- •1. Визначення поняття «політична партія»
- •2. Основні риси політичних партій
- •3. Структура та функції політичних партій.
- •4. Статус партій в державі та їх роль в політичному житті суспільства.
- •5. Перші організовані групи людей та прообрази політичних партій.
- •6. Теорії елити та олігархізації політичних партій.
- •Теорія Парето:
- •2) Теорія Острогорского:
- •3) Роберт Міхельс:
- •7. Етапи в історії утворення та еволюції політичних партій.
- •8. Становлення партій сучасного типу в Європі та Америці.
- •9. Перші політичні об’єднання в Україні.
- •10. Протидія партій з владою: історичний аспект
- •11. Правова інституалізація партій у політичну систему держави: теоретичний аспект.
- •12. Типологія пп
- •26. Особливості формування іміджу політичного лідера та партії: схожість та розбіжності.
- •27. Партійно – політична карта Миколаївщини на сучасному етапі ( 2007 – 2010)
- •29. Партійно-політична карта Зх. України в першій половині хх ст..
- •30. Образ политика
- •31. Праві націонал-радикальні партії.
- •32. Законод. Регулювання громад. Орг.
- •33. Правове регулювання діяльності політичних партій в сучасній Україні (законодавче забезпечення).
- •34. Особливості, типи громадських організацій та рухів, їх участь у політичному житті суспільства.
- •Комуністична партія України. (кпу)
- •II. Соціалістична партія України. (спу)
- •38. Товариства, брацтва, гуртки як предтеча українських політичних партій
- •39. Формування в парламенті партійних фракцій.
- •40. Сучасні громадсько – політичні рухи в Україні
- •41. Українські політичні партії на початку хх століття.
- •42. Історія розвитку лоббізму в світі ( на прикладі окремої країни)
- •43. Перебудовні процеси в срср і становлення багатопартійності. Етапи перебудови
- •45. Практика парламентської боротьби партій за владу.
- •46. Стадії становлення. Функції та роль громадсько – політичних організацій та рухів.
- •47. Поняття та визначення корупції.
- •48. Суб’єкти корупції, сфери поширення корупції.
- •49. Ектсремістські політичні організації: сутність та перспективи розвитку.
31. Праві націонал-радикальні партії.
До них належать: Державна самостійність України, Українська національна Асамблея, Соціал-національна партія України, Конгрес українських націоналістів та інші. Об'єднує їх ідея інтегрального націоналізму з усіма притаманними йому особливостями. Для націонал-радикалів першорядною й найвищою цінністю є нація, безумовний пріоритет надається національній державі. Найрадикальніші представники цього напряму обстоюють ідею побудови національної держави за всяку ціну, навіть шляхом відмови від демократії" запровадження режиму національного авторитаризму, сильної влади. У їх діяльності політика часто домінує над економікою. У зовнішній політиці вони виступають за віддалення України від країн Сходу, особливо від Росії, за вихід з СНД, оскільки подальше перебування в цьому об'єднанні, на їх погляд, уповільнює процес державотворення, живить у Росії надію утримати Україну в орбіті власних інтересів.
Ідеалом державного, національно-територіального устрою є національна унітарна централізована держава. Вони виступають проти федеративно-земельного устрою, вільних економічних зон, існування автономії. Економічна платформа правих радикалів недостатньо розвинута, поєднує ідеї, які не є сумісними в реальній політиці — ідеї приватизації, лібералізму, державного патерналізму та економічного ізоляціонізму.
З великого спектру партій правого спрямування, на які так була багата Україна в 90-ті не залишилося жодної справді живої. Прапор правої ідеології підхопила партія «Свобода», єдина в якої є політичний лідер, прозора ідеологія та постійність дій. Хоча вона не пройшла до парламенту на позачергових виборах в 2007 проте показала доволі непоганий результат.
Підйом правого руху в Європі дає одне з підґрунть на сподівання «Свободи» на розвій. Проте разом з тим, деякі політичні сили, як наприклад, БЮТ намагаються теж відкушувати від правого пирога. Детальний розклад по ситуації з представництвом правої ідеології в Україні читайте в матеріалі нижче.
Парламентські вибори-2007 підтвердили тенденцію, яка полягає в тому, що так звані "ідеологічні" партії особливою популярністю серед вітчизняного електорату не користуються.
У новому парламенті знову будуть представлені переважно ті сили, яких, строго кажучи, не можна вважати ідеологічними, окрім хіба що КПУ, яка, правда, лише прикривається ширмою "марксизму-ленінізму", а, потрапивши в Раду, діє всупереч своїй ідеологічній платформі.
6. ПРАВІ ПАРТІЇ.
I. КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (КУН).
II. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-КОНСЕРВАТИВНА ПАРТІЯ (УНКП).
III. УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УХДП).
IV. УКРАЇНСЬКА КОНСЕРВАТИВНА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ (УКРП).
КУН — Конгресс украинских националистов НСНУ — Народный Союз «Наша Украина» НРУ — Народный рух Украины УНП — Украинская народная партия ПРП – Партия «Реформі и порядок» Пора
БРАК ЛІДЕРІВ
Правий рух в Україні дійсно не має лідерів – яскравих, харизматичних. Останній претендент на харизму – В’ячеслав Чорновіл – не зміг вповні стати національним лідером.
