Розділ сімнадцятий Газета Леоніда Глібова “Черниговский листок”

Заснування газети. Особистість Л. Глібова та характер його видання. Політичні огляди, подорожні нариси, соціальна сатира, освітня пробле­матика, огляди культурного життя на сторінках “Черниговского лис­тка”. Інші автори газети. Припинення видання

Видання щотижневої газети “Черниговский листок” можна розглядати як приклад благотворного впливу журналу “Основа” на українське громадянс­тво й українську журналістику. Якщо можливе видання великого “грубого” часопису українського спрямування в столичному Петербурзі, то чому не можливі видання скромних газет такого ж напрямку в провінційних містах України? Такі думки неодноразово виникали в свідомості активних україно­філів.

На самому початку 1861 року полтавська громада подала до цензурного комітету клопотання про дозвіл видавати в цьому губернському місті газету українського напряму за типом “Основи” під назвою “Нива”. Але всі заходи виявилися марними і розбивалися об неґативні характеристики, які видавала пропонованим громадою редакторам майбутньої газети політична поліція (тобто, ІІІ відділення). Так були відхилені кандидатури В. Лободи (началь­ника телеграфної станції), О. Строніна (викладача гімназії, вчителя М. Дра­гоманова), Є. Милорадович (багатої полтавської поміщиці, дочки колиш­нього губернського предводителя дворянства І. Скоропадського). Особливо наполегливо протидіяв утворенню в Полтаві українофільської газети місце­вий губернатор Волков. Полтавським громадівцям так і не пощастило знайти цілком благонадійну з погляду жандармерії людину для редагування часо­пису, і вона так і не була дозволена. Інакше сталося з Л. Глібовим.

Навесні 1861 року він подав до Київського цензурного комітету клопотання про дозвіл видавати в м. Чернігові щотижневу газету. Одночасно Л. Глі­бов звернувся й до директора гімназії, у якій працював учителем, підтримати його прохання. До цензурного комітету була подана й програма нового часопису. “Мета видання, – писав у ній майбутній видавець і редак­тор, – надати можливість місцевим жителям мати друкований орган громад­ського життя і діяльності”¹. У газеті передбачалося друкувати літературні твори невеликого розміру; новини й повідомлення з столиці губернії та повітових міст; популярні статті з сільського господарства, домоводства, промис­ловості, торгівлі, медицини, освіти тощо; бібліографічні повідомлення та ко­роткі відгуки про книжки; а також об’яви приватних осіб та офіційних уста­нов. Ціна “Черниговского листка” встановлювалася на 1861 рік – два карбо­ванці сріблом. На цей час Л. Глібов уже був відомим письменником, автором поетичної книжки російською мовою, численних українських байок, опублі­кованих у газеті “Черниговские губернские ведомости”, а також публікації великої добірки віршів в “Основі”.

Леонід Іванович Глібов [21. ІІ. (5. ІІІ) 1827, с. Веселий Поділ, Полтавщина – 29. Х. (10. ХІ) 1893, Чернігів] – знаменитий український байкар, народився в родині управителя поміщицького маєтку. З 1840 року він вчився в Полтав­ській гімназії, багато читав, серед його лектури – й нечисленні на той час українські книжки. Але розпочав творчість юнак російською мовою. У 1846 році він відібрав п’ятдесят найкращих своїх віршів і на початку наступного року видав у Полтаві їх окремою книжечкою, давши їй назву “Стихотворения Леонида Глебова 1845 и 1846”. Замість похвали й позитивних відгуків у кри­тиці, учень був викликаний інспектором гімназії І. І. Боровиковським (бра­том знаменитого поета Левка Боровиковського) для винесення догани за ви­дання книжки без відома дирекції гімназії.

Л. Глібов був хворобливою дитиною, що позначалося на його успіхах у навчанні. Того ж 1847 року йому довелося залишити гімназію, так і не закін­чивши її. Провівши два роки в батьковій оселі, Л. Глібов знову береться до навчання, уже в доволі пізньому віці вступивши в Ніженський ліцей вищих наук князя Безбородька, де він вчиться впродовж 1849 – 1855 років. Під час навчання в 1853 році на сторінках неофіційного відділу “Черниговских губернских ведомостей” він друкує близько тридцяти українських байок, започа­ткувавши новий напрям у своїй творчості. Попрацювавши короткий час у мі­стечку Чорний Острів Подільської губернії, 1858 року Л. Глібов переїздить до Чернігова, де дістає посаду вчителя географії в місцевій чоловічій гімназії, а згодом призначається наглядачем благородного пансіону при ній. Про його популярність свідчить також і те, що його запрошують викладати історію й географію до приватного пансіону в Чернігові. У Чернігівській чоловічій гі­мназії Л. Глібов був учителем майбутнього письменника Г. Успенського та відомого громадівця П. Косача (батька Лесі Українки). Учні завжди з пова­гою відгукувалися про свого вчителя, знали напам’ять його байки.

Ідеалом для Л. Глібова було спокійне життя, без нервових перевантажень і психічних випробувань. “Епітет завзятий мені не личить, – писав він 22 чер­вня 1861 року в листі до О. Я. Кониського, – тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя”¹. Лише велика любов до України й покликання журналі­ста підштовхують його до такої клопітної справи, якою було редагування щотижневої газети.

12 липня 1861 року Л. Глібов розпочав видання “Черниговского листка”. У серпні 1863 року його видання було припинене у зв’язку з процесом над членом народницької організації “Земля і воля” І. О. Андрущенком, який був товаришем і автором Л. Глібова. Незважаючи на те, що, крім дружніх листів, ніяких компрометуючих матеріалів знайти не вдалося, Л. Глібову не лише було заборонено видавати газету, але його було звільнено з посади вчителя й вислано адміністративним порядком до Ніжина. Лише в 1867 році йому до­зволили повернутися до Чернігова, де за допомогою прихильників його та­ланту йому було запропоноване місце директора земської друкарні, яка на той час ще не існувала і яку ще треба було створити. На цій посаді й працю­вав знаменитий байкар до кінця свого життя. Його байки за життя виходили тричі: у 1863, 1872 і 1882 роках, щоразу повнішим виданням. Наприкінці життя він став відомий як дитячий письменник, друкуючи в народовському дитячому журналі “Дзвінок”, що почав виходити з 1890 року, багато дитячих віршів, загадок, акростихів тощо.

Видання “Черниговского листка” на початку 1860-х років було журналіст­ським подвигом Л. Глібова. Чернігів у ті роки, хоч і був невеликим провін­ційним містом, але в ньому жили відомі діячі свого часу: Павло Чубинський, Опанас Маркович, Степан Ніс. Свідома українська інтеліґенція навіть змогла об’єднатися й утворити громадську організацію – товариство шанувальників рідної мови. На це коло й спирався Л. Глібов у своїх журналістських намірах. До участі в газеті йому вдалося залучити П. Куліша, О. Кониського, П. Кузь­менка, П. Єфименка, М. Вербицького, М. Номиса, О. Лазаревського, вже згаданого І. Андрущенка. Але їм належали лише окремі невеликі матеріали. Через брак коштів і невелику кількість читачів реґіонального видання Л. Глі­бову так і не вдалося налагодити більш-менш тривалий випуск газети, у її виданні раз у раз траплялися великі перерви. Так, у 1861 році вийшло лише 11 чисел часопису, у 1862 – 36, а в 1963 – 14 (усього було видано 61 число га­зети). Це не дозволяло залучити до сталого співробітництва відомих діячів, участь яких у газеті мала принагідний характер. З цих же причин не вдава­лося створити й кореспондентську мережу хоча б у повітових містах Чернігі­вщини, хоча видання було помічене місцевою інтеліґенцією, про що свідчили листи читачів, які надходили на адресу редакції й використовувалися Л. Глі­бовим у його журналістській діяльності. Переважну більшість матеріалів до­водилося писати самому редакторові, який і був не просто основним, але і єдиним співробітником “Черниговского листка”, виконуючи в ньому функції кореспондента, коректора й навіть кур’єра.

Можна було б припустити, що причиною появи “Черниговского листка” є пошук уже відомим поетом своєї трибуни, органу для друкування власних літературних творів. Але з Л. Глібовим вийшло інакше. Його захопила журна­лістика так, що стало неможливим займатися власне художньою творчістю. За 1861 – 1863 роки він опублікував на сторінках “Черниговского листка” всього дві українські байки, два давніх (з 1846 року) перероблених вірша ро­сійською мовою, а також 13 нових російських віршів. Це дозволяє твердити: газета створювалася зовсім не для публікації художніх творів, а для вико­нання чисто журналістських, інформативних функцій. Російські твори, опуб­ліковані в газеті, власне, нічим не прикметні, слабкі й невиразні; йому не вдалося знайти свого шляху в російській поезії, здійснити помітні відкриття. Українські байки з “Черниговского листка” теж не належать до золотого фонду глібовської байкарської творчості. Якраз вони – “Мишача рада” і “Пан на всю губу” – були переспівами сюжетів І. Крилова, максимально близь­кими до оригіналів.

Зате в кожному номері своєї газети друкувалися власні матеріали Л. Глібова, статті і нариси, де він описував місцеві події, подавав хроніку культурного життя міста, створював картину тутешніх звичаїв і порядків. Він ставився до Чернігова з великою мірою критичності, але й з любов’ю. У чи­слі першому 1861 року (12 липня), викладаючи свою програму, редактор пи­сав: “Незважаючи на всі труднощі, якими супроводжуються подібні заходи в такому скромному місті, як наш Чернігів, ми вирішили утворити місцевий орган громадського життя і діяльності, цілком сподіваючись, що освічені люди, які співчувають загальній справі, допоможуть нам у цьому важкому ділі”.

Як уже мовилося, видання “Черниговского листка” велося з великими пе­рервами, що були спричинені постійними матеріальними труднощами, які відчувала редакція. Вичерпувалися ті незначні кошти, що вдавалося зібрати за рахунок передплати, і видання припинялося. В окремій листівці, виданій у 1863 році перед черговим поновленням видання – число перше вийшло в цьому році лише 7 травня, – Л. Глібов з гіркотою, але стримано скаржився на байдужість публіки до своєї газети.

Він виправдовувався перед передплатниками за невиконання своїх зо­бов’язань, але водночас просив у них дозволу вказати на пом’якшуючі його провину обставини. Вони, на його погляд, такі: вітчизна наша – не США чи Англія, де існує загальна потреба в читанні, а ідеї носяться в повітрі; у нас же читають мало, думають неохоче; “своє, рідне нас майже не цікавить”¹, тому й погано розходяться місцеві видання, до числа яких належить і “Черниговский листок”. “Зізнаємося, – писав далі Л. Глібов, – ми не розраховували ніколи на значне число передплатників; але помірність у вимогах на наше видання пе­ревершила наші навіть цілком помірковані сподівання: передплатна сума не покривала до сих пір витрат на друкування й папір”².

Коли наказом п. начальника Чернігівської губернії від 23 серпня 1863 року видання газети було припинене і з Л. Глібова взята спеціальна підписка про його обізнаність з цим рішенням, то він залишився винним губернській дру­карні 144 карбованці, які довго не міг відшукати, про що свідчать два пись­мових зобов’язання про сплату належної суми до губернського правління, перше з яких написане 4 вересня 1863 року, а друге – через місяць: 6 жовтня.

