У галузі освіти вимагався

• розвиток позитивної науки про речі природничі й громадські;

• розвиток знання, який витіснить віру;

• а до того залишити свободу совісті.

Після викладу цих вимог з’явилося нове положення про революційний шлях їх досягнення. “Простому народу на Україні, – писалося тут, – не обійтись без оружного бою й повстання (революції)” (с. 3).

Завершалася “Програма” викладом структури журналу. Тут міститимуться

1. власні статті про природні (натуральні) й громадські (соціальні) науки та звістки й пересуди (критики) про найважніші чужі праці в цих науках;

2. повісті й дії (драми) й інші праці, котрі правдиво (реально) показують людське життя й думки, – і звістки й пересуди про подібні чужі праці, а найбільше про ті, котрі стосуються України;

3. перегляд громадського, а найбільш робітницького життя на світі по місцевих часописах і дописах;

4. дописи й статті про стан громад на Україні в Росії і Австро-Угорщині, а також і в сусідніх країнах;

5. дрібні звістки й новинки, найбільше про все, що торкається України, відповіді упорядників (с. 4).

Це була гарна, широка програма й вона почала здійснюватися. За програмову статтю першого номера правила праця С. Подолинського “Громадівство й теорія Дарвіна”. Автор розглянув праці Оскара Шмідта, Ернеста Генкеля, Карла Маркса, зокрема “Капітал”. С. Подолинський виклав поширену тоді теорію природності соціалізму, а відтак і його неминучості, адже всі його витоки містяться в світі природи. Проаналізувавши Марксову теорію “неоплаченої праці” як основи експлуатації, С. Подолинський зробив висновок: “Відціля вже нам не тяжко переконатись, що й думка о неоплаченій праці овсім не є нарочита видумка, а не більш як одна з форм Дарвінової боротьби за існування” (с. 16). Так само в живій природі відшукуються джерела кооперації, тобто усуспільнення праці. Боротьба за існування й природний відбір як два головні Дарвінові закони в майбутньому будуть скориговані зростанням “почуття прихильності між людьми” (с. 26). Вдосконалення знарядь праці забезпечить суспільне багатство. “Праця вкупі і більша або менша рівноспосібність усіх людей до громадсько-необхідної праці, неминуче поведуть за собою необхідну для задоволення всіх потріб рівномірність в користуванні здобутком” (с. 26). Отже, соціалізм настане неминуче, в силу саморозвитку суспільства за природними законами Дарвіна.

У двох числах журналу “Громада” була також опублікована велика розвідка С. Подолинського “Громадівський рух в Англії й Ірландії”. У ній розкрито причини виникнення робітничого руху, викладено його історію, висвітлено основні прояви в сучасному житті.

Щоб вичерпати питання про участь С. Подолинського у виданні журналу, слід згадати його невелику статтю “Перегляд громадівського руху в Західній Європі”, у якій він висвітлив найважливіші події останніх часів соціалістичного руху провідних європейських країн: з’їзди партій, заснування різного роду соціалістичних організацій і періодичних видань тощо.

Участь С. Подолинського в журналі була корисною й плідною. Він представляв глибший теоретичний рівень в розробці теорії соціалізму, ніж наскрізь полемічний М. Драгоманов.

Другим співробітником журналу був М. Павлик, який утік до Женеви від переслідувань австрійського уряду. У першому числі публікувався початок його повісті “Вихора” (перші чотири розділи) й обіцялося продовження, але в другому числі чомусь воно не з’явилося. М. Павлик дотримувався свого методу – етнографічного реалізму. Він мав на меті зобразити героя з народу – дівчину Юстину, – велетенську на зріст, палку в коханні, яка не пробачає зради, а як вихора (стихія) помщається зрадникові. Шкода, що цей художній задум залишився далеким від завершення.

Крім цього белетристичного проекту, М. Павлик здійснював у “Громаді” функції оглядача. Його перу належав розділ “Україна Австрійська”, що досить вправно й послідовно висвітлював боротьбу поколінь москвофілів і народовців у галицькому суспільному русі, а також зародження в межах останнього соціалістичного напрямку. Аналогічну статтю “Новини з Австрійської України” М. Павлик надрукував і в другому числі журналу. Очевидно він спеціалізувався на цій темі.

