§ 3. Права, обов'язки та відповідальність суб'єктів інвестиційної діяльності. Припинення інвестиційної діяльності

Всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права що­до здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не пе­редбачено законодавчими актами України.

Розміщення інвестицій у будь-які об'єкти, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено законодав­ством України, визнається невід'ємним правом інвестора і охороняється законом.

Інвестор самостійно визначає цілі, напрямки, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній

основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у то­му числі шляхом організації конкурсів і торгів.

За рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини за такої передачі прав регулюються ни­ми самостійно на основі договорів.

Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому зако­нодавством порядку цінних паперів і позик.

Майно інвестора може бути використано ним для за­безпечення його зобов'язань. У заставу приймається тіль­ки таке майно, яке перебуває у власності позичальника або належить йому на праві повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими акта­ми України. Заставлене майно при порушенні заставних зобов'язань може бути реалізовано відповідно до чинного законодавства.

Інвестор має право володіти, користуватися і розпо­ряджатися об'єктами та результатами інвестицій, вклю­чаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.

Для державних підприємств, що виступають інве­сторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія для цих інвестицій з боку держави.

Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначають­ся за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законо­давству України, без обмеження за обсягом і номенклату­рою.

Інвестори у випадках і порядку, встановлених зако­нодавством України, зобов'язані:

• подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій;

• одержати необхідний дозвіл або узгодження відпо­відних державних органів та спеціальних служб на капі­тальне будівництво;

• одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвести­ційних програмах та проектах будівництва діючих нор­мативів з питань санітарного і епідемічного благопо­луччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та не­обхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.

Крім вищезазяачеяих обов'язків, інвестори, вже як суб'єкти інвестиційної діяльності, мають:

• додержувати державних норм і стандартів, поря­док встановлення яких визначається законодавством України;

• виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред'являються в межах їх компетенції;

• подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність;

• не допускати недобросовісної конкуренції і викону­вати вимоги антимонопольного регулювання.

Для виконання спеціальних видів робіт, які потребу­ють відповідної атестації виконавця, учасники інвести­ційної діяльності зобов'язані одержати ліцензію. Перелік таких робіт та порядок їх ліцензування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяль­ності, встановлює їх взаємні права та обов'язки, є до­говір (угода).

Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зо­бов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємо­відносин, що не суперечать законодавству України, є вик­лючною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.

Втручання державних органів та посадових осіб у ре­алізацію договірних відносин між суб'єктами інвес­тиційної діяльності понад своєї компетенції не допус­кається.

Три недодержанні договірних зобов'язань суб'єкти інвестиційної діяльності несуть майнову та іншу від­повідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами.

Сплата штрафів і неустойок за порушення умов дого­ворів, а також відшкодування завданих збитків не звіль­няють винну сторону від виконання зобов'язань, якщо інше не передбачено законом або договором.

Говорячи стосовно умов припинення інвестиційної діяльності, необхідно зазначити, що зупинення або припи­нення інвестиційної діяльності провадиться за рішенням:

• інвесторів, при цьому інвестори відшкодовують збитки учасникам інвестиційної діяльності;

• правомочного державного органу.

Рішення державного органу про зупинення або при­пинення інвестиційної діяльності може бути прийнято за наявності певних причин:

• якщо її продовження може призвести до порушення встановлених законодавством санітарно-гігієнічних, архі­тектурних, екологічних та інших норм, прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом;

• оголошення в установленому законом порядку інвес­тора банкрутом внаслідок неплатоспроможності;

• стихійного лиха;

• запровадження надзвичайного стану.

94. Сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій (інвестиційна діяльність) може здійснюватися в різних правових формах.

Основною правовою формою (правовим документом), яка регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода).

Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності. Втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб'єктами інвестиційної діяльності понад свою компетенцію не допускається.

Чинне законодавство не встановлює, якими саме господарськими договорами регулюються взаємовідносини між українськими суб'єктами інвестиційної діяльності.

Більш детально ці відносини врегульовані законом щодо іноземних інвестицій. Так, згідно зі ст. 23 Закону України "Про режим іноземного інвестування" іноземні інвестори мають право укладати договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо), не пов'язану із створенням юридичної особи, відповідно до законодавства України.

Вважаємо, що є всі підстави відносити до інвестиційних за своїм характером договорів: а) власне інвестиційні договори; б) засновницькі договори, в яких засновники визначають, зокрема, умови передачі майна створюваному суб'єкту господарювання, порядок розподілу прибутків і збитків тощо; в) угоди про розподіл продукції1.

Договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора підлягають реєстрації у терміни та в порядку, що встановлені Кабінетом Міністрів України2.

Однією із форм реалізації державних інвестицій є державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві (ч. 1 ст. 14 Закону України "Про інвестиційну діяльність").

