5. Політична філософія та коло її проблем.

Однiєю з провiдних тем соцiально-фiлософського дискурсу є полiтична сфера, ключовi проблеми якої формують предметне поле особливого роздiлу фiлософського знання — полiтичної фiлософiї. Полiтична фiлософiя — галузь соцiальної фiлософiї, предметом якої є сфера полiтичного, а метою — визначення сутностi полiтики, дослiдження її основоположних iдей, принципiв, цiннiсних засад та iдеалiв, обгрунтування й критичне переосмислення певних форм спiввiдношення суспiльства й iндивiда, держави та влади. Полiтична фiлософiя — це, з одного боку, спроба з’ясувати справжню природу полiтичних понять, а з iншого, — дiзнатися, що собою являє правильний полiтичний порядок. У цьому сенсi полiтику потрактовують «iнституцiйно» — як функцiю певних соцiальних iнститутiв, насамперед держави (якщо такi iнститути вiдсутнi, то, вiдповiдно, вiдсутня й полiтика); «операцiйно» — як «спосiб узгодження iнтересiв», розв’язання конфлiктiв через розподiл влади — здатнiсть впливати та керувати iншими (незалежно вiд конкретних iнститутiв). Оскiльки у класичному розумiннi (Дж. Локк) полiтична влада грунтована на примусi пiд загрозою покарання, то виникає проблема її морального обгрунтування, з якою безпосередньо пов’язана проблема обгрунтування держави загалом. Одним iз головних питань полiтичної фiлософiї є питання, яким чином має бути органiзована держава? Значною мiрою воно пов’язане з прiоритетом соцiальних цiнностей. Передумовою його розв’язання є вiдповiдь на низку iнших, активно обговорюваних у сучаснiй полiтичнiй фiлософiї питань, з-помiж яких вирiзняється проблема з’ясування сутностi держави. Фiлософське осмислення цiєї проблеми передбачає рiзнi пiдходи. З одного боку, держава — уособлення сили, органiзованого й монополiзованого насилля, iнститут, який має необмеженi повноваження та якому пiдпорядкована кожна окрема людина. Iз цього приводу Ф. Нiцше сказав, що державою називають найбiльш холодне з-помiж усiх холоднокровних чудовиськ. Дiйсно, в iсторiї суспiльної та фiлософської думки вiдомий образ звiря-Левiафана, або «смертного Бога» у Т. Гоббса, а у марксизмi державу розглядають як iнструмент економiчної експлуатацiї бiдних богатими й могутнiми.

З iншого боку, державу розглядають як утiлення iдеї соцiальної справедливостi (Платон, Аристотель); «дiйснiсть моральної iдеї», «моральний дух», «абсолютна самоцiль, у якiй свобода досягає найвищого права» (Гегель). На пiдтримку позитивного розумiння держави виступав i Л. фон Мiзес: «З огляду на особливостi людської природи людини — iнститут необхiдний i незамiнний. Якщо держава органiзована правильно, вона є пiдгрунтям суспiльства, спiвпрацi мiж людьми й цивiлiзацiї. Крiзь призму прагнення людини до щастя й добробуту — це найбiльш благотворний i корисний iнструмент». Ще один пiдхiд до тлумачення держави грунтований на тому, що держава — необхiдне зло, потрiбне для того, щоб не допустити ще бiльшого зла. Теоретик вiдкритого суспiльства К. Р. Поппер вважав, що державна влада завжди була й залишиться небезпечним, але неминучим злом, а тому не варто без необхiдностi посилювати її владу («бритва лiбералiзму»). Той, хто вважає, що кожна людина має право на життя i на захист вiд можновладцiв, погодиться, що має бути держава, яка забезпечувала б права всiх людей (i заможних, i немiчних). З iншого боку, можна створити iнститути, якi мiнiмiзували б небезпеку зловживання владою, проте її не можна усунути повнiстю. Бiльшiсть людей завжди будуть змушенi розплачуватися за захист з боку держави не тiльки податками, але й приниженнями з боку зухвалих чиновникiв. Поппер наголошує: якщо ми послаблюватимемо пильнiсть i, водночас, делегуючи державi бiльше влади, не змiцнюватимемо нашi демократичнi iнститути, то можемо втратити свободу.