У цьому ж номері журналу були використані ще два матеріали сестер М. Павлика: Анни “Мої й людські гріхи, а панська та попівська правда”, передрук відомої статті з “Громадського друга”, – а також другої сестри, Параски, “Он хто робить порядок межи людьми”. Ці дві статті складали своєрідну хроніку переслідувань українських соціалістів, та ще й дівчат, у 1878 – 1880-х роках, викривали австрійські порядки і своє українське рутенство. Висновки підбивав М. Драгоманов статтею “Наука з попередніх оповідань”.

Взагалі М. Драгоманов міг трохи спочити від журналістської праці. У першому числі “Громади” йому належить огляд “Україна Російська: мужицькі бунти й письменні бунтарі в 1880 р.”, заснований на традиційному методі М. Драгоманова: опрацюванні газетних повідомлень і почасти першоджерел з листування. У другому числі подано дві невеликі праці “Робітницький рух за границею: нові соціалістичні часописи й з’їзди; робітницькі з’їзди в Гаврі й їх уваги; справа виборів у французьких робітників” та полемічний виступ “Полякам громадівцям в Росії”. М. Драгоманов виконував вже більше функцію редактора-координатора в цьому виданні.

Цікавою була стаття “Солдатська служба (допись з російської України)”, підписана криптонімом С. К., вона зазначала місце написання – Харків, і містила розповідь про солдатський побут (№ 1).

У цілому ж видання журналу було вдалою спробою українського соціалістичного часопису. Від нього можна було сподіватися перетворення на стабільне інформаційне джерело по формуванню теоретичних ідей, вивчення життя трудового народу, зокрема й становища робітників, появи цікавих літературних творів.

Занепад журналу спричинили такі обставини. “Громада” викликала гостру критику з усіх боків: і від російських соціалістів, які скипіли ненавистю до спорідненого українського часопису, який нібито руйнує одностайність їхніх рядів, і від реакційної монархічної преси. Зокрема, газета “Киевлянинъ”, орган тодішнього київського генерал-губернатора Черткова, розпочала війну з “Громадою”, скерувавши її особисто проти С. Подолинського та його родини. Газета звернулася із закликом до його батьків вплинути на сина. Ті припинили надсилати синові гроші, стосунки між сином і батьками погіршали. Це так вплинуло на вразливого С. Подолинського, що у 1881 році він психічно захворів. Лікувався в Парижі, але до поправки справа не йшла. 1891 року він був перевезений до Києва, де невдовзі й помер. Так сумно скінчилася доля видатного українського журналіста й ученого, який, без сумніву, міг би вирости на фігуру світового масштабу.

Лише 1882 року вийшла п’ята книжка “Громади”, яка завершила цикл періодичних і неперіодичних видань під цією назвою. У вступному слові “Од впорядчика” М. Драгоманов вказав, що цей збірник був готовий ще в 1879 році, але друкування його зупинилося через спробу реалізувати інші плани – створити однойменний журнал, видати роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, – але за три роки матеріал не застарів, що дозволяє, трохи доповнивши, випустити цю книжку.

Відкривав книжку нарис, за підписом Л. Л. “Дорога по Полтавщині в 1876 р.” – художньо-документальна розповідь про подорож через Полтавську губернію. Автор спинявся на картинах народної бідності, убожества, живописав жахливий побут. Чого варта така картина: у Гадячі автор у базарний день спостерігає, як чоловік продає своїх дітей. “Проходжу в саме коло, – читаємо в нарисі. – Серед кола стояв чоловік ще не старий, літ йому під 40, високий на зріст, плечистий; борода зарощена, видно, давно не бачила скіска; лице довгобразе, хмурне, очі грізні. Коло чоловіка двоє діток: хлопчик літ 10 й дівчинка літ 8. І чоловік, і діти обірвані, в чорних лихих сорочках. Питаю: що це за диво? – “Батько дітей продає!” (с. 17). Причини його вчинку: мати їх померла, батько бідує, самому нічого їсти. Дітей у нього розбирають у найми. З таких картин складається цей нарис, покликаний викликати співчуття до знедолених і лють до російських порядків.

