25. Українське звичаєве право

Система звичаєвого права — історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах їхнього життя, одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань. Звичаєве право діяло в селянських общинах поряд з урядовими законодавчими актами, виступаючи у першу чергу правом знедолених верств селянства.

Підгрунтя звичаєвого права українців складали правові традиції та звичаї часів "Руської Правди". Пізніше вони простежуються в українських актових джерелах, правних пам'ятках — Литовському статуті (1529, 1566, 1588 рр.), "Правах, за якими судиться малоросійський народ" (40-ві роки XVIII ст.). Незважаючи на багатовікову належність українських земель до різних державних утворень, народне звичаєве право повсюди відзначалося певною однотипністю. Одним із центральних його розділів були норми та уявлення, що визначали і регулювали відносини власності, передусім земельної: За грунтом і право іде. На відміну від офіційного законодавства основним джерелом власності та матеріального достатку звичаєве право визнавало працю. За уявленнями селян, земля, в яку вкладена праця у будь-якій формі, не може бути відчуженою без відповідної винагороди. Найбільшого втілення такий погляд набув у вже відомому звичаї займанщини. При цьому селяни чітко відрізняли продукти своєї діяльності від тих, що родила сама земля; привласнення останніх не вважалося злочином.

Важливу роль відігравало звичаєве право і в сімейному житті українців. Незважаючи на загальний вплив церкви, правові традиції протягом століть визначали основи шлюбно-сімейних відносин, функції, особисте і майнове становище членів родини, порядок спілкування і багато іншого. На засадах звичаєвого права грунтувалося побутування статево-вікових груп, різного роду трудових асоціацій тощо.

Характерною особливістю звичаєвого права українців була його різноманітна й своєрідна обрядовість: майже кожний процесуальний акт чи інститут мав свої обряди-символи. У звичаєвому праві яскраво проявлялося начало колективності, публічності — усі правові акти здійснювалися привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства звичаєве право витіснялося з громадського життя селян. Але його корені були такими глибокими, що з ними уряд мусив рахуватися ще й після судової реформи 1864 р.

Ведення (гоніння) сліду" — громадський звичай пошуку злодія.

"Жіноче право" — умовна сукупність звичаїв, норм та уявлень, що регулювали і забезпечували певні громадські та господарські права жінок.

Копний суд — суд, який чинили члени громади на громадському сході на підставі звичаєвого права.

Присяга — давня форма випробувань у системі традиційних доказів законності і справедливості якоїсь дії.

25. Еволюція Радянського виборного права за Конституціями урср 1919 та 1937 років

За Конституцією УРСР 1919 року Україна була унітарною державою.    Зверніть увагу, що в організації й діяльності найвищих органів влади та управління поділу на законодавчу, виконавчу влади не було, а вносити зміни до Конституції міг лише Всеукраїнський з’їзд Рад.    Існувала багатоступенева система виборів делегатів на Всеукраїнський з’їзд. Конституція УРСР 1919 року вміщувала перелік категорій осіб, що не могли обирати і бути обраними до цих органів влади, — особи, які використовували найману працю, які мали нетрудові доходи, займалися приватною торгівлею, торговим та комерційним посередництвом, засуджені за користливі та порочні злочини; особи, визнані у встановленому порядку душевнохворими, а також особи, які знаходяться під опікою; також особи, які в минулому були службовцями та агентами поліції, жандармерії, члени царської родини, духовні особи — ченці та служителі різних культів. Одночасно виборчі права в УРСР надавалися робітникам і селянам з інших країн. Комплекс конституційних прав громадян ставився в прямий зв’язок з їх обов’язками. Виборча система за Конституцією УСРР 1919 р. відображала загально соціально-політичну ситуацію в країні. Не вибирали і не могли бути обраними особи, які використовували найману працю з метою отримання прибутків; громадяни, які жили на нетрудові доходи, як-от: відсотки з капіталу, прибутки від підприємств, надходження з майна тощо. На конституційному рівні в УСРР приватні торговці, торговельні й комерційні посередники; ченці й духовні служителі церков і релігійних культів, службовці й агенти колишньої поліції, особливого корпусу жандармів і охоронних відділень були позбавлені права голосу. Крім того, не мали права голосувати особи, визнані у встановленому порядку душевнохворими, так само громадяни, які знаходились під опікою, засуджені за злочини на термін, встановлений судовим органом.

Виборча система, порівняно з Конституцією 1929 р., зазнала суттєвих змін. Конституція УРСР 1937 р. відмовилася від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянством, а значна частина населення була позбавлена виборчих прав, від виборів багатоступеневих та відкритих. У ХІ розділі “Виборча система” зазначалося: вибори депутатів до всіх Рад провадяться виборцями на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні (ст. 133); всі громадяни УРСР, які досягли 18 років, незалежно від расової і національної належності, віросповідання, освітнього цензу, осілості, соціального походження, майнового стану та минулої діяльності, мають право брати участь у виборах депутатів і бути обраними, за винятком божевільних і осіб, засуджених судом з позбавленням виборчих прав (ст. 134); “право виставлення кандидатів” закріплювалося за громадськими організаціями й товариствами трудящих: комуністичними партійними організаціями, професійними спілками, кооперативами, організаціями молоді, культурними товариствами.

Таким чином, порівняно з сучасним виборчим законодавством, був закріплений досить широкий перелік суб`єктів висунення кандидатів у депутати. Але в умовах безальтернативних виборів, коли у виборчому окрузі балотувався лише один депутат, кандидатура якого висувалася партійним керівництвом, це навряд чи сприяло збільшенню впливу виборців на хід виборчого процесу.

Конституція УРСР 1937 р. також закріплювала обов`язок кожного депутата звітувати перед виборцями у своїй роботі та у роботі Ради депутатів трудящих, а також можливість відкликання депутата в будь-який час за рішенням більшості виборців у встановленому законом порядку.