62. Національно-культурне відродження в Україні 1920-х років.

Після поразки укр. революції частина талановитих письменників та поетів залишили країну(В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь ). Тим не менше молоде покоління .бєлітераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П.Тичина,Ю.Меженко),футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І.Кочерги,М.Куліша. У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри - А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський. Стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенигора"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька. Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі. Члени Асоціації художників Червоної України - Їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. - за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін. ) Отже, у 20-х роках українська література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня. У 1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Гринько, Шумський і Скрипник. Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін. Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалася членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак, недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Проте українізацію її організатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.