3. Інтерпретація соціального та особистісного буття в позитивізмі та марксизмі.

Марксизм як ідейна течія і його філософія виник і сформувався в 40–50-х роках XIX століття. Виникнення марксизму було детерміновано конкретними соціально-економічними і політичними передумовами. У цей час промисловий переворот охопив практично всі європейські держави. Зростав обсяг промислового виробництва, будувались нові фабрики і заводи, збільшувалась чисельність найманих робітників, формувались нові класи – буржуазія і пролетаріат. Жорстка експлуатація найманих робітників, непосильні умови праці, безодня між багатством і бідністю привели пролетаріат до організованих виступів проти експлуатації і існуючого ладу. Це насамперед організований рух англійських робітників у 1830–1840 роках, так званий чартизм, повстання ліонських ткачів (1831, 1843), сілезьких ткачів у 1844 році. Марксизм якраз і виник тоді, коли пролетаріат виступив на історичну арену як нова політична сила. Перед марксизмом постала проблема: чи може бути суспільство справедливим, без експлуатації людини людиною, і як цього досягти? Велику роль у формуванні марксистської філософії відіграв розвиток природознавства. Ф. Енгельс, аналізуючи розвиток природознавства, вказує на три великі наукові відкриття, котрі дали можливість йому і К. Марксу зробити ряд нових, принципово важливих філософських висновків і саме вони сприяли утвердженню діалектичного способу мислення. Перше, німецький вчений Р. Ю. Майєр відкрив закон збереження і перетворення енергії, згідно з яким різні види енергії взаємодіють між собою і можуть переходити з одного виду в інший, при цьому кількісно енергія не знищується. Це відкриття слугувало основою для висновків про нестворюваність і незнищуваність матерії і руху. Друге, німецькими вченими Т. Шванном і М. Шлейденом була створена клітинна теорія. Була обґрунтована єдність усіх живих організмів, причому як рослинних, так і тваринних і основою цієї єдності є клітина. Третє, Ч. Дарвін у науковій 22 праці «Походження видів шляхом природного відбору або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя» (1859р.) робить висновок про еволюційний розвиток живої природи. Це відкриття, за словами Ф. Енгельса, було науковою, природничою основою їх філософських поглядів. Великий вплив на формування філософських поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса справила класична німецька філософія, особливо діалектика Гегеля і матеріалізм Фейєрбаха, англійська класична політекономія, французький утопічний соціалізм і праці істориків епохи Реставрації. Критично осмислюючи та узагальнюючи теоретичні надбання істориків, вчених економістів, філософів представників утопічного соціалізму, К. Маркс і Ф. Енгельс створили принципово нову філософію. У марксистській філософії матеріалізм стає діалектичним, а діалектика – матеріалістичною. Принципово по-новому ставиться і вирішується проблема історії людства, питання сутності людини та її сутнісних сил. К. Маркс і Ф. Енгельс вбачають у способі матеріального виробництва основу суспільного розвитку і створюють матеріалістичне розуміння історії, вчення про базис і надбудову, економічні формації, суспільне буття і суспільну свідомість, правильно ставлять та науково вирішують проблему відчудження. Таким чином, у марксистській філософії матеріалізм розповсюджується на суспільство та його історію, чітко формулюються рушійні сили соціального прогресу, встановлюється взаємозв'язок між практикою та теорією. Принципово по-новому обґрунтовуються вихідні положення та принципи теорії пізнання і діалектичного методу.

У роботі «Критика чистого розуму» І. Кант робить висновок про те, що не пізнання спрямоване на предмети, а предмети на пізнання. Якщо раніше пізнавальний процес пояснювався з позиції досвіду, то І. Кант його обґрунтовує як апріорне знання. Він переконує, що речі, впливаючи на нас, дають не лише різноманітні відчуття, а й викликають внутрішню активність, що надає знанням організований характер. При цьому відчуття не дають нам справжніх знань. Адже світ складається з «речей для себе», які суб’єкт пізнання своїм розсудом розкрити не може, оскільки людина їх створює за допомогою уяви. Так, І. Кант намагався довести непізнаваність світу, що є агностицизмом. У роботі «Критика практичного розуму», то в ній І. Кант розкриває співвідношення людської волі та морального закону. Воля тут розуміється як критерій (мірило) цінності вчинків. У роботі «Критика здатності до судження» І. Кант установлює зв’язок між свободою і природою. Існування всього сущого, все живе становлять спільну красу. В прекрасному домінує природа, яка є могутньою цілісністю. Проте і людина відіграє важливу роль у природному середовищі, оскільки здатна до надіндивідуальних почуттів. Так людина досягає можливості долати природну причинність існування, і тому вона має змогу діяти з певною свободою і доцільністю. Адже людина відрізняється від інших природних створінь тим, що здатна передавати з покоління в покоління через мислення певний досвід (тобто йдеться про історичну пам’ять). У такий спосіб природа реалізує свій потаємний план – розвинути до кінця все, що природно закладене в людстві (досягти повної його самореалізації). Розвиваючи ці думки у своїй філософії права, І. Кант пояснює, що з безправного природного стану людина виходить через справедливе громадянське суспільство. Воно виникає на ґрунті «первісного договору» людей. Коли держава сформована на підставі такого договору, то лише тоді вона може забезпечити своїм громадянам повну рівність і свободу. Таким чином, І. Кант розвинув знання про здатність людини до осмислення світу і самоусвідомлення. Але у ній, подібно до божеств, творять і чистий розум, і абсолютний дух. Тому в кантівській філософії світ природи, людини та суспільства не постають самостійною реальністю, а функціонують як продукт суб’єктивного творення. Деякі з цих ідей наявні і в сучасній філософії.

Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903). Погляди останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку назвали "першим позитивізмом". В кінці XIX ст. ідеї позитивізму Конта, Мілля, Спенсера розвивали представники емпіріокритицизму — Ернст Мах (1838-1916) та Ріхард Авенаріус (1843-1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм.