3. Витоки, особливості та історичне значення провідних соціально-антропологічних концепцій Нового часу.

Перші спеціальні філософсько-антропологічні дослідницькі програми, накреслені М. Шелером, було реалізовано лише частково, деякі їхні аспекти зазнали корекції у ході реального антропологічного пошуку. Однією з таких корекцій стало те, що масштабне вивчення сутності й сутнісної структури людини у розмаїтті їхніх виявів здійснюється завдяки появі все нових відносно самостійних відгалужень філософсько-антропологічного пізнання. У своїй сукупності вони утворюють систему поглядів, котрі доцільніше сприймати не з наміром «субординації», а під кутом зору координації — взаємодоповнення і взаємокорекції. Окреслимо стисло декілька подібних відгалужень.

Соціальна антропологія охоплює антропологічно зорієнтовані концепції соціальної життєдіяльності. Намагаючись вивести явища суспільного життя з природи людини, представники соціальної антропології вивчають проблеми соціуму як сумісного буття (Карл Льовіт, 1907—1973), як культурну спадкоємність і зв'язок між генераціями (Еріх Ротхакер, 1888—1965), як соціальні інституції, поведінку і цінності (Арнольд Гелен, 1904— 1976, а також Г. Плеснер, Е. Ротхакер), як соціальні конфлікти (Конрад Лоренц, 1903—1989, Герберт Маркузе, 1898-1979).

Відштовхуючись од принципу діяльної природи людини, представники даного антропологічного напряму зосереджують увагу на соціокультурній реальності, що її витворює ця істота, змінюючи природу. «Заново сформована природа» (даний термін А. Гелена близький поняттю «олюдненої природи» у К. Маркса) обіймає поряд з технікою та створеним нею предметним оточенням також сім'ю і шлюб та «соціальні порядки». У соціологічнім аспекті культура постає як процес «стабілізації» людини, котра, на відміну від тварин, не фіксована суто природним чином — себто за допомогою певної структури інстинктів. Культура «впорядковує» притаманні людині «надлишкові» (не обмежені суто природними функціями) потяги. Головна соціальна інстанція, котра убезпечує «стабілізацію» людини — суспільний інститут. Система таких інститутів обіймає установи, закони й норми, котрі регулюють людську поведінку, надаючи їй визначеності й передбачуваності, без чого є неможливим спілкування та суспільство загалом — як умова й водночас наслідок спільних дій задля встановлення господарського, політичного, релігійного та інших порядків. Ціною такої стабілізації й упорядкування життя є обмеження свободи й індивідуальності. Соціум можливий лишень як взаємодія двох фундаментальних людських інстинктів — агресії та солідарності. Перспективи суспільного розвитку автори соціально-антропологічних концепцій убачають або у рухові вгору без низу (А. Гелен), або у що більшій загрозі природним підвалинам людського буття (К. Льовіт та ін.). Існує також різновид соціальної антропології, предмет вивчення котрого — ранні форми соціокультурної організації, «примітивні», «традиційні» соціуми. Американський дослідник Франц Боас (1852—1942) створив «історичну школу», де на першому плані — етнологічне вивчення культури (переважно індуктивними методами аналізу), ідея унікальності культур і, відповідно, критичне ставлення до ідеї прогресу. Суспільства, що вивчалися, розглядались як ізольовані цілісні феномени. Водночас Броніславом Малиновським (1884—1942) та Альфредом Радкліффом-Брауном (1881 — 1955) було розпочато культурні зіставлення окремих інститутів та структурних особливостей суспільної організації. Велике значення для даного різновиду соціальної антропології мають дослідження Клода ЛевіСтроса, Толкотта Парсонса (1902— 1979), американських антропологів І. А. Хеллоуелла, П. Бохеннана, бельгійського — Е. Вермірша та інших.

Структурна антропологія прагне вивчати феномен людини, аналізуючи особливості системної упорядкованості її буття. Архаїчні форми культури розглядаються нею як механізми розв'язання основних суперечностей людського існування й суспільної організації. Теоретичною підвалиною структурної антропології є націленість на певні стійкі, позаісторичні інваріанти людського світосприймання, на ментальні (приховані) структури, що ними визначається людська життєдіяльність, а також ідея інтеграції чуттєвого й раціонального у людині та її світовідношенні. Клод Леві-Строс (р. н. 1908) зосереджує зусилля на моделюванні безсвідомих процесів, які репрезентують перехід природи в культуру. Мету дослідження соціальних і культурних структур К. Леві-Строс убачає у віднайденні принципів упорядкованості, котрими визначається розмаїття вірувань та соціальних інститутів. Вивчаючи шлюбні правила, термінологію спорідненості, особливості первісних класифікацій природного та соціального світів, ритуали, тотемні уподобання, міфи, маски — як особливі знакові системи, — антрополог виокремлює наявні за позірним розмаїттям соціальних реалій спільні схеми й можливості обміну (товарами, жінками, інформацією). Віддаючи перевагу незмінним («синхронним») відносинам перед тими, що історично змінюються («діахронними»), він з'ясовує принципове значення «бінарних опозицій» (сире — варене, гниюче — нетлінне, праве — ліве, жіноче — чоловіче, природне — культурне тощо) для міфологічної свідомості. Схильність до класифікації світу з допомогою бінарних структур розглядається як вроджена антропологічна властивість людини. Велике значення має обгрунтована Леві-Стросом ідея потенційної спорідненості архаїчного та сучасного мислення.

Поряд з дослідженнями на етнокультурному матеріалі деякі представники даної антропологічної галузі вивчають також структуру персонального буття людини, зокрема співвідношення структур зовнішнього й внутрішнього буття, духовної та тілесної сфер, центр взаємодії котрих — особистість (А. Феттер та інші).

Культурна антропологія націлена на осягнення креативної природи людини як водночас творця й творіння культури (Міхаель Ландман, р. н. 1913; Е. Ротхакер). Основа і запорука необмежених можливостей креативності — природна недосконалість людини, що її компенсують творіння культури, а також свобода як універсальна передумова будь-якої творчості й збереження її результатів у формі культурного плюралізму. Поряд з європейською культурною антропологією існує також американська (Ф. Боас, Б. Малиновський, Р. Бенедікт, М. Мід), яка зосереджує зусилля на вивченні конкретних культур, узагальненні етнографічних даних з метою виокремлення стійких формоутворень, що відповідають людській природі та пояснюються через її властивості. Даному різновидові антропології властива більша увага до духовних утворень, аніж матеріальних артефактів (предметів, виготовлених людиною) та систем соціальних відносин, більший історизм, намагання розглядати культуру не у статиці, а в динаміці, зокрема через механізм передавання культурного досвіду від покоління до покоління. Приміром, Маргарет Мід (1901 — 1978) досліджувала взаємозв'язок культури й особистості у трьох площинах: особливості соціалізації дітей (відома її праця «Культура й світ дитинства»), культурний сенс сексуальних ролей, соціальні й культурні виміри особистості. М. Мід обгрунтувала визначення культурного характеру як сукупності зумовлених культурою змін психічного життя, здійснила разом з Р. Бенедікт порівняльне дослідження національних характерів, запропонувала витлумачення архаїчних ритуалів як специфічних виявів універсального космічного почуття, котре лежить в основі усіх релігій, включно до християнства. Мірою свого розвитку культурна антропологія щобільше зближується із соціальною.