12. Типологія пп

Сучасна політична наука розробила складні типології партійних інститутів. Найчастіше застосовується критерій типологізації партій - ідейні основи їх діяльності, що передбачає поділ на:

-  доктринальні (зорієнтовані перш за все на захист своєї ідеологічної чистоти);

-  прагматичні, або "патронажні" (Ньюмен), що орієнтуються на практичну доцільність дій;

-  харизматичні, в яких люди об'єднуються довкола лідера.

При цьому в кожному із цих типів існує подальша диференціація партійних об'єднань. Зокрема, серед доктринальних партій прийнято виділяти релігійні (як, наприклад, Швейцарська євангелістська партія чи, скажімо, Партія мусульман України) і ідеологічні (численні соціалістичні, націоналістичні та інші) об'єднання.

Для сучасної політичної науки характерно типологізувати партії в залежності від їх виразних ознак:

- соціальні (захисту пенсіонерів України);

- етнічні ("Демократична партія Угорців України”);

- демографічні (жіноча об'єднана партія Бельгії, Партія жінок України);

- культурологічні (партія любителів пива в Німеччині, Росії) та інші.

Типологія партій залежить також від їх диференціації з точки зору організаційної структури. Відтак прийнято виділяти парламентські (де в якості первинних організацій виступають територіальні – передвиборні комітети), лейбористські (що є різновидністю парламентських партій, які допускають колективне членство, трудових колективів-членів профспілок), а також авангардні (побудовані на принципах територіально-виробничого об'єднання своїх членів і демократичного централізму - це переважно комуністичні партії).

Досить поширена типізація партій за їх ставленням до правлячого режиму:

- правлячі й опозиційні;

- легальні й нелегальні;

- партії-лідери й партії - аутсайдери;

- партії, що правлять монопольно і правлячі у складі коаліції та інше.

У політології набули поширення класифікації партій французького вченого М.Дюверже, який за ознаками партійного членства та іншими ознаками виділяв партії кадрові, масові і суворо централізовані. Перші з названих відрізняються тим, що вони формуються навколо групи політичних діячів, а основою їх організаційної побудови є організаційний комітет (лідерів, активістів).

Кадрові партії формуються, як правило, зверху, на базі різних парламентських груп, груп тиску, об'єднань партійної бюрократії. Вони зорієнтовані перш за все на участь професійних політиків та елітарних кіл, що передбачає вільне членство і певну аморфність партійної організації. Як правило, такі партії активізують свою діяльність лише під час виборів, коли необхідно організувати підтримку електорату (своїх потенційних виборців). Прикладом кадрових партій називають Республіканську та Демократичну партії США.

Масові партії - це централізовані утворення, добре організовані і дисципліновані, із статутним членством. Хоча й тут важливу роль відіграють лідери і апарат партії, великого значення в них надається спільності поглядів, ідеологічній єдності членів. Масові партії частіше всього формуються знизу, нерідко на основі профспілкових, кооперативних об'єднань і громадських рухів, які репрезентують інтереси й погляди певних прошарків населення, професійних груп, прибічників ідей та конкретних лідерів, проте в ряді випадків формування партій подібного типу можливе і комбінованим шляхом, що передбачає поєднання зусиль елітарних кіл (парламентських комітетів, громадських комітетів на підтримку того чи іншого депутата та інших) і рядових громадян (виборців). Враховуючи різноманітність форм діяльності, спрямованості та інших аспектів функціонування масових партій, деякі теоретики, як от Ж.Блондель, виділяють серед них представницькі партії західного типу комуністичні і популістські. Серед масових партій називають німецьку ХДС-ХСС, соціалістів Франції та Італії тощо.

Для суворо централізованих партій Дюверже вважав характерним перетворення ідеологічного компоненту в основоположне начало, що пов’язує ці організації. Для таких партій - а Дюверже до них відносив комуністичні і фашистські - характерна наявність багатьох ієрархічних ланок, сувора, майже військова дисципліна, висока організованість дій, повага до своїх партійних вождів.

За типологією можливий також поділ згідно з організаційною розбудовою або внутрішньою субординацією партії. Польський політолог Артур Боднар виокремлює згідно з цим критерієм централізовані та децентралізовані партії. По суті, це те саме, що Ж.Л.Керманн та інші вкладають у поняття партій з сильною та слабкою структурою.

Нарешті, в повоєнні роки з'явились нові, нетрадиційні типи партій. Це зумовлювалося надмірною громіздкістю структур існуючих партій, особливо масових, розширенням верстви професійних партійних функціонерів, відособлених від рядових членів партії. Відтак на виборах дедалі відчутнішою стає поява в політичному житті нових партій. Вони формувалися на ґрунті до того невідомих соціальних рухів - екологічних, антивоєнних, жіночих та інших. Саме такою є партія "зелених", що виросла з екологічного руху, зокрема в Україні. На відміну від давніх, "класичних" у нових партіях відсутні постійні лідери, відбувається прискорена ротація депутатів, їм властива відкритість внутріпартійного життя, нерідко й відмова від професійного апарату. Нові партії не тільки ґрунтуються на "змішаній" соціальній базі, а й дотримуються еклектичної ідеології, тобто в класово-соціальному відношенні досить невизначені.

13. Партійна система – це сукупність політичних партій, пов'язаних з іншими елементами політичної системи та між собою певними упорядкованими відносинами.

Партійна система тлумачиться як право партій на формування власної системи правління (С.Ньюмен), як сукупність політичних сил, представлених в парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті (Е.Каак). Дещо інший підхід, при якому під партійною системою розуміється сукупність відносин між легально діючими політичними партіями. Ці відносини виявляються в суперництві або спільній боротьбі за владу (Е.Вятр).

Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — кількості партій, які реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. Відповідно вирізняють: однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Ця типологія належить М. Дюверже, який виокремлює також «систему двох з половиною партій»— проміжний варіант між двопартійною та багатопартійною системами, коли сили двох партій врівноважуються.

Класифікація партійних систем за якісними критеріями розрізняє демократичні та антидемократичні партійні системи.

Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює: 1. Однопартійну систему, що має такі ознаки: — існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших; — зрощення партійного апарату з державним; — тоталітарний політичний режим. 2. Систему з гегемоністською партією — існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном.

3. Систему домінуючої партії — домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями.

