Частина п’ята

Українська журналістика в росії

Розділ шістнадцятий

Українська альманахова журналістика в Росії

Альманахи як спосіб існування української журналістики в Росії в останній чверті ХІХ століття. Пожвавлення в Росії українського культурного життя на початку 1880-х років. Альманах “Луна” (1881), історія появи, основні матеріали: вірші Т. Шевченка, О. Кониського; оповідання “Приятелі” і нарис “Шевченкова могила” І. Нечуя-Левицького; участь в альманасі М.Старицького: вірші і водевіль “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”. Відгуки на альманах “Луна” в критиці. Альманах М. Старицького “Рада” (1883). Початкова і кінцева добірки віршів редактора. П. Куліш як автор “Ради”. Поетичний дебют в Україні Олени Пчілки і Б. Грінченка. Публікація в Україні повісті І. Нечуя-Левицького “Микола Джеря”. Роман “Повія” Панаса Мирного. Драма М. Старицького “Не судилось”. Наукові матеріали: В. І. Василенка “Про хліборобські спілки”, М. Комарова “Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798 – 1883)”. Визначні твори другого тому: поема Олени Пчілки “Козачка Олена”, розділи з повісті Панаса Мирного “Як ведеться, так і живеться”. Значення альманаху “Рада”. Альманах “Нива” (Одеса, 1885): оповідання “Чортяча спокуса” І. Нечуя-Левицького. Відгуки на альманах. Альманах “Степ” (Херсон, 1886): оповідання І. Нечуя-Левицького “Невинна”, драма І. Карпенка-Карого “Бондарівна”; наукові статті російською мовою. Альманах “Складка” (Харків, 1887). Проза: оповідання Б. Грінченка “Одна, зовсім одна”; вірші альманаху, що стали народними піснями: “Розбите серце” В. Александрова і “Дайте бо жить!” Цезаря Білиловського; сатира “Горе-піїти” В. Самійленка. Наступні випуски альманаху “Складка” (1893, 1896, 1897). Найголовніші твори: драматична поема “Маруся Чураївна” В. Самійленка. Значення альманахової журналістики.

Другий період історії української журналістики позначений практично цілковитою її відсутністю в Росії. Виключення складала альманахова література, яка лишилася мало не єдиним способом її існування. В останній чверті ХІХ функціонування журналістики у формі альманахів було явним анахронізм. Затримання цього явища в журналістиці обумовили такі причини:

1. Законодавча заборона українського публічного слова в Росії Валуєвським циркуляром (1863) і Емським указом (1876), яка унеможливила існування журналістики у звичайних формах журналу і газети. Проте поліцейські заборони не могли знищити цілком духовне життя величезного народу. Воно тривало і шукало публічного виходу для себе. Альманахова література і стала єдиним способом вияву українського, переважно художнього, слова в Росії.

2. У цих умовах природним виходом було б співробітництво українських діячів у галицькій журналістиці. Але за всієї простоти цього заходу на шляху до його реалізації виникали перешкоди, викликані так само деспотичним режимом у Росії. Серед них не другорядну роль відігравав острах українських діячів співробітничати в галицькій журналістиці.

Красномовний приклад навів М. Драгоманов в “Австро-руських споминах”, де розповів такий епізод. Коли у Львові розпочалося видання журналу “Правда”, редакція надсилала його в конвертах деяким відомим українофілам у Росію. Отримав кілька чисел журналу і М. Драгоманов. Аж якось прийшов до нього схвильований Олександр Кістяківський, що був колись секретарем редакції “Основи”, а тепер працював доцентом кримінального права в Київському університеті. “Він страшно перелякавсь, получивши в листах кілька номерів “Правди”. “У нас жандармерія, – кричав він, – та у нас і без чорного кабінету листи розкривають на поштах, то вже безперемінно дізнаються, що я получаю “Правду” […] Я не прохав їх висилати, – казав Кістяківський, – я як получу ще, то просто віднесу в жандармську управу, бо по чім я знаю: може, то самі жандарми шлють, щоб потім потрусити у мене та й знайти!”¹ М. Драгоманов ледве умовив його того не робити, але згодом Кістяківський переказав таки з оказією свої побоювання, і журнал перестали йому висилати, а заодно й Драгоманову.

Важливо нагадати при цьому, що згідно з Емським указом ввезення української книжки з-за кордону було заборонене. Припущення Кістяківського про можливу провокацію з боку жандармерії не було позбавлене слушності. Українські закордонні видання вважалися нелегальщиною. Їх віднайдення при обшукові справді тягло за собою непередбачувані наслідки, найлегшим з яких могло бути звільнення з посади, що для різночинця на державній службі дорівнювало катастрофі. Діячі українофільствували в приватному житті, але мусили забувати про свої симпатії на службі. Якщо панічний страх наводило просто отримування закордонних видань поштою, то набагато більшу небезпеку складало співробітництво українців у галицьких виданнях. На це одважувалися одиниці.

3. Ще одна причина полягала у відсутності досвіду редакцій галицьких видань активно співробітничати з українськими авторами. Прагнення до цього неодноразово декларувалося, але як тільки-но справа доходила до реальних справ, вдавалося далеко не все. М. Драгоманов згадував, що в 1869 році надіслав у “Правду” першу рапсодію Гомерової “Ілліади” в перекладі С. Руданського, пообіцявши авторові її публікацію і заохотивши до праці. Ні відповіді на лист, ні журналу з публікацією він не отримав. Написав ще раз до редактора – з тими ж наслідками. Потім стало відомо, що рукопис загубився. “Безспорно, що ця історія прикро вразила Руданського, – відзначив М. Драгоманов, – і знеохотила його вести дальше працю і навіть стосунки зі мною, хоч найменше в усьому винним, і була останньою краплею, котра переповнила його песимізм”¹. Навіть вже потім, коли після смерті Руданського в архіві віднайшовся загублений редакторами “Правди” переклад, його уперто не хотіли друкувати, а коли публікація розпочалася під тиском звернень українців, то й тоді вона велася з “досадними перервами”, що утруднювали цілісне сприйняття твору. “Цю упертість і ці перерви не інакше можна пояснити, – коментував М. Драгоманов, – як тим, що редакторам “Правди” були більше до смаку твори їх самих та їх львівських приятелів (псевдокласичні і мертві), ніж проста праця Руданського”².

Через ці обставини українських діячів не залишала думка про можливість і необхідність видання українських книжок у Росії цілком легітимно, адже белетристичні видання були дозволені й Валуєвським циркуляром і Емським указом. Цим пояснюється те, що українські альманахи двох останніх десятиліть ХІХ століття, спеціалізувалися переважно (за деякими винятками) на представленні художньої літератури, відступивши від засади універсальності, якої дотримувалися упорядники перших українських альманахів.

Минуло кілька років духовного паралічу після Емського указу, але на початку 1880-х років, коли в Росії запанувала реакція, пов’язана з убивством Олександра ІІ Визволителя народовольцями, в Україні сталася парадоксальна річ: розпочалося пожвавлення культурного життя.

Воно було засвідчене трьома видатними явищами:

1. відновленням альманахової журналістики в 1881 році;

2. заснуванням у 1882 році журналу “Киевская старина”, якому судилося стати цілою епохою в історії української журналістики в Росії; і

3. заснуванням у 1882 році театру корифеїв, який дав початок бурхливому розвитку театральної справи на українському національному ґрунті.

