129. Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

Порушення права власності може мати місце не лише у разі позбавлення власника можливості володіння належним йому майном, але й у випадках незаконного обмеження його у можливості реалізації правомочності користування або розпорядження цим майном (наприклад, при здійсненні опису майна чи накладенні арешту). Тому закон передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК). Така можливість забезпечується, насамперед, за допомогою не- гаторного позову. Негаторний позов — це вимога власника, що володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні правомочносте!! користування і розпорядження нею. Умови подання негаторного позову: 1) річ знаходиться у власника; 2) інша особа заважає користуванню, розпорядженню тощо цією річчю; 3) для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо). Позивачем за негаторним позовом є власник або інша особа, уповноважена на це законом або договором, який володіє річчю, але позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися нею. Відповідачем є особа, яка своєю протиправною поведінкою створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності. Зміст негаторного позову складають вимоги позивача (власника або іншої особи, уповноваженої законом або договором) про усунення порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння. Частіше за все йдеться про правопорушення, які перешкоджають здійсненню права користування. Наприклад, користування будинком може бути ускладнене у зв'язку з тим, що власник сусіднього будинку, прокладаючи собі водопровід, прорив канаву перед виїздом з двору не тільки свого, але й сусідського. За допомогою негаторного позову власник може домоітися, щоб порушник своїми силами усунув створені ним перешкоди (засипав канаву, відновив асфальт тощо). Зустрічаються також порушення у вигляді створення перешкод здійсненню правомочності розпорядження. Наприклад, хтось з членів сім'ї власника будинку, сховавши документи, які підтверджують право власності на нього, намагається перешкодити відчуженню будинку. У цьому випадку, достовірно знаючи про приховання документів, власник може вимагати припинення порушення і повернення документів.

Підставою негаторного позову є обставини, що обґрунтовують право позивача на користування і розпорядження майном, а також підтверджують, що поведінка третьої особи створює перешкоди у здійсненні цих правомочностей. Обов'язком власника не є доказування неправомірності дій відповідача. Вони припускаються такими, доки відповідач не доведе правомірність своєї поведінки. Нстаторний позов може бути пред'явлений тільки під час існування правопорушення. З усуненням перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження речами відпадають і підстави для подання негаторного позову. У зв'язку з цим негаторний позов не підпадає під дію позовної давності: доки порушення існує, негаторний позов може бути подано незалежно від моменту виникнення права на нього; якщо правопорушення припинене, немає підстав для звернення з таким позовом. Багато хто з цивілістів вважає, що нарівні з вимогами про усунення перешкод у здійсненні права власності, які вже мають місце, негаторний позов може бути використано і на запобігання можливому порушенню права власності, коли існує загроза такого порушення'. У зв'язку з цим слід зазначити, що римському праву був відомий спеціальний позов про заборону створення в майбутньому перешкод здійсненню праву власності — actio progibitoria (прогібіторний позов). Що стосується негаторного позову, то він міг би бути використаний для захисту від порушень в майбутньому тільки в порядку аналогії закону. Це випливає з того, що по суті негаторний позов може бути заявлений тільки під час існування порушення. Немає порушення — немає негаторного позову. Проте, в українському цивільному праві питання так взагалі не постає, оскільки ні раніше чинне законодавство, ні ЦК взагалі не містять прямої вказівки на існування негаторного позову як такого. Зокрема, у ч, 2 ст. 48 Закону "Про власність" йдеться про те, іцо власник (титульний володілець) може вимагати усунення всяких порушень його права, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з позбавленням володіння. При цьому негаторний позов окремо не згадується. Стаття 149 ЦК 1963 p., яка втратила чинність у зв'язку з прийняттям Закону "Про власність", містила таке саме положення.