4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами: — наявністю кількох політичних партій; — існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші; — формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах; — впливовою опозиційною партією, яка програла вибори; — демократичним політичним режимом. 5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму: — наявність у країні багатьох політичних партій; — репрезентація в парламенті лише кількох партій; — репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій; — відсутність позасистемної опозиції; — демократичний політичний устрій. Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму: — однопартійне правління — уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах; — двоблокова коаліція — уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах; — мультипартійна коаліція — уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. 6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму: — наявність багатьох політичних партій; — гострота ідеологічного розмежування між ними; — присутність серед опозиційних партій позасистемних; — формування уряду партіями центру; — наявність двосторонньої деструктивної опозиції; — демократичний політичний режим. 7. Атомізовану партійну систему: — наявність і незначна впливовість усіх партій; — присутність серед опозиційних партій позасистемних; — формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; — демократичний або авторитарний політичний режим. Існують два різновиди атомізованої системи: — система крайнього плюралізму — уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями; — авторитарна псевдопартійність — багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки.

14. Політичні партії діють у переплетенні взаємних зв'язків, утворюючи партійні системи, а в їхніх межах – угоди, у в рамках угод – коаліції.

Партійна угода – це відносно стабілізоване відношення між партіями, що прагнуть до участі у здійсненні державної влади. У рамках партійної системи можливі двопартійні, двоблокові і багатопартійні угоди.

Усередині окремих угод можуть існувати партійні коаліції – союзи двох чи декількох партій, що відрізняються якими-небудь програмними установками, але поділяючими загальні програмні цілі.

В політичному житті партії дуже часто змушені вдаватися до співпраці між собою формуючи різного роду партійні коаліції.

А.Раппапорт вважає, що “коаліція це угода двох чи більше акторів, які прийняли рішення кооперуватися між собою з метою максималізації власної користі”.

В суспільствах, які характеризуються високим рівнем фрагментаризації політична еліта може застосовувати стратегії або конфронтації або кооперації. Згідно із А.Лійпхартом коопераційна діяльність характерна переважно для консенсусних демократій. 

Найчастіше вживаним поділом партійних коаліцій є поділ їх в залежності від кількості учасників на двопартійні і багатопартійні. В залежності від розміру партій, які формують партійну коаліцію вони поділяються на коаліції великих партій, малих і середні коаліції. В залежності від мети формування коаліції вони поділяються на виборчі (для спільної участі у виборах), тимчасові (для досягнення якихось тимчасових цілей), а найчастіше формують вони парламентські коаліції (для формування і діяльності уряду або опозиції йому). 

Виборчі коаліції . При формуванні виборчих коаліцій політичні партії виходять з того, що спільно вони досягнуть кращих результатів ніж окремо. Учасники коаліції стараються шляхом об’єднання своїх зусиль і ресурсів досягнути такої нової якості яка б давала їм можливість зібрати більшу кількість голосів виборців ніж дані партії збирають окремо. У зв’язку із цим виборчі коаліції поділяються на а) аддитивні, б) субаддитивні, в) супераддитивні. 

До аддитивних коаліцій відносяться такі виборчі коаліції, які отримують таку підтримку виборців, яка рівна сумі підтримки кожного учасника коаліції окремо. Коаліції, що отримують меншу підтримку називаються субаддитивними, а ті коаліції, які отримуюють більшу сумарну підтримку називаються супераддитивними. 

Перший тип коаліцій найчастіше пов’язаний із об’єднанням споріднених партій, які борються на виборах за підтримку одного і того ж виборчого сегменту. Їх об’єднання не приводить до втрати ними своєї ідентичності, а тому не відбувається відтоку підтримки до інших політичних угрупувань. 

Другий тип коаліцій має місце тоді коли характер коаліції не відповідає очікуванням виборців. Це відбувається переважно тоді, коли в рамках коаліції є задіяними такі політичні актори, які порушують програмну цілісність і ідентичність об’єднання, що веде до відтоку від нього різних виборчих сегментів, які не вважають дану коаліцію “своєю”. 

Третій тип коаліції означає, що її учасники зуміли зберегти “свій” електорат. До того ж додалися голоси тих, що підтримують сам факт об’єднання політичних сил. Крім того спрацьовує “психологічний ефект” описаний М.Дюверже – виборці охочіше голосують за сильніших учасників виборчих змагань. Сам факт порозуміння між політичними силами є явищем для суспільства позитивним поскільки вказує на здатність еліт до гармонізації своїх стосунків заради суспільної користі. З правової точки зору політичні партії можуть приймати участь у аиборах як 1) партійні коаліції, 2) передвиборчі блоки, 3) окремі партії. В кожному окремому випадку законодавець передбачає інші формальні вимоги до суб’єкту виборчого процесу, що теж може бути певним застереженням для формування виборчих коаліцій.

Парламентські коаліції. Коаліції які створють партії для забезпечення своєї парламентської діяльності називаються парламентськими. На практиці існує кілька типів парламентських коаліцій:

1)    коаліція як результат розпорошення партій, 

2)    коаліція в біполярному укладі партій,

3)    коаліція в умовах домінуючої партії, яка виступає у двох виглядах: а) проти домінуючої партії, б) коаліція домінуючої партії. 

Сучасними прикладами такого типу коаліцій виступають партійні коаліції Голандії, Бельгії, Фінляндії, Данії. Партійна коаліція формується тут швидше за підсумками виборів ніж до виборів. Жодна із політичних партій не домінує. Електоральний успіх основних партій не суттєво впливає на її шанси потрапити до складу правлячої коаліції. Рішення про це є результатом післявиборчих міжпартійних переговорів. 

Коаліція в умовах біполярного укладу політичних сил з’являєтся в умовах двопартійності. Великобританія є класичним прикладом даного типу. З подібною схемою можна зустрітися також і в не двопартійних системах. 

Формування коаліції в умовах однієї домінуючої партії означає, що відбувається воно в умовах домінування в політичному житті однієї партії. 

Урядові коаліції .Загалом парламентську демократію можна охарактеризувати як лад який по своїй суті полягає у формуванні населенням правлячих команд через механізм виборів. На практиці однак лише двопартійна система є найбільш наближеною до парламентської моделі демократії. Обидві великі партії мають можливість виграти на виборах і сформувати уряд або перейти до нього в опозицію. В ситуації коли має місце державне управління через механізм партійних коаліцій зникає безпосередній зв’язок між виборчим актом і складом правлячих команд. Як показують підрахунки в третині випадків формування урядів меншості відбувається далеко не тими партіями, що здобули найбільшу підтримку на виборах. Більш ніж половина урядів формують коаліції більшості та меншості, склад яких при тих самих результатах виборів може бути дуже різноманітним. Часто програмні та коаліційні зміни цих партій є зовсім неочікуваними для виборців. 