Першою книжкою, що відродила традицію української альманахової журналістики в Росії, перервану від видання альманаху “Хата” (1860), стала книжка під назвою “Луна”. Історію виникнення альманаху “Луна” О. І. Дей описав так: “Поява його була певною мірою випадкова. О. Кониський звернувся до цензури за дозволом видавати щоденну газету “Луна” з щотижневим літературним додатком. Як зразок такого додатку О. Кониський подав матеріал, для котрого, за свідченням М. Старицького, “нарочито зібрав саме найсмирніше, щоб запобігти урядової нагінки”. Коли ж цензура дозволила саме цей “мирний” додаток і то з деякими скороченнями, а на газету взагалі дозволу не дала, О. Кониський хотів відмовитися від цього задуму, та київський видавець Ільницький випросив у нього матеріал, і так з’явився альманах “Луна”¹.

Книжка альманаху вийшла в світ наприкінці 1881 року у Києві. Її видавцем значився видавець і книготорговець Лука Васильович Ільницький. “Луна” являла собою невеличку книжечку обсягом 120 сторінок. Сам процес її підготовки не обіцяв книжку високої ідейно-художньої якості.

Відкривався томик віршем Т. Шевченка “Хустина”. Написаний 1848 року на засланні, він був уперше надрукований в журналі “Народное чтение”, передрукований в альманасі “Хата” і увійшов до “Кобзаря” у виданні Д. Е. Кожанчикова 1867 року. Відбивши тугу Т. Шевченка за Україною, вірш відображав традиційний народнопоетичний сюжет: на заваді коханню стає військовий похід, з якого козак повертається у труні. Дія твору відносилася до невизначеного історичного минулого. Програмових Шевченкових ідей цей вірш не містив. Очевидної потреби вміщувати цей відомий твір в альманасі не було, але О. Кониському здавалося необхідним відкрити нову українську книжку твором Т. Шевченка. Можливо, він і підшукував цілком нейтральний вірш, який би став перед цензурою візитівкою альманаху й засвідчив благонаміреність його видавця.

Сам О. Кониський опублікував тут під різними псевдонімами (О. К., Перебендя, Ф. Верниволя) свої вірші. Не завжди це були першодруки; наприклад вірш “Думка” (“На скелі високій сиджу одинокий”) вперше друкувався в журналі “Правда” (1877, № 22). І за змістом і за формою це були убогі твори. Вірш “Думка” поет вважав програмовим для себе. Він був написаний у С.-Петербурзі під час заслання О. Кониського. Ідея вірша полягала у співставленні двох почуттів кохання до дружини і любові до України. Дружина померла (“зайшло моє сонце”), поет готовий укоротити собі віку (“кинувся б на хвилі, нехай би втопили”), але в його серці палає ще інша любов – до України. Поет обіцяє принести їй свої дари в таких рядках:

І принесу в дари коханому краю,

Не злато, не гроші – пісню голосну;

Ту пісню старую про волю новую,

Про рівність, братерство – та тоді і вмру… (с. 58).

І метрика даного вірша і римування засвідчують дилетантський рівень поезії О. Кониського, наявність у нього бажання бути поетом і відсутність таланту для цього.

У вірші “Скорбна пісня” (“Листя пожовкле опало”) висловлена банальна думка про минущість молодості; як у “Журбі” Л. Глібова розвивалася метафора: природа і людське життя.

Осінь панує надворі,

Прийде небавом зима…

Вбогий, голодний і хворий,

Певно, замерзну і я (с. 9).

Ця нудна осіння картина будить спогади про літо й весну:

Сонечка шкода ясного,

Жаль молодої весни!

Віку не маєм другого,

Вдруге не маєм весни (с. 10).

Усі вірші О. Кониського відзначалися подібним примітивним художнім рівнем. Вважати їх через це здобутком альманаху не можна. Позитивне значення праці цього діяча полягало в проведенні організаторської роботи. Йому вдалося залучити до участі в альманахові “Луна” І. Нечуя-Левицького, який опублікував тут два свої твори: оповідання “Приятелі” і нарис “Шевченкова могила”.

Оповідання “Приятелі” розгорталося як історія двох друзів, які ще змалку товаришували, Кузьми Коваля та Кузьми Гуляя. У їх образах вияскравлювалися питомі риси українського національного характеру. Торжество моральних засад чесності, непідкупності навіть коштом товариського авторитету демонстрував Кузьма Коваль, викриваючи свого приятеля в злочині. Разом з тим І. Нечуй повертався до своєї улюбленої теми: протистояння в Україні самих українців та чужорідних етнічних елементів. На злочин підбиває Кузьму Гуляя єврей Шмуль, спочатку переховуючи в нього крадене добро, а потім і втягуючи його з сином Василем у злочинну банду. Проте, якщо українців заслали на Сибір з жінками й дітьми, то євреєві все минулося без наслідків: “що ж йому... панує собі нівроку...” (с. 54), – так закінчував оповідач розповідь про пригоду. Оповідання відзначалося властивою письменникові пластичністю в описах характерів та ситуацій, розвивало традиційну ідеологію питомої цінності України та українського простолюду як моральних чинників суспільного життя. Навіть під тиском зовнішньої сили, якою є єврейство в Україні, національний характер не зазнає руйнування, а первісна налаштованість на честь і справедливість торжествує в ньому.

В альманасі “Луна” був опублікований і нарис І. Нечуя-Левицького “Шевченкова могила”. Цей твір постав унаслідок перших відвідин письменником Канева на літніх канікулах 1880 року. Його метою було описати “надзвичайно пишні картини природи з могили”, як зазначив сам автор у листі до О. Кониського від 29 грудня 1880 року. У нарисі міметичні властивості мистецтва доведені до максимальної фотографічної точності зображення самої могили та краєвидів, побачених з неї. Саме в таких творах виправдовується визначення І. Франка, дане І. Нечуєві-Левицькому: “Ів. Левицький – се великий артист хору, се колосальне, всеобіймаюче око тої України”¹.

І. Нечуй-Левицький підніс своєю участю художній авторитет альманаху “Луна”. Ще одним успіхом О. Кониського як організатора видання було залучення до участі в ньому М. Старицького. Він опублікував тут добірку поезій і водевіль на одну дію “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”.

М. Старицький відрізнявся від О. Кониського вищим рівнем поетичної культури, недарма окремі його твори (“Виклик”) стали народними піснями. У його добірці зазвучали виразно особисті мотиви. Особливо вражав вірш “Перед труною”, що описував почуття батька від смерті донечки. Вірш “Серце моє нудне, серце моє трудне…” був побудований як звертання до свого “іржавого серця”, яке точать людські стогони і думки про народне лихо. Поет хоче спочити від цих дум і клопотів, але йому не вдається це зробити, надто чутливим він є до невлаштованості зовнішнього світу. Про це вірш “Зимовий вечір” (“Надворі крутить заверюха…”). Його поет будує у формі антитези: у його хаті тепло, сухо, але він не має спокою від гризоти про голоту, яка страждає в цю мить. Поетова уява розбудовує картину убогої хатки, де мати вкриває драним рядном замерзлих дітей, що сплять на соломі, а сама при каганці виконує якусь роботу, щоб заробити на хліб для них.

І вищий рівень зображених картин життя, і внутрішньо-психологічних переживань, і поетичної культури, – усе це свідчило, що в особі М. Старицького українська поезія шукала нових шляхів опанування дійсності. Недарма І. Франко вважав М. Старицького “першим із тих, кому доводилось проламувати псевдошевченківські шаблони і виводити нашу поезію на ширший шлях творчості”¹.

