37. "Українська політика" Петра і та його наступників.

Петро І проводив політику спрямовану на гноблення неросійських народів. Він послідовно проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України. Після укладення І. Мазепою і Карлом XII у 1708 військово-політичного союзу та поразки шведсько-українських військ в Полтавській битві 1709 р. політика Петра І щодо України набула репресивного характеру. У листопаді 1708 зруйновано гетьманську столицю Батурин та Запорозьку Січ. Після смерті І. Скоропадського не було дозволено обирати його наступника. З 1722 контроль за державними справами України здійснювала Малоросійська колегія. У 1720 заборонено друкувати книги українською мовою. За правління Петра І та його наступників проводилась ліквідація Української держави. Петро І підірвав економіку України, скасувавши вільну торгівлю. Він проводив колоніальну політику щодо культури України. Російська мова почала витісняти українську. За наступників Петра І відносна свідомість щодо стосунків між російською монархією та Україною змінилася на посилення тенденцій до об’єднання. Малоросійський Колегіум було відмінено за Петра І. В 1727 р. українці отримали дозвіл обрати нового Гетьмана. Ним став Д.Апостол (1654-1734), полковник з Миргороду. Під час гетьманства йому вдалося здійснити певні реформи, вдосконалити правову систему, забезпечити повернення козаків до Гетьманату та заснувати Нову Січ. Але вся діяльність Гетьмана була під контролем царату. Він був позбавлений права ведення зовнішньої політики та підпорядковувався російському генеральному маршалу. Також істотно обмежувалися економічні та юридичні прерогативи гетьманської влади. Царський уряд почав втручатися в українські справи, що сприяло поширенню серед козацьких офіцерів хвилі протесту за відродження гетьманства.

38. Ліквідація Запорозької Січі і подальша доля запорозького козацтва.

Після російсько-турецької війни 1768-1774 рр, коли за Кючук-Кайнарджийським миром Кримське ханство потрапило під протекторат Росії, необхідність у козацтві як захисній силі відпала. У червні 1775 р російські війська під командуванням генерала П.Текелея зруйнували Запорозьку Січ, а 3 серпня 1775 р.  імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова. Територія Запорозької Січі увійшла до складу Новоросійської та Азовської губерній (із 1783 р. – Катеринославського намісництва).

По-різному склалась доля запорожців. Дехто зі старшини отримав посади в російській армії, більшість потрапила до заслання, як і останній кошовий отаман Петро Калнишевський. Калнишевський намагався зменшити залежність Січі від російського уряду, дбав про освоєння й колонізацію запорозьких земель, опікувався економічним і духовним піднесенням краю. Майно та землі заарештованих, скарбництво запорожців було конфісковано. Значну кількість запорожців віднесено до розряду державних військових поселенців. Козацька біднота потрапила в залежність до нових землевласників. Частину козаків царський уряд взяв на службу: у 1785-1811 рр на землях між Бугом та Дністром проживало Бузьке козацьке військо; у 1787 р було створено «Військо вірних козаків» - пізніше Чорноморське козацьке військо, яке в 1792 р було переселене на правий берег р.Кубань і згодом увійшло до Кубанського війська. Нарешті, майже 5 тис запорожців оселились у турецьких володіннях за р.Дунай, заснувавши Задунайську Січ (1775-1828 рр.)

Однак згодом задунайцям все важче було нести службу для султана, який все частіше намагався використати їх для придушення національно- визвольних повстань греків, сербів, румун, болгар та інших народів Балканського півострова. Не бажаючи бути знаряддям в руках Отаманської Порти, частина козаків втекла на Україну, де почали формуватися козацькі полки. В травні 1828 під час російсько-турецької війни 1828-29 кошовий Й. Гладкий з невеликою групою козаків перейшов під Ізмаїлом на бік російських військ. Після закінчення війни російський уряд сформував з цих козаків Азовське козаче військо. Через зраду Й. Гладкого турецький уряд жорстоко розправився з задунайцями. Близько 2 тис. козаків разом з наказним гетьманом з І. Баланом було заарештовано і ув'язнено. Козаків, що перебували на Січі, було вбито, а січові укріплення та церкву зруйновано і спалено. 

Останній період (1734—1775 рр.) в історії Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого — поступовим занепадом автономії Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя.