Процедура патентування корисної моделі

185.Право на наукове відкриття: загальна характеристика

Стаття 457 ЦК містить визначення поняття «наукове відкриття». Це визначення відрізняється від відомих тим, що до терміна «відкриття», який вживався раніше, додали слово «наукове», отже, тепер це найвище досягнення науково-дослідної діяльності називається «наукове відкриття». Згідно з ЦК — це встановлення невідомих раніше, але об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни в рівень наукового пізнання.

Глава 38 ЦК, присвячена науковому відкриттю, називається «Право інтелектуальної власності на наукове відкриття». Її слід вважати умовною, оскільки ніяке виключне право на наукове відкриття не виникає. Наукове відкриття вважається досягненням всього людства і ставити його в залежність від волі будь-якого конкретного суб’єкта цього права не можна. Про це свідчить ст. 458 ЦК «Право на наукове відкриття», яка проголошує: «Автор наукового відкриття має право надавати науковому відкриттю своє ім’я або спеціальну назву. Право на наукове відкриття засвідчується дипломом та охороняється у порядку, встановленому законом». Таке визначення наукового відкриття потребує ґрунтовнішої регламентації правової охорони наукових відкриттів у спеціальному законі, який буде прийнято для подальшого розвитку положень Цивільного кодексу.

Зміст права на наукове відкриття теж не можна визнати задовільним. Щоправда, слід погодитися з твердженням, що належне автору наукового відкриття право надати йому своє ім’я або спеціальну назву також є правом інтелектуальної власності. Але в цілому поняття змісту права на наукове відкриття в колишньому чинному законодавстві визначено грунтовніше. Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції від 21 серпня 1973 р. ст. II проголошувало право відкриття на авторство, право на пріоритет і визнання того, що заявлена пропозиція дійсно є відкриттям, тобто найвищим рівнем наукового пізнання.

Цивільний кодекс Української РСР 1963 р. також містить припис, за яким автор відкриття має право вимагати визнання його авторства і пріоритету у відкритті. Крім того, автор відкриття має право на винагороду, а також на пільги, передбачені згаданим Положенням.

Винагорода за відкриття носила заохочувальний характер і виплачувалася один раз при врученні автору диплома на відкриття. Розмір винагороди, визначений Держкомвинаходів СРСР, становив близько 5 тис. тодішніх карбованців і виплачував її цей же Комітет. Отже, винагорода автору (яка була незначною) виплачувалася не за використання відкриття, а за визнання відкриття як такого. Враховуючи, що реєстрували в ті часи десь близько 10 відкриттів на рік, держава великих витрат на їх охорону не несла. Законодавство України автору наукового відкриття надавало лише право присвоювати йому своє ім’я або спеціальну назву. Видається, що цього замало. Автор (автори) наукового відкриття, безперечно, має право на авторство, на пріоритет та на присвоєння науковому відкриттю свого імені чи спеціальної назви. Автор наукового відкриття, безумовно, повинен мати право на одноразову заохочувальну винагороду та на інші пільги, передбачені чинним законодавством за досягнуті успіхи у сфері інтелектуальної діяльності.

Неабияке значення має визнання державного пріоритету на наукове відкриття, що підкреслювало б рівень наукового пізнання в державі. Тому було б бажано і це положення відобразити в майбутньому законі про наукові відкриття.

Україна має досить потужний науковий потенціал, здатний робити наукові відкриття, отже, матиме свої власні наукові відкриття, яким потрібна надійна та ефективна правова охорона і передусім прав автора (авторів) наукового відкриття. Охорона прав авторів відкриттів не стане важким тягарем Державному бюджету, але науковий престиж держави, її державний пріоритет і пріоритет автора мають бути захищені.

У майбутньому законі про наукові відкриття потрібно визначити основні ознаки цього об’єкта правової охорони, які, власне кажучи, в ЦК визначені, але не розкриті. Стаття 457 ЦК наголошує, що науковими відкриттями визнаються лише закономірності, властивості та явища матеріального світу, тобто наукові положення, що стосуються сфери природничих наук. На географічні, археологічні, палеонтологічні відкриття та відкриття корисних копалин, а також на відкриття у сфері суспільних наук норми ЦК про наукові відкриття не поширюються.

Наукове відкриття передусім є кроком вперед, ще однією сходинкою на шляху пізнання навколишнього світу. Наукові відкриття є вирішенням завдання пізнання 1.

Поняттям наукового відкриття охоплюються лише ті наукові положення, які підпадають під один із трьох зазначених у ст. 457 ЦК об’єктів, невідомих раніше закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу.

Закономірність як об’єкт наукового відкриття — це прояв дії об’єктивного закону. В природі вона існувала, існує і буде існувати завжди, а об’єктом відкриття стає лише тоді, коли про існування цієї закономірності людина дізналася, встановила чи виявила її будь-яким чином. Ця закономірність стає об’єктом наукового відкриття з моменту, коли вона вперше була сформульована.

Отже, закономірність матеріального світу як об’єкт наукового відкриття — це невідомий раніше, але об’єктивно існуючий і такий, що вносить докорінні зміни в рівень пізнання, стійкий зв’язок між явищами або властивостями матеріального світу. Повніше цей зв’язок характеризується тим, що він є суттєвим, внутрішньо притаманним явищам або властивостям, та їх взаємною обумовленістю і не повинен мати випадкового характеру.

Властивість матеріального світу як об’єкт наукового відкриття — це невідома раніше об’єктивно існуюча його якісна сторона. Кожний об’єкт характеризується багатьма різноманітними властивостями як суттєвими, так і несуттєвими. Сукупність суттєвих властивостей об’єкта складає його якісну визначеність, яка відрізняє його в цілому від інших об’єктів і виражає те спільне, що характеризує весь клас однорідних об’єктів. Які властивості проявляє даний об’єкт, залежить від того, з якими об’єктами він вступає у взаємодію. Тому встановлення існування раніше невідомої властивості є необхідним, але недостатнім елементом змісту наукового відкриття. При цьому потрібно з’ясувати, чим викликана виявлена властивість, що вона тягне за собою і за умови яких взаємодій проявляється. Вимагається науково обгрунтована інтерпретація, яка полягає у встановленні сутності даної властивості та закономірності її характеру.

Таким чином, виявити суттєву властивість об’єкта означає встановити існуючу (незалежно від волі та свідомості людини) невідому раніше якісну визначеність об’єкта стосовно інших об’єктів, з якими він взаємодіє.

Явище матеріального світу як об’єкт наукового відкриття — це невідома раніше об’єктивно існуюча і така, що вносить докорінні зміни в рівень пізнання, форма прояву сутності об’єкта матеріального світу (природи). Явище і сутність органічно поєднані, що, проте, не означає їх збігу, бо сутність зазвичай прихована за явищем. У результаті розкриття сутності явища стає можливим його наукове пояснення. Сутність і явище об’єктивні, тобто вони існують незалежно від волі і свідомості людини. Немає такої сутності, яка б не проявилася зовні і була непізнаною, як немає явища, яке б не містило будь-якої інформації про сутність.

