9. Авторський, індивідуальний стиль письменника.

Стиль письменника — ідейно-художня своєрідність його творів, зумовлена особливостями таланту, світоглядом, життєвим досвідом, характером, загальною культурою, орієнтацією на певні зразки тощо. Стиль проявляється у виборі тем та їх розкритті, у творенні образів персонажів, у компонуванні творів і розгортанні сюжетів, у розробці улюблених жанрових форм, у доборі зображально-виражальних засобів, мові. «Правдиві, великі поети, — писав І. Франко, — ніхто не подібний один до другого, кожний має щось свого, осібного… те, що з власної душі, з власного чуття вносить У свою поезію і в суспільність». Давньоримський драматург Сенека говорив, що стиль «є обличчям душі». Багато хто з літераторів XX ст. також подібно тлумачить стиль. Так, О. Блок зауважував: «Стиль усякого письменника так тісно пов’язаний із змістом його душі, що досвідчений погляд може побачити душу за стилем…». Але стиль художнього твору пов’язаний не лише зі «змістом душі» його автора. За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст. Деякі вчені розглядають індивідуальний письменницький стиль як своєрідність мови. Однак такий погляд характерний для стилістики як розділу мовознавства, для дослідження явищ літератури є занадто вузьким. Видатний лінгвіст В. Жирмунський писав: «До поняття „стиль літературного твору» входять не лише мовні засоби, але також теми, образи, композиція твору, його художній зміст, втілений словесними засобами, але не такий, що вичерпується словами». Усе це — носії стилю. До них можна віднести також сюжет і жанр. Той же В. Жирмунський стверджує: «Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами». Тому-то стиль як явище форми «неможливо вивчати у відриві від ідейно-образного змісту твору». Видатні письменники завжди приділяють велику увагу своєму стилю, роботі над ним. «Все, що в мене є, — це мій стиль», — говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони «перепускаються» через особистість митця. Стиль, «стилос» — колись загострена паличка, а нині «перо», є, за виразом Ф. Кафки, не просто «інструментом», але «органом письменника».

10. “Історія української літератури” Д.Чижевського: періодизація за стильовою домінантою.

Загальна схема розвитку української літератури виглядає (на думку автора книги) так:  І. Доба монументального стилю — 11 ст.  II. Доба орнаментального стилю — 12-13 ст.  III. Переходова доба — 14-15 ст. (від цього часу залишилося надто мало пам’яток, які, до того, є великою мірою компілятивними творами або творами, що стоять на окраї літератури).  IV. Ренесанс та реформація — кінець 16 ст.  V. Барокко — 17-18 ст.  VI. Клясицизм — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст.  VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років 19 ст.  VIII. Реалізм — від 60-х років 19 ст. Представники цієї течії працювали безперервно аж до революції.  IX. Символізм — початок 20 ст. /22/  Вже безпосередньо перед революцією зародилися нові напрями, напр., футуризм. За революції, поруч панівних течій революційної літератури, постає яскрава течія неоклясицизму. Як звичайно буває, вичерплива характеристика недавніх течій має властиві труднощі.  З названих тут епох до типу 1 (див. §9) належить епохи I, IV, VI, VIII та X, до типу 2: II, V. VII та IX. Закінчуємо виклад історії літератури в цій книзі романтикою. Література доби реалізму та модерних пореалістичннх течій дужо широка та вимагатиме книги такого ж обсягу, як і ця.  Треба взяти на увагу, що в минулому, в найстарші доби, нелегко відрізнити українські пам’ятки від білоруських. Білоруських пам’яток спочатку небагато. Але в 16 та на початку 17 ст. ті самі твори, лише зрідка в іншому мовному забарвленні, належали до літературного репертуару обох народів. Отже, нам доведеться до початків 17 ст. обговорювати деякі білоруські твори, відзначаючи, де це можливо, їх білоруське походження.

11. Стилетворчі чинники. Суспільно–політичні умови і пануючі політичні ідеї. Вибір теми і проблематика.

Стилетворчі чинники – це ті чинники, які впливають на своєрідність стилю митця.

Головні стилетворчі чинники:

1. Індивідуальні особливості світосприйняття письменника (образне мислення):

• Ідеологічні – політичні погляди, ідейні переконання письменника;

• Естетичні (дехто вважає – що письменник митець краси, а дехто - що письменник повинен писати про соціальний стан суспільства, про політику)

• Психологічні (В. Стефаник – трагік, Л. Маркович – оптиміст)

2. Вплив на митця національних і літературних традицій та сучасного йому літературному процесу;

3. Своєрідність матеріалу, який став предметом художнього освоєння (тематика, проблематика)

Суспільно-політичні умови та політичні ідеї є одними із стилетворчих чинників і дуже впливають на індивідуальний стиль автора. Політичні події впливають на звичайних людей, а надто на письменників, які потім "виливають" свої переживання та погляди у творах. Наприклад, суспільно-політичні події сучасної України (особливо 2013-2014 рр.) вплинули на багатьох українських письменників. Під їхнім впливом були написані книги: Соня Кошкіна "Майдан. Нерозказана історія", Сергій Лещенко "Діагноз владі Януковича. Межигірський синдром", Андрій Курков "Щоденник Майдану", Крістіна Бердинських "Є люди. Теплі історії з Майдану", Тарас Березовець "Анексія: острів Крим" та "Волонтери. Мобілізація добра", укладачем якої є Ірена Карпа.