Науковою ґрунтовністю відзначалася стаття Володимира Навроцького “П’янство й пропінація в Галичині: розвідка статистична”. В. Навроцький (1847 – 1882) – відомий економіст, публіцист. На жаль, поки вийшла ця книжка “Громади”, він помер, і на останній сторінці видавець умістив некролог про свого автора.

Узявши за основу висновок сеймової комісії, що в занепаді селянських господарств винні п’янство, темнота й ледарство, він очима економіста поглянув на це питання. Виклавши прибутки середньої селянської родини та її витрати, він прийшов до висновку, що навіть найменшій мірі вживання спиртових напоїв “нема місця в селянськім бюджеті” (с. 35), а відтак нормальна людина з внутрішніх чинників ніколи не вдасться до того.

Яка ж причина існуючого п’янства? – замислився публіцист і відповів: – Пропінація. “Це така привілегія, на підставі котрої в кождім галицькім селі й містечку тільки властитель більшої (“табулярної” або шляхецької) посілості земської, має виключне право продукування й шинкування головних спиртуозних напитків: горівки, пива й меду” (с. 36).

Вивчивши статистику, В. Навроцький пропонував висновок: причина п’янства не лежить всередині народу, ні в його національнім, ні соціальнім характері, вона нав’язана йому певною “правною” інституцією. “Держава віддала той народ, із зв’язаними руками, найнікчемнішій з цілого світу аристократії в аренду, для його визискання аж до послідньої каплі поту, аж до його послідніх, навіть моральних – нащадків” (с. 56).

Решту п’ятої книжки “Громади” заповнювали праці самого М. Драгоманова. Розділ “Звістки з України” декларувався як продовження аналогічного розділу з другого тому. До двох уже опублікованих там рубрик “Здирство” й “Темнота” додалися розділи “Усяке лихо вкупі”, “Марні надії” і “Проби повстання й товариських порядків”.

Значну частину розділу складали доповнення до глав “Здирство” й “Темнота”. Глава “Усяке лихо вкупі” зібрала листи та нариси універсального змісту, які упорядник не міг віднести до якогось іншого розділу.

Глава “Марні надії” мала рубрики “Виселки”, тобто виїзд на вільні землі з місць постійного проживання (еміграція) і “Мрії” – де зібрані висловлювання про бажане покращення селянської долі. Разом з тим підкреслювалася марність надій: пани добровільно не відмовляться від здирства.

Глава “Проба повстання й товариських порядків” і суголосна з нею, опублікована в цьому ж томі стаття “Українські селяне в неспокійні роки (1880 – 1882)” змальовували спроби стихійного протесту проти утисків.

Поруч з цим М. Драгоманов умістив ще дві статті: “Козацькі спомини й громадські потреби в Кубанщині”, нагадавши про український характер населення цього краю, та “Українські громадівці перед польським соціалізмом і польським патріотизмом” – полеміку з соціалістом Болеславом Лімановським, який, на думку М. Драгоманова, намагався сумістити дві несумісні речі: соціалізм і національний патріотизм.

Завершальна книжка “Громади” виглядала вже наслідувальною. М. Драгоманов вичерпав свої творчі можливості, свою фантазію, нічого нового запропонувати не зміг. У джерелах з історії журналістики прийнято говорити про фінансові причини краху видань “Громади”. Але виразно бачаться причини психічного й морального характеру. М. Драгоманов як людина гостра, нетерпима виявився неспроможним до збирання літературних і наукових сил і тому лишився на самоті, без фінансової і творчої підтримки, духовно вичерпався і змушений був припинити видання “Громад”.

Значення збірників і однойменного журналу полягало в тому, що

1. це були перші спроби вільної української безцензурної преси на соціалістичному ідеологічному ґрунті;

2. вони довели високий науковий рівень українського соціалізму;

3. давали широкий (хоч і однобічний) огляд українського життя в Австрії й Росії; широкий, бо побудований на багатьох, а однобічний тому, що лише на неґативних прикладах;

4. створили публіцистичний, науково-соціологічний стилі української мови, були засадничо одномовними; про найскладніші речі говорили лише українською мовою, старанно формуючи лексичну базу для цього;

5. були адресовані освіченим читачам, формували світську українську інтеліґенцію.