Важливою умовою охороноздатності наукового відкриття є його наукова новизна, яка встановлюється за датою пріоритету. Особливістю правової охорони наукового відкриття є те, що його пріоритет визначається за датою, коли вперше було сформульоване наукове положення, що заявляється як наукове відкриття, або за датою опублікування цього положення в будь-яких виданнях, або за датою, коли це наукове положення було повідомлене третім особам будь-яким іншим чином. Якщо з тих чи інших причин у заявочних матеріалах про наукове відкриття такі відомості відсутні, то пріоритет наукового відкриття визначається за датою надходження заявки на видачу диплома. Слід мати на увазі, що визначення дати пріоритету на наукове відкриття за датою надходження заявки є винятком, а не правилом. Між датою подання заявки на наукове відкриття і датою його пріоритету може минути кілька років. На відміну від пріоритету винаходу, який встановлюється за загальним правилом (за датою надходження заявки до Установи), дата пріоритету наукового відкриття може бути встановлена значно раніше дати подання заявки на нього.

Наукове положення, заявлене як наукове відкриття, має бути істотним внеском до рівня пізнання, що вносить до нього докорінні зміни. Такими визнаються лише наукові положення фундаментального характеру.

Ще одним із необхідних критеріїв охороноздатності наукового відкриття має бути його вірогідність, яку повинен довести заявник(заявники). Заявочні матеріали на наукове відкриття піддаються спеціальній науковій експертизі, що має підтвердити чи спростувати вірогідність заявленого наукового положення.

Такими є основні умови охороноздатності наукового відкриття, які мають знайти певне відображення в законі.

Закони про наукові відкриття потребують чіткого визначення суб’єктів права інтелектуальної власності на них. Раніше вже підкреслювалося, що за авторами наукових відкриттів не можуть бути закріплені виключні права на них, оскільки ці нові знання прийнято вважати надбанням всього людства. Тому може йтися лише про державне визнання заслуг вчених, творчою працею яких зроблено наукове відкриття, про визнання їх авторства, пріоритету та права на скромну винагороду.

Безперечно, суб’єктами права інтелектуальної власності на наукове відкриття є особи, творчою працею яких встановлено те чи інше відкриття. Авторами наукового відкриття можуть бути лише фізичні особи незалежно від їх віку і дієздатності, а також іноземні громадяни та особи без громадянства за певних умов, визначених міжнародними угодами. Якщо наукове відкриття зроблене творчими зусиллями кількох осіб, що буває найчастіше, тоді виникає співавторство на нього. Проте та чи інша особа може бути визнана співавтором наукового відкриття лише за умови, що вона брала творчу участь в його встановленні. Співавторами наукового відкриття не визнаються особи, які надавали автору лише технічну чи іншу, але не творчу, допомогу.

Видається, що право інтелектуальної власності на наукове відкриття не може визнаватися службовим, тобто таким, що створене у зв’язку з виконанням трудового договору. Водночас слід підкреслити, що переважна більшість наукових відкриттів встановлюються саме в порядку виконання трудового договору. Проте в силу специфіки результату інтелектуальної, творчої діяльності право інтелектуальної власності на такий результат повинне визнаватися за його авторами.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на наукове відкриття можуть бути й інші особи, зокрема держава, інші юридичні особи, а також фізичні особи, до яких право інтелектуальної власності перейшло на підставі договору чи закону. Автор наукового відкриття своє право інтелектуальної власності на нього може передавати державі чи іншій юридичній особі, і тоді вони стануть його правонаступниками. Ст. 515 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. передбачає, що право інтелектуальної власності на наукове відкриття може перейти до спадкоємців, зокрема вони мають право на одержання диплома на наукове відкриття. Якщо законом буде передбачена виплата заохочувальної винагороди, то право на її одержання після смерті автора повинні мати його спадкоємці.

Закон про наукові відкриття, звичайно, має містити норми, які регулюватимуть порядок оформлення права інтелектуальної власності на наукове відкриття. Так, потрібно передбачити склад заявки, порядок її оформлення та подання. За загальним правилом заявку на видачу диплома на наукове відкриття слід подавати до Установи. Експертизу заявки мають проводити провідні наукові установи Національної академії наук України, яким Установа надсилає заявочні матеріали для винесення наукового висновку.

Наукову експертизу заявок на наукові відкриття раніше проводили установи, які не входили до складу патентного відомства. Але остаточне рішення за заявкою на підставі висновків цих наукових установ приймало патентне відомство. Очевидно, такий порядок розгляду заявок на наукові відкриття буде встановлено і Законом України про наукові відкриття.

На підставі висновків наукових установ, які проводили експертизу заявочних матеріалів, Установа приймає рішення про визнання заявленого наукового положення науковим відкриттям і видачу диплома його авторові. Стаття 458 ч. 2 ЦК проголошує: «Право на наукове відкриття засвідчується дипломом у порядку, встановленому законом».

З метою активізації науково-дослідних фундаментальних робіт видається доцільним перед бачити в Законі певні пільги для авторів наукових відкриттів. Не можна стверджувати, що науковці України зовсім позбавлені будь-яких пільг. Але вчені, які збагатили науку своїми науковими відкриттями, повинні мати додаткові стимули. Це можуть бути різноманітні пільги, основним спрямуванням яких є стимулювання плідної науково-дослідної діяльності.

Наукове відкриття як результат фундаментальних наукових досліджень закономірностей, властивостей та явищ навколишнього матеріального світу є нічим іншим, як чітко і коротко сформульованим науковим положенням, яке безпосередньо в суспільно-корисній діяльності людини не можна застосувати. Але саме з нього починаються прикладні наукові дослідження, які відповідають на запитання: як, де і з якою користю для суспільства це наукове положення може бути використане. Сформульована закономірність, властивість чи явище стає основою для створення винаходів та інших технологічних (технічних) рішень. Винаходи як такі також є лише рішеннями, що здебільшого можна використати безпосередньо під час діяльності людини. Науково-дослідні пошуки продовжуються, але вже на етапі дослідно-конструкторських робіт, які мають знайти відповідні способи, знаряддя, матеріали, устаткування тощо для раціонального використання через винаходи та інші технічні рішення встановлених закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу. На основі винаходів розробляється і створюється нова техніка, яка може бути вже безпосередньо використана у виробництві чи будь-якій іншій суспільно-корисній діяльності. Використання нової техніки породжує нові наукові, технічні та інші проблеми, які потребують вирішення. Таким чином, цей діалектичний цикл замкнувся і починається новий виток по спіралі.

