82. Види та причини правопорушень.

Правопорушення — це поняття не однорідні. Вони поділяються на окремі групи (види) за галузевою ознакою, тобто за сферами тих суспільних відносин, які регулюються відповідними галузями права і щодо яких скоюються ці правопорушення.

За цим критерієм можна розрізняти правопорушення:

цивільні (в сфері майнових відносин — галузь цивільного права);

адміністративні (в сфері виконавчої, управлінської діяльності — галузь адміністративного права);

дисциплінарні (в сфері відносин, що регулюються комплексним правовим інститутом дисциплінарної відповідальності — галузь трудового та адміністративного права);

фінансові (в сфері фінансових відносин — галузь фінансового права);

конституційні (в сфері відносин, що утворюються в ході виборчого і законодавчого процесів — галузь конституційного права);

процесуальні (в сфері здійснення правосуддя та процесуальних відносин, які складаються в його ході, — галузь цивільного процесуального та кримінального права) та інші.

В контексті класифікації правопорушень за галузевою ознакою є непереконливим виділ як самостійного виду проступків правопорушень, що полягають у виданні державними органами, громадськими організаціями та їх органами незаконних актів та рішень2. Таке правопорушення, звичайно, можливе, але воно має цілком певну правову природу, а не перебуває у стані якоїсь галузевої невизначеності ("невагомості"). Позагалузевих правопорушень немає; кожне правопорушення пов'язане з конкретною галуззю права. Залежно від конкретних обставин у наведеному випадку можна говорити про злочин (низка статей — службові злочини, злочини проти правосуддя) або дисциплінарний проступок, за які несе відповідальність винна особа. За їх відсутності взагалі немає підстав для юридичної відповідальності, оскільки скасування акта не є заходом юридичної відповідальності. Це захід безпосереднього адміністративного впливу, який може застосовуватися як сам по собі, так і в поєднанні з мірою правової відповідальності щодо винної особи. В цьому останньому разі можливе поєднання двох санкцій — каральної (стосовно посадової особи) та правовідновної (стосовно органу, який видав незаконний акт). Водночас доречно відзначити певну прогалину в адміністративному законодавстві. Було б мабуть доречним доповнити КпАП статтею, що передбачала б відповідальність посадових осіб за видання незаконних актів.

Йшлося про класифікацію правопорушень за таким критерієм (підставою), як галузь права. Але галузева класифікація мислима і в зовсім іншому, об Актовому плані — за галузями суспільного буття, де можливе вчинення правопорушення. Проте це вже, як правило, класифікація другорядна, похідна — як, наприклад, в КпАП, Особлива частина якого побудована за таким принципом, де кожна глава виділена за родовим об'єктом — сферою суспільних відносин.

Іншим критерієм поділу правопорушень є така їх органічна властивість, як ступінь суспільної шкідливості.

За ступенем суспільної шкідливості правопорушення поділяються на злочини і проступки, або правопорушення. До останніх належать вже згадувані дисциплінарні проступки, адміністративні правопорушення (проступки), цивільні проступки тощо.

Основна ознака злочину як правопорушення кримінально-правового характеру, що істотно відрізняє його від інших правопорушень, — це суспільна небезпека, або його виключна (виняткова) шкідливість для суспільних відносин. Суспільна небезпека — це суспільна шкідливість, що досягла такого ступеня, який дає підстави законодавцю визнати діяння злочином.

У цьому плані показове зіставлення самоуправства як адміністративного правопорушення (ст. 186 КпАП) й самоуправства як злочину (ст. 356 КК). В першому випадку зазначається: самоуправство, "що не завдало істотної шкоди..."; у другому підкреслюється: "якщо такими була заподіяна значна шкода...".

Отже, злочин та адміністративне правопорушення (як й інші), розрізняються за ступенем шкідливості У злочині вона досягає рівня суспільної небезпеки. Іншими словами: у злочині кількість (суспільна шкідливість) переходить у нову якість — суспільну небезпеку.

Відсутність суспільної шкідливості взагалі виключає можливість вважати діяння правопорушенням навіть за певної зовнішньої схожості з ним (необхідна оборона — ст. 36 КК, ст. 19 КпАП; крайня необхідність — ст. 39 КК, ст. 18 КпАП, ч. 4 ст. 130 КЗпП).

У чому криються причини правопорушень? Це споконвічне питання, на яке немає відповіді.

Не намагаючись подати причини правопорушень у систематизованому вигляді, обмежимося лише згадуванням окремих узагальнених типових причин щодо такого роду правопорушень, як злочин.

Причини правопорушень:

егоїстичне, егоцентристське ставлення до суспільства, за якого у свідомості індивіда превалює особистий інтерес на шкоду інтересам інших людей, нехтування цих інших інтересів і намагання будь-якою ціною задовольнити свій особистий інтерес (особливо при вчиненні корисливих злочинів);

десоціалізація, деідеологізація і аморалізація окремих індивідів, що пов'язане з небажанням рахуватися (зважати) з суспільними установленнями (особливо при вчиненні злочинів проти громадської безпеки та громадського порядку);

матеріально-побутові нестатки та несприятливий збіг обставин; т психосоматичний стан, що відхиляється від норми, — сп'яніння, недостатня розвиненість;

неадекватне реагування на факти та обставини соціального середовища;

політичні хибні (помилкові) уявлення, що склалися під впливом пропагандистських стереотипів минулого і неадекватного витлумачення негативних явищ дійсності.

Деякі із зазначених факторів можуть виступати також причинами інших правопорушень (адміністративних проступків тощо).

Причини правопорушень слід відрізняти від обставин, які сприяють їх вчиненню. У наш час такими, наприклад, називають недоліки законодавства, неналежну організацію охорони майна тощо. Перші (причини) створюють психологічні установки на скоєння злочинів, другі (обставини) — об'єктивні передумови для реалізації злочинного задуму.