1. Теорія Парето:

доводить, що саме зміна, кругообіг еліт, партій, впливових суспільних груп, занепад одних і піднесення інших - це історичний процес, найважливіша риса еволюції суспільства. Теорія еліти сприяє розумінню того, як побудована, з кого складається і як функціонує панівна політична група даного суспільства чи партія як виразник її інтересів.

2) Теорія Острогорского:

ототожнював демократію з безпосередньою участю партійних мас в управлінні; дійшов висновку, що у кожної масової партії влада перебуває у руках партійного апарату. На його думку, партії, незалежно від проповідуваної ідеології неминуче набувають недемократичний характер. Щоб уникнути цього, Острогорский пропонував явно утопічний метод – заміну постійно діючих партій вільними об'єднаннями задля досягнення певної мети.

3) Роберт Міхельс:

запевняв, що кожна організація неминуче веде до олігархії, бо це є наслідком організаційних вимог, а не психологічних якостей людей. Згідно з цією теорією, вожді ніколи не поступаються своєю владою масам, а тільки іншим вождям, тобто об’єктивно існує "залізний закон олігархічних тенденцій". Сучасні вчені розділяють десять значень терміна "олігархізація" у працях Міхельса:

1) виникнення керівництва партії, чи руху, об'єднання;

2) поява професійного керівництва партії і його стабілізація;

3) формування партійної бюрократії - оплачуваного призначеного апарату;

4) централізація влади в партії;

5) переорієнтація цілей з кінцевих на поточні;

6) посилення ідеологічного режиму;

7) наростаюча різниця між інтересами та ідейною позицією керівництва і рядових членів партії;

8) зниження ролі членів партії у схваленні рішень;

9) кооптація лідерів партійної організації до наявного керівництва;

10) орієнтація партії на платформу всіх виборців, а не тільки свого класу.

7. Етапи в історії утворення та еволюції політичних партій.

Відомий німецький політолог М. Вебер виділяв три періоди в розвитку партій як суб’єктів політичної діяльності:

1) у XVI—XVII ст. в Європі — це аристократичні групи, що об’єднували невелику кількість представників політичної еліти;

2) у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, що орієнтувалися на залучення до активної політичної діяльності людей, впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво важливих сферах суспільного життя;

3) у ХІХ—ХХ ст. формуються сучасні масові партії.

1) Попередники сучасних політичних партій з'явилися в XVІІ—XVIII ст., в час буржуазних революцій, в період зародження політичних систем держав Західної Європи й Америки. На передній план виходить політичний конфлікт між аристократією та буржуазією.

• В Англії конкурували політичні угруповання знаті — "торі" (прихильники монархії, привілеїв державної церкви) і "віги" (прибічники верховенства парламенту). Зміцнення парламенту і послаблення королівської влади було результатом діяльності вігів. Ці аристократичні угруповання дали початок розвитку сучасних політичних партій Великобританії, які зберегли певну ідеологічну наступність.

2) Французька революція 1789 р. привела до формування політичних клубів фельянів, жирондистів і якобінців. Події Французької революції стимулюють виникнення подібних політичних клубів по всій Європі. Однак поразка революції перериває процес перетворення політичних клубів в політичні партії.

• Серед характерних ознак політичних клубів слід відмітити:

• наявність формальної організаційної структури з осередками на місцях. Однак територіальна організація залишалася слаборозвиненою, нечисленною і не відзначалася стійкістю членського складу;

• представництво в парламенті;

• зростає роль ідеології і програм у спільній діяльності членів клубу;

• члени клубу — представники різних прошарків суспільства, які посідають панівне становище в економіці та політиці. Найбільшу політичну активність в той час проявляє міщанство.

Політичні клуби відіграли значну роль у формуванні ідеологічної складової діяльності майбутніх політичних партій.

3) В середині XIX ст. бере свій початок наступний етап партогенезу. В цей період розвитку індустріального суспільства з гостротою проявляються класові протиріччя, що є додатковим стимулом розвитку партійних утворень. Партії зміцнили своє становище в політичній системі, ставши важливим механізмом представництва інтересів суспільства. Цей етап партогенезу пов'язується з виникненням масових партій.