Незважаючи на матеріальну скруту, байдужість місцевої публіки, розхолоджуючі перерви у випуску, Л. Глібов продовжував з дивовижною наполегли­вістю видавати газету. Зрозуміло, що заробітку вона йому не приносила, а збитки він змушений був покривати з власних коштів, але пекуча потреба розмови з читачами, висловлення власних думок і оцінок, формування суспі­льної думки спонукали його до продовження справи, аж поки на нього не гримнув “самодержавний кулак” й видання не було заборонене урядово.

Найбільш охоче Л. Глібов писав про освіту, культуру, але не обминав і по­літичні події, створював цікаві описові подорожні нотатки, звичаєві нариси.

У статті “Не всі передбачення здійснюються…” (14 травня 1863) Л. Глібов коментує другу річницю скасування кріпацтва. Як відомо, здійснення ре­форми й було розтягнуте саме на два роки. От вони й закінчилися. Вислов­лювалися різні передбачення щодо цієї події, деякі з острахом чекали, що звільнений народ кинеться до помсти панам, і повтікали в міста. “Але нічого не вийшло, – відзначав Л. Глібов, – народ просто містифікував нас “слушним часом”, 19 лютого пройшло так благополучно, ніби його й зовсім не бувало”. Ця фраза часто наводилася в радянських наукових працях про байкаря як ні­бито свідчення його передового світогляду. Як відомо, за більшовицькою концепцією, реформа нічого не дала народові; як суголосне з цією думкою звучало й висловлювання Л. Глібова. Але в статті редактора “Черниговского листка” мова йде зовсім про інше. Насправді ж скасування кріпацтва він вва­жав “великою реформою нашого часу”, яка “розв’язала руки міліонам людей, надавши їм свободу облаштовувати своє щастя”. “Ми віримо в наш народ, – писав Л. Глібов, – віримо, що він досягне повного щастя, тільки не скоро, як очікують оптимісти, не раптом, не завтра”, бо “прогрес на те і прогрес, що підпорядкований законам поступовості”.

Після цих загальних міркувань у статті викладені конкретні статистичні дані про звільнення селянства від кріпацької залежності. Оцінки Л. Глібова, сперті на значну фактичну базу, добре арґументовані, виглядають перекон­ливими й виношеними. Та й чи могла демократична людина 1860-х років ставитися до скасування кріпацтва інакше, ніж до видатної події сучасності, яка принесла визволення від рабства мільйонам співвітчизників?

З подорожніх нотаток приваблює нарис “Ніжин”, написаний, як свідчить дата під ним, ще 1860 року, а опублікований 26 липня 1861 року. Це зовсім не традиційний географічно-статистичний нарис. У ньому Л. Глібов розпові­дає про місцеві прикмети, цікавих людей міста, включає сюди цілі новели з містечкового провінційного життя.

Наприклад, розповідаючи про мисливця Василя Кутька, який є мало не мі­сцевою визначною пам’яткою, він прагне продемонструвати його вроджений гумор і розповідає такий епізод. Якось, повертаючись з полювання, Василь зайшов у приміську корчму випити чарку горілки і зустрів там знайомого єв­рея Янкеля. Мисливець жартома почав просити в нього грошей – мовляв, свої усі потратив на полюванні, то й випити ні за що. Янкель не хотів давати. Тоді Василь запропонував йому в заставу в’язанку набитої дичини. У Янкеля за­горілися очі: якщо у Василя немає грошей, то, може, й застава буде його. Він позичив. Василь випив і закусив. Пішли друзі разом до міста. Янкель знема­гав від тяжкої ноші, адже Василь віддав йому відразу впольовану дичину. Але дорогою мисливець квапив супутника, мовби й не помічаючи, як тому важко. Підійшовши до своєї вулиці, Василь став прощатися й забирати ди­чину. “Як то так? А борг?” – обурився Янкель. Тоді Василь дістав з кишені гроші і, вручивши Янкелю позичену суму, подякував за те, що “потрудився донести мою дичину”. Янкель стояв приголомшений.