Парламентські коаліції, котрі мають на меті формування уряду складаються за наступних умов: 1) наявності вільної конкуренції політичних сил при котрій вони намагаються отримати максимальний доступ до влади, але нездатні здійснювати її самостійно, 2) розпорошення політичних сил, яке виражається в тому, що жодна партія і жодний політичний блок не здатний отримати абсолютної переваги, 3) поляризації політичних сил в парламенті на тлі бажання одних партій сформувати блок більшості з метою залучення інших до співучасті у здійсненні влади. 

Формування правлячої коаліції вимагає від її учасників дотримання наступних умов: а) пошуку основними політичними блоками природних союзників для спільного формування парламентської більшості, б) порозуміння між союзниками стосовно основних напрямів та цілей майбутньої діяльності, в) розподіл посад  в коаліційному уряді і узгодження програми його діяльності. 

15. Див.13.

Сучасні партійні системи класифікуються за двома основними ознаками: якісною і кількісною. Типологія партійних систем за якісними характеристиками пов’язана з відповідними політичними системами. Тут виділяються демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи. При демократичній партійній системі діяльність партій формально не обмежується, вони відкрито борються за політичну владу, функціонують або у владі або в опозиції. Проте конкретна структура таких партійних систем істотно відрізняється в різних країнах. При авторитарній партійній системі може існувати декілька партій, однак лише одна законодавче закріплена як правляча партія. На практиці роль такої партії зводиться до організації масової підтримки політики керівництва держави. У тоталітарній партійній системі існує тільки одна політична партія, всі інші розпущені або заборонені. На відміну від авторитарного режиму, ця партія стоїть над державою, відіграє в суспільстві домінуючу роль.

За кількісним критерієм виділяються багатопартійні, двопартійні і однопартійні системи. Багатопартійна система передбачає функціонування в суспільстві більше двох політичних партій, їх загальна кількість залежить від багатьох факторів, одним з основних виступає чітке структурування суспільства і можливість вираження інтересів конкретних соціальних верств певною партією. Як правило, при багатопартійній системі жодна партія не має переважного впливу, тому механізмом їх взаємодії виступають компроміс, консенсус. Прикладом багатопартійності є партійні системи країн Європи – Італія (14 партій), Голландія (понад 20 партій), Україна (понад 100 партій) тощо.

Двопартійна (біпартійна) система характеризується наявністю двох політичних партій, що домінують у суспільстві і ведуть між собою реальну боротьбу за владу в державі, причому однією з них забезпечується об'єднання навколо себе абсолютної більшості голосів виборців. Така партія отримує більшість парламентських місць, в результаті створюється відносно однорідна і стабільна парламентська більшість. Двопартійні системи склалися у Великій Британії, де у влади чергуються лейбористська і консервативна партії; в США, де у влади періодично змінюють одна одну Демократична і Республіканська партії та в деяких інших країнах.

Близькою до двопартійної є система „двох з половиною партій”, яка характеризується тим, що дві великі домінуючі партії збирають на виборах приблизно рівну кількість голосів і перемога однієї з них залежить від того, яку партію підтримає третя, незначна за кількістю голосів партія. Прикладом є Німеччина, де прихід до влади однієї з двох впливових партій (соціал-демократи і ХДС-ХСС) залежить від того, на чию сторону встане зі своїми голосами невелика партія (НДП).

Однопартійна система представлена однією монопольно правлячою партією. Звичайно така система характерна для тоталітарних і авторитарних режимів. Вона існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах, зберігається і понині (КНДР, Куба тощо). Однопартійні системи оцінюються як неконкурентні, недемократичні, що позбавляють громадян одного з основних демократичних прав – права вибору (між політичними партіями, різними програмами, платформами тощо). І хоча деякі автори намагаються виправдати такі системи і навіть довести їх необхідність за певних умов (наприклад, Д. П. Зеркін у книзі „Основи політології”), досвід останніх десятиріч показав, що однопартійність призводить до бюрократизму, послаблення демократичного контролю за владою з боку виборців, і партія перетворюється на ядро репресивної державної машини.

16. У Конституції України (ст. 36) зазначено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Становлення багатопартійності в сучасній Україні пройшло декілька етапів. Основними рисами першого, допартійного, етапу були такі:

— політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового руху;

— ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел за-гальноперебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;

— методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

— нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу.

У цей період починає активно діяти Українська Гельсинська спілка (УГС). У 1987 р. створюється Український культурологічний клуб і Товариство Лева, основною ідеєю для яких стає ідея духовного відродження України. Ці об'єднання стали базою для виникнення Народного Руху України за перебудову.

Наступний етап — вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який опирався на структури Руху. Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині— переконливу перемогу. Керівництво Руху обрало нову політичну «лінію, а сама організація заявила про себе як про антикомуністичну.

Новий етап починається на межі 1989—1990 pp. і закінчується в 1991 р. крахом СРСР. Він ознаменований прийняттям Закону про громадські об'єднання, що означало кінець монополії КПРС на владу і можливість формування інших політичних партій.

Наступний етап, посткомуністичний, розпочався після проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави України.

Аналізуючи сучасні політичні партії, можна визначити 4 спрямування:

1. Національно-радикальне— Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Українські консервативні республіканська і національна партії, Організація Українських націоналістів, — яке обстоює пріоритет прав інтересів нації.

2. Національно-демократичне — Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), — в основу якого покладено принцип єдності національних і особистих інтересів.

3. Центристське— Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Аграрна партія України, — яке зосереджує увагу на проблемах соціально-економічного розвитку.

4. Соціал-комуністичне— Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, — пріоритетом для якого є колективні форми власності та господарювання.

Партійна система України автомізована. Серед головних причин цього явища слід назвати:

1. Наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації.

2. Повна зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення.

3. Відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії.

Взаємини між партіями характеризуються нетерпимістю, непримиренністю, ворожнечею партій навіть одного табору. Поза тим жодна з партій не може реалізувати себе без союзу з іншими партіями.

Україна, мабуть, не зможе минути загальної тенденції поступового «угруповання» партій. Це триватиме до того часу, поки не сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не складеться могутній середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе консенсусна свідомість.

http://ua.textreferat.com/referat-11383-2.html

http://www.franko.lviv.ua/faculty/Phil/Shveda_Romanyuk/R_Sh_Rozdil_8.pdf

17. Демографічні характеристики дають змогу окреслити соціальну базу політичних партій.

1) Гендерні відносини. Ліпсет – чоловіки голосують більш активно, ніж жінки. Чоловіки налаштовані більш прогресивно, а жінки – більш консервативно. Жінки віддають перевагу саме центристським і правоцентристським силам. Якщо жінка не працює, вона часто віддає свій голос за ту саму партію, що її чоловік або батько.

