Розділ шостий

“Украинский домовод” і “Харьковские известия”

Федір Пільгер як видавець першого в підросійській Україні галузе­вого журналу. Характер “Украинского домовода” та причини його за­криття. Андрій Вербицький як видавець “Харьковских известий”. Структура газети, авторські матеріали. Ініціативи харківських журналі­стів у справі видання журналу

У 1817 році в Харкові зароджується й галузева журналістика. Її первістком став журнал “Украинский домовод”, що лише два числа його (січень і лю­тий) були надруковані. Видавав його професор університету Федір Пільгер, а сам часопис було присвячено проблемам ветеринарії. Видавець цілком логі­чно сподівався на популярність свого видання, адже худоба на той час пра­вила за мірило достатку й заможності як поміщицьких, так і селянських гос­подарств, а відтак, розраховував він, на Харківщині мало б виявитися достат­ньо читачів, які повинні були зацікавитися його журналом.

Федір Васильович Пільгер (1761, м. Вецлар, Німеччина – 1828, м. Харків, Україна) належав до тих науковців, хто зв’язав свою долю з Харківським університетом майже з часу його заснування. У 1779 році він закінчив Ерлангенський університет. А 1802 року за наукові праці йому присвоєне звання професора Гісенського університету, де він тоді працював. Він відразу ж від­гукнувся на запрошення їхати до Харкова, хоча вже був відносно літньою людиною. У 1806 році Ф. Пільгер очолив у Харківському університеті кафе­дру лікування тварин.

В основному видавець заповнював журнал власними працями, але були й інші автори, які виявили бажання співробітничати з часописом. Так, у жур­налі була опублікована “Промова, виголошена при відкритті Санкт-Петербур­зького ветеринарного (в оригіналі – “скотоврачебного”. – І. М.) училища” його тодішнім ректором професором Іваном Книґіним ще 18 червня 1808 року. А втім, на час публікації проф. І. Книґін вже був колегою Ф. Пільгера і працював у Харківському університеті.

Статті редактора Ф. Пільгера друкувалися без підпису. Це такі праці, як “Загальна користь від скотарства та шкода від нехтування ним”, “Загальна користь від скотарства та окремі вигоди для росіян від його поліпшення”, “Про найважливіші хвороби овець”. Ф. Пільгер розпочав публікацію, очеви­дно, перекладу якогось науково-популярного іноземного джерела “Природна історія чотириногих домашніх тварин”.

У цих статтях йшлося про засадничі речі: потребу розвитку ветеринарної науки та з’єднання її практикою розведення й утримування домашньої ху­доби, давалися характеристики свійських тварин, викладалися запобіжні за­ходи проти їх захворювань та методи лікування.

На жаль, зарубіжні професори, виховані в умовах свободи думки й слова, толерантності в ставленні до різновекторних думок, виявилися непристосо­ваними до політичних умов Росії, до придушення щонайменшого вияву віль­нодумства, до переслідування авторів за безневинний текст тільки тому, що якомусь цензорові заманулося прочитати в ньому ще й протиурядовий під­текст. Але саме так було з проф. Ф. Пільгером.

У статті “Загальна користь від скотарства та шкода від нехтування ним” він цілком у дусі європейського просвітительського демократизму писав про те, що в цивілізованій державі, де уряд турбується про загальний суспільний добробут, дбають і про розвиток тваринництва. А от у Росії, провадив далі автор, сваволя поміщиків призводить до розорення селянських господарств і скорочення поголів’я домашньої худоби, а урядовці, що мають захищати на­род і нести йому не лише соціальні права, але й елементарні знання, не вико­нують своїх функцій. Уболіваючи за худобу й ратуючи за збільшення її пого­лів’я, що повинне забезпечити загальне піднесення держави, Ф. Пільгер, майже напевне, несподівано для себе, зачепив гостре актуальне політичне питання. Як точно помітив В. Т. Дмитрук, “стаття на господарську тему на­писана в суспільно-економічному плані”¹.

Ці розмірковування у ветеринарному журналі вжахнули цензуру – журнал негайно було закрито. Так безславно закінчилася спроба видавати перший фахово-галузевий часопис у Харкові.

“Харьковские известия” - так називалася друга (після “Харьковского еженедельника”) газета, що виходила в 1817 – 1823 роках в Харкові та й була єдиною на ті часи газетою в усій підросійській Україні.

Видання її зініціював і розпочав професор Харківського університету Анд­рій Андрійович Вербицький (1788 – 1859) – український учений, літератор і педагог. Він на час початку видання газети вже мав книгодрукарську прак­тику. З 1811 по 1829 роки він видавав перші в Україні календарі – “Харьковский календарь” і “Подарок на Новый год сельским и городским жителям”.

Він був автором підручників та наукових праць з російської літератури й граматики, латинського віршування. З 1816 до виходу у відставку в 1839 році він займав посаду професора російської словесності Харківського універси­тету.

“Харьковские известия” були щотижневою газетою, мали формат А 3 і ви­ходили на чотирьох сторінках. По двох роках існування газети під проводом проф. А. А. Вербицького цензурний комітет зажадав від університету усу­нення його від редагування. Видавцем газети стала Рада Харківського уні­верситету, яка призначила цілу групу викладачів – П. Гулака-Артемовського, Є. Філомафітського, О. Склабовського й О. Куницького – відповідати за її випуск. Зміна видавця лише на перший погляд не змінила характер часопису – залишився попереднім його зовнішній вигляд, склад рубрик. Але по суті справи газета все більше перетворювалася на дайджестове видання, яке жи­вилося не творчістю власних авторів, а передруками новин з столичної преси. Це призвело до поступового занепаду газети, скорочення числа передплатни­ків і її цілковитого припинення з початком видання “Украинского журнала”.

Газета є цікавою пам’яткою духовного життя України особливо в перший період свого існування. Відкривалася вона заголовком, між двома словами якого був розміщений історичний герб Харкова: кадуцей, перехрещений з рогом достатку. Далі йшли три розділи газети: “Повідомлення” (з виділенням окремо внутрішніх і зовнішніх повідомлень), “Суміш” і “Об’яви”. Передп­лата на рік була встановлена для Харкова – 10 крб., з пересилкою – 12. У 1820 році вона відповідно зросла до 12 і 15 крб.

Видавець розраховував мати прибуток за рахунок відділу об’яв, встанови­вши спершу на них такі розцінки: за текст до 5 рядків – 1 крб., від 5 до 10 рядків – 2 крб., від 10 до 15 – 3 крб. і т. д. Але згодом життя внесло свої по­правки і тексти оголошень стали коштувати 20 копійок за рядок. Замовників на приватну інформацію довго чекати не довелося. У газеті друкували об’яви власники книгарень про нові книжки, що надійшли в продаж, і ціни на них. За цими повідомленнями можна скласти уявлення про коло лектури тодішніх харків’ян. Друкувалися оголошення про продаж нерухомості: будинків, по­міщицьких маєтків; віддання на службу кріпаків тощо. Були й повідомлення цілком побутового характеру, як-от: “У день Нового року при виході з театру загублена срібна табакерка під черню. Хто, знайшовши, принесе її до універ­ситетської друкарні, той дістане винагороду” (1817, 5 січня).

Можливо, надуживання А. А. Вербицьким такого роду об’явами, що за уявленнями ревних цензорів принижували образ Харкова в суспільній свідо­мості, й було спонукою вимоги до Ради університету перейняти керівництво над єдиною в місті газетою. І справді, у другий період її існування відділ оголошень було значно скорочено, а головне – йому надано не приватного, а офіційного спрямування: тепер тут друкувалися повідомлення губернського правління, об’яви самого університету (наприклад, про пошук підрядчиків для ремонту даху навчального корпусу і т. д.).

