3.Варіативність історії: культурно-цивілізаційні концепції історії.

Культурно-цивiлiзацiйнi концепцiї iсторiї з’являються у другiй пол. ХIХ ст. i залишаються популярними донинi. Вони вiдстоюють iдею варiативностi iсторичного розвитку та розглядають iсторичний процес як пазл iз певною кiлькiстю окремих або спорiднених типiв суспiльств — культур, або цивiлiзацiй, якi нiбито розташованi на певнiй географiчно-хронологiчнiй свiтовiй сiтцi координат. Зауважимо, що ХIХ ст. не випадково стало перiодом виникнення культурно-цивiлiзацiйних концепцiй iсторiї, або цивiлiзацiйного пiдходу, в осмисленнi iсторiї, адже являє собою один iз найцiкавiших перiодiв iсторiї людства — перiод промислової революцiї, яка iстотно змiнила свiт.

Що ж вiдбулося? По-перше, у результатi впровадження парової машини у виробництво й побут значно прискорився темп життя людей. Прискорення соцiального часу сприяло усвiдомленню значущостi та важливостi традицiй i їх збереження. До того ж поняття традицiї з’являється саме у ХIХ ст., що актуалiзувало iсторичнi, археологiчнi й етнографiчнi дослiдження як на європейському континентi, так i за його межами. По-друге, на ХIХ ст. припадає процес створення нацiональних держав i формування нацiональних iсторичних наративiв1 , що перетворило iсторичну науку на iнструмент полiтичної боротьби, особливо на мiжнароднiй аренi, i, вiдповiдно, активiзувало вивчення iсторiї як власного народу, так i iнших країн. По-третє, полiтична й економiчна iнтеграцiя свiту у формi колонiальних iмперiй, безумовно, мала позитивний результат: усвiдомлення надзвичайного рiзноманiття можливих полiтичних i соцiальних укладiв (плем’я — держава; демократичний устрiй — кастовий устрiй), культурних i релiгiйних вiдмiнностей, грунтованих на рiзних (iнодi абсолютно протилежних) свiтоглядних засадах. Це посилило iнтерес до дослiдження рiзноманiтних культурних, полiтичних i соцiальних форм органiзацiї суспiльства по всьому свiту. I як результат — заперечення принципу європоцентризму в написаннi iсторiї серед самих європейських iсторикiв i фiлософiв iсторiї, згiдно з яким свiтову iсторiю розглядали як iсторiю успiхiв переважно європейської цивiлiзацiї. Вiдповiдно, була поставлена пiд сумнiв i лiнiйна модель розгортання iсторичного процесу в будь-якому її варiантi, зокрема й формацiйному, заперечувалася її роль як своєрiдного еталона чи масштабу для iсторичного розвитку iнших регiонiв свiту. Пiдсумовуючи, наголосимо, що всi вищезазначенi фактори спричинили появу iдеї варiативностi й плюральностi iсторичного розвитку, паралельного функцiонування багатьох незалежних один вiд одного культурно-iсторичних свiтiв — культур, або цивiлiзацiй.

Теоретичними засадами цивiлiзацiйного пiдходу визнають такi положення:

• наявнiсть багатьох самодостатнiх iсторичних утворень iз власною унiкальною iсторiєю;

• засаднича роль духовного фактору розвитку суспiльства (культура, релiгiя, мораль);

• розгляд iсторiї як процесу й результату дiяльностi людини;

• вiдмова вiд принципу європоцентризму й унiфiкацiї як методологiчних настанов в осмисленнi iсторiї.