У збірці “Луна” були опубліковані ще по одному віршу Я. Щоголева і В. Мови, але вони не могли змінити загальної картини поетичного дискурсу книжки, який характеризувався суперечливим протистоянням між бездарністю Я. Кониського і талантом М. Старицького. З творів останнього тут був опублікований ще водевіль “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”. Побудований на побутовому конфлікті, наповнений цікавими ситуаціями й висловлюваннями, він все ж відзначався дріб’язковістю змісту. Твір висміював сільську старшину, яка не прокидалася від безкінечної пиятики; а разом з нею й дріб’язковість селян, які позивалися через дрібниці, але знаходили спільну мову, як тільки на столі з’являлася горілка й закуска. Водевіль мав сценічне життя завдяки авторській винахідливості й дотепності, повноцінності й виразності характерів. Зрештою, публікація п’єси була свідченням скорого зародження українського театру.

Альманах “Луна” був зустрінутий неоднозначно. Українство чекало від нього дуже багато. Після Емського указу серед української інтеліґенції запанувала розгубленість. Василь Лукич в огляді “Закордонська Україна в 1881 році” з сумом відзначив, що між 1876 і 1880 роками число українських книжок, виданих в Росії “не доходить навіть до 10”². На цьому тлі видання “Луни” було давно очікуваною подією: перед тим два роки ходили чутки, поширювані великими газетами “Порядок”, “Труд”, “Одесский вестник”, що російський уряд дозволив О. Кониському видавати раз на місяць літературний часопис; потім – що цей часопис буде виходити неперіодичними випусками. Альманах “Луна” і був сприйнятий як початок значного видавничого проекту, тим паче, що на його обкладинці знову стояли обнадійливі слова: “Частина перша”.

“Луну” чекали як жаданого гостя, писав про це Василь Лукич. Але ось у грудні 1881 року книжка вийшла, “і вже побіжний перегляд єі розвіяв наші дожидання”¹. Зміст альманаху виявився бідним. “Що ж доперва говорити о враженню, яке викликала у нас пильна студія над тим плодом одної части українських літераторів! – писав далі критик. – Справді сором і нічо більше…”². Давно відомий Шевченків вірш “Хустина”, що відкривав книжку, не міг мати програмового значення. Віршовані добірки Я. Щоголева, О. Ш., О. Кониського, В. Ламанського та М. Старицького не сягали висоти класичних надбань, а сприймалися як рядові твори. “Решта ж так званих поетичних творів інших авторів не надається до поважної критики, – писав про віршовані добірки “Луни” Василь Лукич, – бо не достає в них найповажнішого, т. є. поезії (…)”³.

Оповідання І. Нечуя-Левицького “Приятелі” так само було прохідним у творчості великого прозаїка, зображувало неприродні характери у не менш химерних ситуаціях. Після “Миколи Джері” й “Кайдашевої сім’ї” “Приятелі” сприймалися як поразка відомого автора. Нарис “Шевченкова могила” розглядався як твір, що має суто журналістське, але не літературне значення. Водевіль М. Старицького “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка” також був слабким твором. “Вже сам заголовок є надто тривіальним і дише юродством”⁴, – відзначав Василь Лукич. Очікуваної програмовості чи хоча б художньої досконалості від “Луни” публіка не дочекалася. Це й викликало розчарування. Василь Лукич завершував рецензію побажанням до редакторів, якщо видання триватиме далі, здійснювати кращий відбір творів, а не друкувати усе, що пришлють автори без огляду на художню вартість.

Але побажання критика виконати не вдалося. Друга книжка альманаху не побачила світ. Значення “Луни” полягало в тому, що цей був перший альманах після тривалої перерви; він засвідчив можливість реалізації подібного роду проектів; показав дорогу іншим авторам та видавцям; зокрема підштовхнув до видавничої діяльності М. Старицького. Проти О. Кониського він був людиною зовсім іншого рівня: з ширшим світоглядом і глибшим мистецьким талантом, – що негайно позначилося й на його альманахові.

“Рада. Український альманах на 1883 рік. Частина перша. Видання М. Старицького” вийшов у світ у Києві 1883 року. Виріс він з того ж кореня, що й “Луна”: редактор намагався організувати видання літературного журналу, але дозвіл вдалося отримати лише на альманах. “Рада” являла собою грубу книжку на 470 сторінок, де було зібрано багато многоцінного матеріалу.

Після короткого слова “От іздателя” йшла добірка програмових віршів М. Старицького. Змістову домінанту прокладали тут дві присвяти “До України” й “До М. Л-ка” (Миколи Лисенка). Перший рядок першого вірша, що відкривав альманах: “Моя Україно! Як я тебе любив!” – правив за епіграф до книжки. Вірш створював образ ліричного героя, якого та “мучена любов” тепер “жене в далекую чужину”. Вірш тримається на фігурі поетичного синтаксису – анафорі. П’ять строф мають початок “Як я любив…”, розташовуючи почуття героя в минулому, наповнюючи його тугою прощання з батьківщиною. Але в шостій строфі герой переводить своє почуття з минулого у сучасне, його голос зміцнів і набрався мужності:

Як я люблю безрадісно тебе,

Народе мій, убожеством прибитий,

Знеможений і темністю сповитий,

Що вже забув і поважать себе,

Потративши свої колишні сили…

Як я люблю твої сумні могили,

Україно! Як я люблю тебе! (с. 2).

Але мінорний настрій присвяти “До України” змінювався мажором наступного вірша, адресованого М. Лисенкові. Вірш містив у собі імперативні настанови, був побудований на домінанті дієслів наказового способу. Не грай жалібної мелодії, – вимагав герой від адресата, –

А утни мені пісню одну,

І широку, й веселу, як воля, –

Щоб, почувши співочу струну,

Усміхнулась і мачуха-доля! (с. 2).

Поетові потрібний оптимізм не для власного задоволення. Він свідомий свого обов’язку перед народом і високого призначення в світі:

Сльози – неміч жіноча, слаба,

А нам треба розбуркати сили,

Щоб піднять того брата з могили,

Просвітить вікового раба (с. 3).

Два заспівні вірші “Ради” були як удар камертона перед виконанням оркестром складного музичного твору. Вони зосереджували в собі програму видання: любов до України, прагнення “просвітить вікового раба”, – ось які завдання ставив перед альманахом його видавець. Три наступні вірші, що завершали початкову добірку М. Старицького, були позначені як переспіви, але без зазначення авторів. Вони розширювали два головних мотиви попередніх творів: любові до батьківщини (“Дочка Ієфая”) і любові до людей (“Забутливі люди”, “Потайні ученики”). Усі разом ці вірші створювали гарний початок альманахові, образно розкривали його призначення, орієнтували читацькі очікування.

У першому томі “Ради” містилася ще одна добірка віршів М. Старицького. Розміщалася вона в самому кінці художнього розділу, перед публікаціями наукових праць. Тут було так само, як і на початку, надруковано п’ять віршів. У них було значно більше епічного елементу і будувалися вони на змістових протиставленнях. Найбільш характерним для цього циклу був вірш “Учта”. Поет потрапляє на бенкет вельмож. Він старанно описує, як “столи аж гнуться під вагою Потрав розкішних, дорогих”, дзвенять келихи, грає музика, але у цьому товаристві його уява викликає інші картини:

Голодний люд без хліба, солі

В своїх нетоплених хлівах,

Де не прогляне світ ніколи,

Де глупа ніч, де рабський страх (с. 360).

Ці картини виростали в оскарження панського світу, який живе за рахунок народу, але не дбає про нього. Цю тему підхопив вірш “Сумно і темряво. В вікна заплакані…” У ньому розповідалося, як поет врятував від проїжджого пана дівчинку. Пан ударив її батогом, бо невчасно переходила дорогу. Поет приніс її додому, обігрів, напоїв чаєм. Але думка про марність людського життя, що проходить у кривді й ненастанній боротьбі за шматок хліба, не дає йому спокою.