186. Право на топологію (компонування) інтегральної мікросхеми: загальна характеристика

Глава 40.ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

СТАТТЯ 471. ПРИДАТНІСТЬ КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ ДЛЯ НАБУТТЯ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА НЬОГО

1. Компонування інтегральної мікросхеми вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, якщо воно є оригінальним.

СТАТТЯ 472. ЗАСВІДЧЕННЯ НАБУТТЯ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Набуття права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми засвідчується свідоцтвом.

2. Обсяг правової охорони компонування інтегральної мікросхеми визначається зображенням цього компонування на матеріальному носієві.

3. Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються законом.

СТАТТЯ 473. СУБ'ЄКТИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Суб'єктами права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є:

1) автор компонування інтегральної мікросхеми;

2) інші особи, які набули прав на компонування інтегральної мікросхеми за договором чи законом.

СТАТТЯ 474. МАЙНОВІ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Майновими правами інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є:

1) право на використання компонування інтегральної мікросхеми;

2) виключне право дозволяти використання компонування інтегральної мікросхеми;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню компонування інтегральної мікросхеми, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми належать володільцю відповідного свідоцтва, якщо інше не встановлено законом чи договором.

СТАТТЯ 475. СТРОК ЧИННОСТІ МАЙНОВИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації за умови підтримання чинності цих прав відповідно до закону.

2. Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми спливає через десять років, що відліковуються від дати подання заявки на компонування інтегральної мікросхеми в установленому законом порядку.

СТАТТЯ 476. ДОСТРОКОВЕ ПРИПИНЕННЯ ЧИННОСТІ МАЙНОВИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом.

СТАТТЯ 477. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ СПЛИВУ СТРОКУ ЧИННОСТІ ВИКЛЮЧНИХ МАЙНОВИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. У разі припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми воно може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.

2. Якщо у зв'язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на його використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом.

СТАТТЯ 478. ВІДНОВЛЕННЯ ЧИННОСТІ ДОСТРОКОВО ПРИПИНЕНИХ ВИКЛЮЧНИХ МАЙНОВИХ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення.

СТАТТЯ 479. ВИЗНАННЯ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ НЕДІЙСНИМИ

1. Права інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом.

СТАТТЯ 480. ПРАВО ПОПЕРЕДНЬОГО КОРИСТУВАЧА НА КОМПОНУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ МІКРОСХЕМИ

1. Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на компонування інтегральної мікросхеми або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала компонування інтегральної мікросхеми в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).

2. Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано компонування інтегральної мікросхеми або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

187. Відповідно до ст. 481 ЦК раціоналізаторською пропозицією є визнана юридичною особою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення в будь-якій сфері її діяльності.

Об'єктом раціоналізаторської пропозиції може бути матеріальний об'єкт або процес.

Для визнання пропозиції раціоналізаторською вона має відповідати таким критеріям:

• бути технічним або організаційним рішенням;

• мати місцеву новизну, тобто бути невідомою на підприємстві;

• бути корисною.

Технічне або організаційне рішення. Таке рішення виконує роль родової ознаки та має комплексний характер. З одного боку, воно означає, що пропозиції мають містити конкретне вирішення завдання, а не просто його постановку. Раціоналізатор повинен у своїй пропозиції дати конкретні вказівки на те, що і як необхідно зробити, щоб одержати бажаний результат.

З іншого боку, зазначений критерій вимагає, щоб вирішення завдання мало технічний, організаційний характер, тобто раціоналізаторська пропозиція вирішувала практичне завдання за допомогою технічних, організаційних засобів.

Раціоналізатор у своїй пропозиції повинен сформулювати, що і яким чином необхідно зробити, щоб одержати бажаний результат. Не визнають технічним вирішенням завдання такі пропозиції, які лише констатують певну потребу й обмежуються вказівкою на необхідність того або іншого заходу чи на позитивний ефект, який може бути одержаний від його реалізації.

Місцева новизна раціоналізаторської пропозиції. До раціоналізаторської пропозиції висувають вимогу новизни в межах тих підприємств, які її подають.

Новизну раціоналізаторської пропозиції визначають на певний період часу. Щодо пропозицій у нормативних актах вживають поняття першості, а не пріоритету. Першість визначається датою надходження на підприємство правильно оформленої заявки на раціоналізаторську пропозицію.

Пропозицію не вважають новою, якщо до подання заявки за встановленою формою зазначене або ж таке рішення:

• вже використовували на цьому підприємстві, крім випадків, коли рішення використовували за ініціативи автора протягом певного періоду до подання заявки;

• передбачене наказами і розпорядженнями адміністрації;

• розроблено технічними службами цього підприємства;

• заявлене іншою особою, якій належить першість на цю або тотожну пропозицію;

• рекомендоване вищою організацією або опубліковане в інформаційних виданнях із розповсюдження передового досвіду в цій галузі;

• передбачене обов'язковими для підприємства нормативами.

Корисність раціоналізаторської пропозиції. Оцінка корисності суттєво залежить від специфіки діяльності підприємства. Пропозицію визнають корисною для підприємства, якому її подано, якщо її використання на цьому підприємстві в умовах, які існують або мають бути створені відповідно до затверджених планів, дозволяє одержати економічний, технічний або інший позитивний ефект.

Суб'єктами права на раціоналізаторську пропозицію є її автор та юридична або фізична особа, якій ця пропозиція подана.

Автором визнають особу, завдяки творчій праці якої створено пропозицію. Авторами раціоналізаторських пропозицій можуть бути тільки фізичні особи.

188.Право на селекційні досягнення: загальна характеристика

Передусім варто відзначити, що селекційні досягнення ні в колишньому СРСР, ні в Україні на рівні закону не охоронялись. Закони про селекційні досягнення прийняті в Україні вперше: Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> від 21 квітня 1993 р. і Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 грудня 1993 р.

Сам факт прийняття цих законів, як і інших про інтелектуальну власність,явище, яке в правовому житті держави важко переоцінити.

Важко переоцінити і значення селекції для народного господарства України. За рахунок селекції і рослин, і в тваринництві можна досягти такої ефективності сільського господарства, за рахунок якої можна розв'язати багато проблем. Вище наводилися окремі приклади успіхів в селекції рослин і тварин. Проте, в Україні поки що похвалитися такими успіхами не можна. Західні країни досить відчутно випереджають у цьому плані нашу Україну. Про це свідчать багато прикладів запозичення окремих досягнень сільським господарством України із західних держав, які успішно культивуються в Україні.