Нарис “Ніжин” мав підзаголовок “З подорожніх нотаток”. І хоч Л. Глібов, зрозуміло, ніяким подорожнім не був, жив у Ніжині довго й добре його знав, але йому вдалося здійснити блискучу стилізацію записок людини, яка вперше проїздить через Ніжин, розмовляє з його мешканцями, спостерігає за типами й поведінкою тутешніх прикметних осіб, спостережливим оком новачка по­мічає відмінності від інших населених пунктів і звертає на них увагу читачів. Так чи інакше, але Л. Глібову вдалося переконливо виступити під маскою мандрівника. Можливо, і підпис під нарисом “Киев, 1860” і псевдонім “Ив. Кенер”, яким він був підписаний, покликані були завершити враження спра­вжності від цієї маленької літературної містифікації.

У відповідності з природним нахилом свого таланту, який так виразно ви­явився і в байкарській творчості, Л. Глібов на сторінках своєї газети вдавався й до соціальної сатири. Оскільки сатира на особи в локальному просторі Черні­гова просто була неможливою, то цілком виправданим виглядало звернення до сатири на явища. У числі червертому (від 2 серпня) 1861 року Л. Глібов започаткував цикл нарисів “Нотатки Простодушного”, змальовуючи в них су­спільні типи, властиві, зрозуміло, не самому лише Чернігову, але в цілому російському імперському життю.

Перший нарис циклу відкривався описом природи рідного краю, який по­кидав оповідач, та розповіддю про його пригоду із закоханою в нього дівчи­ною з сусіднього хутора. А втім, палке кохання, яке мало не спалахнуло між молодими людьми, було швидко зруйноване листом Маші-Ундіни, який ви­світлив її як безграмотну, обмежену особу. Простодушний тікає від неї і зна­ходить собі службу в Чернігові. Він обіцяв своїм друзям вести щоденник і от пропонує з нього деякі фрагменти.

Якось на вулиці до нього підійшов знайомий із Ноздрьовки і розповів істо­рію про станового пристава п. Махайлова, “пристасного любителя усіляких приношень”. Недавно він відібрав у купця сувій парусини під виглядом бо­ротьби з контрабандою, але використав її задля себе, пошивши літній сюр­тук. Знайомий розповів і другий випадок, який ілюстрував самодурство п. Махайлова. Кілька разів він вимагав, щоб розсильний частував його свіжою рибою, а коли той не зміг в черговий раз облаштувати почастунок, побив його. Розсильний подав скаргу, але справа не розглядається. Завершаються нотатки Простодушного побажанням, аби начальство розглянуло цю страву: “яка б розігралася славна і разом повчальна драма”.

Продовження “Нотаток Простодушного” було вміщено в числі сьомому (від 23 серпня) 1861 року. Після ліричного початку автор знову передає опо­відні права своєму знайомому, цитуючи його лист, що описує звичаї якогось символічного куточка “нашої нещасливої Аркадії”. Один богоугодний за­клад, який міститься там, перетворений на “прибутковий маєток”. Лікар Об­разинін отримує доходи від своєї медичної діяльності, що її зміст складає за­свідчення нездібності нижчих чинів нести військову службу. Оповідач до­кладно з’ясовує, скільки і за які конкретні послуги дістає хабарів згаданий лікар, розповідає про жалюгідне утримання справжніх хворих.

Згідно з основними рисами маски Простодушного закінчує він нарис мір­куваннями про те, що “в нашому скромному Чернігові: у нас зовсім не те…” Тут усі виконують свої прямі обов’язки: священники моляться, урядовці – чесно урядують, лікарі - лікують і т. д.

