34. Особливості, типи громадських організацій та рухів, їх участь у політичному житті суспільства.

Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

ромадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами:

• наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;

• загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення;

• дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини - виникненням екологічної катастрофи;

• реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей;

• актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;

• зростаючим культурним рівнем широких верств населення;

• стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об'єднанню.

Функції організацій:

1) представництво й захист групових інтересів;

2) суспільної активізації

3) формування громадської думки;

4) підбір і підготовка кадрів;

5) виховна;

6) інформаційна.

Громадсько-політичні рухи відрізняються від громадських організацій, як правило, відсутністю фіксованого членства, хоча це не є головною характерною ознакою. Громадсько-політичні рухи виникають як форми об'єднання громадян, що протидіють тоталітаризмові й монопольно правлячим партіям. З часом вони дезінтегрують, втрачають свій вплив, водночас створюючи умови для формування багатопартійної системи. Саме такий шлях пройшли "Солідарність" (Польща), "Демократичний форум" (Угорщина), "Саюдіс" (Литва), "Союз демократичних сил" (Болгарія), "Демократична Росія" (РФ), Народний рух України (Україна) та ін.и Громадсько-політичні рухи - масові об'єднання громадян і організацій соціально-політичних орієнтацій, що структурно не оформлені, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після розв'язання першочергових завдань вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.

Громадсько-політичні рухи можна класифікувати таким чином:

а) політичні (антифашистські, антирасові чи національної дискримінації);

б) соціальні (проти безробіття, за безкоштовну освіту, охорону здоров'я);

в) нові (антивоєнні, екологічні, феміністичні, тендерні).

До класифікації політичних рухів можна застосувати типологію, яку запропонував американський політолог Е. Гідденс:

1) трансформаційні - спрямовані на радикальні зміни в суспільстві;

2) реформаційні - пов'язані з певними перетвореннями лише деяких аспектів суспільного життя;

3) рухи порятунку - звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні;

4) альтернативні - спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін.

Більшість політологів розрізняють в Україні кілька груп різнотипових громадських об'єднань:

1. За спонукальними мотивами виникнення:

а) соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді)

б) ціннісно орієнтовані (товариство "Прсвіта", спілка "Чорнобиль");

в) традиціоналістичні (релігійні).

2. Залежно від цілей: а) соціальні; б) політичні; в) культурні.

3. За характером діяльності: а) пізнавальні б) творчі в) опозиційні; г) спонукальні;  ґ) національні.

4. За сферою поширення: а) міжнародні;

б) загальноукраїнські; в) міжрегіональні; г) регіональні;  ґ) місцеві.

Отже, громадсько-політичні організації і рухи є:

- однією з форм реалізації самоврядування та суспільних зв'язків;

- індикатором демократичності політичної системи й режиму;

- відображенням рівня політичної свідомості й культури;

- засобом упорядкування суспільно-політичного життя;

- особливою формою реалізації суспільних інтересів.

Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи: функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов'язані. Діяльність громадських організацій та рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й допоміжну.Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:

• за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних професій, кооперативи, споживчі спілки;

• за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного напрямів, релігійні;

• за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та неформальні (наприклад, масонська ложа);

• за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної влади: лобі, самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;

• за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, опікунські, охорони здоров'я, природи, національні, конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.

В Україні станом на 2003 р. було зареєстровано майже 600 громадських організацій. Беручи за основу дещо інші критерії, їх можна класифікувати так:

• соціально усвідомлені - жіночі (Союз українок, Союз жінок України та ін.), молодіжні (Спілка українських студентів, Спілка незалежної української молоді та ін.), економічні (Український союз промисловців і підприємців, Загальноукраїнське об'єднання приватних підприємців та ін.);

• ціннісно орієнтовані: Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, "Просвіта", "Знання" та ін.;

• соціально ціннісні: Федерація профспілок України, Національна конференція профспілок, Всеукраїнське об'єднання солідарності трудящих, профспілка "Єднання", Спілка офіцерів України та ін.;

• асоціальні - мафіозні організації та подібні до них;

• політизовані організації: Конгрес національно-демократичних сил, Українська ліга християнської молоді, Молодіжний рух України та ін.;

• політизовані опозиційні: Фронт трудящих України, Трудова Україна, Громадянський конгрес України, Всеукраїнський робітничий союз, Соціалістичний конгрес молоді України та ін.