2) Залежно від віку, який впливає на загальну політичну активність людини. Найбільш активні громадяни 35-50 років, далі йдуть молоді і люди похилого віку. Тому в розвинених країнах і країнах із стабільною політичною системою молоді люди часто голосують так, як їхні батьки. Водночас молодь – один з головних “резервуарів” лівих партій. Вона більше інших соціальних та вікових груп бажає змін і часто протистоїть позиції, яка була висловлена більшістю на попередніх виборах.

Статистичним спостереженням соціального поля партійної системи України стало проведене у 2005 р. дослідження Центру ім. О.Разумкова, результати якого представлені в аналітичній доповіді “Вибори 2006: умови, суб’єкти, наслідки”. Зокрема, статистичні дані були згруповані за регіональною ознакою, віком, типом поселення, віднесенням себе до соціального класу, голосування на попередніх виборах тощо.

Якщо звернутися до даних дослідження щодо віку електорату, який підтримує ту чи іншу політичну силу, то більшість громадян, які підтримують Партію регіонів, віком від 55 років, Блок Юлії Тимошенко – до 34 років, “Народний Союз “Наша Україна” – всі вікові групи рівномірно, Комуністичну партію України – від 55 років, Блок Литвина – від 35 до 54 років.

18. Джерела формування ПП України сягають початку 19 ст. Першою ПП європейського зразка на укр.. землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі укр. письменники, вчені та гром. діячі М.Павлик, І.Франко, Є.Левицький, Т.Окуневський, В.Охримович. Соц. опорою партії визнавали селянство. У 1899 р. з неї виділилося дві партії – Українська соціал – демократична та Національно – демократична. Перша ставила за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, а друга – об’єднання всього укр. народу в єдиний національний організм.

У січні 1900 р. у Харкові члени студентських громадівських гуртків Д. Антонович, О. Русів, М. Перш та ін. заснували Революційну українську партію (РУП). Брошура адвоката М. Махновського «Самостійна Ук­раїна» була її першим програмним документом.

Група радикалів на чолі з М. Міхновським у 1902 р. відкололась від РУП і заснувала Українську націо­нальну партію (УНП), яка виступала за побудову са­мостійної демократичної держави.

У 1904 р. розділилися думки щодо завдань партії і в національно-соціалістичних групах, що зосталися в РУП. Лівіша течія, що близько стояла до меншо­виків, вийшла з РУП і утворила окрему Українську соціал-демократичну спілку. У ній найбільш відоми­ми були Карась, Антонович, Басок, Кавун, Кириченко.

Решта членів РУП під проводом М. Порша, Л. Юр-кевича, І. Мазепи, В. Винниченка в 1905 р. перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Україн­ську соціал-демократичну партію (УСДП).

Восени 1904 р. колишні громадівці створили Ук­раїнську Демократичну Партію (УДП). На відміну від українських партій у Галичині, наддніпрянські партії стояли не на самостійницьких, а на федератив­них позиціях.

У жовтні 1905 р. в Києві була створена Партія народної свободи (конституційно-демократична — ка­дети). Це була партія ліберальної інтелігенції, яка прагнула відчутних перетворень країни парламент­ським шляхом на основі загальнолюдських цінностей і акумулювала у своїх лавах еліту вітчизняних інте­лектуалів початку XX ст. Політичним ідеалом кадетів була парламентсько-конституційна монархія англійсь­кого зразка, де панує принцип: «Король царствує, але не править». Кількісно кадети складалися з 2000 душ.

Проте переважаючим впливом у Подніпров'ї ко­ристувалися російські партії. Серед них найбіль­шим — РСДРП (Російська соціал-демократияна ро­бітнича партія), яка в 1903 р. розкололась на біль­шовицьку і меншовицьку фракції.

19. Політична опозиція – це протидія, опір діючій державній владі, протистояння її стратегічному курсу з метою його зміни на інший, що задовольняє опозиційні політичні сили.

Історично першою склалася англійська модель, характерною рисою якої можна вважати надання статусу «Опозиції його Величності» не будь-якій політичній партії, що не взяла участі у формуванні органів влади, а лип тієї, яка теоретично спроможна самостійно сформувати уряд. На що, власне кажучи, вона і претендує. Ця Вестмінстерська, як її називають, традиція була поширена також на Австралію, Ірландію, Канаду, Нову Зеландію. На таку парламентську опозицію покладається так звана функціональна «тріада: контроль, критика, альтернатива.

У США більше прийнято вживати терміни «більшість» і «меншість»; головне - це розподіл не між партіями, а між органами влади. Законодавство США не оперує поняттям «права партії», там говориться про «права депутата»

У німецьких землях нова модель безпосередньої інституалізації опозиції з'явилася в 1970 - 1990-х роках. Різні форми регулювання її діяльності. До цілей опозиції належать: критика програми та дій влади; творення політичної альтернативи.

Найбільше прав закріплено за опозицією в Конституції Португалії, прийнятій після революції 1974 року. їй, зокрема, надається право на систематичне одержання інформації про перебіг справ, важливих для громадської думки. Опозиція має також гарантії на представництво, згідно з чисельністю фракції, у парламентських комісіях, обов'язкове її врахування при формуванні порядку денного, право вимагати обговорення під час кожної сесії. Крім того, португальський парламент прийняв два закони: від 5 серпня 1977 року про правовий статус опозиції та від 5 вересня 1986 року про гарантії права опозиційної партії на виступ.

У Польщі також є норми, завдяки яким опозиція мас певні повноваження. Зокрема, у Сеймі є так званий Конвент Сеньйорів (Рада старійшин), до складу якого входять голови усіх фракцій, в тому числі й опозиційні. Більше того, скликається ця Рада на вимогу будь-кого з її членів.

У багатопартійній Литовській Республіці зміст, що вкладається у термін «опозиція», і права опозиції визначаються у Статуті Сейму. Зокрема,

«опозиційними вважаються такі фракції (або коаліції), у політичних деклараціях яких (оголошених у Сеймі) викладені положення, що відрізняються від прийнятих більшістю Сейму (більшістю Сейму вважаються фракції, загальне число яких перевищує половину загальної чисельності Сейму, і які підписали декларацію про спільну діяльність або договір про коаліційний уряд)».

У Норвегії права опозиції закріплено не в Конституції, а в Акті про парламент. Так, керівні органи обох палат парламенту розподілені між фракціями пропорційно з отриманими мандатами, що дає опозиції можливість доступу до регулювання роботою законодавчого органу.

Існує також система депутатських запитів до уряду, який зобов'язаний відповісти на них протягом двох місяців.