Цикл “Нотатки Простодушного” обіцяв бути цікавим і дошкульним. Вдало знайдений образ оповідача, який ніби не здогадувався про справжній зміст описуваних фактів і явищ, розповідав не власні історії, а лише переказував почуте або цитував написане в листах до нього, який цілком поважно проти­ставляв гріховній провінції незаплямований і чистий Чернігів, міг на довгі роки забезпечити успіх газеті. Але продовження цикл не мав. Очевидно, глибоку іронію, яка лежала о основі головного художнього прийому “Нотаток”, неможливо було приховати, і Л. Глібову було зроблене заува­ження про неможливість таких гострих публікацій. Що було дозволене в сто­лиці (у С.-Петербурзі з 1859 року виходив знаменитий щотижневий сатирич­ний журнал “Искра”), те викликало відчутний опір у замкнутому просторі провінційного губернського міста. Редактор відчув це і припинив на самому початку так вдало розпочатий цикл.

А втім, у ті роки не було нейтральних тем, які б зовсім не мали суспільного резонансу. Помітно політизувалася навіть освітня проблематика. З матеріалів про освіту важливе значення має стаття “Про стан жіночої освіти”, опубліко­вана 19 липня 1861 року. У ній кілька разів згадується ім’я видатного науко­вця М. І. Пирогова, колишнього попечителя Київської навчальної округи, при якому були розроблені нові правила виховання дівчат у пансіонах. Францу­зька мова, музика й танці – ось головні предмети, що досі викладалися в та­ких навчальних закладах. Але, на думку Л. Глібова, програми їх слід напов­нювати науковими відомостями. Навівши загальні міркування, Л.Глібов ви­вів своїх читачів на ширший обрій за допомогою прикладів із столичного життя.

“Приємне явище в цьому відношенні представляє нам петербурзьке суспі­льство, – писав він, – де вже не здається і для дам диким не тільки відвіду­вання публічних лекцій в університеті, але навіть систематичне вивчення на­уки на університетській лаві: серед студентів Петербурзького університету вже кілька дівчат постійно й старанно займаються предметами, видимо, для них сухими й непотрібними”.

Головна думка статті полягала в тому, що жіноча освіта повинна збільшу­вати свій науковий обсяг, і в освіті жінка повинна бути зрівняна з чоловіком. Л. Глібов у цій статті виступив поборником жіночого рівноправ’я, попере­дником майбутніх феміністичних рухів.

Але особливо охоче писав “Черниговский листок” про місцеві події куль­турного життя. З цього погляду великий інтерес становлять два номери від 11 і 18 червня 1863 року. У першому з них під заголовком “Короткий звіт про події минулого тижня” розповідалося про дві вистави, дані під час ярмарку товариством шанувальників рідного слова (7 і 10 червня). Перша вистава складалася з живих картин, друга – з сценічного втілення знаменитої “Наталки Полтавки”. Обидві вистави мали на меті “допомогу убогим студен­там нашої губернії”.

Живі картини були пройняті характером місцевим, який і надав їм життя і привабливості. “Вистави ці були ніби уособленням художньої України, – пи­сав про них автор. – Характерні риси української музики, українського ма­лярства й поезії знайшли тут більш чи менш повне вираження. Розмаїті звуки південноруської пісні, найчарівніші із сцен побутового життя й могутні вірші нашого Кобзаря Шевченка приваблювали по черзі увагу слухачів, діючи на них магічною силою рідного слова, рідної природи й рідної мелодії”.

Друга стаття “Про виставу “Наталки Полтавки”, дану аматорами 11 чер­вня” є блискучою театральною рецензією. Звертає на себе увагу досить кри­тичне ставлення Л. Глібова до тексту І. Котляревського. Для нього лібретто “Наталки” не витримує художньої критики”. Проте сценічні достоїнства п’єси безсумнівні, і за це вона високо цінується критиком. У ті часи “Наталка Полтавка” виконувалася на музику відомого віденського композитора Іоґанна Ляндвера, що працював на Україні диригентом кріпацького хору графа Потоцького.

Критик докладно аналізує саме те, що й має бути предметом театральної рецензії, – гру акторів. Як він глибоко це робить, видно з його розгляду, на­приклад, виконання ролі возного, яку грав М. А. Кольчевський. Актор смі­шив глядачів по-старому, і більшість публіки залишилася ним цілком задово­лена, відзначає критик. Але далі йдуть цікаві міркування. “Ми ж вважаємо, – пише критик, – що М. А. К., за безсумнівного комічного обдару­вання, міг би виконати свою роль краще, якби знав її дещо гірше. Це трохи дивно, але вірно. Ретельно вивчена роль, за недостатнього знайомства зі сце­ною, лилася нестримно, руйнуючи ілюзію незавченої людської мови, що ви­мовляється з паузами і в хвилини спокійного розмірковування, і в хвилини пристрасті”.

Вимогливість Л. Глібова працювала на піднесення майстерності акторів, допомагала їм вдосконалювати свою майстерність. Театральні рецензії в “Черниговском листке” відзначалися професіоналізмом, глибоким розумін­ням природи мистецтва, всебічним відображенням і аналізом театральних творів – сценічних вистав.

На сторінках “Черниговского листка” Л. Глібов постав не просто як пись­менник, що з нудьги заблукав у журналістику, а як цілком професійно сфор­мований журналіст. Його матеріали розмаїті, охоплюють всі сфери життя, ці­каві спостереженнями, оригінальні і яскраві за поетикою. Л. Глібов виявив себе й політичним аналітиком, і вимогливим рецензентом, і, нарешті, просто глибоким оглядачем місцевого життя.

Виявив себе редактор і як гарний організатор. Незважаючи на всі пере­шкоди, що виникали на шляху видання газети, Л. Глібов “зумів залучити до співпраці у “Черниговском листке” багато відомих діячів. У газеті друкува­лися П. Куліш (вірші, уривки з прозових творів, статті, наукові праці), О. Ко­ниський (вірші, статті, кореспонденції, рецензії, подорожні нариси), О. Лаза­ревський (історичні розвідки, наукова публіцистика, полемічні замітки), П. Єфименко, П. Кузьменко, О. Маркович, О. Тищинський, М. Олександрович, І. Андрющенко та ін.”¹.

Орієнтуючись на “Основу”, Л. Глібов запровадив у своїй газеті рубрику “Из уст народа”, де друкував українські народні казки, пісні та оповідання. З історико-етнографічними та фольклористичними розвідками виступали П. Чубинський, М. Номис, О. Маркович, О. Тищинський.

Незважаючи на помітну кількість художніх творів на сторінках “Черниговского листка”, усі вони є фактами бібліографії, а не літературної критики чи історії літератури. П. Куліш надрукував тут два вірша: “Остання пісня” (20 вересня 1861), виконану в дусі фольклорних стилізацій, та “Шуканнє-викликаннє” (15 жовтня 1862), що пізніше в дещо переробленому вигляді включив у збірку “Дзвін” (1893). Можливо, варто вважати цей твір найкращим художнім здобутком “Черниговского листка”. Поет створив об­раз ліричного героя, у якого охололо серце й він тепер живе розумом; він як орел, гордий і самотній; жадає єднання з орлицею, що літає вище за орла. Цей вірш відкривав нові грані Кулішевого поетичного таланту, недарма він не загубився в плині часу і майже через тридцять років був згаданий автором і використаний у його новій збірці.

Ряд творів опублікував у чернігівській газеті О. Кониський: вірші “До вбо­гої” (16 серпня 1861) “Безталанна” (13 травня 1862), оповідання “Беглые” (30 серпня 1861). Але художній талант полтавського автора був невисоким, Л. Глібов як реадактор весь час втручався в його тексти, намагаючись поліп­шити їх. У листах він виправдовувався за виправлення, не забуваючи одноча­сно похвалити письменника, аби зберегти одного з нечисленних своїх спів­робітників. “Оттам, у стихах Ваших (не гнівайтесь, будьте ласкаві) послідні строчки трохи я змінив: хотілось як лучче, бо стихи хороші, – писав Л. Глі­бов до автора 16 жовтня 1861 року. – (…) Коли Вам такі поправки не по ну­тру – напишіть, я буду осторожен”¹.

З власне інформаційних журналістських матеріалів Л. Глібов обирав суго­лосні з своїми власними поглядами статті. “Заметка о г. Остре” (30 червня 1862) М. Александровича нагадувала власний нарис Л.Глібова про Ніжин. Цілком у дусі “Нотаток Простодушного” розповідав у статті “З хроніки од­ного повітового містечка (Нотатки туриста)” І. Андрущенко (6 вересня 1861) про поміщицю-здирницю, яка, відвідуючи хати селян, “як Плюшкін, тягла в комору по одному екземпляру всього, що їй траплялося в скрині дівчини чи жінки: чи сорочка, чи намітка – все одно”.

Проблемам народної освіти, зокрема запровадженню в неї української мови, була присвячена стаття О. Лазаревського (2 липня 1863). З’явившись після Валуєвського циркуляра і заборони діяльності недільних шкіл, вона ар­ґументовано доводила неможливість заборони живої мови, якою розмовляє багатомільйонний народ і успішно створюється література. “Щирий і прави­льний погляд на справу народної освіти, – твердив автор, – не допускає нам вбачати у вживанні малоросійської мови в наших сільських школах та в роз­повсюдженні творів малоросійської словесності між нашим народом ні пога­ного наміру, ні переслідування будь-яких темних обласних інтересів, ні ви­яву своєї солідарності, ні відчуження від рідної сім’ї слов’яноруської”.

Цій же меті захисту освіти українською мовою була присвячена стаття І. Лашнюкова “Чеські народні школи і педагогічний інститут для приготування вчителів народних шкіл у Празі” (28 травня, 4, 11 червня 1863), яка розпові­дала про корисний досвід розв’язання національного питання в Австрії, до складу якої тоді входила Чехія.

Робота авторського колективу допомагала Л. Глібову у його нелегкій справі видання “Черниговского листка”, хоча, як уже мовилося, ця підтримка була нестабільною й ненадійною. Л. Глібов-редактор був таким обережним і поміркованим, вів свою газету так обережно, що вона продовжувала вихо­дити й після Валуєвського циркуляра. Лише арешт народовольця І. Андру­щенка, у якого були виявлені цілком безневинні листи Л. Глібова, відчутно зашкодив репутації редактора й призвів до непередбачуваних наслідків. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у розпорядженні від 10 серпня 1863 року категорично вимагав від губернського начальства відібрати в Л. Глібова право на видання газети. 23 серпня 1863 року редактор змушений дати під­писку про припинення ним тижневика. 30 серпня на квартирі редактора був проведений обшук, що тривав шість годин. І хоча ніякі компрометуючі мате­ріали не були знайдені, міністр освіти з 1 жовтня звільнив Л. Глібова й з по­сади вчителя. Такі покарання були накладені на людину цілком не­винну, якій навіть звинувачення в чому-небудь пред’явлене не було. Залишив­шись без засобів до існування, Л. Глібов виїхав до Ніжина, де жив кілька років на утриманні свого тестя. Після цього в умовах самодержа­вної Росії ні йому, ні комусь іншому здійснити видання українського періо­дичного органу не вдавалося.

“Черниговский листок” завершив перший період історії української журна­лістики. Газета була видатним явищем української провінційної преси свого часу, гідним супутником столичного журналу “Основа”. Тижневик будив за­стояне болото провінції, виносив на суд громадськості важливі проблеми су­спільного життя, був тим дзеркалом, у якому чернігівське громадянство мо­гло бачити свій реалістичний образ. А відтак, творчий досвід Л. Глібова-жу­рналіста потребує свого вивчення як цікава сторінка української духовної культури.