130. Зобов’язально-правові способи захисту права власності

Зобов'язально-правові засоби захисту права власності характеризуються тим, що спрямовані проти порушення прав власника певною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує або вона пошкоджена й існує потреба у відновленні її якості. До таких засобів захисту належать, наприклад, вимоги з відшкодування заподіяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передачу боржником кредитору (власнику) речі, що йому належить

131. Поняття і види прав на чуже майно (речі)

Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випадку право власності належить одній особі, в той час як інша особа має на те саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом. Отже, права на чужі речі — це самостійні (але похідні від права власності) речові права, які надають особі, котра їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах. Для прав на чужі речі характерні такі ознаки: 1) похідний від права власності характер; 2) абсолютний характер таких прав; 3) слідування "права за речами" (тобто, право на чужу річ пов'язане з певною річчю і без неї не існує. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних речових прав); 4) надання суб'єкту суміжного речового права переваги шодо суб'єктів зобов'язального права у реалізації права користування майном; 5) абсолютний захист прав на чужі речі. Права та інтереси особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються в тому ж порядку (в тому числі й від власника майна), що й права власника цієї речі (ст. 396 ЦК). Права на чужі речі із деякими застереженнями можна розділи ти на 2 групи: 1) права користування чужими речами. Це, в основному, се?вщти, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними).

З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності"; 2) права розпорядження чужими речами. До них належить^астава, зокрема, іпотека. Суть цього права в тому, що кредитор у випадку невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека — застава нерухомості — є правом на чуже майно, оскільки, хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставо- держатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати та захистити свої інтереси. Досить детально права на чужі речі врегульовані у ЦК. Зокрема, з прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як право користування чужим майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфі- тевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), а також право володіння.

132. Володіння як самостійний цивільно-правовий інститут

Ведучи мову про володіння як правову категорію, слід розрізняти "право володіння" як елемент права власності і як вид права на чужі речі (відповідно до концепції ЦК), і "володіння" як особливе (окреме) речове право. Володіння як самостійне речове право я нляєсрбою фактичне володіння речами, поєднане з наміром володіти цими речами для себе. Таким чиномГ~володіння включає 2 елементи: об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір володіти ним дія себе). При цьому фактичне володіння речами має бути стабільним (тобто існувати протягом достатньо тривалого часу) і безперервним. Слід зазначити, шо це поняття тлумачиться вельми широко. Зокрема, в цивілістиці з часів римського права традиційно вважається, що фактичне володіння речами має місце не тільки тоді, коли річ безпосередньо знаходиться у володільця, але й у будь-якому випадку, коди володілець не втрачає контроль над об'єктом володіння. Намір володіти річчю для себе виражає посесійну волю особи (її волю як посесора, володільця). Разом з тим, невірним є ототожнення ставлення посесійного і власницького . Посесійне ставлення (ставлення особи як володільця до речі) характерне, як вже зазначалося, наміром "володіти річчю дія себе", але не наміром "вважати її своєю власністю". У другому випадку особа вважає себе не просто володільцем, але власником речі. У сукупності із законним володінням річчю намір (воля) вважати себе власником речі має давати в результаті не володіння (посідання), а право власності. Крім того, слід зазначити, що оцінюється (або має оцінюватися) ставлення особи не до будь-якого, а лише до законного володіння речами. Для того, щоб визначити значення цього факту, звернемося до характеристики видів володіння.

Передусім володіння поділяється на законне і незаконне. Законне володіння — те, яке має правову підставу (титул). Незаконне володіння не має під собою достатньої правової основи. У свою чергу воно поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросовісний незаконний власник знає або повинен знати про те, що володіє річчю незаконно. Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне володіння підпадають під понялтя "володіння" як інститут речового права. Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим інститутом, а всього лише фіксацією факту порушення права власності (спроби привласнення чужого майна). У своїх основних характеристиках володіння нагадує право власності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, що можуть бути власниками; його об'єктом є майно, яке може стати об'єктом права власності. Разом з тим, ці дві категорії не можна плутати. Право власності являє собою вид прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння — відображає фактичний стан речей, а не право на речі. Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи виробили короткі, але точні формули для характеристики цих понять: право власності — "я маю право на річ", володіння — "я маю річ". Відповідно відрізняється і їх зміст, а також підстави виникнення. Змістом права власності є правомочності володіння, користування, розпорядження майном. Зміст володіння полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі названі можливості тлумачаться як фактичні стани і не оцінюються як суб'єктивні права.