Державне замовлення розміщується, як правило, на конкурсній основі з урахуванням економічної вигідності цих замовлень для підприємств та організацій.

Загальні правові та економічні засади формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на виконання робіт у капітальному будівництві для задоволення державних потреб встановлені Законом України від 22 грудня 1995 р. "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних потреб держави".

Процедура прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів визначається Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженим Указом Президента України від 13 квітня 2011 р.№4613.

95. Інноваційна діяльність виступає однією з форм інвестування, яке у даному разі здійснюється з метою впровадження досягнень науки і техніки у виробництво та соціальну сферу.

Інноваційна діяльність включає:

1) випуск та розподіл принципово нових видів техніки і технологій;

2) прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

3) реалізацію довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності витрат;

4) фінансування фундаментальних досліджень з метою здійснення якісних змін у системі продуктивних сил країни;

5) розробка та впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, які спрямовані на покращення економічного та екологічного стану.

Під інноваціями розуміють вкладення інвестиційного капіталу у нововведення, які призводять до кількісних та якісних покращень підприємницької (виробничої) діяльності.

Підготовка, обґрунтування, освоєння та контроль за впровадженням інвестицій у нововведення і є інноваційний процес. Головними особливостями його є циклічність, поетапна реалізація нововведень та виключно високий ступінь ризику, пов’язаний з низькою вірогідністю успішного втілення нової ідеї у новому виді продукції (ця вірогідність становить, як правило, близько 9—10 %).

Інноваційний цикл охоплює весь комплекс відносин виробництва та споживання і являє собою період від народження ідеї до її комерційної реалізації. Він включає такі основні етапи:

- дослідження;

- розробку;

- підготовку до виробництва;

- виробництво;

- реалізацію.

У сучасному світі існує безліч форм державного регулювання інноваційних процесів. Окремі компанії та корпорації також проводять власну інвестиційну політику у прийнятній для них формі. Однак у всіх випадках основними цілями інноваційної політики виступають стимулювання інноваційної активності та розвиток науково-технічного потенціалу.

Державна інноваційна політика повинна бути спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів та має пов’язувати між собою сферу “чистої” (академічної) науки та завдання виробництва.

Роль держави у сфері підтримки інновацій, як правило, зводиться до виконання таких функцій:

1) сприяння розвитку науки та її практичного застосування;

2) підготовка наукових та інженерних кадрів;

3) здійснення різного роду програм, спрямованих на підвищення активності інноваційного бізнесу, в межах єдиної державної програми;

4) державні замовлення — головним чином у формі контрактів на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), які забезпечують початковий попит;

5) стимулювання зростання ефективності та необхідності прийняття інноваційних рішень окремими фірмами з боку державних фінансових установ та інших органів виконавчої влади;

Форми впливу держави в інноваційній сфері поділяються на прямі та непрямі. Їх співвідношення визначається економічною ситуацією в країні та вибором у зв’язку з цим концепції державного регулювання. Остання може бути орієнтована на ринкові відносини або спрямована на централізований вплив.

Прямі методи державного регулювання інноваційної діяльності здійснюються в адміністративній та цільовій формах. Адміністративна форма регулювання являє собою пряме дотаційне фінансування через державні цільові програми підтримки нововведень, у тому числі і на малих наукомістких фірмах, створення системи державних контрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, надання кредитних пільг фірмам для реалізації нових ідей. Цільове фінансування — це один з елементів системи контрактних відносин, за яких укладаються угоди між замовниками та підрядниками.

Непрямі методи націлені на стимулювання інноваційних програм і створення сприятливих умов для новаторської діяльності. До них належать:

- лібералізація податкової та амортизаційної політики (так, у США податкові та амортизаційні пільги покривають до 20 % загальних витрат на НДДКР);

- створення соціальної інфраструктури, що включає формування єдиної інформаційної системи країни.

96. Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяль¬ність» держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб'єктів.

Державні органи та їх посадові особи не мають права втручатися в діяльність суб'єктів інвестиційної діяльності, крім випадків, коли таке втручання допускається чинним законодавством і здійснюється в межах компетенції цих органів та посадових осіб.

Ніхто не має права обмежувати права інвесторів у ви¬борі об'єктів інвестування, за винятком випадків, перед¬бачених цим Законом.

У разі прийняття державними або іншими органами актів, що порушують права інвесторів і учасників інвес¬тиційної діяльності, збитки, завдані суб'єктами інвес¬тиційної діяльності, підлягають відшкодуванню цими ор¬ганами у повному обсязі. Спори про відшкодування збит¬ків розв'язуються судом або арбітражним судом відпо¬відно до їх компетенції.

Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвестицій. Захист інвестицій забезпечується законодавством України, а та¬кож договорами України з іноземними державами. Інвес¬торам, у тому числі іноземним, забезпечується рівно-правний режим, виключаючи застосування заходів дис¬кримінаційного характеру, що могли б перешкодити управ¬лінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а та¬кож передбачає умови і порядок вивозу вкладених цін¬ностей і результатів інвестицій.

Стаття 7. Права суб'єктів інвестиційної діяльності

1. Всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Розміщення інвестицій у будь-яких об'єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід'ємним правом інвестора і охороняється законом.

2. Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів.

3. За рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів.

4. Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів і позик.

Майно інвестора може бути використано ним для забезпечення його зобов'язань. У заставу приймається тільки таке майно, яке перебуває у власності позичальника або належить йому на праві повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Заставлене майно при порушенні заставних зобов'язань може бути реалізовано відповідно до чинного законодавства.

5. Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.

Для державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія по цих інвестиціях з боку держави.

6. Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

97. Стаття 1054 ЦКУ. Кредитний договір

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зо­бов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплати­ти проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитно­го договору.

1. Кредитний договір регулює кредитні відносини між різними учасниками цивільного обігу. Коло кредитодавців (кредиторів) за даним договором обмежується банківськими та іншими фінансовими установами. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансові по­слуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р., фінансовою установою визнається юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи кілька фінансових послуг та внесена до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечен­ня, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Правовий статус та особливості діяльності зазначених установ регламентуються відповідними законодавчими актами (законами України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 р., «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р., «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових по­слуг» від 12.07.2001 р., «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р., «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 05.04.2001 р., «Про фінансовий лізинг» від 16.12.1997 р., «Про страхування» від 07.03.1996 р., «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р.). Позичальниками у кредитному до­говорі можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи.

Предметом кредитного договору, як правило (за винятком комерційного кредиту), є гро­шові кошти (кредит). У ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулю­вання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. зазначено, що фінансовим кредитом є кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під певні проценти. Поняття банківського кредиту визначається як будь-яке зобов'язання бан­ку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зо­бов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми (ст. 2 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» від 07.12.2000 р.). На відміну від інших позикодавців банк, як правило, надає грошові кошти, що не належать йому на праві власності. Це кошти, що залучені бан­ком від його клієнтів. Більше того, банківський кредит обтяжений правами вимоги з боку клієнтів банку (у випадку ліквідації банку ці вимоги включаються до ліквідаційної маси). Відповідно до ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. до кредитних операцій належать:

розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррай-тинг — купівлю на первинному ринку цінних паперів з наступним їх перепродажем інве­сторам; укладання договору про гарантування повного або часткового продажу цінних па­перів емітента інвесторам, про повний чи частковий їх викуп за фіксованою ціною з на­ступним перепродажем або про накладання на покупця обов'язку робити все можливе, щоб продати якомога більше цінних паперів, не беручи зобов'язання придбати будь-які цінні папери, що не були продані);

надання гарантій і поруки та інших зобов'язань від третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;

набуття права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені то­вари чи надані послуги, беручи на себе ризик виконання таких вимог та приймання плате­жів (факторинг);

98. Банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунка поточні рахунки, за договором банківського вкладу — вкладні (депозитні) рахунки. Законодавством визначаються також інші види банківських рахунків.

Поточний рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.

До поточних рахунків також належать:

— рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або актами Кабінету Міністрів України;

— поточні рахунки типу «Н», що відкриваються в національній валюті офіційним представництвам і представництвам юридичних осіб — нерезидентів, які не займаються підприємницькою діяльністю на території України;

— поточні рахунки типу «П», що відкриваються в національній валюті постійним представництвам;

— карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками відповідно до встановлених вимог. Операції за цими рахунками здійснюються з урахуванням особливостей, визначених відповідними нормативно-правовими актами Національного банку, що регулюють здійснення операцій із застосуванням платіжних карток;

— поточні (накопичувальні) рахунки виборчих фондів;

— інвестиційні рахунки, що відкриваються нерезидентам-інвесторам в уповноважених банках України для здійснення інвестиційної діяльності в Україні, а також для повернення іноземної інвестиції та прибутків, доходів, інших коштів, одержаних іноземним інвестором від інвестиційної діяльності в Україні.

Вкладний (депозитний) рахунок — це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент (дохід) і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору.

До вкладних (депозитних) рахунків також належать пенсійні депозитні рахунки, що відкриваються фізичним особам відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» для накопичення заощаджень на виплату пенсії.

Металевий рахунок — це рахунок, який відкривається уповноваженими банками України для обліку операцій, що здійснюються з банківськими металами.

Кореспондентський рахунок — рахунок, що відкривається одним банком іншому банку для здійснення міжбанківських переказів. Відкриття кореспондентських рахунків здійснюється встановленням між банками кореспондентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.

99. Для зберігання коштів і проведення розрахунків між учасниками розрахункових правовідносин відкриваються в установах банку різні за правовим режимом рахунки. Відповідно до діючого законодавства всі юридичні особи усіх форм власності та видів діяльності, а також громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, зобов’язані зберігати свої кошти на рахунках в установах банків. Ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачає, що клієнт банку має право відкривати поточний і валютний рахунки в одному із самостійно вибраних ним банків і має право користуватися ін­шими послугами інших банків. Порядок відкриття рахунків регулюється спеціальною інструкцією про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою 4.02.1998 р. постановою Правління Національного банку України. Суб’єкти підприємництва можуть відкривати не більше двох поточних рахунків[1]. Якщо підприємство має в установах банків депозитні рахунки, то кошти на такі рахунки перераховуються з поточного рахунка під­приємства і після закінчення строку зберігання повертаються на цей же поточний рахунок.

Для відкриття поточного рахунка в установі банку підприємства подають такі документи:

заяву на відкриття рахунка встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером власника рахунка;

копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі виконавчої влади, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

копію зареєстрованого статуту або положення, засвідчених нотаріально;

копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік;

копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, засвідчену нотаріально;

картку зі зразками підписів осіб, які розпоряджаються рахунками та мають право підпису розрахункових документів, і відбитком печатки встановленого зразка.

Право першого підпису належить керівнику підприємства, якому відкривається рахунок, а також службовим особам, які уповноважені керівником. Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним особам. По рахунках юридичних осіб, у штаті яких відсутні особи, яким може бути надане право другого підпису, а також підприємців (без створення юридичної особи) в установу банку подається нотаріально засвідчена картка зі зразком підпису лише власника рахунка. Зазначена картка може прийматися банком без відбитку печатки.

Цей перелік документів для відкриття рахунка в установі банку є загальним. Для деяких видів підприємств законодавством передбачено подання додаткових документів (наприклад, для орендного підприємства — нотаріально засвідчену копію договору оренди, а колективні сільськогосподарські підприємства, товариства споживчої кооперації, політичні партії, громадські та релігійні організації подають протокол загальних зборів про створення або копію протоколу, засвідчену нотаріально.

100. Розрахунки між суб'єктами господарського права здійсню-ються у безготівковому порядку в установлених законодавством формах.

З метою вдосконалення організації банками розрахунків та касового обслуговування економічних суб'єктів України Правління Національного банку України постановою від 30 червня 1995 р. №166 затвердило "Порядокорганізації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками".

Відповідно до цього Порядку банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове обслуговування, яким передбачається:

користування банком тимчасово вільними коштами клієнта;

здійснення розрахункових операцій;

касове обслуговування;

—транспортне обслуговування перевезень готівки.

Безготівкові розрахунки між суб'єктами господарювання здійснюються відповідно до ст. 341 Господарського кодексу України та Інструкції Національного банку України від 21 січня 2004 р. №22 "Про безготівкові розрахунки в національній валюті". Безготівкові розрахунки — це перераховані певні суми коштів з рахунків отримувачів, а також перераховані банками задорученням

220 | С.И. Кравчук. Госполарське право України

юридичних і фізичних осіб, внесені ними готівкою в касу банку, на рахунок їх отримувачів.

Відповідно до цієї інструкції та ст. 1088 Цивільного кодексу України безготівкові розрахунки здійснюються у формі:

платіжних доручень;

платіжнихвимог;

платіжнихвимог-доручень;

розрахунковихчеків;

акредитивів;

меморіальних ордерів;

Платіжне доручення — це бланк встановленої форми, яку підприємство подає у банк, що його обслуговує, для перерахування вказаної суми зі свого рахунка.

Банк приймає до виконання доручення протягом десяти ка-лендарних днів з дати його заповнення і тільки в межах наявних на його рахунку коштів.

Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись:

за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи чи надані послуги);

у порядку попередньої оплати;

для завершення розрахунків за актами звірки взаємної за-боргованості гццприємств;

для перерахування підприємствами сум, якіналежатьфізич-ним особам (заробітна плата, пенсії, грошові доходи колгоспників тощо) на їх рахунки, відкриті в установах банків;

в інших випадках за згодою сторін.

У платіжному дорученні на перерахування платежів, утриманих із робітної плати працівників та нарахованих на фонд оп-лати праці податків до бюджету і обов'язкових зборів до державних цільових фондів, у рядку "Призначення платежу" вказуються підрозділи бюджетної класифікації (при перерахуванні платежів до бюджету) та строк настання платежу, а також, що податки до бюджету або збори до державних цільових фондів, утримані із заробітної плати та нараховані на день оплати праці, перераховані повністю.

Платіжна вимога — це документ, що містить вимогу господарюючого суб'єкта на безакцентне списання грошових коштів у випадках, встановлених законодавством. Підставами для здійснення безспірного стягнення коштів відповідно до чинного законодав-