друкувалися в журналі;

6) “Основа” відіграла роль прикладу, якоюсь мірою навіть недосяжного ідеалу художньої творчості, пу­бліцистичної майстерності, наукової глибини, полемічної пристрасності. Друкуючи твори класиків (Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, О. Стороженка, М. Костомарова), “Основа” високо підняла творчу планку, запропонувала взірець для навчання. З цього часу працювати гірше, ніж це було в да­ному журналі, було соромно і певною мірою неможливо без того, щоб тут же не бути викритим у хал­турності чи й графоманстві. Показово, що народовська українська журналістика в Галичині, сприй­маючи “Основу” за взірець, почала з численних передруків з неї, і не змогла рушити вперед, аж поки весь обсяг журналу не був засвоєний у духовний досвід місцевого громадянства. На підросійській же Україні через заборони й переслідування українська журналістика ще довго не могла піднятися до рі­вня “Основи” і рушити далі;

7) “Основа” (попри всі внутрішні суперечності в редакції, які не були широко відомі громадянству) створила взірцевий ідеал єдності українських діячів, консолідації їхніх сил задля українського націо­нального відродження. Ця єдність, що була незрозумілою й почасти незбагненною для сучасників-ро­сіян, як мрія про золотий вік, жила в свідомості української інтеліґенції. Як неприпустиме лихо сприймала вона внутрішній розбрат і викохувала мрію про повернення до “основ’янської” єдності, розуміючи, що в ній її найбільша сила перед лицем асимілятивних претензій сусідніх агресивних дер­жавних націй. Тому за зразком “Основи” як загальні консолідуючі видання замислюються і створюю­ться і “Правда”, і “Зоря”, і нарешті справжній спадкоємець “Основи” – “Літературно-науковий віс­ник”;

8) “Основа” спричинилася до різкого зростання (вибуху) української національної свідомості в усій Ро­сії, бурхливого поштовху в розвитку української літератури, публіцистики, літературної критики, іс­торичної науки, які спільно здійснювали грандіозну націобудівну функцію. Налякане цими процесами російське суспільство примусило царський уряд піти на безперецедентні, небачені в жодній країні світу репресії проти української національної духовності – заборону українського слова лише за те, що воно українське. Унаслідок здійснення цих репресивних заходів існування української журналіс­тики в Росії стало неможливим. Центр її розвитку перемістився за кордон, розпочалася нова, австро-українська сторінка в її історії.

Журнал “Основа”, безперечно, входить до числа класичних надбань не лише історії української журналістики, але й у цілому української духовної куль­тури, а значення різноманітних творів і журналістських матеріалів, опубліко­ваних у ньому, виходить далеко за межі його епохи, актуалізується зараз, в умовах незалежної України, коли тільки вони й можуть бути неупереджено прочитані й осмислені в усій своїй глибині.