Розділ “Суміш” мав розважальний характер і заповнювався переважно анекдотами. Проте, тут друкувалися не лише побутові народні анекдоти, але й літературні, деякі з них і сьогодні можуть правити за взірець подібного роду творів і претендувати на використання в сучасних виданнях. Наприклад, повідомлялася така історія про французького байкаря Лафонтена: у літньому віці овдовівши, він ще й оглух, але це не завадило йому вдруге одружитися; на запитання, як йому це вдалося, він відповів парадоксально: “Якби я ще й осліп, – сказав він, – то взагалі став би найвигіднішим нареченим на всю Францію” (1820, 21 серпня).

Сповіщалося в цьому розділі й про сучасні сенсаційні новини, що мали, на думку видавців, комічний характер.” Кардинал Феррарі, - сповіщала газета, - людина майже 80 років, обіймаючи досі посаду Римського префекта, відмо­вився нещодавно від духовного звання, маючи намір вступити в шлюб!” (1820, 24 липня. Підкреслення газети. – І. М.).

Головну ж частину газетної площі займав відділ повідомлень. Відкрива­лося кожне її число “Внутрішніми повідомленнями”, спочатку йшла інфор­мація про столичне життя, далі – з провінційних міст. Після цього публікува­лися “Зарубіжні повідомлення” – переважно з столиць європейських держав. Читач інформувався про життя королівських родин країн Європи, події в ро­сійському царському домі, передруковувалася офіційна інформація: урядові укази і розпорядження, особливо ретельно ті, що стосувалися півдня Росії; містилися повідомлення про дипломатичні переговори, підписання міждер­жавних угод, збройні сутички, війни, подавалася світська хроніка. Таким чи­ном, газета виконувала своє безпосереднє завдання – бути для читача вікном у світ і писати на своїх сторінках історію сучасності.

Усі інформаційні матеріали були передруками з столичних офіційних, уря­дових газет – “Московские ведомости” і “Северная почта”, що іноді вказува­лося під статтями, а частіше навіть не зазначалося, як саме по собі зрозуміле. Таким було загальноросійське правило – держава встановила монополію на інформацію; провінційні видання могли черпати її лише з столичних, цілком підконтрольних центральному урядові газет.

А. А. Вербицький спробував, однак, порушити цю традицію. Він запропонував деяким освіченим особам, що вирушали з Харкова за кордон, бути ко­респондентами “Харьковских известий”. 7 грудня 1817 року було опубліко­вано першу статтю, автора якої за сучасною термінологією можна назвати “власкором” газети. Матеріал друкувався під таким довгим заголовком: “Тут повідомляється витяг з партикулярного листа, написаного до Харкова з Па­рижа 15 серпня ц. р.”. До заголовка була додана примітка: “Видавці “Харьковских известий”, маючи нині в багатьох містах старанних і діяльних кореспондентів, тішать себе надією, що в майбутньому 1818 р. набудуть на­багато більше засобів для продовження цього видання”.

Далі під криптонімом “Д. Ш.” друкувався дуже цікавий лист, наповнений такими приватними спостереженнями, які, зрозуміло, неможливо було по­черпнути з офіційної хроніки. “Тут (у Парижі. – І. М.) усе надзвичайно до­роге, – писав кореспондент. – Найгіршу квартиру за 100 франків у місяць відшукати неможливо; а про їжу й говорити нема чого. […] Тут у який не пі­деш трактир, не вийдеш без того, аби не залишити 4 чи 5 франків; а подадуть які-небудь страви дві, які притому треба чекати години дві. Ось тут голод­ному слід мати терпіння! Я завжди в цей час проклинаю французів. Інша справа благословенна Малоросія, і найкраща її страва, так званий, борщ!”

Висловимо гіпотезу, що спроба створити мережу власкорів і вийти за межі офіційної інформації була ще однією причиною, через яку А. А. Вербицький позбувся права видавати газету. Редактори, призначені Радою університету, до таких спроб не вдаються. А відтак перспективна ініціатива А. А. Вербицького була похована й продовження не мала.