Тому надання рівня закону правовому регулюванню відносин у сфері селекції є, безумовно, явищем прогресивним, яке заслуговує на всіляке схвалення. Згадані Закони ще не досконалі, не позбавлені певних прогалин та інших недоліків. Але вони є, і вони вже діють. Практика їх застосування виявить їх плюси і мінуси. Ті норми, що виправдають себе, будуть діяти надалі, а ті, що виявилися непридатними, будуть замінюватися більш досконалими, уточнюватися, конкретизуватися. Таким чином законодавство про селекційні досягнення буде досягати більшої ефективності.

Законодавець знайшов за доцільне прийняти окремі Закони про селекційні досягнення у рослинництві і в тваринництві. Практика застосування їх виявить обгрунтованість такого поділу. Проте, вже зараз можна сказати, що відмінність в правовому регулюванні відносин у сфері селекційної творчості в рослинництві і в тваринництві безсумнівна.

Обидва Закони містять визначення термінів, що в них вживаються. Це, безумовно, внесе певну чіткість в правове регулювання зазначених відносин. Проте слід зазначити, що в переліку цих визначень є чисто наукові терміни, які широкому загалу не зрозумілі. Але ж і Закон розрахований все ж на фахівців. Проте до фахівців відносяться і юристи, яким ці поняття також невідомі. Отже, якщо хочете керуватись зазначеним Законом, освоюйте його термінологію. Закон <Про охорону прав на сорти рослин> розроблений за схемою Законів про промислову власність.

На відміну від законів про промислову власність, Закон про сорти (так далі будемо називати Закон України <Про охорону прав на сорти рослин>) не визначає об'єкту селекційної творчості. Визначається лише об'єкт правової охорони (ст. 2), до якого відносяться майнові та немайнові права автора сорту, власника патенту або ліцензії. Патент засвідчує авторство на сорт і виключне право на його використання (ст. 4 Закону). Права власності на результат селекційної творчості цей Закон не визнає. Проте, визнає право власності на патент, що видається на сорт. Суб'єктами права на сорт Закон визнає будь які фізичні і юридичні особи. Автором сорту визнається громадянин, творчою працею якого створено новий сорт (ст. 7 Закону). Суб'єктом права на сорт може бути роботодавець у випадках, визначених цим Законом. Зокрема, Закон встановлює такі умови:

а) Наявність договору між роботодавцем і автором сорту. В договорі має бути визначено, що право на створений автором сорт переходить роботодавцеві, а також розмір і умови виплати винагороди за передачу сорту роботодавцеві. Отже, Закон не передбачає умови, за якої виплата винагороди провадиться лише за використання сорту. Договір має бути укладений в письмовій формі і належним чином оформлений. Якщо ж договору між автором сорту і роботодавцем про передачу права на сорт не було або роботодавець порушив істотні умови договору, то право на одержання патенту залишається за автором.

6) Сорт створено працівникомавтором під час виконання службових обов'язків. Мається на увазі, що заробітна плата в повній мірі компенсує виграти духовного потенціалу, енергії, зусиль, творчої наснаги тощо селекціонера. Видається, що в сучасних умовах навряд чи зарплата може компенсувати творчі зусилля на створення сорту. Принаймні, в договорі про передачу прав на сорт роботодавцеві мають бути визначені умови виплати додаткової (крім зарплати) винагороди. Саме це має на увазі Закон, який в ст. 8 п. 3 визначає право автора сорту на винагороду.

в) Сорт створено за завданням роботодавця. Завдання, слід розуміти, визначене в письмовій формі, в якій містяться конкретні параметри розробки. Безумовно, завдання забезпечується відповідними необхідними матеріально технічними засобами та грошовими коштами.

За таких умов право на одержання патенту належить роботодавцеві. Закон не містить таких застережень, які встановлені Законами про промислову власність: якщо роботодавець протягом певного строку від дати одержання повідомлення про створений винахід (інше рішення) не подасть заявки до Відомства, то право на одержання патенту залишається за селекціонером. Чи необхідне таке застереження для селекціонерів? Це питання проблематичне, відповісти на нього однозначно неможливо. Тут склалася певна дилема. З одного бокуроботодавець стає володарем виключного права на результат селекції і тому має право використовувати цей результат на свій розсуд. Використати результат чи ніце право роботодавця. В нього можуть бути свої міркування на цей рахунок. Роботодавець може бути підприємцем, а в підприємця можуть бути свої погляди, плани на предмет використання чи не використання результату селекції.

З другого боку, результат селекції, на нашу думку, є все ж власністю автора нового сорту. За договором він запропонував свій результат селекційної діяльності роботодавцеві. Роботодавець пропозицію про передачу йому права на одержання патенту на новий сорт рослини не прийняв і цим самим ніби відмовився від неї. В такому разі право на селекційний результат належить авторові сорту, і він може розпоряджатися ним на свій розсуд.

Суб'єктом права на одержання патенту на селекційне досягнення є також Фонд винаходів України, якщо автор сорту чи нової породи тварин зазначить цей Фонд в заявці, що надійшла до Держпатенту до прийняття рішення про видачу патенту. В такому разі між Фондом винаходів України і автором сорту має бути укладений відповідний договір в письмовій формі. Автор сорту має право на винагороду за використання сорту, рівнозначну вигоді, одержаній Фондом винаходів України.

Суб'єктами правовідносин, що складаються у сфері селекційної діяльності в галузі рослинництва, є також Державний комітет України з питань інтелектуальної власності (Держпатент України). Експертним органом Держпатенту України є Державна комісія України по випробуванню та охороні сортів рослин Міністерства сільського господарства і продовольства України. Нарешті, право на одержання патенту на сорт має будь яка фізична чи юридична особа, яка зазначена автором сорту в заявці або в заяві автора про видачу патенту іншій особі, але за умови, що така заява надійшла до Держпатенту України до прийняття рішення про видачу патенту. В Законі про сорти рослин чітко викладені права і обов'язки патентовласника на сорт. Вони викладені за схемою Законів про промислову власність і будь яких специфічних рис не містять. Позитивною особливістю Закону про сорти рослин є те, що він надає заявникові право визначити назву сорту і тим сами певним чином індивідуалізувати його. Закон визначає правила визначення назви сорту і межі її використання. Видається, що таку норму мали б містити усі Закони про промислову власність. Це є не тільки засобом індивідуалізації сорту, а й досить ефективним за собом заохочення і стимулювання авторів сорту. Закон визначає підстави для визнання патенту на сорт недійсним. Проте, в зазначених підставах є відмінності від відповідних підстав, визначених Законом про промислову власність. Зокрема, в Законі про сорти рослин визначені такі підстави: а) невідповідність сорту умовам патентоспроможності; б) невірне зазначення в патенті автора (авторів) сорту або власника патенту. Останньої підстави для визнання патенту недійсним Закони про промислову власність не містять, а шкода.

Крім того, Закон про сорти рослин містить ще одну норму, якої не знають Закони про промислову власність. В Законі про сорти рослин чітко і однозначно проголошено: <Визнання патенту на сорти недійсним провадиться в судовому порядку>. І ніяких винятків. Варто було б подумати над тим, аби така норма була і в Законах про промислову власність. Видається, що захист прав на об'єкти промислової власності від цього тільки виграв би.

Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> також не позбавлений окремих недоліків, прогалин, нечітких формувань тощо.

Передусім, викликає заперечення назва цього Закону. Вона говорить лише про сорти рослин, тобто про усі сорти рослин. Але ж мова в Законі йде не про всі сорти рослин, а лише про нові. Виведені нові сорти, які мають нові якісні ознаки, що дозволяє виділити їх від відомих сортів. Що це так, свідчить і сам Закон.

В ст. 1 наводиться визначення термінів. В ній йде мова про три сорти рослин. Перша групаце сорти, допущені до господарського використання. Ці сорти реєструються в окремому Реєстрі сортів рослин України. Друга група сортів рослин це сорти, права на які охороняються, вони заносяться до Державного реєстру сортів рослин України. Третя групазапатентований сорт, тобто сорт на який видано патент.

Мимоволі виникає запитання, чим же відрізняється запатентований сорт від сортів рослин, права на які охороняються. Видається, що між цими двома групами сортів рослин принципової різниці немає. Відповідно до ст. 19, Держпатент приймає рішення на підставі позитивного висновку експертного органу про видачу патенту на сорт та вносить відповідні дані до Державного реєстру сортів рослин України (підкреслено авторомО. П.). Отже, сорти, занесені до Державного реєстру сортів рослин України,це ті сорти, на які видаються патенти після їх занесення до зазначеного реєстру.

Використання в Законі одного і того ж поняття під різними назвами не можна виправдати. Доцільніше було б вживати якусь одну назву. Проте, варто звернути увагу, що в наведених визначеннях не вживається слово <новий сорт>. Між тим, в самому Законі мова йде про нові сорти. Новизна виведеного сорту є його основною правовою ознакою. Ст. 6 Закону однозначно проголошує, що патент видається на сорт, який є новим.

Отже, не вдаючись в глибоку і безпредметну дискусію. Закон варто назвати <Про охорону прав на нові сорти рослин>. Слід сказати, що Модельний кодекс також рекомендує відповідну главу Цивільного кодексу назвати <Права на новые сорта растений...> (ст. 1118 Модельного кодексу другої редакції). Потребує критичного аналізу ст. 3 Закону <Суб'єкти права на сорт> не тільки за своєю редакцією, а й по суті. Фактично дана стаття не дає визначення, хто ж є автором сорту, а хто є суб'єктом прав на сорти рослин. В ній наводиться загально цивілістичне визначення суб'єкта, яке тут ні до чого. За своїм змістом дана стаття зовсім хибна. Стаття проголошує: <До суб'єктів права на сорти рослин належать громадяни, юридичні особи та їх правонаступники, які мають цивільну правоздатність і дієздатність відповідно до законів України>. З нього тексту випливає, що право на сорт належить будь якому громадянину, будь якій юридичній особі та їх правонаступникам, які є правоздатні і дієздатні, незалежно від того, чи створювали вони сорт чи ні, чи переходило до них право на сорт чи ні. Просто всі громадяни, юридичні особи оголошуються суб'єктами права на сорт. Але ж це абсурд. В аналізованій статті Закону про сорти рослин треба було визначити, хто може бути суб'єктом прав на сорти рослин. До цієї групи, безумовно, відносяться далеко не всі громадяни і юридичні особи та їх правонаступники, а лише автори, творчою працею яких створено новий сорт рослин та їх правонаступники, до яких треба віднести й роботодавця. До роботодавця право на сорт все ж переходить від автора, що створив сорт рослин.

Іншими словами, редакція зазначеної статі потребує докорінні переробки і приведення її до реального стану речей. Видається зовсім недоречною стаття 5 закону, яка називається <Державне патентне відомство України>. Тут, передусім, впадає в око розбіжність в назві цього Державного відомства. В Законі України <Про охорону прав на сорти рослин>, скороченоДержпатент України. Чітка і однозначна назва, яка відповідає призначенню самого відомства і не викликає ніякого сумніву у своїй вірогідності. Проте, в Законах про промислову власність це відомство називається по іншому. В Законі України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> Відомство визначається як <Державний комітет України з питань інтелектуальної власності> (Держпатент України). При цьому слід визначити, шо Закон України, <Про охорону прав на сорти рослин> був прийнятий 21 квітня 1993 р., а Закон України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> 15 грудня 1993 р., тобто дещо пізніше. На той час назва цього Відомства могла змінитись, але в чинні закони відповідних змін не було внесено. Очевидно, що такі зміни мають бути внесені відповідно до остаточно визначеної назви Відомства. Про те, що назву Відомства необхідно привести до реального стану речей, йшлося вище. Далі, в ст. 5 Закону <Про охорону прав на сорти рослин> викладаються завдання і функції Держпатенту України. Але це має бути викладено не в цьому Законі, а в Положенні про Держпатент України. Викликає зауваження і ст. 8 Закону, яка знову ж таки хибно визначає патентовласника. Вона проголошує: <Власником патенту на сорт може бути будь яка особа відповідно до статті 3 цього Закону>. Безапеляційність і категоричність цієї статті знову ж таки хибно визнає власником патенту на сорт може бути будь хто незалежно від того, чи вивів він цей новий сорт, перейшло до нього право на патент на законних підставах чи ні. Може бути власником патенту і ніяких винятків. Такій же критиці підлягає ст. 11 Закону. П. 1. цієї статті однозначно проголошує: <Будь який громадянин або юридична особа, яка має право на одержання патенту згідно зі статтею 3 цього Закону, може подати заявку про видачу патенту до Держпатенту України>. Відповідно до ст. 3 цього Закону, суб'єктами права на сорти є громадяни, юридичні особи та їх правонаступники, якщо вони правоздатні і дієздатні відповідно до Законів України. Таким чином, кожний громадянин, юридична особа та ще й їхні правонаступники можуть подавати заявки про видачу патенту на сорт незалежно від того, чи доклали ці громадяни і юридичні особи своїх зусиль до створення нового сорту, чи ні.

Певні зауваження викликає ст. 14 Закону. У першому і другому пунктах цієї статті мова йде про пріоритет заявки на сорт. В цілому такий підхід заслуговує на схвалення, оскільки мова йде просто про пріоритет і про конвенційний пріоритет. Вище пропонувалось, що дату надходження заявки до Держпатенту варто назвати національним пріоритетом, а дату надходження раніше поданої заявки в одну із країн учасниць Міжнародної конвенції по охороні селекційних досягнень назвати конвенційний пріоритет. При цьому все було б на місці, чітко і ясно.

Проте, в Законі дату надходження заявки до Держпатенту України названо просто пріоритетом, а дату надходження заявки до країни учасниці Міжнародної конвенції по охороні селекційних досягнень також названо пріоритетом і лише в дужках підкреслюється, що мова йде про конвенційний пріоритет. Таке однозначне вживання різних понять може привести до плутанини. Тому ще раз наголошуємо, що краще визначити поняття <національний пріоритет> і <конвенційний пріоритет>.

Викликає заперечення п. 3 цієї статті, і не стільки за своєю редакцією, як за своїм змістом. В ньому мова йде про долю заявок, які надійшли до Держпатенту одночасно. Відповідно до цього пункту, якщо до Держпатенту України одночасно надійшли дві ідентичні заявки і мають однакову дату пріоритету, то патент може бути виданий по заявці, по якій доведено більш ранню дату її відправлення до Держпатенту України, а якщо ці дати співпадають, то перевага надається заявці, яка має більш ранній реєстраційний номер Держпатенту України.

Як бачимо, в даній ситуації перевага надається формальному моменту. Такий підхід до розв'язання цієї проблеми видається не переконливим. Два селекціонери вивели незалежно один від одного певний цінний новий сорт рослини. Обидва подали одночасно заявки до Держпатенту України. Зрозуміло, що обидві заявки не можуть бути зареєстровані під одним номером, по чистій випадковості одна з них буде зареєстрована першою, а друга другою. Чи можна тільки за цим чисто формальним фактором по одній заявці видавати патент, а іншу відхилити? Це є занадто несправедливо. Тим більше, що ця проблема в такий же спосіб вирішується і в Законах про промислову власність. Від такого розв'язання цієї проблеми можуть безпідставно і несправедливо постраждати заявникиавтори своїх досягнень.

Найбільш справедливим було б рішення про визнання обох заявників, які створили незалежно один від одного той чи інший результат і дата надходження їх заявок до Держпатенту України співпадаєвизнати співавторами цього результату.

Занадто невизначено сформульовано ст. 26 <Відповідальність за порушення Закону>. Вона встановлює <загальне правило>. Порушники Закону несуть відповідальність за усіма її видами: кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну. Шкода, що Закон не визначає, яка ж відповідальність настає за те чи інше порушення і в якому обсязі. Як кажуть, порушники і потерпілі хай самі розбираються кому, за що і як відповідати. В такому ж стилі викладена і ст. 27 Закону, яка проголошує, що розв'язання спорів провадиться в порядку, передбаченому законодавством. Треба тобі, селекціонере, знайти відповідь на запитання, в якому порядку має бути розглянутий той чи інший спір,сам і шукай відповідь тобі ж сказали дев законодавстві.

Звертає на себе увагу певна непослідовність в структурі самого Закону України <Про охорону прав на сорти рослин>. Уже відзначалось, що його структура майже повністю відповідає структурі Законів про промислову власність. Чи була в цьому така необхідність, сказати важко та й принципового значення це не має. Проте, певна непослідовність все ж звертає на себе увагу. Так, наприклад, чи була потреба виділяти в окремий розділ одну 6 статтю цього Закону. Видається, що в цьому такої необхідності не було. Сам Закон за своїм обсягом невеликий і поділяти його на сім розділів також недоцільно, тим більше, що розділ V складається із двох статей (24 і 25), розділ VІ складається із двох статей (28 і 27).

Помітна і внутрішня непослідовність. Так, наприклад, в розділі ІV йдеться про умови і порядок одержання патенту. Стаття 19 повідомляє про реєстрацію сорту, а ст. 20 про видачу патенту. Іншими словами, спочатку видали патент, а потім в ст. 22 приписується) що заявник має право відкликати заявку не пізніше дати прийняття рішення про видачу патенту. Уже ж видали патент, про яке ж відкликання може йти мова.

Очевидно, що статтю про відкликання заявки на патент треба було помістити десь до статті про прийняття рішення про видачу патенту.

Одним словом, структура Закону України <Про охорону прав на сорти рослин> потребує удосконалення.

Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 грудня 1993 р. також складається всього із 16 статей, але вони розділені на 7 розділів. Розділи ІІ, VІ і VІІ кожний складаються із однієї статті. Розділи ІV і V мають по дві статті. Але хиби цього Закону не тільки в його структурі. В Законі міститься ряд неточних і навіть хибних понять. Ст. 9 цього Закону називається <Визнання винаходу селекційним досягненням>, тобто в розумінні авторів проекту будь який винахід є селекційним досягненням. При цьому Ст. 6 цього ж Закону також називається <Обов'язки суб'єктів племінного тваринництва>, ст. 4<Основні завдання племінного тваринництва>.

Хіба можна визнавати кожний винахід селекційним досягненням, тоді, коли селекційне досягнення відповідно до Закону є група племінних тварин, створена в результаті цілеспрямованої творчої діяльності, яка має нові корисні господарські ознаки і стійко передає їх нащадкам. Тлумачення цих понять може привести до абсурду, оскільки самі поняття, мабуть, є такими. Якщо селекційне досягнення є група племінних тварин, то, виходить, що кожний технічний винахід є група племінних тварин. Ясно, що це абсурд і посилення на те, що ця прикра помилка була допущена в газетному варіанті Закону, аж ніяк не виправдовує авторів його проекту. Виходить, що Закон має два варіантиодин газетний, а інший офіційний. Але ж наведені факти взяті із тексту Закону, що був опублікований в газеті <Голос України>, що є офіційним виданням вищого законодавчого органу держави.

Абсолютно невірне тлумачення поняття селекційного досягнення як групи племінних тварин (ст. 1 Закону <Про племінне тваринництво>). Кожному зрозуміло, що так тлумачити поняття селекційного досягнення не можна. Достатньо взяти елементарний енциклопедичний словник і можна легко переконатися в хибному тлумаченні цього поняття. Селекційне досягненняце справді результат цілеспрямованої творчої діяльності по виведенню нових сортів рослин і нових порід тварин, а не група племінних тварин. Ось такими висловами переповнений цей Закон.

Ст. 3 Закону викликає зауваження, і, по суті, вона проголошує норму, відповідно до якої племінною справою можуть займатися лише юридичні особи, які мають свідоцтво. Правда, в зазначеній статті мова не йде про юридичні особи. В ній просто перераховуються підприємства, організації, установи, до яких відносять селянські (фермерські) господарства, що мають свідоцтво на право займатися племінною справою. Тут постає принаймні кілька запитань. Чому до перерахованих підприємств, організацій і установ не віднесені колективні селянські господарства? В порівнянні з поки що досить слабкими селянськими (фермерськими) господарствами колективні все ж набагато сильніші і багатьом з них племінна справа цілком доступна. Проте, Закон про племінне тваринництво колективним селянським підприємствам такого права не надає.

