33. Філософське розуміння світу: вихідні поняття.

Філософське розуміння світу є найбільш узагальненим, тому у такому розумінні поняття “світ” включає в себе все те, що охоплене (відображене) свідомістю людини як предметно-діяльної істоти. В цьому сенсі поняття“світ” виступає як універсальна предметність по відношенню до якої людина визначається як суб‘єкт, що створює свій власний світ – світ людини.  Це означає, що: а) “світ” є ціле, а людина – його частина; б) “світ” є визначальним, а людина визначається ним; в) “світ” існував до появи людини, остання ж виникає в результаті його еволюції; г) “світ людини” грунтується на основі універсальної предметності, у якій виявляються її сутнісні сили як унікальної істоти, котра створює свій власний світ.

Важливою проблемою філософського усвідомлення світу є проблема його єдності. З давніх-давен філософи опікались цією проблемою. Наприклад, уже відомий нам Геракліт вважав, що єдиним началом світу є вогонь:  “світ єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Платон, як відомо, єдність світу вбачав в ідеальному началі (“світ ідей”). Гегель таким началом вважав, абсолютний дух, абсолютну ідею, абсолютний розум. Релігійна концепція єдності світу виходить з того, що його створив бог. Це – моністичні підхіди до проблеми єдності світу (від грец. Моно – єдиний, один). Є плюралістичний  підхід до проблеми єдності світу, коли в основі цього уявляють кілька начал (наприклад, воду, вогонь, повітря, землю тощо) і дуалістичний, коли визнають за рівноправні два начала – матеріальне і ідеальне (такою є, наприклад, філософська концепція Р. Декарта).

Однак едність світу у філософському розумінні – не в ідеальному началі (оскільки ідеальне є продуктом мислення, свідомості людини, остання ж виникає внаслідок еволюції світу, який вже існував) і не в окремих, конкретних речах, і не в тому, що людина здатна мислити про світ як про щось єдине, а в його матеріальності і це доведено сучасною наукою.

34. Розкрийте сутність простору і часу як найбільш загальних форм буття.

Простір і час, як найзагальніші форми буття.

Простір – це найзагальніша форма буття, як усталеного, що характеризується протяжністю, структурністю, співіснуванням і взаємодією.

Головні властивості простору

1. Протяжність

2. Тривимірність

3. Структурність

4. Симетричність

5. Оборотність

6. Метричність

7. Місце

Час – це найзагальніша форма буття, яка характеризується тривалістю існування і послідовністю зміни станів.

Властивості:

• Одновимірність

• Необоротність

• Асиметричність

• Єдність континуальності і дискретності

Тривалість – фази одного і того ж (дня, розвитку людини).

Черговість – місце одних подій посеред інших.

35. Діалектика як вчення про розвиток.

1. Діалектика – розгляд всіх явищ і процесів в постійному взаємозв’язку і розвитку.

Діалектика - це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в ос­нові якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін по­ходить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Все це давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежнос­тей, розглядає поняття і предмети в розвитку Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властиво­сті речей, тобто категорій. До них належать категорії «не­обхідність випадковість», «простір — час», «кіль­кість — якість», «явище — сутність», «одиничне _ за­гальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності роз­кривається через іншу.

Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалекти­ка намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, за­лишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто при­водила до висновків, неадекватних дійсності