Великий вплив у Норвегії, Фінляндії та Швеції (де стосунки між більшістю і меншістю також визначаються регламентом) мають контрольні комісії, склад яких формується відповідно до кількісного складу фракцій. У Швеції це конституційна комісія, в Норвегії - комісія контрольна (за роботою уряду) та комісія протокольна. В Фінляндії - комісія фінансова.

Цікавий звичай склався в Італії, де головуючий Палати депутатів обирається від опозиції. В Конституції Франції закріплено досить широкі права опозиції з контролю діяльності уряду. Хоча серед європейських конституційних моделей французька (в цьому питанні) і вважається найконсервативнішою. Так, опозиція мас право звертатися до Конституційної Ради для перевірки конституційності прийнятих законів, рішень. Для цього їй треба зібрати голоси 60 депутатів чи 60 сенаторів.

20. Сьогодні у більшості західноєвропейських країн склалася партійна система поміркованого плюралізму з яскраво вираженою тенденцією до біполяризації (Німеччина, Франція, Італія). Головною її особливістю є провідна роль партій лівоцентристського і правоцентристського спрямування. Саме ці політичні сили почергово змінюються при владі у Франції, Іспанії, Португалії, Італії, Німеччині, Швеції тощо. До лівоцентристських належать ті партії, ідеологія яких базується головним чином на основах соціалізму і лібералізму (демократичний соціалізм), до правоцентристських – ті, що схиляються до консервативно-ліберальної ідеології.

На відміну від європейських країн, де біполяризація за шкалою «ліві» – «праві» веде до стабілізації політичної системи, в Україні, навпаки, біпартійний формат конкуренції відбувається за геополітичною ознакою, що призводе до зворотного ефекту.

Як свідчить практика західноєвропейських країн, посилення ефективності партійної системи України можна досягти за допомогою наступних механізмів:

- проведення конституційної реформи, зокрема впровадження бікамералізму;

- реформування пропорційної виборчої системи;

- створення інституційних умов для переходу від антагоністичного плюралізму геополітичного типу до поміркованого плюралізму за наявності 5-6 впливових парламентських гравців.

Партії у системi державної влади країн ЄС:

У Німеччині існує кілька десятків різних партій. Однак найпотужнішими є дві політичні сили – християнські демократи та соціал-демократи. Безпосереднім правом політичних партій Німеччини, що перемогли на виборах, є участь у формуванні уряду. Аналіз показує, що перш за все це право стосується партій центристської орієнтації, які прагнуть до проведення зваженої політики з урахуванням інтересів більшості населення ФРН і на основі широкого суспільного консенсусу.

У ФРН депутати різних партій об’єднуються в окремі фракції, розподіляються по відповідних парламентських комісіях та профільних комітетах і парламентських групах.

Пленум німецького бундестагу досить часто називають «форумом нації», на якому публічно дискутуються політичні підходи різних партій щодо тієї чи іншої проблеми суспільного розвитку. Бундестаг приймає в останній період часу понад 140 законів щорічно.

У ФРН існує чітке визначення ролі та компетенцій федерального уряду.

Суттєві відмінності і чіткі виміри у ФРН, порівняно з іншими європейськими країнами, має система формування коаліційного уряду. Партія, яка перемагає на федеральних виборах, ініціює створення коаліційного уряду з політичним партнером, що сповідує споріднені, чи досить близькі засадничі принципи і підходи до вирішення актуальних питань соціально-економічного розвитку. Утворенню такого уряду передує розробка і підписання коаліційної угоди двох (або й більше) партій.

Суттєвим є те положення, що канцлер і загалом уряд спираються на парламентську більшість.

В Іспанії вся діяльність Кортесів – основної арени політичної боротьби партій – будується з урахуванням результатів виборів. Склад президії кожної з палат (Сенату і Конгресу) формується за принципом пропорційного представництва. Голова палати, як правило, представник партії, що перемогла. Інші партії беруть участь у роботі Кортесів через парламентські групи (партійні фракції). Існують наступні правила формування парламенту: 1) мінімальний склад фракції – 15 чоловік у Конгресі і 10 у Сенаті; 2) депутат може бути представником тільки однієї фракції; 3) позафракційні депутати складають змішану групу – mixta – причому вони входять до неї автоматично. Партійна дисципліна в Іспанії на дуже високому рівні. Депутати, незгодні з тактикою своєї фракції, можуть голосувати інакше. Але, якщо депутат не одноразово буде голосувати в супереч фракційній більшості, то це призведе до його виключення з лав партії.

Як правило уряд в Іспанії формує одна партія. Кандидатом на посаду голови кабінету міністрів є лідер політичної сили, що перемогла на виборах. Його висування відбувається автоматично, якщо його партія отримала абсолютну більшість у парламенті. Відповідно до Конституції прем’єр направляє діяльність уряду і координує функції інших його членів. Власне кажучи, він формує політичну лінію виконавчої влади держави. Таким чином, правляча партія має прекрасні можливості для реального управління державою в інтересах соціальних груп і прошарків суспільства, що підтримали її. Протягом тривалого часу в Іспанії провідною є партія соціалдемократичного спрямування.

Звернемо увагу на країни, які за своєю формою правління являють собою напівпрезидентські республіки. Так, у Франції, де тривалий час функціонує політична система схожа на сучасну українську, президент, як правило, представляє одну з двох найпотужніших політичних сил. Крім того, він є центральною фігурою виконавчої влади у взаємовідносинах з урядом. Він головує на засіданнях Ради Міністрів, підписує декрети і ордонанси, приймає участь у розгляді законопроектів кабміну. Саме він підбирає кандидатуру на посаду прем’єра і призначає його. Отже, повноваження президента у Франції доволі широкі. Це стабілізує партійну систему, додає їй рівноваги. Вплив президента на органи законодавчої влади посилює наявність у політичній системі країни такої інституції як Сенат – верхня палата парламенту. Цей орган формується трьохступінчатими виборами. Його члени обираються терміном на дев’ять років у колегіях кожного департаменту. Палата оновлюється на одну третину кожні три роки, що призводить до зменшення впливу виборного складу Сенату. Це не дозволяє сенаторам різко змінювати політичний курс та унеможливлює тривалу перевагу у палаті однієї з партій. За умови, якщо президент не має більшості у законодавчому органі, на передній план виходить прем’єр – лідер найпотужнішої фракції парламенту. Рівноваги політичній системі додає домінування в країні двох партій – соціалістів і голістів.

21. Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (ст. 2 ЗУ «Про політичні партії в Україні»).

Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про об’єднання громадян», політичною партією є об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі. Політичні партії в Україні створюються і діють тільки з всеукраїнським статусом. Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі.

