35. Загальносоюзне законодавство в період великої вітчизняної війни 1941-1945 рр

Основним правовим документом, що служив для регулювання всіх сфер суспільної діяльності в Радянській державі, до часу початку Великої Вітчизняної булаКонституція СРСР 1936р. 

З метою швидкої мобілізації радянських народів і для вживання заходів захисту від ворога, 31 червня 1941 р . Президія Верховної Ради СРСР, ЦК ВКП (б) і РНК СРСР прийняли спільну постанову, яким визнавалася необхідність створення Державного Комітету Оборони, зосередження всієї повноти влади в руках ДКО. Усі громадяни, партійні, радянські, комсомольські і військові органи були зобов'язані беззаперечно виконувати рішення і розпорядження ДКО. Склад ДКО був вузьким, спочатку в нього входило п'ять чоловік, потім він був розширений до 9 осіб. Очолив його І. В. Сталін. Для підготовки проектів постанов, вирішення конкретних питань, вивчення та вирішення складних питань ДКО створював комітети, ради, комісії. Існував інститут уповноважених ДКО, зазвичай уповноважені призначалися ДКО для вирішення певних питань. У прифронтових містах створювалися міські комітети оборони, які очолювалися першими секретарями обкомів або міськкомів партій. У них також входили голови обласного чи міського виконкомів, представники військового командування, начальники управління НКВС та інші особи. За швидкий термін в союзі вдалося створити більше 60 комітетів: у Севастополі, Сталінграді, Одесі, Тулі, Ростові, Воронежі та в інших містах. ДКО здійснював інтенсивну нормотворчу діяльність, яка до кінця війни нараховувала понад 10 тис. постанов. Так, 17 вересня 1941 р . ДКО видав постанову "Про загальне обов'язкове навчання військовій справі громадян СРСР", за яким з 1 жовтня 1941 р . вводилося обов'язкове військове навчання громадян СРСР чоловічої статі у віці від 16 до 50 років. Юридичною базою всього законодавства продовжували залишатися Конституція СРСР і конституції союзних і автономних республік. При цьому особливе значення набували ті їх норми, які прямо стосувалися питань оборони країни - стану війни, загальної та часткової мобілізації, керівництва збройними силами, загальний військовий обов'язок і проходження військової служби громадянами СРСР.

Накази та інструкції загальносоюзних і союзно-республіканських наркоматів теж стали досить поширеним джерелом права. Значна кількість правових норм було видано органами військового командування після закону «Про створення військових формувань союзних республік та про перетворення у зв'язку з цим народного комісаріату оборони із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат», прийнятого 1 лютого 1944 р . Верховною Радою СРСР. У березні - жовтні 1944 р . Верховні Ради союзних республік заснували наркомати оборони, призначили наркомів і внесли у зв'язку з цим зміни в свої Конституції. Нормотворча діяльність Радянської держави доповнювалася судовою практикою. Особливе значення набули постанови Пленуму Верховного Суду СРСР, які оперативно і гнучко відгукувалися на вимоги військового часу. Верховний Суд роз'яснював нижчестоящим судам, як їм належало застосовувати радянське законодавство. Встановлюючи порядок застосування низки правових норм, тлумачачи закони і підзаконні акти, Верховний Суд нерідко заповнював в той же час прогалини в праві, які виявлялися в практиці, але не були вирішені законодавцем і не могли бути заповнені в процесі законодавчої діяльності через складну обстановки. Величезну роль у правосудді зіграв указ Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р ., Який затвердив Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на військовому положенні, і в районах воєнних дій. Таким чином, і в умовах війни залишалися непорушними конституційні принципи радянського суспільного і державного ладу, основні права і обов'язки громадян. Право повністю зберегло свій соціалістичний характер. Розширення сфери адміністративних методів керівництва, суворі заходи, які нерідко змушене було застосовувати Радянська держава стосовно порушників законів і дисципліни, продиктовані необхідністю, не змушував основних принципів соціалістичного права.

36- Право Власності Та Володіння В Київській Русі

Норми цивільного права Київської Русі чітко не окреслювали Права власності у сучасному розумінні, позаяк ні суб'єкта, ні об'єкта речового права конкретно не було визначено. Щоправда "Руська правда" розрізняє право власності - власність князя, бояр,церкви на борт, рільничі межі тощо і право володіння - фактичне користування якоюсь річчю. У роді суб'єкта права власності та володіння виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі, верви, роди, єпископства) особи. Тобто можна говорити як про індивідуальне, так і громадське право власності. Об'єктом права власності були одяг, прикраси, земля, будинки, борт, раби (їхні діти, майно і продукти праці), човни, худоба та птиця, речі (зброя, знаряддя праці) тощо.

