64. Західноукраїнські землі в 1920-і – 1930-і рр.

У 20-3—ті роки територія Західної України опинилася під владою трьох країн: Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Укр. Землі у складі Польщі. Унаслідок українсько-польської війни, яку українці програли 1919 р., поляки захопили Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Поділля, Холмщину, Підляшшя. За рішенням Паризької мирної конференції (28 червня 1919р) Польща окупува­ла ці території тимчасово. За Ризьким миром 1921 р. ці землі увійшли до складу Польської держави. Незважаючи на відвертий опір українців оку­паційній владі, 14 березня 1923 р. у Версалі Рада послів Антанти остаточно визнала зверхність Поль­щі над Східною Галичиною.

Польський уряд територію своєї держави поді­ляв на дві категорії: Польщу «А» (корінні землі) і Польщу «Б» (східні землі — Західну Україну і За­хідну Білорусію). Основні галузі промисловості були зосереджені у Польщі «А», куди надходили основні капіталовкладення. Польща «Б» була сиро­винним придатком і ринком збуту. Уряд Польщі проводив політику колонізації та асиміляції щодо українського населення краю, нехтував його правами та свободами, піддавав утискам національну культуру. У 1924 р. було за­боронено розмовляти українською мовою в держав­них установах та органах самоврядування.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснює державний переворот. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту.

У результаті кампанії «пацифікації» українське населення та польська адміністрація не знайшли порозуміння, також посилилася рі­шучість молодих, радикально налаштованих на­ціоналістів боротися проти польської влади. У визвольному русі західноукраїнського на­селення проти польського панування виділилися три основні течії: партії з легальними засобами боротьби; націоналістичне підпілля; комуністич­ний рух. Значний вплив мала Греко-католицька церква. Своїми досягненнями у міжвоєнний пері­од вона завдячує митрополитові Андрію Шептицькому.

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921—1925). Основним центром національної культури в західноукраїнських землях було в 20—30-х роках Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН), її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов. Напередодні Другої світової війни в ОУН налі­чувалося 20 тис. осіб. Основним змістом її діяль­ності був політичний терор проти представників польської влади.

Отже, у міжвоєнний період Східна Галичина залишилася аграрно-сировинним придатком Поль­щі. У суспільно-політичному житті краю посилю­валася конфронтація між корінним українським населенням та польською владою, що проводила жорстку політику колонізації. Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилася в різних формах та широкому спектрі засобів боротьби за свої права.

Укр. землі у складі Чехословаччини. Закарпаття увійшло до складу Чехословаччи­ни за Тріанонським мирним договором (червень 1920 р . ) й от­римало офіційну назву Підкарпатська Русь (від 1928 р. — Підкарпатський край). Ук­раїнське населення регіону під владою Чехословач­чини не відчувало такого непримиренного утиску національних інтересів, як українське населення Польщі й Румунії.

У Чехословаччині не заборонялося вживання української мови. Тут діяли українські гімназії й початкові школи. Про це свідчить також існування в 30-х роках у Закарпатті

майже 30 політичних партій різноманітних напрямків. Вільно діяли українські громадські організації : «Просвіта», «Асоціація українських учителів», «Пласт» тощо.

Але Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Робітникам пла­тили у півтора-два рази менше, ніж у центральних районах країни. Селяни були незадоволені аграрною реформою, тому що фактично дві третини держав­них земель призначалися чеським колоністам. Майже 90% селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів. Зрозуміло, такий державний курс неодноразово викликав опір з боку народних мас. Чехізація йшла й у Закарпатті, так було збільшено кількість чеських шкіл та гімназій, проте чехізація була порівняно м'якою.

Укр. Землі у складі Румунії. До складу Румунії Ізмаїльський, Акерманський, Хотинський повіти Бессарабії, Північна Буковина та частина Мармарощини (Закарпаття). Політика румунізації стосовно українського насе­лення цих територій не поступалася жорстокістю діям поляків у Галичині.У краї були закриті всі українські школи. Замість українських учителів призначалися ру­мунські. У Чернівецькому університеті закрили всі українські кафедри, заборонили друкувати наукові праці українською мовою. На румунський взірець змінювалися українські прізвища.

До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Не кращою була і ситуація в сільському господарстві. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри селянських

володінь в українських повітах Бессарабії зменшились майже втричі.

У 1927 р. розпочалася деяка лібералізація окупаційного режиму. Віднов­лювалися культурні товариства, театральні студії, хори. Почала виходити українська преса — щоден­на газета «Час», тижневик «Рідний край».

Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування: Комуністична партія Буковини. Боролася за возз'єднання з Радянською Україною. Українська національна партія. Виступала за «органічну» роботу і компроміс з існуючим режимом. «Революційний», або націоналістичний табір. В основному він охоплював молодь і студентство, але мав і певну підтримку селянства.

У 1938 р. румунський король Кароль II встано­вив у країні військову диктатуру, політичні партії та інші організації були розігнані. На Буковині завдяки конспірації продовжували діяльність на­ціоналісти.

Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку,

блокування політичної активності української спільноти.