Порядок створення, реєстрації та контроль за діяльністю політичних партій визначають відповідні акти законодавства України, зокрема:

-ЗУ «Про об’єднання громадян»;

-ЗУ «Про політичні партії в Україні»;

-Постанова Кабінету Міністрів України «Про реалізацію статей 9, 11 Закону України «Про політичні партії в Україні»;

-Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження форм реєстрів політичних партій, обласних, міських і районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії»;

-Інші законодавчі акти.

Політичні партії підлягають обов’язковій реєстрації Міністерством юстиції України.

За реєстрацію політичної партії стягується державний збір розмір якого відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про реалізацію статей 9, 11 Закону України «Про політичні партії в Україні» становить 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України разом з заявою подаються:

статут і програма політичної партії;

- протокол установчого з’їзду (конференції, зборів) політичної партії із зазначенням дати і місця його проведення, кількості учасників, які проголосували за створення політичної партії;

-підписи громадян України, зібрані відповідно до вимог чинного законодавства України на підтримку рішення про створення політичної партії та засвідчені особами, які збирали підписи;

-відомості про склад керівних органів політичної партії;

-платіжний документ, що посвідчує внесення реєстраційного збору;

-назва та адреса банківської установи, в якій політична партія відкриватиме рахунки.

Протягом 30 днів з моменту надходження документів, Міністерство юстиції України приймає рішення про реєстрацію або відмову у реєстрації політичної партії. Цей строк може бути продовжений Міністерством юстиції України у разі потреби, але не більше ніж на 15 днів.

У реєстрації політичної партії може бути відмовлено, якщо документи, подані для реєстрації політичної партії, не відповідають Конституції,  та іншим законам України.

Міністерством юстиції України та його відповідними органами після реєстрації політичної партії та її структурних осередків, передбачених статутом партії, видається реєстраційне свідоцтво встановленого Кабінетом Міністрів України зразка.

У разі відмови в реєстрації Міністерство юстиції України та його органи юстиції повинні надати заявникові своє письмове вмотивоване рішення.

Рішення Міністерства юстиції України чи його органу юстиції щодо реєстрації або неприйняття будь-якого рішення з цього питання може бути оскаржене до суду.

Відмова у реєстрації не є перешкодою у повторному зверненні про реєстрацію.

Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому законодавством, своїх обласних, міських, районних організацій.

Реєстрація обласних, міських і районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, здійснюється відповідними органами юстиції Міністерства юстиції України, якщо інший порядок не передбачений законом, лише після реєстрації політичної партії Міністерством юстиції України. Після реєстрації обласних, міських та районних організацій політичних партій вони можуть набувати статусу юридичної особи, якщо це передбачено статутом партії.

Реєструючі органи, приймають рішення про реєстрацію обласних, міських, районних організацій або інших структурних утворень політичної партії, передбачених статутом партії, протягом 10 днів з дня надходження письмової заяви від них, завіреної керівним органом політичної партії.

До заяви додаються:

-копія статуту політичної партії;

-протокол установчих зборів або конференції, на яких було утворено обласну, міську, районну організацію або інше структурне утворення політичної партії.

Первинні осередки політичної партії, яким статутом політичної партії не надається право юридичної особи, легалізують свою діяльність шляхом письмового повідомлення про утворення до відповідного органу юстиції Міністерства юстиції України в 10-денний строк з часу їх утворення. Про своє утворення первинні осередки політичної партії повинні у вказаний строк повідомити також відповідні місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Відповідний орган юстиції Міністерства юстиції України, прийнявши документи про легалізацію, протягом трьох годин видає довідку про легалізацію первинних осередків політичної партії.

Подальша реєстрація політичної партії для набуття статусу юридичної особи здійснюється за правилами реєстрації юридичних осіб (ч. 3, ст. 3 ЗУ «Про порядок реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців») з урахуванням певних особливостей передбачених Наказом Міністерства юстиції та Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про затвердження регламенту передачі Міністерством юстиції та його територіальними органами державним реєстраторам даних про юридичних осіб») для політичної партії і включає в себе такі етапи:

-Отримання свідоцтва про реєстрацію юридичної особи;

-Отримання довідки про внесення політичної партії до ЄДРПОУ;

-Отримання довідки про взяття на облік платника податків в ДПІ;

-Отримання повідомлення про присвоєння політичній організації неприбуткового статусу;

-Отримання дозволу на виготовлення печатки;

-Виготовлення печатки;

-Отримання повідомлень про взяття на облік у Фондах загальнообов’язкового державного страхування;

-Відкриття поточного рахунку.

Законодавство:

1.ЗУ «Про політичні партії в Україні».

2.ЗУ «Про об’єднання громадян».

3.Постанова КМУ «Про реалізацію статей 9, 11 Закону України "Про політичні партії в Україні».

4.Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження форм реєстрів політичних партій, обласних, міських і районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії».

5.Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження форми Списку підписів громадян України, зібраних на підтримку рішення про створення політичної партії».

6.Наказ Міністерства юстиції України від «Про затвердження форм заяв про реєстрацію політичної партії та її структурного утворення, форми відомостей про склад керівних органів політичної партії».

22. 1) Передвиборчі програми ПП обмежені в розмірах.

2) У передвиборчі програмі ПП мають бути висвітлені цілі, пропаганда цінностей, шляхи досягнення цих цілей. Реальні наміри партій, їх партійні програми можуть суттєво відрізнятися від передвиборних програм, часто змінюються залежно від політичної кон’юктури, інтересів та очікувань виборців.

3) Якщо структура партійної програми будується за блоками, напрямами суспільного розвитку, серед яких державне будівництво, духовне життя, правова сфера, економічне життя, соціальна сфера, зовнішня політика тощо. То структура передвиборних програм складається з ключових повідомлень і месседжів. Месседж ототожнюємо із коротким політичним слоганом, який має важливе (основне) смислове навантаження.

4) Ключове повідомлення партії постійно розробляється/покращується чи оновлюється штатом партії та зв’язківцями шляхом консультацій з головою та виконавчими особами партії .

Майже ідентичним шляхом у політичних партіях України демократичного спрямування створюються і їхні програми. Також закладаються в їх зміст ключові повідомлення, що характеризують партію і вказують на її відмінність від опонентів, створюючи її емоційне забарвлення, для того щоб запам’ятатися виборцям. Це свого роду фундамент, який складається з цінностей і який підтримує позицію політичної сили – кандидата з усіх питань і показує, з чим вона іде на вибори. Ключове повідомлення – це радше політична заява, аніж ставлення до різних питань, це спрощена, стиснута форма цінностей і пріоритетів програми партії, хоча кількість можливих ключових повідомлень необмежена. Наведемо декілька прикладів з програм партій, що увійшли до Українського парламенту на дострокових виборах 2007 р.