Громадсько-політичні рухи можна поділити на дві великі групи: з чітко вираженим політичним змістом і з переважно загальнодемократичним змістом. Для політичних громадських рухів характерні такі риси: вони користуються політичними засобами; беруть участь у боротьбі за владу; беруть участь або справляють вплив на засоби здійснення влади. Політичні рухи можна поділити на такі типи:

• рухи, які виникли на класовій основі, - робітничий, селянський, дрібнобуржуазний;

• рухи, які виникли на класоподібній основі, - інтелігенції, військових, докласових елементів;

• міжкласові рухи - національно-визвольні, антифашистські й т.ін.;

• політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та економічного устрою, - консервативні, реформаторські, революційні, контрреволюційні й т.ін.;

• політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої організованості, - високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні. Громадські організації та рухи виконують важливу роль у політичній системі, в суспільно-політичному житті в цілому. Вони є своєрідною з'єднувальною ланкою між функціонуванням державних органів і відповідними діями населення країни. Громадські об'єднання надають велику допомогу владним структурам у виконанні функцій управління. Громадські організації та рухи привертають увагу широких мас населення до гострих проблем, пропонують способи вирішення проблем

35. Верхо́вна Ра́да Украї́ни (ВРУ)  — єдиний законодавчий орган державної влади України, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого правашляхом таємного голосування.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони.

Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 15 депутатів.

Проблеми

ліквідування принципу територіального представництва. Як результат – у парламенті V скликання понад 40% територіальних громад не були репрезентовані у вищому законодавчому та місцевих представницьких органах влади. 

Принцип територіального був замінений принципом партійно-програмового представництва

ми спостерігали парад соціальних обіцянок, які не здатен виконати жоден уряд. Таким чином ми не отримали ідеологічного представництва, натомість маємо армію прибічників лідера та групи лобістів.  Більше того, кулуарний характер формування партійних списків та неможливість суспільства вплинути на вибір не лише партії, але й порядку розміщення її кандидатів призвів до того, що головним критерієм потрапляння у список стали не політичні чи фахові здібності кандидата, а фінансовий внесок

Закриті виборчі списки за умов відсутності партійної демократії позбавили суспільство можливості контролювати і надавати преференції певним партійним учасникам списку.  Суспільство може обирати обгортку, бренд – без права впливати на внутрішнє наповнення. Таким чином лідери та спонсори партій одноосібно вершать формування партійних списків. Відтак щасливий претендент на депутатський мандат відчуває свою цілковиту залежність від керівника партії чи його особистого спонсора, але аж ніяк не перед конкретними виборцями. 

Зараз ми спостерігаємо відсутність внутрішньопартійної демократії та чітких критеріїв формування виборчих списків. Відсутність умов збільшення ваги партійної бюрократії, відмова від призупинення дії норми Закону про фінансування політичних партій – лише підтвердили, що у боротьбі партійної бюрократії проти олігархів-фінансистів партій – партійний апарат  та професійні політики невпинно зазнають поразки. Ще однією негативною сталою тенденцією стало закриття шлюзів оновлення еліт: відрив парламенту від суспільства. Якщо до складу ВРУ  ІІ скликання потрапило лише 56 нардепів із ВРУ І скликання, а у ВРУ ІІІ потрапила лише третина (159) депутатів із попереднього. Тепер ситуація змінилася з точністю до навпаки. Пропорційні вибори 2007 року дали оновлення парламенту лише на третину. Власне оновилося не представництво суспільних інтересів, а команди олігархічних лобістів.

В Україні сьогодні треба продовжити процес утвердження демократичних інститутів, чітко розмежувати гілки влади, посилити їх контроль та відповідальність за результати діяльності, забезпечити наявність представництва громадян в усіх органах влади.

Важливо не тільки визначити структуру парламентської коаліції, але і законодавчо закріпити інститут опозиції як органа контролю за урядовою діяльністю. Саме конструктивна опозиція разом з демонополізованими ЗМІ будуть не тільки критикувати уряд та доводити свою позицію до широкої громадськості, але і суттєво впливати на політичний курс країни в цілому.