Друге питання полягає в тому, чому право займатися племінною справою налається лише свідоцтвом. Кому і в якому порядку видається зазначене свідоцтво. Закон не визначає, а відсилає до Міністерства сільського господарства і продовольства України.

Третє питаннячому племінною справою (а це справа безумовно творча) не можуть займатися будь які підприємства, організації і установи, які мають для цього достатній творчий потенціал, але з тієї чи іншої причини не мають свідоцтва.

Нарешті, чому племінною справою не можуть займатися окремі громадяни, які мають для цього відповідну підготовку, хист і творчий потенціал. Зрозуміло, що одержані громадянином результати селекційної діяльності мають бути випробувані і в установленому порядку допущені до використання. Але ж в принципі творчою діяльністю по виведенню нових сортів рослин, нових порід тварин, овець, кіз тощо можуть і мають право займатись будь хто із громадян. Закон містить досить жорстке обмеження творчого потенціалу громадян, що взагалі само по собі протиправне. Вже не кажучи про те, що від селекційної справи усунуто великий творчий потенціал. Ст. 4 Закону визначає основні завдання племінного тваринництва. Так, саме племінного тваринництва, а не суб'єктів селекційної діяльності. Тобто самі тварини мають виконувати певні завдання, що перед ними ставляться людьми, які не дуже здатні чітко формулювати певні положення. Так, наприклад, постає запитання, як може саме племінне тваринництво забезпечити достовірність обліку походження, продуктивності, оцінки тощо.

Таких редакційних ляпсусів Закон містить немало. Але головна похибка полягає не в редакційній неохайності. З цієї ст. 4 випливає, що в нашій державі немає єдиного державного обліку племінних тварин. Відповідно до цієї статті, численні суб'єкти племінної справи мають лише забезпечити достовірність обліку походження, продуктивності, оцінки тощо племінних тварин. Іншими словами, держава не знає, що вона має. Відсутні державні реєстри, куди б мали заноситися найкращі селекційні досягнення у тваринництві. Забезпечувати збереження племінних ресурсів мають самі їх творці. Відповідно до Закону, суб'єкти селекційної діяльності зобов'язані <вести племінний облік та племінну документацію, в обсязі, встановленому Міністерством сільського господарства і продовольства України>, (ст. 6). Це ще одне свідчення того, що в України відсутній єдиний облік селекційних досягнень у тваринництві. Суб'єкти селекційної діяльності зобов'язані подавати до Міністерства сільського господарства і продовольства документи на предмет атестації плідників та одержання дозволу на їх використання для відтворення поголів'я. Атестація досягнутого селекційного результату, безумовно, необхідна. Але ж має бути встановлена і правова охорона цього селекційного результату. Проте, в даному Законі про це одним словом не згадується, із чого можна зробити висновок, що правової охорони селекційних досягнень у тваринництві в Україні не існує. Принаймні, в Законі про це не йдеться. Ст. 12 Закону встановлює вимоги до працівників, які виконують спеціальні роботи, пов'язані із відтворенням сільськогосподарських тварин. Зауважимо, що для відтворення не племінних тварин, а просто сільськогосподарських тварин. Яким же вимогам мають відповідати зазначені працівники? Названа стаття проголошує: <Для виконання спеціальних робіт, пов'язаних з відтворенням сільськогосподарських тварин...залучаються лише атестовані працівники, які мають відповідну кваліфікацію>. Отже, для відтворення будь яких (про племінні тварини мова уже чомусь не йде) сільськогосподарських тварин допускаються лише дипломовані спеціалісти. Не більше, і не менше. Загальне ознайомлення з Законом України <Про племінне тваринництво> дає підставу зробити ряд висновків. Передусім, це Закон не про охорону прав на селекційні досягнення у галузі тваринництва. Це безсистемний виклад окремих правових положень і Закон не можна навіть відносити до Законів про промислову власність, оскільки в ньому про охорону прав селекціонерів мови взагалі немає. Хоча, варто підкреслити, що аналізований Закон містить норму, за якою селекційне досягнення в галузі племінного тваринництва визначається винаходом в установленому законодавством порядку. Очевидно, це слід розуміти так, що норми, які стосуються винаходів і корисних моделей, поширюють свою дію і на селекційні досягнення в галузі племінного тваринництва. Проте, в самому Законі чіткої і однозначної вказівки на це немає. Держпатент України в якості патентного відомства в цьому Законі не згадується і, отже, племінним тваринництвом не займається. Звідси напрошується висновок, що правове регулювання суспільних відносин, що складаються у зв'язку із створенням селекційних досягнень в галузі племінного тваринництва та їх використанням, відсунуте десь на задвірки. Закон проголошує загальні правові декларації. Зокрема, говориться про те, що цей Закон визначає загальні, правові, економічні та організаційні основи племінного тваринництва. Він регламентує діяльність в галузі племінного тваринництва, визначає правове становище суб'єктів і структур племінного тваринництва. Це преамбула Закону. Немає потреби вдаватися в аналіз цієї не дуже грамотної преамбули, підкреслимо лише, що ні правових засад селекційної діяльності в галузі тваринництва, ні правового становища суб'єктів і структур в цій діяльності в Законі не визначено. Закон не створив єдиної чіткої системи виявлення, правового оформлення, розгляду та кваліфікації' селекційних досягнень в галузі племінного тваринництва. Закон не встановив єдиної загальнодержавної системи обліку селекційних досягнень в галузі тваринництва. Не визначені органи, які мають здійснювати кваліфікацію досягнень в галузі селекції племінного тваринництва. Закон визначає, хто має право займатися селекційною діяльністю, але не визначає, хто є автором того чи іншого селекційного досягнення і які його права і обов'язки, який правовий статус автора селекційного досягнення в галузі тваринництва, не визначені правові відносини між автором селекційного досягнення і користувачами. Між тим мова йде про майнові відносини між творцем селекційного досягнення і користувачами в умовах ринкової економіки, коли будь який результат творчої діяльності є товаром, із якого можна вилучати непогані прибутки. Проте, про це в нашому Законі не йдеться. Звертає на себе увагу, що до справ в селекційній діяльності в галузі племінного тваринництва зовсім непричетний Держпатент України. Принаймні в Законі про це не сказано жодного слова. Між тим це компетенція цього державного органу управління творчою діяльністю в галузі промислової власності.

В Україні, судячи по аналізованому Закону, відсутня єдина система правової охорони селекційних досягнень в галузі племінного тваринництва. Навряд чи це буде сприяти розвитку творчості в цій галузі.

