6.1.12. Мнимі і удавані угоди

Відповідно до ст. 58 Цивільного кодексу недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Мнима угода є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої угоди, суд приймає рішення лише про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків. У разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сторони не позбавлені права звернутися з позовами про його витребування, тому що у зв’язку з відсутністю у такої угоди будь-яких правових наслідків сторони повинні бути приведені до попереднього стану.

Установивши у розгляді справи, що певну угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), суд на підставі ч. 2 ст. 58 Цивільного кодексу має визнати, що сторонами укладено саме ту угоду, яку вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цю угоду. Якщо вона суперечить закону, суд повинен прийняти рішення про визнання її недійсною.

6.2. Представництво і довіреність

6.2.1. Поняття і види представництва

Необхідність використання такого інституту, як представниц­тво, в цивільному праві взагалі і в підприємницькій діяльності зокрема пов’язана з певними обставинами як юридичного, так і фактичного характеру. Досить часто особа (фізична чи юридична) не має можливості самостійно реалізувати свої суб’єктивні права і обов’язки. Представництво полегшує і розширює можливості використання особою своєї правоздатності через представників.

Відповідно до ст. 62 Цивільного кодексу угода, укладена од- нією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) у силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов’язки особи, яку представляють. Іншими словами, представництво можна визначити як цивільне правовідношення, в силу якого одна особа (представник), діючи в межах наданих їй повноважень, набуває або реалізовує від імені другої особи (яку представляють) і в її інтересах права і обов’язки шляхом здійснення певних дій по відношенню до третіх осіб. Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії представника створюють юридичні наслідки (права і обов’язки) для особи, яку представляють. Тобто внаслідок дій представника права і обв’язки виникають між особою, яку представляють, і третіми особами. Представник діє не від свого імені, а від імені особи, яку представляє, і у представника ніяких прав і обов’язків з приводу угод, укладених ним, не виникає. Та обставина, що представник діє від свого імені, відрізняє його від комісіонера, який учиняє угоди від свого імені і за рахунок комітента. Якщо особою, яку представляють, може бути будь-яка особа, то представником — тільки особа, яка має цивільну правоздатність у повному обсязі.

Треба зауважити, що дії представника і третьої особи повинні бути тільки правомірними. У ч. 3 ст. 62 Цивільного кодексу зазначено, що представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно є. Це правило спрямоване на захист інтересів особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника. Представник повинен керуватися виключно інтересами особи, яку представляє. Якщо буде встановлено, що мала місце умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, то внаслідок цього настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір (таку угоду суд визнає недійсною на підставі ст. 57 Цивільного кодексу).

Найбільш розповсюдженими діями, які здійснює представник від імені особи, яку представляє, є угоди і насамперед двосторонні угоди (договори). Укладання угод не є єдиною формою діяльності представника. Представник може здійснювати й інші юридичні дії (наприклад, подання позову, отримання грошових коштів, підписання приймально-здавального акта). Проте відповідно до ч. 4 ст. 62 Цивільного кодексу не допускається укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначених у законі (наприклад, посвідчення заповіту через представника).

Представництво неможливе без належним чином оформлених повноважень. Повноваження встановлюють можливу поведінку представника по відношенню до третіх осіб.

Розрізняють три види представництва:

а) у силу повноваження, що ґрунтується на довіреності (договірне або добровільне представництво), — представництво, зас­новане на договорі, має добровільний характер і може виникнути тільки з волі особи, яку представляють, за наявності згоди представника. Для здійснення такого представництва представнику необхідно отримати повноваження, посвідчені довіреністю;

б) у силу повноваження, що ґрунтується на законі (обов’яз­кове представництво), — при представництві, що ґрунтується на законі, представниками і особами, яких представляють, можуть бути тільки особи, які прямо зазначені в законі (наприклад, ст. 60 Кодексу про шлюб та сім’ю України — захист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх батьках, які діють без особливих на те повноважень.). Повноваження при цьому виді представ­ництва, як правило, не має потреби підтверджувати спеціальними документами;

в) у силу повноваження, що ґрунтується на адміністративному акті (обов’язкове представництво), — представництво, що ґрунтується на адміністративному акті, передбачає діяльність представника на підставі адміністративного акта юридичної особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 62 Цивільного кодексу повноваження можуть також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець у роздрібній торгівлі, касир тощо). Природно, треті особи, укладаючи угоду з представником, повинні мати відомості про наявність у нього належних повноважень. Проте особливих відомостей не потрібно, коли повноваження випливають з обстановки, в якій діє представник.

Стосовно використання представництва юридичними особами можна зазначити таке. Як правило, письмова угода укладається шляхом складання документа, що визначає її зміст, і підписується безпосередньо особою, від імені якої вона укладена, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для укладення угод органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих законом, іншим правовим актом або установчими документами.

Що ж до кола повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, то воно визначається її установчими документами, положенням про від- особлений підрозділ, яке затверджене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

Відповідно до ст. 63 Цивільного кодексу угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов’язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою.

Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Підписання особою (органом юридичної особи) угоди без відповідних повноважень, а також з порушенням наданих їй повноважень згідно зі ст. 48 Цивільного кодексу може бути підставою для визнання укладеної угоди недійсною через невідповідність вимогам закону.

Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то засновані на цій угоді її вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов’язку перевіряти такі повноваження.

За загальним правилом передбачені установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод порівняно з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства, установи, організації, від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження (наприклад, продавець, укладаючи договір, підписаний генеральним директором акціонерного товариства, знає про відповідні обмеження повноважень, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут).

У цих випадках угода може бути визнана недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено обмеження, але заявник повинен довести, що друга сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження.

Наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прий- няття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т. ін.).

Якщо керівник відособленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.