Завдяки побудованій системі суспільного контролю як наслідок в недалекому майбутньому стане можливим звільнення з посад певних членів уряду, діяльність яких є незадовільною, визнання недієздатною парламентську коаліцію та відправка у відставку всього складу уряду, зміна пріоритетів урядо-

вого курсу, оголошення імпічменту президенту країни тощо.

Внутрішній  потенціал  парламентаризму  ще  не  цілком  розвинутий  в

Україні. В першу чергу йде мова про його невикористану роль в інтеграції населення і управлінських прошарків у загальну мережу традицій і правил парламентського життя, консолідації суспільства, конструктивному врегулюванні політичних конфліктів та зміцненні політичних систем за допомогою мобілізації населення на підтримку демократичних інститутів.

Отже парламентаризм в Україні передбачає в недалекому майбутньому наступні шляхи свого подальшого розвитку:

1. Вдосконалення всієї політичної системи і підготовки всіх її інститутів до парламентаризму.

2. Завершення становлення парламенту як важливого і повноправного  суб’єкта політичної системи України.

3. Кардинальні зміни в суспільній свідомості, політичній і правовій культурі громадян по усвідомленню необхідності функціонування парламентаризму в політичній системі України як найважливішого каналу впливу на владу.

36. В українському політичному процесі можна виділити три групи суб’єктів: суб’єкти політичних відносин, державний апарат і «третій сектор». Вони знаходяться на різних стадіях розвитку та ефективності їх використання. Проте інтереси, які вони представляють, варто розрізняти за інтересами: інтереси, спрямовані на «потрапляння у владу» та інтереси «реалізаціх цієї влади». У першому випадку ми говоримо про правові технології, а в іншому - про «правове лобіювання».

Так, перед виборчий процес є відправною точкою для використання як правових технологій, так і правового лобіювання. З огляду на це, український виборчий процес можна охарактеризувати як такий що не розвивається.

Перший етап розвитку лобізму в Україні, напевно, можна назвати олігархічним. Він мав ознаки нецивілізованого лобіювання, відмінною рисою якого було придбання власності і бізнес-переваг неконкурентними методами – закриті конкурси і тендери, не обґрунтована видача державних кредитів, адміністративні рішення, проведені в умовах правового вакууму. Йшов процес приватизації підприємств і майже паралельно – перерозподіл власності. З розвитком нормального ринку наступає період цивілізованого лобізму, що характеризується конкурентними методами впливу – PR і рекламні кампанії, ініціація експертних оцінок проектів адміністративних рішень; наявність інститутів лобізму у вигляді організацій і груп фізичних осіб, що займаються цією діяльністю на професійній основі.

Сьогодні в Україні продовжують найчастіше використовувати методи прямого лобіювання як такі, що довели свою ефективність. Зв’язок одного з найприбутковіших видів бізнесу – нафтогазового з розстановкою політичних сил та протекціонізмом певних осіб у Кабінеті Міністів створює умови для активної участі груп тиску в оформленні кадрового складу найвищих державних посад, що за умов не легалізованості інституту лобіювання створює небезпеку для поширення корупції. Як і в будь-якій країні перехідного періоду, увага в Україні прикована насамперед до виконавчої, а уже у другу – до законодавчої влади. Цьому сприяє домінування рішень, що приймаються виконавчою владою; переважання законів «посередньої дії»; висока питома вага правових актів, прямо регулюючих діяльність конкретних підприємств. Це – підмурівок для тіньового лобіювання, коли в законі багато посилань на компетенцію відомств, лобіст йде до них.

Специфікою української практики лобіювання, як стверджують аналітики, є переважання методів лобіювання через Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. Це підтверджує кількість висунутих та прийнятих законодавчих ініціатив від відповідних органів. Причиною подібної практики є складність механізмів проходженя законопроектів через Верховну Раду та ефективність способів «внутрішнього» лобіювання у Кабінеті Міністрів.

До форм лобістської діяльності у парламенті варто віднести:

• прийняття законів,

• затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, затвердження переліку об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації, проекти законів про внесення поправок у Конституцію,

• проведення парламентських слухань, «круглі столи», семінари, конференції, інші заходи, пов’язані з законотворчою діяльністю.