Земля вважалася власністю держави (князя), а всі землевласники фактично були землекористувачами на різних умовах. Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену (уділу) боярських вотчин, монастирських угідь. Джерелами набуття права власності на землю вважалися: освоєння пустищ явочним порядком, позика, захоплення силою в общин, одержання за службу у вигляді феоду. Вотчина (успадковане земельне володіння) складалася з приватної власності на палати (хороми) господаря, житла для слуг, челяді, холопів, смердів, знаряддя праці, земельні угіддя, ліси, борт, мисливські та промислові ділянки. Всі тварини на них теж вважалися приватною власністю.

Власник рухомого майна користувався, володів та розпоряджався ним на свій розсуд, йому гарантувався судовий захист права власності (повернення речі, відшкодування пошкодження, збитку). Приватна власність охоронялася штрафними санкціями, розмір яких залежав ВІД виду і кількості украденого, місця вчинення злочину (в полі чи в оцарку).

Право власності успадковувалося за заповітом і за законом. Про це є згадка вже в угоді 911 р. Русі з Візантією. Успадкувати могли лише сини померлого (двір обов'язково діставався молодшому за принципом мінорату), а за їх відсутності - брати. Лише боярська власність могла дістатися донькам (право - привілей). Якщо діти у померлого неповнолітні, - ними та їхньою приватною власністю порядкували опікуни: мати, близькі родичі, добрі люди, церква, які повертали майно при досягненні повноліття. За правом зобов'язань власність можна було купувати, продавати, давати в позику, оренду, заставу, найм, поклажу тощо.

37.Сімейно-шлюбне і спадкове право Київськоъ Русі

Сімейне праворозвивалось відповідно до канонічного права. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства (а часто і опісля) регулювались звичаєвим правом – зберігалось викрадення наречених, багатожонство. З прийняттям християнства були уведені нові принципи сімейного права, грунтовані на нормах візантійського церковного права: моногамія (одношлюбність), ускладнене розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за перелюб. Шлюбний вік становив 12-13 рр. для жінок та 14-15 рр. для чоловіків. Для укладення шлюбу вимагалась згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб. Дружина була дієздатною і рівною за правовим статусом чоловікові;так, встановлювалась однакова міра покарання за вбивство як чоловіка, так і жінки. Дружина зберігала своє окреме майно у шлюбі. Розлучення надавала церква у рідкісних випадках.

 

Спадкове право.Вже договір Київської Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадкування за заповітом (а згодом Ст.92 Розш.Пр.) і за законом. Спершу за законом спадкували лише сини - батьківський двір неподільно переходив до молодшого сина, а решта майна розподілялась порівну (Ст.100 Розш.Пр.), притому сини були зобов`язані видати заміж сестер із приданим (Ст.95 Розш.Пр.).  За договором 911 р. за відсутності синів спадкували брати померлого. Згодом майно бояр і дружинників за відсутності синів стало переходити до дочок (Ст.91 Розш.Пр.), а пізніше це право поширилось і на біле духовенство, ремісників, вільних общинників. Майно смердів за відсутності синів вважалось вимороченим і переходило до князя, але певна частина виділялась незаміжнім дочкам (Ст. 90 Розш.Пр.). Незаконні діти не мали спадкових прав, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю (Ст.98 Розш.Пр.). До досягнення повноліття спадкоємцями спадщиною розпоряджала їх матір.

Дружина-вдоваставала главою сім`ї і отримувала частину майна “на прожиття”, якою розпоряджалась на власний розсуд (Ст.93 Розш.Пр.), але заповідати її могла лише своїм дітям, розподіляючи розміри часток за власним бажанням (Ст.106 Розш.Пр.). За відсутності заповіту матері її частку отримував за законом той з дітей, на чиєму дворі знаходилось її майно і при кому матір проживала (Ст.103 Розш.Пр.). Якщо мати-вдова вдруге виходила заміж, то призначався опікун над майном неповнолітніх спадкоємців з найближчих родичів, у т.ч. вітчим. Майно передавалось опікуну при свідках;за виконання своїх обов`язків опікун мав право користуватись доходами з майна опікуваних, а в разі втрати частини спадщини відшкодовував збитки спадкоємцям (Ст.99 Розш.Пр.).