Очевидно, лише харківські повідомлення створювалися на місці самим ре­дактором, а пізніше – колективом редакторів. Університет, губернаторство, події в місті (приїзд царя та членів царської родини, призначення урядовців на посади тощо) – головні об’єкти повідомлень. У 1817 році, наприклад, га­зета надрукувала список усіх професорів і лекторів Харківського універси­тету з розкладом їхніх лекцій, переліком курсів і навіть підручників, за якими та чи інша дисципліна викладається. Мета такої публікації – заохотити меш­канців міста відвідувати лекції світил науки, адже будь-які заняття в універ­ситеті були близькими до “публічних читань”.

На тлі анонімних матеріалів виділяються праці невтомного Василя Кара­зіна, якого пізнаємо за криптонімом “В. К.” і географічною вказівкою “з села Кручика”, що був родовим маєтком дворянського роду Каразіних. Так, 13 квітня 1817 року газета надрукувала підписану літерами “В. К.” статтю “Наукове повідомлення (отримане з Кручика)”, де сповіщалося про винайдення в Англії газозварювання. Тут же розпочалося друкування “Витягу з метеорологі­чних спостережень у селі Кручику”, які поміщалися впродовж усього року.

1 лютого 1820 року газета надрукувала ще одну статтю В. Каразіна (під тим же підписом) “Уривок з щоденних записів Українця, що перебуває в столиці”. У статті розповідалося про річні збори Російської Академії Наук і читання на них М. М. Карамзіним уривків з ще не виданого дев’ятого тому “Історії держави Російської”, розповідь образна, жвава, пристрасна. Видавці в примітці до публікації виклали свою позицію: хоч у попередньому числі га­зети було опубліковане повідомлення про цей же предмет (передруковане як офіційна інформація з столичних джерел), але вони не змогли втриматися аби “не прикрасити цим гарним уривком свого українського періодичного ви­дання”.

Але такого роду матеріали, як подані за підписами “Д. Ш.” чи “В. К.” є рідкісними для “Харьковских известий”.

Вузькість творчих можливостей, що їх надавала видавцям газета, зорієнто­вана на дайджести, давалася взнаки. І двоє з них починають клопотатися про дозвіл видавати в Харкові новий літературний журнал. 13 листопада 1820 року “Харьковские известия” опублікували заяву П. Гулака-Артемовського та О. Склабовського про їхні наміри розпочати в 1821 році видання літерату­рного часопису.

11 грудня 1820 року газета вже надрукувала проспект місячника “Муза. Харьковский литературный журнал”. Видання матиме три розділи, обіцяли редактори: проза, вірші, суміш. В останньому розділі вони планували вміщу­вати бібліографію та критику, цікаві історії та анекдоти. “Головна мета цього журналу, – зауважують вони, – сприяти по можливості поширенню загаль­ного смаку до вітчизняного письменства”. Це має бути місячник обсягом не менше, ніж п’ять друкованих аркушів. Для Харкова встановлювалася перед­платна ціна 18 крб. за річну передплату, з пересилкою – 20 крб.

Чому це видання, на яке його ймовірні видавці дістали, як вони сповіщали, дозвіл “Вищого Начальства”, не було здійснене, достеменно не відомо. Що­правда, в Росії вже почалася доба реакції, яка позначила кінцеві роки прав­ління Олександра Першого і увійшла в історію під назвою Аракчеєвщини. Культ палочної дисципліни, мілітаризації цивільного життя, поліцейського шпигунства, деспотизму й брутальної сваволі охоплює країну, тяжкими кай­данами налігши на духовне життя в усіх його проявах.

Але наведена історія про нездійснене харківське видання засвідчила стій­кий потяг слобожанської еліти мати свій літературний часопис, використову­вати його як трибуну для спілкування з читаючою публікою й формування громадської думки. Це прагнення було таким наполегливим, що через деякий час зреалізувалося. У 1824 році тут починає виходити “Украинский журнал”.