• Великобританія: Ліберальна партія (1861 р.) і Консервативна партія (1867 p.)

• США: Демократична (1828 р.) та Республіканська (1854 р.)

• Німеччина: у 1868 р. організовано масовий Загально німецький союз робітників,

а в 1865 р. створено робітничу партію марксистського напряму.

В 1875 р. ці організації об'єднуються в єдину Соціал-демократичну партію Німеччини.

• Серед основних чинників виникнення масових політичних партій і посилення ролі партій у політичному процесі в XIX — на початку XX ст. слід назвати:

• розвиток парламентаризму;

• запровадження загального виборчого права, необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів;

• активізація політичної участі мас (рух чартистів 1840-х, так звана "весна народів" 1848—1849 років та ін.);

• усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, конфесії тощо) спільності своїх інтересів і прагнення їх реалізувати в політичній сфері. Гостроти набуває конфлікт між буржуазією та пролетаріатом;

• формування елементів демократизму в сфері управління суспільством;

• причини релігійного, національного характеру, особливо там, де точаться міжрелігійні і міжнаціональні чвари.

4) У першій половині XX століття з'являються нові різновиди партій, заснованих на масовому членстві — комуністичні (Росія, Італія, Німеччина) та фашистські (Німеччина, Італія, Іспанія). Виникнення партій у цих країнах є результатом радикалізації суспільних настроїв. Але в більшості країн виборці зберігають прихильність до партій менш радикальної спрямованості.

• Серед тенденцій, що набрали розвиток у партійному середовищі масових партій в першій половині XX ст., слід виділити:

• посилення централізації і бюрократизація партійних структур;

• прагматизація діяльності партій;

• вдосконалення арсеналу засобів політичного впливу на народні маси;

• формування стійкої розгалуженої територіальної організації.

• У першій половині XX ст. запроваджується часткове правове регулювання діяльності політичних партій. Хоча саме конституційно-правове визнання ролі політичних партій у рамках конкретної політичної системи відбувається лише після Другої світової війни (ФРН, Італія, Франція та ін.).

5) Перехід до постіндустріальної стадії розвитку суспільства в другій половині XX ст. зумовив зміни в соціокультурній сфері розвитку суспільства. Модель масової ідеологічної партії була властива індустріальному суспільству, де саме масовість слугувала забезпеченням легітимності. В нових умовах суспільного розвитку ця модель потребувала корекції, і на зміну масовим партіям приходять інші партійні форми. Еволюція відбувається у двох основних напрямках — формування універсальних партій і партій "нової хвилі".

А) Універсальні партії(всеохоплюючі партії, або "партії-хапай усіх" (catch-all-parties)).

• Всеохоплюючі партії набувають нових важливих рис, не властивих їх попередникам:

• партії не орієнтуються на представництво інтересів однієї соціальної групи, а намагаються згуртувати навколо себе максимальну кількість виборців різної соціальної, етнічної й іншої належності для вирішення головних питань поточного моменту;

• утворюються навколо прагматичного лідера (лідерів), найчастіше загальнонаціонального масштабу, котрий пропонує суспільству ідеї компромісу, балансу інтересів;

• партії орієнтуються на тісний зв'язок з державою, на фінансову підтримку держави.

Б) Створення партій "нової хвилі" - виникають у 1970-ті роки на базі соціальних рухів (зокрема "зелених"), виступаючи під гаслами розширення громадянських прав, забезпечення емансипації і рівноправності громадян, боротьби за мир і захисту навколишнього середовища. їх метою є створення альтернативних класичним партіям представницьких структур, здатних ефективно реалізовувати функцію політичного представництва за рахунок:

• ідейної гнучкості;

• демократичної організації і стилю діяльності;

• відсутності чітких меж між членами та симпатиками;

• децентралізації і посилення ролі місцевих осередків;

• розширення зв'язків з різноманітними неформальними об'єднаннями громадян.