На протиставленні світу природи й людей ґрунтувалися вірші “На морі” і “Посвята моїй дочці Людмилі”. Пейзаж першого супроводжувався авторськими сентенціями про те, що десь “дубіє люд по селах та лісах”. І навіть свою доньку, яку поет катає на човні морем, поет навчає:

Куди глянь по світу – горе,

Пан тут – голод і мороз…

Чи не більше б вийшло море

З людських виплаканих сльоз? (с. 365).

Завершав добірку вірш “Коли засну навіки в домовині”, несподіваний у своєму ліризмі й романтичній скорботі поета. Він замислювався над тим питанням, чи хто пригадає його після смерті, чи прийде до нього на могилу. Кому ж прийти? – запитує він, коли я свої думи складав у “святій самотині”, йшов невідомим шляхом, “життя пішло на боротьбу з бідою, Не взначившись уславленим трудом” (с. 366).

Завершальна добірка істотно відрізнялася від початкової. У ній з’явилися картини життя, увиразнився образ ліричного героя. Шкода, що прямолінійно проведений народницький дискурс, призвів до певної одноманітності в змісті.

Другий поетом, представленим у “Раді”, був П. Куліш, що виступив під псевдонімом П. Ратай. Він помістив тут три вірші, але вони складали змістову єдність, оберталися навколо теми поета та його ролі в суспільстві. П. Куліш створив образ романтичного самітника, який у спілкування з музою шукає душевної розради. У вірші “Поет”, до якого епіграфом були взяті знамениті слова О. Пушкіна “Поэт, не дорожи любовию народной”, автор українізував пішкінський мотив:

Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,

Ні на письменницьку огуду за пісні,

І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:

Дзвони собі, співай в святій самотині (с. 351).

Для поета пропонувалася формула: “Ти – невмирущий цар, ти над панами пан”. Головна думка вірша полягала в тому, що поет є сам собі закон і мірило цінності власної творчості.

Цей мотив знаходив розвиток у вірші “До кобзи та до музи”. Тут він ліризувався, набував уже не філософської абстрактності, а особистої конкретності. П. Куліш писав не про поета взагалі, а про себе. Кобза, символ творчості, називалася його єдиною втіхою, вона мала “загримати на лихих докором вічним”. Поет посилав свою музу “на береги Дніпра”:

Там люди в темряві сидять глибокій,

Ти їх освітиш сяєвом небесним,

Я ж тут од мук спочину, одинокий.

Дознаю щастя прахом безсловесним (с. 354).

Завершальний вірш “На чужій чужині” – своєрідний “Пам’ятник” П. Куліша. Твір побудований на зштовхуванні двох антитетичних ідей. Перша – мене забудуть після смерті. Друга – Україна мене не забуде. Поки жива українська мова, і пам’ять про мене буде жити.

Добірка віршів П. Куліша передавала глибоко суб’єктивні переживання зрілого поета, який перебував у такому віці, що вже замислювався над долею своєї поетичної спадщини. Він суґестує свою прийдешню славу.

“Рада” стала місцем дебюту в Україні двох поетів: Олени Пчілки і Бориса Грінченка, які вже опублікували свої перші твори в галицьких часописах. Олена Пчілка виступила з поезією “Волинські спогади” (с. 173 – 181), де живописала новий для себе реґіон України, куди переїхала разом з чоловіком П. Косачем. Вірш, однак, відбивав певні поверхові враження, без спроби глибшої філософії, оригінальних образних знахідок, яскравих спостережень. Ось як описувала поетка Звягель:

Ви, Звягеля скелі, узгір’я веселі!

Ми з вами пак довго живали!

Найкращії літа з життя сього світа

Мої проміж вас пролітали! (с. 178).

Вісьмома віршами був представлений Б. Грінченко. Вони подавалися під псевдонімом Б. Д. і доводили до художніх крайнощів народницький дискурс: абстрактні нарікання на долю і такі ж абстрактні заклики до служіння народові, жаль за козацьким минулим, туга від власного безсилля, – такі головні настрої та ідеї панували в його добірці.

У цілому ж поезія альманаху “Рада”, представлена виключно українцями, хоч і викликала зауваження й відзначалася певною художньою нерівністю, демонструвала пересічно вищий рівень, ніж поезія в галицькій журналістиці. Патріотизм і народолюбство як провідні змістові ознаки втілювалися тут у досконалішу, ніж на Заході, поетичну форму. Особливе значення мала поезія М. Старицького.

Але видавець розумів, що літературно-художній журнал, праобразом якого був його альманах, сильний передусім прозою, яка здібна не тимчасово, а стабільно утримувати інтерес читача. Керуючись цим, він запропонував читацькій увазі такі твори, які стали класикою української літератури. Знаючи, що галицькі видання недоступні українському читачеві, він умістив у “Раді” повість І. Нечуя-Левицького “Микола Джеря”, яка ще 1878 року була надрукована в журналі “Правда”. Поява цього класичного твору Росії примножила авторитет української літератури.

Але ще більше значення мала публікація в альманасі “Рада” “роману з народного життя” Панаса Мирного “Повія”. Дві з чотирьох частин роману були опубліковані відповідно в першому й другому томах альманаху. Третя частина побачила світ лише в 1917 році в журналі “Літературно-науковий вісник”, а повний текст твору – посмертно, у 1924 році. Честь “прочитання” і видання останньої частини належить видатному історикові літератури Сергію Єфремову. “Який це колосальний твір, – писав науковець про “Повію”, – він скоряє тебе своїм розмахом, своєю силою. Читаєш – і не одірвешся, невважаючи на всі недоладності чорнового тексту. На велику міру закроєний був цей талант. Але чиновництво з’їло його мало не ввесь”¹.

Доля дівчини Христі Притики, що через убожество йде на заробітки в місто і там, зведена паничем, стає повією, втягує в роман величезну кількість життєвого матеріалу. Христя проходить своєрідну суспільну вертикаль. Краса піднімає її щаблями соціальної драбини. Але дівоча краса не вічна, багатство Христиних господарів виявляється нажите нечесним шляхом; це призводить до того, що дівчина опиняється поза суспільством. Місто викидає її як непотріб. Але й село не спроможне прийняти таку людину. Христя замерзає на порозі своєї хати, перетвореної на шинок.

Роман відзначався глибоким психологізмом образу головної героїні. Письменник показував, як чиста від природи дівоча натура стає жертвою дрібноміщанського середовища. Будучи людиною безправною й незахищеною, вона нездібна відстояти свою честь, змушена пливти за течією подій. Не знімаючи провини з особи, письменник все ж показав її залежність від середовища, формування її долі під тиском зовнішніх обставин. Роман оскаржував соціальну дійсність, що приводила до занедбання чисту від природу натуру. У жанровому вимірі твір, представляючи історію особи й подаючи широку панораму українського життя кінця ХІХ століття, являв собою вершинний зразок реалістичного соціального роману. Його публікація мала величезне значення для подальшого розвитку української прози і в цілому художнього мислення.

Проза альманаху “Рада” була представлена ще цілим рядом дрібніших творів, серед яких автобіографічний нарис “Скажи, місяченьку” Д. Мордовцева, оповідання “Новобранець” Гната Карого (І. К. Тобілевича), “Бурлака”, “Лірник” Бабенка (А. М. Бібіка), “Дід” Лопуха (А. Грабенка – за І. Бойком, А. Конощенка – за О. Деєм). Кожен з цих творів був по-своєму прикметним, виконаним не без майстерності, але до вершинних здобутків альманаху не дорівнявся.