Основні механізми «коридорного лобіювання» полягають в необхідності знати реальну систему функціонування апарату, систему прийняття рішень, психологічні особливості того чи іншого керівника, ступінь впливу на нього найближчого оточення. «Внутрішніми лобістами» виступають не лише чиновники різного рівня, але й найвищі посадові особи. Прямим наслідком такої залежності, великої ролі особистого фактору у взаємостосунках державної бюрократії та груп тиску стало значне поширення корупції та прямих способів впливу на прийняття рішень в даній сфері.

Те, що лобізм існує і став вагомою складовою українських реалій зрозуміло всім. Особливість сьогоднішнього періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях

Аналітики окреслюють декілька можливих варіантів розвитку лобізму в Україні. Одним з таких шляхів може стати посилення тиску на адміністрацію та законодавчі органи з боку «третього сектору», тобто недержаних некомерційних структур. Якщо для політичних партій лобізм є переважно одним з аспектів діяльності, то неурядові організації, наприклад, професійні об’єднання, етнічні чи релігійні асоціації, лобіювання мають за головну мету свого створення й існування.

Неурядові організації створюються для того, щоби за їх допомогою задовольняти якісь потреби чи інтереси. І не тільки шляхом впливу на владні структури (лобізму у різних його формах), але й координації дій учасників, організації спільних дій тощо. Їх клієнтами можуть бути окремі фізичні та юридичні особи, різні групи, організації, іноземні держави, міжнародні актори. Є. Тихомирова виокремлює три основні групи інтересів, які, на її думку, існують і на національному, і на міжнародному рівні. Це „інтереси виробників (комерційні), що виступають від імені підприємців; інтереси невиробничого характеру (некомерційного) сектора, у складі якого були представлені громадські організації і асоціації за професіями та лобіюються або широкі громадські чи групові інтереси членів груп або безпосередні інтереси членів груп; інтереси регіонів”

Сьогодні діяльність вітчизняних лобістів не регламентується ніякими законодавчими актами. Лише сила закону встановить кордон між лобіюванням і діями, що спрямовані на отримання односторонніх переваг, що вже схоже корупції. В законі повинно бути прописано, хто може займатися лобістською діяльністю, а хто такого права не має. Наприклад, державний службовець або депутат такого права мати не повинен. Вірніше лобіювання не може бути для них джерелом заробітку.

Вважаємо доцільним нормативно врегулювати це питання у вигляді Закону України “Про лобіювання в Україні”, в якому можна було б  закріпити: 1) визначення поняття лобіювання, а також лобіста, як фізичної, так і юридичної особи; 2) визначити порядок взаємодії з клієнтами та органами державної влади і місцевого самоврядування; 3) розповсюдити сферу дії закону на лобістську діяльність в органах державної влади і місцевого самоуправління, заборонивши таку в суді та правоохоронних органах; 4) розглянути внутрішній лобізм, легалізувати його в законодавчому та представницьких органах, передбачити обов'язок депутатів перед обговоренням питань оголошувати свою зацікавленість. Контроль за внутрішнім лобізмом покласти на профільні комісії (комітет) з питань регламенту та етики; 5) закріпити в Законі прийнятні методи лобістської діяльності і ввести санкцію за протиправні методи лобіювання;      6) закріпити права лобістів, порядок їх реєстрації з метою стимулювання виходу з „тіні”.

 За версією журналу "Український тиждень" (№566 6-13 лютого 2009 р.) найвидатнішими сучасними українськими лобістами є: Євген Сігал, Катерина Ващук, Сергій Терещук, Роман Ткач,Сергій Терьохін, Сергій Клюєв, Наталія Королевська, Валентин Ландик, Сергій Рижук, Таріел Васадзе, Дмитро Святаш, Микола Азаров, Станіслав Аржевітін, Василь Горбаль, Ірина Акімова,Юрій Сербін, Ігор Лисов, Володимир Поляченко, Олександр Гудима, Юрій Бойко, Микола Мартиненко

37. Після створення Блоку лівих і лівоцентристських сил пройшло більше півроку. Життя в цілому підтвердило вірність цього кроку. Проте нині діяльність об‘єднаних лівих є дещо незрозумілою.