У передвиборчій програмі Партії регіонів зазначено: “Молодь отримає нові можливості, які докорінно змінять її життя на краще; українській армії – гідну перспективу; родюча земля – багаті селяни ”.

У передвиборчій програмі блоку політичних партій “Блок Юлії Тимошенко” проголошено: “Посилимо кримінальну відповідальність за корупційну діяльність до довічного ув’язнення; повернемо наших заробітчан із закордону в Україну; забезпечимо завершення вступу України до СОТ” . У передвиборчій програмі блоку “Наша Україна – Народна Самооборона” зазначено: “Очистимо владу та наведемо порядок; зосередимо увагу на потребах людей; забезпечимо конкурентноспроможність України, захистимо приватну власність; відродимо українське село, утвердимо здоровий спосіб життя”

5) Після того як політична партія оголосила свою партійну передвиборчу програму, вона повинна бути готова пояснити курс, який пропонує для того, щоб нагодувати країну чи побороти злочинність і корупцію, побороти високу смертність, боротись за справедливість, створити робочі місця чи допомогти селу. Найчастіша помилка полягає в тім, що програми побудовані без практичних напрямків та ідей для її підтримки і навіть реалізації. Виникають суто популістські програми, які реалізувати практично неможливо, але вони звучать привабливо.

Законодавче закріплення: Згідно із законом України «Про політичні партії» - Стаття 3. Правова основа і регламентація діяльності політичних партій. «Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку.». ПП повинні спиратись на інші статті закони.

23. Одним з головних елементів сучасних демократичних та правових держав є наявність політичної опозиції, яка критикує рішення діючої влади. Законодавче регулювання та методи діяльності політичної опозиції відмінні в різних державах, але будь-яке демократичне суспільство передбачає можливість незгоди із рішеннями уряду та право на отримання статусу влади легальним шляхом.

Політична опозиція функціонує у двох основних формах - парламентській і позапарламентській. Парламентська опозиція - це фракції (коаліції фракцій), що не підтримують політичної позиції парламентської більшості, пропонують альтернативні рішення і у будь-який момент готові замінити чинний уряд власним. Позапарламентська опозиція - організований публічний прояв незгоди політичних сил з діями і рішеннями влади, спрямований на зміну офіційного політичного курсу, політики державних органів та їх посадових осіб.

За класичною схемою, парламентська опозиція формується та діє безпосередньо у вищому представницькому органі законодавчої гілки державної влади, де протистоїть проурядовій більшості (у країнах з президентською або змішаною формою правління -- пропрезидентській більшості). Суб'єктами парламентської опозиції виступають як окремі депутати, так і депутатські об'єднання (фракції, групи та ін.), що мають законне право на реалізацію цієї влади.

Конституційне право визнає парламентською опозицією політичні сили, що представлені в парламенті, але не входять до складу уряду та не підтримують його. Наприклад, у Конституції землі Шлезвіг-Гольштайн (ФРН) зазначається: «Парламентська опозиція є важливою складовою частиною парламентської демократії. Завданням опозиції є контроль і критика програми та рішень Уряду. Вона протистоїть як альтернатива депутатам і фракціям, на які спирається Уряд».

Парламентська опозиція повною мірою бере участь у реалізації парламентом його функцій. Найбільш важливими з погляду цілей опозиції є законодавча, фінансово-бюджетна та контрольна функції.

Основними цілями, яких прагне досягти опозиція у парламенті є:

1) перетворитися на парламентську більшість;

2) отримати контроль над виконавчою владою.

У країнах з парламентською формою правління ці дві цілі співпадають. У країнах з президентською або змішаними формами правління (США, Франція, Україна) реалізація згаданих цілей опозиції можлива за рахунок проведення виборів вищого законодавчого органу та виборів Президента країни

В Україні немає конституційно затвердженого, оформленого інституту опозиції. Мабуть, вона може вважатися лише побічно закріпленою, адже згідно статті 34 Конституції України проголошується свобода слова і думки. Тобто ті, хто не згоден з офіційним курсом влади, можуть висловити це відверто та публічно. Саме ці свободи і є підставою для існування і функціонування опозиції.

Наразі головними критеріями опозиційності в Україні є протидія, опір урядовій політиці, яка може виражатися або в представленні альтернативних шляхів розвитку суспільства, або в виступах проти існуючої системи влади взагалі, виступах проти конституції, політичної системи в цілому. В її рамках можна виділяти два напрямки - протидія змісту політики і протидія методам її здійснення. До трьох основних груп критеріїв опозиційності відносяться, по-перше, структурні критерії опозиційності. По-друге важливими є група критеріїв, яку ми можемо віднести до функціональних, і які мають показувати, чи виконують сили, що претендують на статус опозиційних, певні очікувані від них функції. Третьою групою критеріїв, дуже важливою для України є програмні критерії. Саме від відмінностей в програмі, в стратегії розвитку країни яку пропонують різні політичні сили, ми маємо очікувати найбільш чітких та зрозумілих підстав для розрізнення опозиційних та неопозиційних сил. Наявність саме такого типу критеріїв опозиційності в Україні ускладнює законодавче визначення статусу опозиції в Україні.

24. -протягом 1917—1920 рр. більшовики зініціювали ряд міжпартійних блоків з метою залучення необхідного організаційного та електорального потенціалу інших політичних партій, залишаючи в них своє домінуюче становище;

-здійснені в досліджуваний період вищим політичним керівництвом СРСР в цілому, і в Україні зокрема заходи в економічній, національній політиці носили характер “тактичних відступів" і були спрямовані на нейтралізацію антибільшовицьких настроїв в суспільстві, залучення на свій бік інтелігенції, селянства, кваліфікованого робітництва у критичні для Комуністичної партії моменти;

-в зростанні популярності більшовиків не останню роль відіграло запозичення ряду програмних вимог опозиційних партій та широка експлуатація популярних в суспільстві гасел;

-завдяки проведенню більшовиками організованої кампанії вдалося, — розколоти та розпорошити ряд впливових політичних партій, діючих в Україні: УПСР, УСДРП, Бунд, ЄКП, УКП(б), УПЛСР(б), УКП та ін.;

-організація розколів, як правило, обумовлювалась наявністю в опозиційних партіях лівих (активно співпрацюючих з більшовиками) груп, керівництво яких проводило курс на згортання власних організаційних структур;

-на певному етапі організації розколів сприяло залучення членів ряду зліквідованих більшовиками партій до радянської роботи. За даними партійного перепису, станом на 1 квітня 1922 року в КП(б)У нараховувалося 4647 вихідців з інших партій.