Зате драматургію репрезентував твір, який міцно увійшов до української класики, – драма М. Старицького “Не судилось”. Протиставлення “панського болота” (такою була первісна назва) народній моралі утримувало художній конфлікт твору. П’єса відображала реалії кінця ХІХ століття з удаваним панським народолюбством, появою української інтеліґенції, яка прагнула щиро служити народові, з героями з народу, які виявляли свою моральну вищість у порівнянні з ледачим панством. Усе це розмаїття характерів і настроїв було об’єднано навколо єдиного сюжету, брало участь у розвитку цілісного художнього конфлікту.

За жанром п’єса являла собою народну соціально-побутову траґедію: доведена нервовим перенапруженням до психічного надлому, Катря випивала отруту і гинула в фіналі, своєю смертю оскаржуючи соціальну нерівність, що розвела її з коханим по різні боки невидимого, але тим не менш цілком реального станового муру. Твір мав велику сценічну історію в театрі корифеїв і в наступні часи. У ролі Катрі особливо любила виступати Марія Заньковецька.

Завершався перший том альманаху “Рада” науковими працями. У статті В. В-нка (В. І. Василенка) “Про спілки хліборобські” відображалась економічна картина українського села, розшарування на багатих і бідних, наростання процесу зруйнування селянських господарств. Автор як метод порятунку пропонував кооперацію: спільний обробіток землі, спільний продаж наслідків праці. Його стаття була сповнена турботи про сільську бідноту, пропонувала реальні шляхи допомоги їй.

У короткій етнографічній статті “Песиголовці” Грицька Десятина (Г. Лук’янова) досліджувалися народні вірування на назване явище.

Але найбільше значення у науковому відділі мала публікація упорядкованого М. Комаровим “Бібліографічного покажчика нової української літератури (1798 – 1883)” та двох додатків до нього під назвами “Найголовніші спільні писання про українську мову, літературу і про українське питання” і “Якого року скільки книжок було надруковано”. М. Комаров не врахував галицьких видань, допустив деякі пропуски в бібліографії української книги в Росії. Тим не менше значення цього покажчика важко переоцінити: він був першим українським бібліографічним реєстром, який виразно показував, як наростала духовна праця українців за сприятливих умов і як вона була утруднена в Росії після державних заборон. Покажчик М. Комарова і сьогодні відіграє роль важливого бібліографічного джерела.

Перший том альманаху “Рада” був видатним явищем української культури. У белетристичній частині видавець зібрав твори найкращих сучасних йому письменників, а наявність наукової частини свідчила про універсальну (журнальну) засаду упорядкування альманаху. М. Старицький мав поважні наміри перетворити альманах на періодичне видання і розпочав збирання матеріалів для другого тому. Але нове захоплення театром, яке припало саме на цей час, відволікло його увагу від попереднього видавничого проекту. Зібрані матеріали він передав для редагування в інші руки.

Другий том альманаху вийшов у світ наступного 1884 року без зазначення імені видавця. Був цей том більш ніж удвічі меншим за перший (222 с.) і містив твори випадкових авторів: якихось Т. Алатонченка, Антоненка, Устенка. Мало чим відрізнялася від розміщеної в першому томі добірка віршів Б. Грінченка. Оповідання Ганни Барвінок “Вірна пара” репрезентувало вчорашній день української прози – етнографічний реалізм, стилізацію оповіді з народних уст, з усіма її атрибутами: примітивним сюжетом, ескізно накресленими характерами, убогою мотивацією вчинків і т. д.

Вірші самого М. Старицького на цей раз вилучила цензура з огляду на їх тенденційність. Рятували книжку поема Олени Пчілки “Козачка Олена”, друга частина роману Панаса Мирного “Повія” та його ж “образки з життя” “Як ведеться, так і живеться”: “День на пастівнику” і “Батьки”.

Епічна поема займала близько сорока сторінок тексту. Це була розлога віршована повість про козацькі часи. Поетка відкинула українську традицію зображати жінку-страдницю, жінку – об’єкт історії. Олена Пчілка відкрила нову традицію. Головна героїня її поеми відзначалася чоловічою мужністю, активним ставленням до життя. вона сама формувала свою долю. Її коханий одружився з іншою, але вона переборола прірву особистого розпачу і, коли він відправився у військовий похід, прийшла проститися з ним і подарувала хустину. Поки Василь воював за волю України, його дружина померла, він лишився удівцем. Тільки тепер він пропонує Олені вийти за нього заміж, але та, пам’ятаючи про попередню зневагу, відмовила йому. Відбувся новий похід, з якого Василь повернувся тяжко поранений. Помираючи, він доручив Олені виховати свого сина. Олена заснувала шпиталь і доглядала в ньому поранених козаків. Вона лишилася самотньою, але знайшла щастя в служінні Вітчизні. Висока патріотична ідея не була, однак, підкріплена таким же рівнем художності твору. Написана коломийковим віршем, поема була далека від Шевченкової органічності й простоти. Точну характеристику творові дав свого часу І. Франко: “Незважаючи на гуманну тенденцію, – писав він, – поема з історичного боку досить бліда, а з поетичного – досить слаба”¹.

“Образки з життя” “Як ведеться, так і живеться” були присвячені улюбленій темі Панаса Мирного – залишкам кріпацтва у сучасному житті. Узяту в особливих аспектах цю проблематику знаходимо і в романах прозаїка “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” і “Повія”. У новому творі, який так само, безсумнівно, замилювався як роман, про що свідчать опубліковані посмертно розділи: “Дома”, “У школі”, “Брат і сестра”, “Панич”, “Татарин братик, татарин”, – у центр зображення була поставлена родина Грицаїв з містечкового передмістя.

Метод Панаса Мирного відзначався ґрунтовністю, прагненням вичерпати мотиваційні підвалини людських вчинків, зануритися в характери. У старого Онисима Грицая двоє синів: Яків і Йосип. Яків має оженитися й лишитися на батьковому господарстві; Йосип – іти в москалі. Але Йосип несподівано закохався в Параску, доньку двірської ключниці Оришки й пана Ратієва. Він не хоче йти в москалі замість старшого брата, а так само претендує на місце в звичному для себе батьківському просторі. Витягши з батькової скрині гроші, тобто пограбувавши батьків, він одружився з Параскою. Старий Онисим викреслив Йосипа з свого життя. Яків одружився з Настею, батько відділив його жити з родиною в окрему хату.

У Йосипа ж з Параскою життя складається зле. Пріська успадкувала від батька та й матері ледарство, смак до марнотратства, погорду до простолюду. Йосипові так тяжко з нею жити, що під час рекрутського набору він добровільно заміняє собою старшого брата і йде-таки в москалі. Старі Грицаї померли, Параска вселяється в їхню хату, зажадавши відділення їй Йосипової спадщини. Вона тримає наймичку, знову намагається зійтися з паничем Іваном Трохимовичем, від якого вже має сина Василя. Але, тікаючи від лихої слави, той уникає стосунків з нею. А в Параски народжується дівчинка від Йосипа, яку вона зненавиділа від її появи на світ як мужиче поріддя. Відтоді все в родині робилося задля Василя, а Галя правила за наймичку. Василь успадкував від матері зарозумілість, зверхність, зневагу до роботи. Дальший розвиток сюжету рухався в напрямку виведення на сцену молодшого покоління Грицаїв: Василя й Галі і дітей Якова: Грицька та Івана.

Необхідно відзначити принаймні два аспекти цього твору.

По-перше, в ньому голосно прозвучав мотив спадковості, який переміститься в центр художнього бачення світу в натуралізмі. Панас Мирний, лишаючись у межах реалістичного підходу до відображення життя, поруч з І. Франком (у “Boa constrictor”, і “Борислав сміється”), звернувся до цієї теми, опрацювавши її фундаментально, показавши розкладаючий вплив на нащадків панського самодурства, ледарства й вседозволеності.

По-друге, у жанровому вимірі “Як ведеться, так і живеться” був першим в українській літературі твором, що тяжів до роману в новелах. Суцільний сюжет прокреслювався пунктиром, переривався, часовий план зміщувався. Велика кількість героїв юрбою займала художній простір, проте для кожного автор знаходив не тільки місце, але й характерні деталі поведінки, вдачі, мови. На невеликому просторі тексту йому вдавалося створити повноцінну картину життя з живими героями і колоритними подіями.

Уривки з твору “Як ведеться, так і живеться” піднесли престиж другого тому альманаху “Рада”, завоювали для нього важливе місце в літературі того часу.

У цілому ж два томи альманаху “Рада” відіграли важливу роль в історії української журналістики.

1. Вони продемонстрували високий рівень тодішньої української літератури, давши місце для першодруків видатних творів, що увійшли до корпусу класики.

2. Опублікування поруч з белетристикою наукових праць свідчило про план упорядника побудувати “Раду” на журнальних засадах; найвищу цінність з цього кола текстів має покажчик української літератури, створений М. Комаровим.

3. Продовження видання знову ж вказувало на те, що М. Старицький прагнув перетворити його на журнал.

Таким чином, альманах “Рада” засвідчив сталий потяг української інтеліґенції мати своє періодичне видання.

У 1888 році з ідеєю нового альманаху “Вістка” виступив В. Горленко. Він звернувся з листами до багатьох українських письменників, прохаючи в них матеріалу. Зокрема, у листі до Панаса Мирного він просив у нього третю частину “Повії”, висуваючи як арґумент думку про те, що її публікація зв’яже нове видання з “Радами”, а самого письменника примусить завершити твір, чого так жадають читачі.

Панас Мирний тексту не надіслав, а поданий до цензури альманах В. Горленка “Вістка” був затриманий там до осені 1889 року, коли упорядникові повідомили про заборону його видавати без повернення рукописів. Такі цензурні заборони знеохотили українських письменників до праці. Вони все менше покладали надії на альманахи; справа їх упорядкування опинилася в руках маловідомих і головне малоталановитих авторів, що позначилося на їхньому художньому рівні. “Наступні східно-українські альманахи, – з сумом констатував О. І. Дей, – рівня “Ради” не досягають. […] На сторінках цих альманахів, за поодинокими винятками, виступають малообдаровані письменники або початківці”¹.

Першою книжкою, що засвідчила справедливість цього висновку, став виданий в Одесі альманах “Нива: Український літературний збірник 1885 року”. Його видавцями виступили М. П. Боровський і Дм. В. Маркович, імена яких сьогодні нічого не говорять науковцям, про що свідчить відсутність їхніх персоналій навіть у “матеріалах до енциклопедичного словника” “Українська журналістика в іменах”.

Засади упорядкованої ними “Нива” стали загальними для наступних видавців українських альманахів. Їх можна окреслити так:

1. До участі у виданні запрошувалося 2 – 3 відомих письменники, від них випрохувалися один – два твори, які займали від 1/2 до 2/3 обсягу книжки; ці імена робили рекламу книжці й забезпечували її популярність.

2. Решту альманаху упорядники заповнювали творами власними і своїх друзів, іноді відверто графоманськими; для них смисл видання полягав саме в реалізації цього другого аспекту, але з погляду історико-журналістського актуальним є лише перший з них.

“Нива” увібрала в себе твори нікому сьогодні не відомих П. Панченка, К. Ухача, А. Бобенка, Тишковського, якоїсь Антоніни В. і навіть автора, що сховався за псевдонімом Незвісний.

З відомих імен тут зустрічаємо П. Ніщинського з перекладом шостої пісні Гомерової “Одіссеї”; драму М. Старицького “Утоплена”, створену за мотивами повісті М. Гоголя “Майська ніч, або Утоплена” в жанрі малоросійської опери, де дія перемежовувалася танцями й співами; один (!) прохідний вірш Б. Грінченка (В. Чайченка); кілька віршів і оповідання Дніпрової Чайки; оповідання І. Нечуя-Левицького “Чортяча спокуса”.

Пильнішого розгляду вартий лише останній твір. Його головна героїня, бідна удова з Кишинівського передмістя, виступала в ньому й оповідачкою. Письменник використав свій улюблений прийом характеротворення й писав оповідання-монолог, у якому героїня сама описувала й аналізувала свої вчинки. Нерозважлива молодиця, яка пиячить з кумами, втрачає через це вигідну службу, переховує крадене добро свого коханця цигана Грегора, сприймає своє життя як “чортячу спокусу”. Вона наділена природними здібностями відрізняти добро від зла, запліднена розумінням морального ідеалу, але неспроможна опиратися життєвим спокусам, через це й перетворює своє життя на ланцюжок прикрих пригод. Твір І. Нечуя-Левицького не був позбавлений певних чеснот, але йому було далеко до таких вершин цього автора, як “Микола Джеря” чи “Кайдашева сім’я”. Загалом він викликав швидше розчарування, ніж захват.

Містив альманах і записи усної народної творчості: 13 пісень, записаних в Одеськім повіті.

Альманах звернув на себе увагу критики, але відгуки були неґативними, зокрема й рецензія І. Франка в журналі “Зоря” (1885, № 18). Навівши приклади з поетичної творчості Дніпрової Чайки, критик запитував “Невже ж таки се поезія?” Трошки переінакшивши це висловлювання можемо вважати епіграфом до рецензії І. Франка слова: “Невже ж таки се література?” Однак завершував аналіз рецензент на оптимістичній ноті: важливо, щоб “Нива” не була тією однією ластівкою, що не робить весни; бажано, щоб вона стала початком правильного і частого видавництва, при якому згромадяться нові місцеві сили і розів’ються таланти.

На жаль, ці надії не справдились. 1887 року в Одесі серед громадівців виникла ідея видати другий том альманаху “Нива”, але навіть до збирання матеріалу справа не дійшла. 1889 року М. Комаров підготував альманах “Розмова”, але головне управління в справах друку заборонило його. Це остаточно підірвало ініціативу одеського гуртка, який і без того був нечисельний і слабкий за рівнем талановитості.

Естафету одеситів підхопили херсонці. 1886 року гурток херсонських літераторів на чолі з Д. В. Марковичем випустив у світ альманах “Степ”. Він мав підзаголовок: “Херсонський белетристичний збірник. Херсон. 1886”, але виданий був у С.-Петербурзі. Це була двомовна українсько-російська книжка обсягом на 391 сторінку.

З відомих імен зустрічаємо тут І. Нечуя-Левицького, що дав оповідання “Невинна” і І. Карпенка-Карого (І. К. Тобілевича) з драмою “Бондарівна”.

Твір І. Нечуя-Левицького являв собою монолог жінки, що розповідала перед матушкою про участь у крадіжках свого чоловіка. Наївно вона вважала себе невинною, бо лише переховувала крадене, але сама не крала. Майстерне використання живого народного слова для самохарактеристики героїні було доведене до досконалості, слугувало портретній виразності, точності й широті охоплення характеру в художньому проміжку невеликого оповідання. Героїня сподівалася на прощення. Для того вона й сповідалася перед матушкою. На глибині душі вона розуміла, що вчинила злочин, і прагнула очищення від гріха й спасіння. Оповідання має локальне значення в творчості класика української прози.

Драма І. Карпенко-Карого “Бондарівна” будувалася на сюжеті з далекого минулого, належала до типу фольклорно-історичних романтичних творів. В основі драми лежала знаменита балада “Бондарівна”, а не реальні історичні праці. За природних умов розвитку (наявності українського театру, відсутності заборон на українське слово, розгалуженої журналістики й книговидання) такий твір мав би з’явитися в добу романтизму (1820 – 1840). У 1886 році він виглядав уже анахронізмом.