189. Порядок отримання патенту на сорт рослин і породу тварин

Стаття 487. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені патентом

Майновими правами інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідченими патентом, є: право на використання сорту рослин, породи тварин, придатних для поширен­ня в Україні; виключне право дозволяти використання сорту рослин, породи тварин; виключне право перешкоджати неправомірному використанню сорту рослин, породи тварин, у тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин належать володільцю патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом. 1-2. Коментована стаття містить перелік майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин. До виключних майнових прав належать: право дозволяти використання сорту рослин, породи тварин; виключне право перешкоджати неправомірному використанню сорту рос­лин, породи тварин. Майнове право інтелектуальної власності на сорт рослини включає в себе: право використання сорту, право давати дозвіл на використання сорту іншим особам і право забороняти таке використання сорту іншими особами без дозволу власника сорту. Виключне право інтелектуальної власності на використання сорту рослини чи заборону такого використання полягає в тому, що ніхто без дозволу власника сорту не може вчиняти такі дії: виробництво або відтворення (з метою розмноження); доведення до кондиції з метою розмноження; пропозицію до продажу; продаж або інший комерційний обіг; виве­зення за межі території України; ввезення на митну територію України; зберігання для будь-якої з цілей, зазначених вище. Майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослини полягає в ко­мерційному розповсюдженні сорту, занесеного до Реєстру сортів. Ст. 14 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» визначає придатність сорту для поширення в Україні. Відповідно до цієї статті сорт вважається придатним для поширення в Україні, якщо він відповідає умовам правової охорони, може бути використаним для задоволення потреб суспільства і не є забороненим для поширення з підстав загрози життю і здоров'ю людей, заподіяння шкоди тваринному і рослинному світу, збереження довкілля. До інших майнових прав інтелектуальної власності (невиключних) слід віднести пере­дусім право розпорядження сортом рослини, породою тварини, право на винагороду за ви­користання зазначених об'єктів та інші майнові права, що випливають з патенту на сорт рослини, породу тварини. Відповідно до ст. 39 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» майнове право інтелектуальної власності на сорт рослини може бути предметом застави і використовуватися у спільній діяльності, зокрема, бути внеском до статутного фонду чи майна юридичної особи та предметом іншого комерційного обігу. Власник сорту має право передавати своє право інтелектуальної власності на сорт рослини на підставі договору будь-якій особі, яка стає його правонаступником. Власник сорту має право запо­вісти своє майнове право як спадщину, а також укладати ліцензійні договори на право використання сорту. Відповідно до положень ст. 44 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» до дій, які не визнаються порушеннями майнового права власника сорту, відносяться: а) ви­черпання виключного майнового права інтелектуальної власності на сорт рослини; б) пра­во попереднього користування і право відновленні прав на сорт; в) обмеження дії виключ­ного майнового права інтелектуальної власності на сорт. Право попереднього користування і право при відновленні прав на сорт полягає в тому, що будь-яка особа, яка до дати, на яку заявка від іншої особи на реєстрацію права власника сорту вважається поданою, в інтересах свого господарства або ділової практики добросо­вісно використовувала в Україні цей згодом заявлений сорт чи інший сорт, що підпадає під положення ч. З ст. 39 цього Закону, або здійснила для цього ефективну і серйозну підготов­ку, має право безоплатно продовжувати таке використання сорту, як це передбачалося вка­заною підготовкою, і після реєстрації прав на цей сорт і видачі патенту. Будь-яка особа, яка в період між втратою прав на сорт заявником або власником сорту та їх відновленням добросовісно почала використовувати сорт заявника або власника чи інший сорт, що підпадає під положення ч. З ст. 39 цього Закону, або здійснила для цього ефективну і серйозну підготовку, має право безоплатно продовжувати таке використання чи використовувати сорт, як це передбачалося підготовкою, і після відновлення права за­конного власника. Ст. 47 Закону встановлює обмеження виключних прав інтелектуальної власності на сорт у таких випадках: а) дії здійснено як приватні та без комерційної мети; б) дії здійснено в експериментальних цілях; в) дії здійснено з метою створення інших сортів на основі сорту, що охороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.

190. Право на комерційну таємницю (ноу-хау): загальна характеристика

Відповідно до ст. 505 (1) ЦК «комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію».

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, що відповідно до чинного законодавства не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Комерційна таємниця - це певна сукупність відомостей, знань, тобто вид інформаційного ресурсу. Якщо інформацію створено внаслідок певних інтелектуальних зусиль людини, її можна розглядати як об'єкт прав інтелектуальної власності.

До видів інформації, що не можуть становити комерційну таємницю, зокрема, належать:

• установчі документи;

• документи, що дають право здійснювати підприємницьку діяльність;

• відомості за встановленими формами звітності про фінансово-господарську діяльність та інші відомості, необхідні для перевірки правильності обчислення, сплати податків та інших обов'язкових платежів;

• документи про платоспроможність;

• відомості про чисельність, склад працівників, їхню заробітну плату та умови праці;

• документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів, а також відомості про забруднення довкілля, порушення антимонопольного законодавства, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що заподіює шкоду здоров'ю населення.

Строк дії охорони прав на комерційну таємницю обмежує лише строк існування сукупності ознак комерційної таємниці (ст. 508 ЦК).

Комерційна таємниця не потребує офіційного визнання її охороноспроможності, державної реєстрації та виконання інших формальностей, а також сплати державних зборів чи мита.

Комерційна таємниця має відповідати таким вимогам:

• інформація, що становить комерційну таємницю, невідома іншим особам;

• відсутній вільний доступ до інформації на законній підставі;

• вжито заходів для охорони конфіденційності інформації.

Охорона комерційної таємниці має моральну, економічну та політичну основу.

Моральною основою охорони комерційної таємниці є біблійна заповідь: «Не вкради».

Економічною основою - заохочення нововведень.

Політичною основою - могутнє лобі крупного бізнесу, що є володільцем більшості промислових секретів.

Комерційна таємниця має ряд специфічних ознак. Перш за все в її основі лежить фізична монополія певної особи на певну сукупність знань. Від самого правовласника, від повноти та результативності вжитих ним заходів щодо збереження його фактичної монополії на знання залежить життєвість його права на комерційну таємницю. 22:42:08

Комерційною таємницею вважають лише ту інформацію, що стосується підприємницької діяльності. Тому суб'єкти підприємницької діяльності є суб'єктами прав на комерційну таємницю.

Автор схиляється до того, що «ноу-хау» як і «комерційна таємниця» охоплюються поняттям «конфіденційної інформації», якщо ця інформація має конкретного адресата, тобто визначено коло осіб, які мають до неї доступ. В цьому і полягає цінність ноу-хау, а також воно повинно бути корисним або значущим і належним чином описано. Словом, право доступу до «ноу-хау» покоїться на конфіденційній інформації, яка циркулює в замкнутій системі одного суб’єкта права – фізичної або юридичної особи.