Тимчасом продовжувався розвиток української журналістики на Американському континенті. Кількість українських емігрантів тут весь час зростала. У 1884 році дійшла справа до того, що українська громада міста Шенандоа (Пенсільванія) звернулася до митрополита Сильвестра Сембратовича з проханням надіслати для їхнього приходу священика. Митрополит спинив свій вибір на о. Іванові Волянському (1857 – 1926), який і прибув до Америки на початку грудня 1884 року. Великою була його душпастирська діяльність: він будував церкви, утворював “запомогові” братства, закладав кооперативні організації, “Просвіти”, школи, читальні.

Заснування української газети він розглядав як важливий засіб допомогти своїм землякам зберегти релігійну й національну тотожність. З цією метою він розпочав видання в Шенандоа газети “Америка”, перше число якої з’явилося 15 серпня 1886 року. Планувалося, що газета має виходити раз на два тижні, але зайнятість іншими справами змінила ці плани; за 1886 рік вийшло 6 чисел часопису. Виходив він коштами самого редактора. О. І. Волянський став просити в митрополита помічників. У березні 1887 року до нього прибули волонтер – студент права Львівського університету, член “Акадімічного братства” Володимир Сіменович і о. Зенон Ляхович. Перший з них з червня 1887 року (від № 10) став редактором газети “Америка”.

Восени 1888 року о. І. Волянський вислав В. Сіменовича в Україну з широкою місією залучити до еміграційних справ священиків, енергійних молодих людей з інтеліґенції, які б змогли тут завідувати кооперативними крамницями, організовувати український люд, бути складачами у друкарнях тощо. У місію В. Сіменовича входило розширити коло авторів для співробітництва в газеті. Відомо, що він зустрічався з І. Франком, М. Павликом, Н. Кобринською. Сам о. І. Волянський через М. Павлика запрошував дописувати до газети М. Драгоманова. Але здійснені ці плани не були через короткий вік часопису.

Видання газети тривало три з половиною роки. Католицькі священики обурювалися перебуванням поруч з ними одруженого уніатського попа. Вони зажадали від Риму видати спеціальну заборону перебувати в Америці жонатому духовенству. Такий рескрипт згодом з’явився. У відповідності до нього митрополит С. Сембратович відкликав о. І. Волянського в Україну. 2 червня 1889 року засновник “Америки” виїхав додому. По його від’їзді газета занепала, 22 лютого 1890 року вийшло її останнє число. І. Франко назвав цю газету “скромним, але дуже інтересним початком русько-американської преси”¹.

Але крига скресла, українське пресове слово почало все сміливіше звучати на Американському континенті. Після занепаду “Америки” з’явилося кілька спроб створення українських газет, аж поки 15 вересня 1893 року о. Григорій Грушка (1859 – 1913) не заснував у Джерсі-Сіті газету “Свобода”, яка існує й досі. За напрямком газета була радикально-національною. Редакторами її були о. Г. Грушка (1893 – 1895), о. Н. Дмитрів і о. І. Констанкевич (1895 – 1897), о. С. Макар (1897 – 1900). Заснована як двотижневик, вона з 1894 року стала тижневиком, а з 1921 року – щоденником.

У першому числі в передовій статті була сформульована її програма: “Нашою задачею єсть просвіщати український руський народ, боронити його честь од вражих нападів, вказати дорогу до поступу, до цивілізації, до добробуту. Дальше – святим буде обов’язком сохранити межи народом його сокровища, скарби: віру, обряд і мову”.

Газета призвела до консолідації українців, які 30 травня 1894 року заснували в Америці свою громадсько-політичну організацію: Український народний союз. О. Г. Грушку обрали до правління, а його газету проголосили органом нової організації.

Газета “Свобода” була найширшим інформаційним джерелом американських українців, виступала проти москвофільства, широко висвітлювала життя української еміграції та події на батьківщині, вона відіграла видатну роль у пробудженні національної свідомості серед українських емігрантів у США.

Створення української журналістики на еміграції засвідчило велику духовну силу українців, їх потяг до духовного життя, до об’єднання за допомогою преси навколо спільних завдань збереження своєї національної тотожності. Особливе значення мала журналістська діяльність М. Драгоманова, яка попри всю її суперечливість, залишила помітний слід в українській культурі.