Решта авторів: зовсім невідомі – П. Тулуб, А. Браунер, А. Конощенко, Пенчуківець, і більш відомі Дніпрова Чайка, М. Заволока (псевдонім М. Грушевського), – так само не підносились над посереднім художнім рівнем.

Головну цінність альманаху “Степ” складали наукові розвідки. 119 весільних пісень, записаних в Єлизаветградському повіті подала Олена Маркович, додавши до них невеличкий коментар російською мовою. Марія Ганенко опублікувала цікаве дослідження звичаєвого права “Родинно-майнові відносини селян в Єлизаветградському повіті”. О. Русов запропонував статтю “Обласний первень у земській статистиці”. К. І. Іващенко під псевдонімом К. Шрам подав статтю “Українське село за творами пп. Старицького й Кропивницького”. Усі статті були написані російською мовою, але торкалися українського матеріалу. Стаття К. Шрама являла собою зразок соціологічного методу в літературній критиці. Автор зіставляв драму М. Старицького “Не судилось” і М. Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, дуже подібні за сюжетом, типом художнього конфлікту, характерами героїв. Він сприймав художні твори за дійсність і героїв судив як реальних дійових осіб. У наслідок цього стаття була цілком позбавлена естетичного значення, а відігравала роль соціологічного дослідження.

Наступного, 1887, року літературним альманахом порадував Україну й Харків. Володимир Александров (1825 – 1893), син автора поеми “Вовкулака” Степана Александрова, “спорудив” альманах “Складка”, якому судилося стати більш тривалим, ніж попередники, видавничим проектом і витримати упродовж десяти років чотири випуски.

Загалом це видання було упорядковане на засадах попередніх аналогів. У прозі прикметними були оповідання Б. Грінченка “Одна, зовсім одна”, Цезаря Білиловського “Загублене життя” та Ганни Барвінок “П’яниця”. Два останніх реанімували оповідну манеру Олекси Стороженка з часів “Основи”. Оповідач з народу, передача оповідних функцій від автора до героя, примітивні прямолінійні характери, подані без психологічної мотивації їхніх вчинків, невибагливий сюжет, – усе це не могло привабити читача кінця ХІХ століття, який читав Г. Ібсена й К. Гамсуна, Е. Золя й Г. Гауптмана, Л. Толстого й А. Чехова.

Оповідання Б. Грінченка виразно виділялося на тлі альманаху. Воно розповідало про шістнадцятилітню дівчину, яка по смерті матері залишилася самотньою в місті і, не знайшовши ні співчуття, ні допомоги від довкілля, кінчила життя самогубством. Спрямований на оскарження соціальної дійсності твір все ж подавав трансформацію характеру ескізно, спрощено, молода людина занадто легко відмовлялася від права на життя. Твір не досягав своєї мети, відгонив штучністю, навмисним авторським волюнтаризмом.

Поезія так само відзначалася посереднім рівнем. Але були приємні винятки. Два вірші з цього альманаху увійшли в народну свідомість і стали народними піснями. Це сталося з віршем В. Александрова “Розбите серце”. У підзаголовку значилося, що це “переклад з німецького”. Український поет справді переклав вірш маловідомого німецького автора Левенштайна, але зробив це так блискуче, що українською мовою з’явився новий поетичний шедевр.

Вірш будувався на пісенній засаді: він розвивав у варіаціях один змістовий мотив: прощання героя з померлою коханою дружиною. Прикрашали вірш анафори “Я бачив”. “Я бачив, як вітер березку зломив”, “Я бачив, як серну підстрелив стрілець”, “Я бачив: метелик поранений млів”. Але усі вони боролися за життя, поки не сховалося за обрій сонце. Так і кожен з нас живе, осяяний сонцем коханої. Але

Зо мною розсталась дружина моя,

Зостався на світі без сонечка я;

Одначе на себе як смерть не зову,

А з серцем розбитим живу та й живу (с. 69).

Перекладацьке мистецтво В. Александрова було засвідчене ще одним віршем “Вечірній дзвін”. Це була знаменита пісня Івана Козлова, який у свою чергу переклав з англійської однойменний вірш Т. Мура. В. Александров дав блискучий український варіант: “Вечірній дзвін, вечірній дзвін… Багато дум наводе він Про молоді, щасливі дні В коханій рідній стороні” (с. 91).

Можливо, призначення В. Александрова полягало в тому, щоб стати майстром українського поетичного перекладу? Але час до того ще не наспів. Переклади українською мовою були заборонені ще Емським указом.

Ще один твір з доробку “Складки” став народною піснею. Таке доля судилася віршеві Цезаря Білиловського “Дайте бо жить!” Композиційно він теж був побудований за пісенними законами: мав рефрен до кожної строфи, оригінальну строфу з багатими внутрішніми римами. Але головне – розвиток мотиву кохання, поданий у монолозі пристрасної дівчини.

В чарах кохання, моє дівування,

Хочу я вільно, як пташка прожить:

Вільне обрання і вільне кохання,

Серденьку воля, як хоче любить!

Шкода й розмови: святої любови

Силою в серце не можна вложить…

Поки шовкові чорнітимуть брови, –

Дайте бо жить мені, дайте бо жить! (с. 131).

До героїні залицяється багато, але її серце лежить тільки до одного, кохання дужче за родинні почуття, воно байдуже до глуму і людського поговору, – так розповідала героїня про свій душевний стан.

Ці твори у “Складці” стали свідченням величезних можливостей української поезії, її торжеством і перемогою. Вони компенсували ті численні посередні вірші, якими були заповнені решта сторінок альманаху.

Серед поетичних творів варто також відзначити вірш В. Самійленка “Горе-піїти”. Цей автор опублікував у “Складці” не один вірш, але саме тут він віднайшов свій шлях в українській поезії. Це був шлях сатиричного вірша, що виблискував дотепністю ситуації та її вербального вираження. Предметом сатири В. Самійленка були ті ж горе-поети, що заповнювали бездарними віршами українські альманахи. Герой розповідає про свою “траґедію”. Аби усю ніч писати свої “безсмертні” твори, він пішов у крамницю купити свічку.

І мені ту свічку крамар…

Чи бува що в світі гірше?!..

Загорнув як назнарошне

У мої ж чудовні вірші!!!..

Від зневаги, від досади

Не заснув я цілу нічку.

Боже!! У мою поему

Лойову вгорнули свічку?!?… (с. 221).

Завершався альманах публікацією нот пісні на слова В. Самійленка “Горе-піїти”, яку написав М. Лисенко.

Альманах “Складка” виглядав таким чином як сіре рядно з нашитими на нього перлами. Зрештою, в кожній національній літературі таких книжок виходить багато щороку, але вони розчиняються в загальному потокові книжкової продукції. У нас же через їх малу кількість кожна книжка на обліку, стає літературним явищем, від якого чекають того, чого вона за своєю природою не може дати, адже генії (й навіть таланти) не родяться щодня. Якщо оцінювати “Складку” за тим, що вона дала, а не чого не дала, то слід прийти до висновку, що дала вона багато.

Перша книжка альманаху вийшла тиражем 1500 примірників і розійшлася. Натхненний її успіхом В. Александров негайно підготував другий випуск і відніс 1888 року його в цензуру. Там книжка пролежала до 1893 року і вийшла в світ незадовго до смерті упорядника. Вона була вдвічі менша за обсягом, ніж перший випуск і нараховувала 113 сторінок. Заповнена вона була переважно віршами В. Александрова, Ц. Білиловського, Б. Грінченка, В. Самійленка. Під рештою творів стояли імена: П. Річицький, Денезький, Маруся, М. П…ъ, Твердохліб, А. Перейма, М. З. З помітніших матеріалів заслуговує на відзначення публікація твору давньої української літератури “Різдвяна орація, Старосвітська бурсацька вірша”, “Пісня про гарбуз” В. Александрова – “рослинний епос по народній темі” (“Ходив гарбуз по городу”) і доданий автором до твору покажчик “Номенклатура рослин”, а також народне оповідання “Про війну і про те, з чого вона буває”.