-в першій половині 20-х рр. вищим політичним керівництвом України та повністю підпорядкованими йому органами ВУНК—ДПУ була здійснена низка репресивних заходів, спрямованих проти лідерів та активістів ряду партій та рухів, що діяли в Україні в цей період;

-карально-репресивна політика досліджуваного періоду передбачала цілий комплекс заходів — від реквізицій партійного майна до відкритих переслідувань учасників опозиції;

-жорстка і нічим не виправдана карально-репресивна політика стала одним з факторів, що обумовив занепад опозиційних партій, обмежив їх вплив на широкі верстви населення;

-в досліджуваний період активна практика проведення відкритих судових процесів служила засобом дискредитації як окремих лідерів опозиції, так і цілих політичних партій та течій;

-відкриті судові процеси в першій половині 20-х років, як правило, супроводжувались масовими ідеологічними кампаніями, ініційованими вищим політичним керівництвом та місцевими партійними і радянськими органами;

-в середині 20-х років практика проведення відкритих судових процесів для дискредитації політичної опозиції поступово поступається позасудовим репресіям, які здійснювались без особливого розголосу;

-на середину 20-х років в Україні сформувалася струнка і розгалужена система органів цензури, яка спиралася на апарат органів державного управління та спецслужб, керувалася нормативними документами партійно-державного керівництва СРСР та УСРР;

-завдяки заходам, здійсненим вищим політичним керівництвом України, органами ДПУ УСРР в досліджуваний період практично вдалося повністю ліквідувати опозиційну пресу, інші видання, непідконтрольні більшовицькій партії;

-в процесі ствердження монопартійної системи більшовицькою партію активно і цілеспрямовано здійснювались заходи, спрямовані на повне і безумовне підпорядкування їй представницьких органів влади як в центрі, так і на місцях;

-вибори представницьких органів влади в Україні проводились на основі Конституції УСРР 1919 р., інших законодавчих і нормативних актів, які від початку містили в собі дискримінаційні положення щодо окремих верств населення, політичних партій і організацій;

-вилучення політичної опозиції з представницьких органів влади вирішувалось самими різноманітними методами, включаючи розпуск фракцій, відмову  у реєстрації, дискредитацію і арешт народних обранців тощо.

25. Громадсько-політичні організації - це об'єднання громадян, котрі виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, упорядковують суспільне життя, мають статут і характеризуються чіткою структурою.

Згідно із Законом України «Про об'єднання громадян» засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України та інших країн, особи без громадянства, які досягли 18 років, а щодо молодіжних та дитячих організацій — 15 років. Членами Г. о., за загальним правилом, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних і дитячих Г. о. повинен відповідати характеру їхньої діяльності. Учасниками деяких Г. о., наприклад, наукових, можуть бути також колективні члени. Г. о. діють на підставі статутів, прийнятих на загальних зборах їх членів.

Офіційне визнання (легалізація) Г. о. здійснюється реєстрацією в органах, зазначених у ст. 14 Закону «Про об'єднання громадян», або повідомленням про створення цих органів. Відмова в реєстрації може бути оскаржена в судовому порядку. З моменту реєстрації Г. о. визнається юридичною особою, тобто може бути учасником цивільно-правових відносин, набувати від свого імені майнових та особистих прав, а також бути носієм інших прав, передбачених ст. 20 Закону «Про об'єднання громадян». З цього моменту вона набуває права засновувати підприємства, а також інші господарські організації із статусом юридичної особи, які необхідні для виконання її статутних цілей.

Власністю Г. о. є кошти та інше майно, передані їй засновниками, членами або державою, набуті від вступних внесків, пожертвувані громадянами та організаціями, а також набуті внаслідок діяльності створених підприємств, господарських організацій, за рахунок власних коштів або на інших засадах, не заборонених законом. За порушення законодавства до Г. о. можуть бути застосовані покарання у вигляді попередження, штрафу, тимчасової заборони діяльності або окремих видів її примусового розпуску (ліквідації).

В Україні ведеться Єдиний реєстр громадських формувань^[2] а також створено урядовий веб-сайт «Громадянське суспільство і влада».

Громадсько-політичні рухи відрізняються від громадських організацій, як правило, відсутністю фіксованого членства, хоча це не є головною характерною ознакою. Громадсько-політичні рухи виникають як форми об'єднання громадян, що протидіють тоталітаризмові й монопольно правлячим партіям. З часом вони дезінтегрують, втрачають свій вплив, водночас створюючи умови для формування багатопартійної системи. Саме такий шлях пройшли "Солідарність" (Польща), "Демократичний форум" (Угорщина), "Саюдіс" (Литва), "Союз демократичних сил" (Болгарія), "Демократична Росія" (РФ), Народний рух України (Україна) та ін.

Громадсько-політичні рухи - масові об'єднання громадян і організацій соціально-політичних орієнтацій, що структурно не оформлені, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після розв'язання першочергових завдань вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.

Громадсько-політичні рухи можна класифікувати таким чином:

а) політичні (антифашистські, антирасові чи національної дискримінації);

б) соціальні (проти безробіття, за безкоштовну освіту, охорону здоров'я);

в) нові (антивоєнні, екологічні, феміністичні, тендерні).

До класифікації політичних рухів можна застосувати типологію, яку запропонував американський політолог Е. Гідденс:

1) трансформаційні - спрямовані на радикальні зміни в суспільстві;

2) реформаційні - пов'язані з певними перетвореннями лише деяких аспектів суспільного життя;

3) рухи порятунку - звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні;

4) альтернативні - спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін.

У своєму розвитку громадсько-політичні рухи проходять певні стадії.

На першій стадії, на думку Є. Вятра, створюються передумови виникнення руху. Такі передумови визрівають на ґрунті незадоволення існуючим станом речей, і у людей з´являється потреба в діях, спрямованих на зміну його. Саме в цей період формується ініціативна група і відбувається пошук лідерів руху.

На другій стадії відбувається артикуляція вимог. Вона здійснюється на основі об´єднання індивідуальних політичних прагнень і вичленення з них спільного, найістотнішого. Наслідком артикуляції є поява певних документів або формування платформ.

На третій стадії до руху залучаються нові прихильники і починається діяльність із реалізації завдань громадсько-політичного руху. Ця стадія найвідповідальніша, оскільки вона є вінцем проведеної раніше організаційної роботи і своєрідною перевіркою життєдіяльності руху.

Четверта стадія — стадія затухання руху. Ця стадія, як і три означені вище, є неминучою, навіть якщо цілей руху не досягнуто.