Політичні ідеї також впливають на стиль письменника. Адже приналежність (схильність) до певної політичної ідеї чи партії впливають на свідомість автора, а відтак і на його твори.

Вибір теми та проблематика. Коли автору доводиться вибирати тему та проблематику, він має підходити до цього завдання відповідально, оцінюючи сучасні вимоги суспільства, їхні інтереси та вподобання. Темою художнього зображення може бути будь-що. Проте з метою виділення специфіки саме художнього рішення теми, можливо, варто говорити про художньо значущу тему, подібно до того, як тему стилю визначають як соціально значущу.

11. Стилетворчі чинники. Естетична природа літературного твору (традиції і новаторство, родові і жанрові закони, творчий метод).

(Стилетворчі чинники=11 пит.)

Література це, насамперед, один із видів мистецтва, у якому носієм образності є слово. Літературою називають також будь-які витвори людської думки, що втілені в писемному слові і мають суспільне значення.

Рід – це спосіб вираження художнього змісту або, сукупність принципів формальної організації творів, що визначаються властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення.

Художня література ділиться на так звані роди, до яких належать три основні — епос (розповідь про минулі події разом з різнобічним описом), лірика (події викладені у віршовій формі; вираження роздумів, почуттів героїв; акцент на емоційності), драма (твори зображують події у теперішньому моменті і призначені для театральних постановок; наявний гострий конфлікт; прозова форма викладення тексту) — та суміжні родо-жанрові утворення (ліро-епос, епічна драма, мемуари, художня біографія тощо).

Жанр – це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме визначення жанр налаштовує читача на певний зміст . У такому розумінні жанрами є епопея, роман, новела і т.д.

Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман може бути історичним, філософським і т.д. Окремі жанри, переважно ліричні ( оди,гімни), жанрових різновидів не мають.

Традиції і новаторство в літературі — взаємопов’язані поняття, які характеризують вузлові моменти літературної спадкоємності, історико-літературного процесу.

Традиція – це передавання художнього досвіду від одного покоління письменників до іншого, його творче переломлення в історії культури. У художній літературі у процесі тривалого її розвитку традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи, способи творення художнього світу зображально-виражальні засоби, жанрові структури.

Новаторство — це пошуки нових шляхів у поступальному розвиткові літератури, що викликає значні зміни в літературних традиціях. Тобто, новаторство – це відмова від старих традицій і створення нових.

Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових форм, засобів художнього освоєння світу. Спочатку він спирається на традиції, далі переформовує їх і впроваджує елементи нового у свої твори. В індивідуальному творчому процесі можна виділити такі ступені відходу від освоєних зразків чужих творів: наслідування; використання (запозичення) окремих мотивів, образів; стилізація; переспіви; свідоме відштовхування від Т. із спеціальним наставленням на новації. Нове в літературі, яке сприймається і приймається публікою, поступово стає традиційним, бо його свідомо чи підсвідомо наслідують наступні покоління митців.

В історії кожної національної літератури існують т. зв. традиціоналісти, що залишаються доволі популярними митцями і є в певному сенсі новаторами, та засадничі новатори-модерністи, які спеціально займаються художніми експериментами, новаціями, хоча не всі з них стають відкривачами нових естетичних цінностей. Загальна закономірність функціонування мистецтва полягає в тому, що кожен новий крок у художньому освоєнні світу спирається на набутий естетичний досвід (навіть у тому випадку, якщо від нього відштовхуються, як це маємо в авангардистів). Та важливішим і складнішим у діалектиці Т. і н. є інше: з’ясування, наскільки усталене, поширене (традиційне) є «своїм», співзвучним з переконаннями, смаками митця, і наскільки воно є «чужим», яке підхоплюється під тиском різних обставин.

Цікавим також є і те, чи нове у творчості письменника є «своїм», породженим його ментальністю, світовідчуттям, чи воно — данина моді або соціальному замовленню.

Художній (або творчий) метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного від­творення світу. Саме поняття «метод» означає спосіб пізнан­ня, поняття художнього методу — спосіб образного пізнання дійсності. Категорія художнього методу є однією з най­молодших у теорії літератури: вона виникла на рубежі 20— 30-х років XX століття в радянському літературознавстві та естетиці. Однак молодою є лише назва категорії, сама ж вона, за виразом професора О. М. Соколова, «...в її елементар­ній формі народилася разом з мистецтвом. Немає твору мистецтва без художнього методу, як немає наукового дослідження без наукового методу».