Українська республіканська партія – найавторитетніша у правому середовищі політична партія на початку 90-х років – після двох розколів також відійшла на марґінес політичного життя. Колишні політв’язні-дисиденти, які гуртом руйнували совєцьку систему, не витримали випробування незалежністю і перетворилися на суперників – і Степан Хмара, і брати Горині, і Левко Лук’яненко. Жоден із них не зміг стати лідером всеукраїнського масштабу.
Діячі з середовища еміґрантів – Слава Стецько та Микола Плав’юк – прибувши в Україну після багатьох десятиліть вигнання замість конструктивної діяльности зайнялися з’ясуванням старих суперечок: хто більше винен у подіях 1940 р. і розколі ОУН – мельниківці чи бандерівці. “Крайові націоналісти”, тобто, адепти націоналістичної ідеології безпосередньо в Україні, протестуючи проти такої політики екс-еміґрантів, розгорнули кампанію по створенню численних структур, які вдалися до самоназви “ОУН в Україні”. Як правило, жодного впливу на політичне життя ці структури не мали – окрім, звісно, галасу.
Християнський рух в Україні також не надто сильний, оскільки досі немає людини, яка могла б стати безсумнівним авторитетом у середовищі, близькому до християнсько-демократичних ідеалів. Віталій Журавський надто офіційний, Стретович і Шишкін – надто невиразні. Українським християнським демократам бракує постаті, рівної А. Шептицькому чи І. Огієнкові. Рівно ж як націоналістам бракує людини рівня Є. Коновальця (після загибелі якого лише О. Ольжич та Р. Шухевич мали реальний шанс стати справжніми лідерами націоналістичного руху).
Соціал-національна партія України є надто радикальною і адто незрозумілою для загалу. Останнім часом СНПУ зробила помітний крок від романтизму до прагматизму. Однак розвинути цей напрямок без тісної співпраці з офіційними державними структурами в Україні практично неможливо. Тим більше, що середовище СНПУ не викристалізувало лідера загальноукраїнського масштабу, який міг би стати певним магнітом для електорату.
БРАК ІДЕЙ
Праве середовище в Україні дійсно не випродукувало нових, оригінальних ідей. Правоцентристи переважно апелюють до ідеологічних схем, напрацьованих кількадесят років тому в Европі, ідей, які у світі вважаються вже застарілими. Ультраправі намагаються реанімувати ідеологічні схеми Д. Донцова, при цьому забуваючи, що той жив і творив не лише у 20 – 30-х роках, а здійснив еволюцію від переконаного марксиста через інтегральний націоналізм до визнання демократії західного типу.
Праві досі не запропонували альтернативних урядовим програм економічного чи культурного розвитку. Бунт проти засилля російської мови є ситуативним і стихійним – праві сили виявилися безсилими (перепрошую за каламбур) розробити програму чіткої українізації. Ліві, які здобули владу в Україні у 20-х роках, були куди кращими українізаторами.
БРАК ЕЛЕКТОРАТУ
Фактично провальні для правих сил наслідки останніх виборчих кампаній зумовлені кількома причинами.
По-перше, в Україні щойно починає формуватися стан власників – необхідна передумова активізації та успішної діяльности правих партій.
По-друге, офіційна влада, заявляючи, що “національна ідея у нас не спрацювала”, не вважає за потрібне сприяти зміцненню національних правих сил.
По-третє, дається взнаки антимодернізм українських правих.
По-четверте, варто врахувати факт відсутности у правому таборі лідера та популярних гасел.
БРАК ЄДНОСТІ
БРАК КОШТІВ
“НОВІ ПРАВІ”
На початку 90-х років в Україні починає зароджуватися рух українських “нових правих”. “Нові праві” – переважно молоді люди зі стійкими ліберально-демократичними переконаннями та високим рівнем національного самоусвідомлення, представники тих кіл, які на Заході прийнято іменувати терміном yappy. Зазвичай вони є вихідцями із середовищ, далеких від усвідомлення правих ідеалів. Значна частина цих молодих людей – колишні комсомольські працівники, науковці, державні службовці, юристи. Усвідомлення правих ідеалів прийшло до них еволюційним шляхом – шляхом глибокого сприйняття і переживання.
Витоки середовища “нових правих” варто шукати і в т.зв. “демократичних платформах” в КПУ та ЛКСМУ, і в опозиційних молодіжних формуваннях на зразок “Студентського братства”, Української студентської спілки чи “Товариства Лева”. У першій половині 90-х років відбувається своєрідний компроміс між “вічними опозиціонерами” та колишніми комсомольцями. У перших були ідеї та енергія, у других – кошти. Відтак виникає кілька вдалих проектів, скажімо, “Партія демократичного відродження України” чи “Трудовий конгрес України”. Ще однією складовою успіху цих партій стало те, що в їх існуванні виявилися зацікавленими представники воєнно-промислових та промислово-фінансових кіл: молоді прагматики, які мали ідею та мету і знали, чого вони хочуть, не могли не привабити своєю діловитістю, прагненням до конкретики, дієвістю. Основною метою “нових правих” стали реформи задля добробуту в Україні та забезпечення умов для виникнення стабільного прошарку власників як опори правого руху.