Найбiльш репрезентативними представниками культурно-цивiлiзацiйного пiдходу є Микола Данилевський (1822–1885 рр.), Освальд Шпенглер (1880–1936 рр.) й Арнольд Тойнбi (1889–1975 рр.). У розгорнутому виглядi теорiя культурно-iсторичних типiв уперше представлена Данилевським у працi «Росiя i Європа» (1869 р.), якого фактично можна вважати засновником культурно-цивiлiзацiйного пiдходу в дослiдженнi iсторiї. Данилевський прагнув обгрунтувати передусiм унiкальнiсть та окремiшнiсть росiйської культури й iсторiї у їх протиставленнi захiдноєвропейськiй цивiлiзацiї, активно брав участь у дискусiях захiдникiв i слов’янофiлiв у тогочаснiй Росiйськiй iмперiї, позицiонував себе як прихильника росiйського iмперiалiзму. Водночас, вiн уперше ставить пiд сумнiв тезу щодо правильностi вивчення iсторiї людства як поступового розвитку єдиної загальнолюдської культури. Данилевський пiдкреслює, що вiд найдавнiших часiв людство iснує в межах окремих культур, або цивiлiзацiй, якi вiн називає культурноiсторичними типами, що здебiльшого є iзольованими один вiд одного. Данилевський вирiзняє дванадцять таких культурно-iсторичних типiв: єгипетський, китайський, асирiйсько-вавилонсько-фiнiкiйський (халдейський або давньосемiтський), iндiйський, iранський, єврейський, грецький, римський, аравiйський, романо-германський (європейський), мексиканський i перуанський (останнi два насильно загинули та не завершили свiй розвиток). Гiпотетично можна говорити про слов’янський культурно-iсторичний тип, зi становленням якого пов’язуване майбутнє людства, оскiльки вiн, на глибоке переконання Данилевського, мiстить чотири важливi складники: iстинну вiру, полiтичну свободу та справедливiсть, гармонiйний суспiльно-економiчний устрiй i розвинену культуру (науку й мистецтва). Данилевський демонструє неприхований природничий пiдхiд до осмислення iсторичного процесу, що обумовлено його освiтою. На його думку, усi культурно-iсторичнi типи в певному сенсi схожi на живi органiзми: вони народжуються, розвиваються (зростають) та гинуть, до того ж перебувають у процесi постiйної боротьби за виживання. Кожна цивiлiзацiя покликана внести до загальнокультурного розвитку людства певну цiннiсть, випрацювану у процесi свого формування та здiйснення найбiльш характерного (й успiшного) для неї виду дiяльностi. Наприклад, для єврейського культурно-iсторичного типу — це релiгiйна дiяльнiсть, результатом якої стала перша монотеїстична релiгiя — iудаїзм, що став пiдгрунтям християнства й iсламу. Грецька цивiлiзацiя активно проявила себе у культурнiй дiяльностi, створивши зразки класичного мистецтва, лiтератури, науки та фiлософiї, а римський культурно-iсторичний тип реалiзував себе в полiтикоправовiй дiяльностi (римське право). Отже, у концепцiї Данилевського iдея прогресу переходить на новий рiвень: розрiзнено прогресивний розвиток окремо взятого культурно-iсторичного типу в межах циклу його розвитку (виникнення — розвиток — занепад) та постiйний прогресивний кумулятивний розвиток людства загалом. Виникає питання щодо критерiїв, вiдповiдно до яких той чи той народ можна вважати культурно-iсторичним типом чи зараховувати до нього. До таких критерiїв уналежнюють мову, державнiсть, власнi й запозиченi культурнi засади цивiлiзацiї, культурно-iсторичний розвиток. Щоправда, не всi народи згiдно з позицiєю Данилевського, у принципi, здатнi створити цивiлiзацiю. Вiн розрiзняє, по-перше, позитивних творцiв iсторiї (тих, якi створили культуру); по-друге, негативних творцiв iсторiї (тих, якi не сформували самобутньої культури, однак сприяли загибелi iнших культур; наприклад, монголи або турки); потретє, народи, якi з рiзних причин зупинилися на певному етапi свого розвитку, слугують матерiалом для етнографiчних дослiджень. На початку ХХ ст. iдею варiативного розвитку людства обгрунтовує Освальд Шпенглер (1880–1936 рр.). У роботi «Занепад Заходу» вiн вiдстоює тезу про рiзноманiття дiйсних iсторичних форм — культур, а всесвiтню iсторiю вважає їхньою «спiльною бiографiєю». Вiдповiдно, змiстом усесвiтньої iсторiї є дослiдження iсторiї розвитку та занепаду культур, якi змiнюють одна одну на свiтовiй аренi, подекуди спiвiснуючи, подекуди вiдтiсняючи та пригнiчуючи одна одну. Важливим внеском Шпенглера до культурно-цивiлiзацiйної методологiї є безкомпромiсне положення про рiвноцiннiсть культур. Вiн закликав до здiйснення «коперниканського перевороту» в iсторiї, що мав на метi замiну «птолемеєвської» європоцентричної iсторичної парадигми (усi розвиненi культури нiбито обертаються навколо єдиного свiтового центру — Захiдної Європи) на «коперниканську», згiдно з якою жодна з культур не посiдає бiльш привiлейованого мiсця у свiтовiй iсторiї. Шпенглер виокремлює вiсiм розвинених культур: єгипетську, вавилонську, греко-римську (античну), iндiйську, китайську, арабську, захiдноєвропейську, культура майя. Кожна з культур послiдовно проходить у своєму розвитку такi етапи: зародження, зростання, розквiт, занепад (стадiя цивiлiзацiї) i загибель. Шпенглер розрiзняє поняття «культура» та «цивiлiзацiя». Цивiлiзацiя є закономiрною стадiєю розвитку будь-якої культури, являє собою її завершення, коли культура втрачає свої творчi потенцiї, однак продовжує iснувати як органiчна цiлiснiсть, зберiгаючи свої культурнi й iнституцiйнi здобутки (мiста, дороги, зразки мистецтва). На думку Шпенглера, iсторiя не має нiякої мети чи плану, людство як таке — це фiзiологiчне поняття. Перехiд людини вiд природного стану до iсторичного (поява свiтогляду) вiдбувся раптово й у результатi космiчних змiн, якi поки що не є доступними для розумiння людини (хронологiчно: 3 тис. до н. е. в долинах Нiлу та Євфрату). Унiкальнiсть i рiзноманiття культур вiн пояснює наявнiстю притаманної кожнiй окремiй культурi «душi», або «ядра». Душа культури являє собою її iдею та формоутворювальну силу, сукупнiсть її внутрiшнiх можливостей (потенцiй), що проявляється в усiх видах дiяльностi. Наприклад, душею, або ядром, європейської культури (Шпенглер називає її також фаустiвською) є особливе сприйняття i переживання простору й часу: прагнення до безкiнечностi як у просторi, так i в часi. Це оприявлюється в полiтицi через колонiальнi завоювання та створення колонiальних iмперiй, якi просторово поєднують свiт; в архiтектурi — через побудову величних готичних храмiв, верхiв’я яких здiймаються у височiнь; у мистецтвi — через появу перспективи на картинах; у науцi — через розвиток абстрактного мислення, математики, винайдення пiдзорної труби. Осягнення душi культури є складною нескiнченою справою. Унiкальнiсть культури, неповторнiсть її iсторичної долi свiдчить про неможливiсть безпосереднього запозичення здобуткiв однiєї культури iншою, а передбачає певну модифiкацiю культурного досвiду.

Лiнiю категоричного заперечення принципу європоцентризму й iдеї єдностi цивiлiзацiй продовжує Арнольд Тойнбi (1889–1975 рр.), автор фундаментальної дванадцятитомної працi «Дослiдження iсторiї». На думку Тойнбi, захiднi iсторики плутають унiфiкацiю свiту в економiчному та полiтичному аспектах з одноманiтнiстю, що спричиняє звуження iсторичного свiтогляду. Те, що в останнi сто п’ятдесят рокiв економiчна та полiтична карти свiту iстотно «вестернiзувалися», аж нiяк не свiдчить про створення єдиної цивiлiзацiї, тим паче не дає пiдстав ототожнювати захiдне суспiльство з такою цивiлiзацiєю. Оскiльки культурна карта свiту продовжує залишатися такою, якою була до початку захiдної економiчної й полiтичної експансiї.

Предметом вивчення iсторiї в концепцiї Тойнбi є окремо взятi суспiльства — цивiлiзацiї, кожна з яких являє собою складне багатогранне динамiчне утворення, що у просторовому й часовому планi виходить за межi нацiональних держав. Цивiлiзацiю вiн тлумачить як певний тип суспiльства, а не стадiю занепаду культури, як на тому наполягав Шпенглер. У рiзний час загальна кiлькiсть цивiлiзацiй, якi виокремлює Тойнбi, змiнювалася вiд двадцяти однiєї до тринадцяти та п’яти нинi наявних, як-от: захiдна, схiдно-християнська, iсламська, iндуська, далекосхiдна. Тойнбi подiляє цивiлiзацiї на три генерацiї: первiснi дописемнi суспiльства; чотири центри «вторинних» цивiлiзацiй — єгипетськошумерська, мiнойська, китайська, пiвденноамериканська; сучаснi цивiлiзацiї. Отже, можна диференцiювати певнi цивiлiзацiйнi ланцюги спадковостi нагромаджених культурних здобуткiв, тобто пiсля руйнацiї культурний спадок того чи того суспiльства може або зникнути, або прислужитися для розвитку iнших цивiлiзацiй. Наприклад, мiнойська цивiлiзацiя є пiдгрунтям греко-римської цивiлiзацiї, а остання, своєю чергою, стала основою для сучасного захiдноєвропейського суспiльства. Мiнойська цивiлiзацiя послужила пiдгрунтям для формування також сирiйської цивiлiзацiї, яка згодом окреслить напрямок розвитку iсламської. Тойнбi не розглядає цивiлiзацiї як органiчнi системи, обов’язково приреченi на загибель, однак все ж передбачає закономiрнi стадiї розвитку будь-якого суспiльства: зародження, зростання, злам i руйнацiя. Кожна цивiлiзацiя розвивається за принципом «виклик — вiдповiдь», тому загалом будь-яка цивiлiзацiя здатна до довiчного iснування за умови, якщо вона успiшно вiдповiдатиме на виклики природного або соцiального оточення, що, однак, iсторично не пiдтверджено. Важливу роль у розвитку цивiлiзацiї, на думку Тойнбi, вiдiграють релiгiйнi системи, якi мають консолiдувальний сенс. Прогрес цивiлiзацiї ототожнюють насамперед iз духовним вдосконаленням людства i релiгiйною еволюцiєю: вiд первiсних анiмiстичних вiрувань до свiтових релiгiй як передумови створення єдиної синкретичної фiлософської релiгiї майбутнього.