Після смерті В. Александрова “Складку” взяв під опіку поет Цезар Білиловський (1859 – 1934), виступивши упорядником третього тому альманаху, присвятивши його пам’яті її першого видавця. Том вийшов у Харкові 1896 року обсягом на 271 сторінку. Відкривалася книжка портретом В. Александрова, короткими спогадами про нього та бібліографією творів поета. Йому ж були присвячені деякі вірші, наприклад якогось Л. Григорова “На спомин В. С. Александрова” (“Замовк неборака…”), В’ячеслава Александрова “Дума на могилі (Посвята покійному батькові)”. Друкувалися ноти музики М. Лисенка на слова В. Александрова “Моя могила”. Але творів самого В. Александрова в третьому томі вже не було – очевидно, шухляда його виявилася порожньою.

Серед авторів зустрічаємо упорядника Ц. Білиловського, Б. Грінченка, Д. Мордовця, І. Стешенка, М. Вороного, М. Кононенка, Н. М. Шамраєва, Г. Гурина, Л. Старицької, І. Ружного, Лесі Українки.

Видатні поети представлені переважно одним твором. Леся Українка – прозовою леґендою “Щастя”, обсягом на неповні три сторінки. Злий дух шукає для себе втілення на землі: він знищує природу, морить голодом людей, але не може досягти своєї мети: і природа, і люди відроджуються. Тоді злий дух створив дивну постать і назвав її щастям. Вона зіркою впала з неба і пастухи пішли її шукати. Йшли вони не один день, але не могли наздогнати щастя, воно все маячіло на обрії. Вони падали і вмирали по одному, вони склали пісню про загублене щастя. Кожен бачив його, воно кожному являлося хоч уві сні, хоч на мить. Але ніхто не міг знайти його. З того часу потьмарилася на землі Божа мрія, а злий дух утішився працею своєю.

Суголосним з цим твором було оповідання Л. Старицької “Навіщо”. Великий творець усе дав людині: життя, світлий розум, чуле серце, – але не дав пізнати двох маленьких таємниць: навіщо і куди? Людина б’ється над розв’язанням цих питань, але ніколи не опанує ними.

Цими творами в “Складку” приникав модернізм. Не відображення життя в його життєподібних формах, не пошук джерел соціального зла у класовій нерівності, а спроби хоча б конспективно відповісти на ці питання на засадах загальнолюдської моралі, на рівні базових понять людського буття, – такі риси були властиві цим творам молодих авторок.

А втім на тлі посередньої поезії і оригінальної, але представленої ескізами прози, справжньою знахідкою альманаху була драматургія.

Тут уперше було опубліковано твір М. Кропивницького “Вій: опера у п’яти діях”. Переробка знаменитого твору М. Гоголя супроводжувалася осучасненням тексту, перенесенням ситуацій у життя кінця ХІХ століття. М. Кропивницький відкрив шлях, по якому пішла сатирична драматургія і в ХХ столітті. Переробкою п’єси “Вій” (за М. Гоголем і М. Кропивницьким) у 1927 році зайнявся Остап Вишня.

Але вершинним твором альманаху, який зайняв у ньому біля половини обсягу, була драма В. Самійленка “Маруся Чураївна”. Опрацювавши сюжет, якому судилося стати “вічним” для української літератури, В. Самійленко дав твір неоромантизму. Могутні герої, що виділялися з юрби, і могутні пристрасті, які володіли ними, представлялися на тлі історичної доби Визвольної війни Богдана Хмельницького проти Польщі. На пісенному дарі Марусі Чурай особливо не наголошувалося, але вона поставала носієм гуманного світогляду, несумісного з часами війни. Ніби закоханий у неї Гриць, насправді сприймав зовнішню красу Марусі. Але аж ніяк у силу своєї традиційності не міг оцінити її м’який характер і величну душу. Тому й перекидався до цілком зрозумілої для нього, жартівливої Галі, знайшовши в ній адекватну істоту і щастя. Маруся сприйняла це як зраду. Але отруїти Гриця вона може хіба що в своїй уяві. На справді ж сприйняття людини як самодостатньої цінності не дозволило їй заподіяти смерть коханому. Вона здатна вбити себе, аби не жити в цьому світі. Конфлікт могутньої особи й суспільства кінчався перемогою суспільства, але ідеали особи утверджувалися через цю найвищу жертву.

Віршована траґедія В. Самійленка увібрала в себе національний сюжет, але була наснажена загальнолюдськими ідеями, це був той рівень літератури, про який мріяли українські письменники й критики, прагнучи відірвати наше мистецтво від народницького дискурсу, підняти його до світових вершин.

На жаль, четвертий том “Складки”, упорядкований тим же Ц. Білиловським і виданий 1897 року, але вже не в Харкові, а в С.-Петербурзі, не дозволив утриматися на попередньому високому рівні. Тут були зібрані твори Я. Щоголева, М. Шамраєва, Д. Мордовця, Хв. Коржа, А. П. Галкіна, В’ячеслава Александрова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, П. Грабовського, В. Щурата, П. Н. Річицького, А. Кримського, Д. Яворницького, Ц. Білиловського. Незважаючи на сузір’я відомих імен, альманах не мав цілісного задуму і відзначався художньою розхристаністю. В історико-літературних працях зустрічається вживання щодо цієї книжки назви “антологія”. Це не позбавлено змісту, оскільки деякі твори були передруковані тут з попередніх першодруків. Це можна сказати про вірші М. Вороного, П. Грабовського, І. Франка, В. Щурата, оповідання І. Нечуя-Левицького.

Сталося так, що більш значні твори відомих письменників з’явилися тут у передруках, а твори маловідомих авторів – у першодруках. Але саме вони відзначалися невисоким художнім рівнем. В останньому випуску “Складки” Ц. Білиловському не вдалося утримати й україномовний режим: Д. Яворницький подав російською мовою нарис “Поездка на пепелище Чортомлыцкой Сичи”. Було зрозуміло, що сили упорядника вичерпуються. “Складка” припинила виходити. Тим паче, що саме з 1897 року було дозволено друкувати українською мовою белетристику в журналі “Киевская старина”.

Значення альманахової журналістики кінця ХІХ століття полягало в тому, що

1) вона засвідчила невгасаючий духовний зріст українського народу, стала способом вияву української журналістики в умовах поліцейського режиму Російської імперії;

2) альманахова журналістика засвідчила стійку тенденцію української творчої еліти мати свій літературно-художній журнал;

3) розвиваючись у межах переважно літературного дискурсу, альманахи стали місцем публікації видатних літературних творів свого часу;

4) поруч із цим запровадження журналістської засади призвело до публікації в альманахах і наукових праць, які збагатили українську науку того часу;

5) найвидатнішим явищем альманахової журналістики став двотомовий альманах “Рада”;

6) на жаль, альманахова журналістика засвідчила, що найталановитіша частина української творчої еліти, внаслідок переслідування українського слова, знищення української освіти, відсутності української книги на російському ринку, втягувалася в творення російської літератури, як те сталося з полтавцем В. Короленком, охтирчанином М. Арцибашевим, таганрожцем А. Чеховим; українські альманахи часто упорядковувалися другорядними письменниками, які запрошували до участі в них таких само, як і вони, учасників.