4. Суб’єкти історичного процесу.

Iсторiя передусiм вивчає людину, людськi дiї, учиненi в минулому. У цьому планi люди витлумачуються як суб’єкти iсторичного процесу (суб’єкти iсторiї), тобто носiї свiдомостi й цiлеспрямованої дiяльностi, активнiсть яких розгортається в певних конкретно-iсторичних суспiльних умовах. Виникає запитання, чи варто обмежувати коло суб’єктiв iсторичного процесу окремими iндивiдами, до того ж, сама суб’єктнiсть iндивiда як можливого рушiя iсторичних подiй може бути пiддана сумнiву. Окрiм того, варта уваги проблема виокремлення основного (ключового) суб’єкта iсторичного процесу серед усiх, хто бере в ньому участь. Звiсно, думки щодо ключового суб’єкта iсторiї в рiзнi часи iстотно рiзнилися, але наразi вони належать до однiєї з таких двох груп: уявлення про аперсоналiзованого й уявлення про персоналiзованого творця iсторiї. Для першої групи характерно вбачати головного творця iсторiї в певнiй надприроднiй нематерiальнiй сутностi, яку людина не може сприймати безпосередньо органами чуття, однак здатна спостерiгати й фiксувати її вплив як на власне життя, так i на долю свiту загалом. Наприклад: Бог в авраамiчних релiгiйних фiлософських традицiях (iудаїзм, християнство, iслам); доля й боги в давнiх грекiв i римлян; абсолютний дух у фiлософiї Геогра Гегеля. До групи персоналiзованих суб’єктiв iсторiї уналежнюють:

1. Iсторичну особистiсть — видатну iсторичну постать (Т. Карлейль, Плутарх), правителя (Н. Макiавеллi, Светонiй, Г. Гегель), харизматичного лiдера (М. Вебер), пасiонарiя (Л. Гумiльов), надлюдину (Ф. Нiцше), окрему людину з її прагненнями й iнтересами (К. Маркс, Л. фон Мiзес).

2. Суспiльну групу — суспiльний клас (К. Маркс, П. Бурдьє, Р. Дарендорф), елiту (В. Паретто, Г. Моска, Р. Мiхельс, Д. Донцов), нацiональну аристократiю (В. Липинський), iнтелiгенцiю (I. Франко), творчу меншiсть (А. Тойнбi), соцiальнi рухи (А. Турен), технiчну iнтелiгенцiю постiндустрiального суспiльства (Д. Белл), техноструктуру (Дж. Гелбрейт), технореволюцiонерiв (Е. Тоффлер).

3. Колективнi сутностi — народ (I. Гердер, Т. Гоббс i Дж. Локк, Ю. Хабермас), нацiю (Е. Хобсбаум, Е. Гелнер, Е. Смiт), етнос (Л. Гумiльов), расу (Ж. А. де Гобiно, Л. Гумплович), натовп та маси (Г. Лебон, Х. Ортега-i-Гассет, Е. Фромм, Г. Маркузе, Х. Арендт), культурно-iсторичний тип (М. Данилевський), культуру чи цивiлiзацiю (О.Шпенглер, А. Тойнбi, С. Гантiнгтон), людство як таке (В. С. Соловйов, Л. П. Карсавiн, I. Гердер).

Семінарське заняття №7 Тема: Філософська антропологія: проблемне поле та базові концепти.

1. Предмет та основна проблематика філософської антропології.

Фiлософська антропологiя — фiлософське вчення про природу й сутнiсть людини як особливого роду буття, її мiсце у свiтi. Загальний змiст поняття (antropos — людина; logos — учення) виникає в давньогрецькiй фiлософськiй культурi. Предметом антропологiчного вчення є всезагальне визначення природи (сутностi) людини та закономiрностей людського буття. Фiлософська антропологiя розкриває сутнiснi характеристики людини, розглядає її як унiкальну iстоту, яка поєднує бiологiчне й надбiологiчне, викiнчене й нескiнченне, типове й нетипове, творче. Антропологiя є унiверсальним фiлософським ученням, оскiльки орiєнтована на пошук усезагальних характеристик людського буття — антропологiчних унiверсалiй. Iз часiв давньогрецької фiлософiї антропологiчний пошук оновлюється, ускладнюється, набуває iнтегративних мiждисциплiнарних характеристик. Фiлософська антропологiя дослiджує людину крiзь призму особливих атрибутiв, притаманних саме їй. Людина являє собою унiкальну iстоту, що суттєво вiдрiзняється вiд природного свiту як носiй бiологiчного початку, репрезентує iнший тип iснування, тому її не можна вивчати так само як рiч. Вiдповiдно, позачасову актуальнiсть має кантiвське питання «Що є людина?». У чому ж унiкальнiсть людини: у свiдомостi, розумi, творчостi, здатностi надавати сенсу своїй дiяльностi, у релiгiйностi чи в усвiдомленнi тимчасовостi власного iснування? Саме людина, як носiй видатного iнтелекту, є творцем культурного свiту, до якого уналежнюють усi науки, фiлософiю, релiгiю, мистецтво i т. iн., тому дослiдження в будь-яких галузях знань завжди передбачає вiдповiдь на питання про людську сутнiсть. Людська iсторiя, результати науковотехнiчного прогресу демонструють, що людина — iстота, здатна до самознищення, i саме вона є рушiєм технологiчного прогресу, що порушує питання про межi її дiяльностi, про її взаємодiю з природою та наслiдки цiєї взаємодiї. Проблемне поле антропологiчних дискусiй є надзвичайно широким, проте головнi акценти змiщено у площину розв’язання таких проблем:

• проблема походження, природи людини (що таке людина? Її природа змiнна чи унiверсальна, духовна чи матерiальна?);

• проблема спiввiдношення сутностi людини та її iснування (що чому передує, визначає те чи те?)

• проблема спiввiдношення загальнолюдського й унiкального в людинi (усi ми люди, але всi абсолютно рiзнi; кожна людина соцiалiзується в загальнолюдському полi смислiв, але набуває унiкальних рис як неповторна особистiсть);

• проблема «розумiння» як спiльного горизонту соцiокультурних практик (як можлива взагалi взаємодiя, консенсус? Чи може виникати загроза його деформацiї, утрати? Якi чинники на це впливають?);

• проблема спiввiдношення бiологiчного, соцiального (соцiокультурного), духовного (психологiчного) у структурi людської органiзацiї;

• проблема спiввiдношення змiсту понять «iндивiд-iндивiдуальнiстьособистiсть» у антропологiчному горизонтi, проблема особистостi;

• проблеми свободи, творчостi, сенсу життя, щастя, смертi й безсмертя та iншi досить неординарнi проблеми.

Питання про спiввiдношення фiлософської антропологiї з комплексом сучасних природничих i гуманiтарних наук про людину наразi є вiдкритим. Цiлком очевидно, що людина — це багатогранна iстота, яку потрiбно розглядати в рiзних аспектах й дослiджувати крiзь призму рiзних наук. Вiдтак, фiлософськiй антропологiї залишиться лише зiбрати й узагальнити данi, отриманi спецiальними науками про людину. Та в дослiдженнi людини передумови i висновки рiзних конкретних дисциплiн здебiльшого несумiснi. Людину розглядають у рiзних дослiдницьких контекстах, що актуалiзують той чи той прояв людської природи: її рацiональнiсть чи iррацiональнiсть, пластичнiсть як здатнiсть до культурної адаптацiї чи, навпаки, твердження про стабiльнi засади її психiчної органiзацiї, якi забезпечують сталiсть поведiнки. Можна говорити про незмiннiсть людської природи та водночас заявляти про мiнливiсть людської вдачi пiд впливом рiзних соцiокультурних чинникiв.

Не менш важливою є проблема статусу антропологiї в iєрархiї фiлософського знання, яке охоплює онтологiю, епiстемологiю, етику, аксiологiю, соцiальну фiлософiю тощо. У контекстi соцiально-фiлософського вчення фiлософська антропологiя є вченням про сутнiсть i покликання людини як «соцiального продукту», суб’єкта й творця iсторiї. Так, соцiальна антропологiя є окремою предметною модифiкацiєю, яка з’ясовує роль антропологiчного фактору у створеннi соцiальних iнститутiв i суспiльних вiдносин як результату людської дiяльностi, об’єктивацiї соцiальних цiннiсних орiєнтацiй. Безпосереднiм iнтересом соцiальної антропологiї є суб’єктивнi фактори й механiзми формування соцiальних феноменiв, якостей людини, що роблять її творцем соцiального буття (К. Маркс, М. Вебер, А. Н. Уайтхед та iн.). Фiлософська антропологiя охоплює рiзнi напрями:

• психологiчна (психоаналiтична) антропологiя дослiджує соцiальнi уявлення, цiннiснi орiєнтацiї й норми, способи соцiалiзацiї, особливостi особистостi дорослої людини, аналiзує поняття норми й патологiї в рiзних культурах, а також горизонти несвiдомого, їх прояви та iн. (З. Фрейд, К. Г.Юнг, К. Роджерс, Е. Фром, А. Адлер та iн.);

• педагогiчна антропологiя зосереджується на проблемi формування особистостi, її навчання та виховання (Г. Сковорода, А. Н. Уайтхед, Д. Дьюї, О.-Ф. Больнов, М. Бубер, М. Лiпман iн.);

• етико-фiлософська антропологiя вивчає зв’язок свободи, моралi, цiнностей та особистостi (Аврелiй Августин, Ф. Аквiнський, I. Кант, Г. Йонас);

• лiнгвiстична антропологiя спирається на мову як визначний чинник людського, оскiльки мова вiдображає форму, визначає розумiння свiту, закладає фундамент соцiалiзацiї (Л. Вiтгенштейн, Е. Сепiр, Б. Уорф, Е. Касiрер, Дж. Брунер та iн.);

• культурна антропологiя акцентує на духовнiй складовiй людського буття, розглядаючи людину в контекстi звичаїв, способiв життя, мистецтва, культури загалом (Ф. Боас, Е. Тейлор, Б. Малиновський та iн.);

• структурна антропологiя спрямована на виокремлення загальних, сталих, повторюваних структур у людськiй iсторiї та культурi (Ж. Лакан, Р. Барт, К. Левi-Строс).

Чимало сучасних фiлософських напрямiв, якi, головно, належать до феноменологiчного руху, вiдштовхуються вiд фундаментальної антропологiчної настанови. Цiннiсть антропологiчного знання полягає в тому, що воно являє собою iнтегративний принцип, який врiвноважує полярнi фiлософськi тенденцiї i становить методологiчне пiдгрунтя комплексу гуманiтарних напрямкiв.