Після президентських виборів наша співпраця зневоднилась, стала менш інтенсивною. У наших партійців склалося враження, що дехто з союзників отримав те, чого хотів, і їхній інтерес до співпраці тихо згасає.

Підтвердженням цього є те, що в багатьох місцях до сих пір не заключені міжпартійні договори про співпрацю, відсутня консолідація лівих сил. Наші прихильники, прості члени всіх лівих партій, не погоджуються з цим, хочуть активної спільної роботи.

Не скоординованою є теоретична, ідеологічна діяльність, не створені спільні політичні майданчики, політклуби, не відчутна протестна робота, спрямована на захист трудових прав громадян.

Експерти констатують, що криза в лівому русі України не тільки не подолана, а вона ще й далі триває. Частина лівих партій, на тлі тотального зубожіння населення, чомусь вважають головними завданнями лише боротьбу із націоналізмом і націонал-фашизмом в Україні.

Звідси складається таке враження, що якщо 9 травня Україна відсвяткувала День Перемоги під червоними стягами, дещо поліпшились стосунки з Росією, то для простих людей та для лівих сил вже всі проблеми вирішено.

Думаю, що ліві сили в Україні не виправдано віддають на відкуп націонал-радикалам теми національно-визвольного руху під проводом Богдана Хмельницького, замовчується те, що і перший український уряд  УНР був соціалістичним, а ліва ідея взагалі в Україні першою з‘явилась на Заході країни.

Українські ліві сили мусять опиратись на своє історичне минуле, адже і Іван Франко, і Леся Українка, і Михайло Грушевський, і Володимир Винниченко дуже близькі нам по духу.

Біда лівих сил  в тому, що вони піддалися на нав‘язаний країні олігархами і їх політичними партіями сценарій розділу України на дві частини - Схід і Захід. Вони штучно ділять Україну, завойовуючи кожен свій електорат, а лівих витісняють геть.

Ліві сили не асоціюються у багатьох людей з тими, хто відстоює конституційні права, справедливість, інтереси середнього класу, борються із експлуатацією людини людиною, бідністю, вимиранням українського народу.

Я не знаю, що ми скажемо людям, коли незабаром буде реалізовуватись урядова Концепція приватизації, де передбачається розпродаж всія і всих! Мова йде про Укрзалізницю, тепло- і гідроенергетику, "Укртелеком", Одеський припортовий завод і так далі.

Лівим силам слід займати тверді позиції у відповідності із програмними принципами, від яких відступати зась. Співпрацювати із владою звичайно можливо. Але не можна поступатись принципами.

Експерти критикують лівих за те, що ми слабо працюємо із профспілками, природозахисними, екологічними організаціями, не підтримуємо трудові колективи в захисті їхніх прав, не готуємо людей, які здатні проводити акції протесту, захистити юридично права найманих працівників, дрібного й середнього бізнесу, тим більше, що зараз спостерігається черговий переділ сфер впливу, майна, ринків збуту.

Найближчим часом мусять активізуватись процеси самовизначення лівих і лівоцентристських сил, повернення їм ролі справжніх захисників прав людей.

Ми повинні показати суспільству реальну програму відродження України, подолання бідності, формування потужного середнього класу, зупинення вимирання, відродження їх моральності і духовності.

Вчені партії "Справедливість" вже підготували такі документи - це "Стратегеми справедливості", програма "Справедлива Україна", тощо. На часі створення потужноїАналітичної Ради лівих сил, яка б стала фактичним прообразом Уряду лівих і лівоцентристів.

Цей уряд пропонував би свої шляхи розвитку суспільства, розробляв би конкретні програми, закони, тощо.

Мова йде про запровадження гуманітарної експертизи в державі, економічну програму лівих, народні підприємства і кооперативи, де робітник є одночасно і власником, і бере участь в управлінні підприємством. Аналогічні регіональні аналітичні ради мусять бути створені і в областях, містах, АР Крим.

На жаль, у багатьох громадян України склався стереотип, що ліві можуть тільки протестувати, а для декого з них статус опозиції є метою. Наша ж мета повинна бути іншою - побудова в Україні справедливого, демократичного, високо розвинутого суспільства знань, ймення якому - новий соціалізм.