- •2. Теорія “відкритого твору” у.Еко.
- •3. Поняття “Зразкового Читача” (у.Еко).
- •4. К. Юнг про “візіонарного” письменника.
- •5. Теорія архетипів к.Юнга.
- •6. “Вічні” образи, сюжети, мотиви.
- •7. Художній метод. Літературний напрям.
- •8. Стиль як художньо-естетична категорія. Стильовий напрям. Стиль епохи.
- •9. Авторський, індивідуальний стиль письменника.
- •13. Суб`єктивні стилетворчі чинники (світогляд митця, концепція світу і людини).
- •14. Домінанти стилю. Композиція
- •15. Домінанти стилю. Час і простір у художньому творі. Поняття хронотопу.
- •16. Домінанти стилю. Особливості творення образу.
- •17. Образ автора у художньому творі.
- •19. Стильова своєрідність розвитку літератури в перші десятиріччя хіх ст.
- •22. Смішне і комічне у художньому творі
- •24. Харківська школа романтиків, загальна характеристика.
- •25. Натуралізм як літературний напрям кін. XIX ст.
- •26. І.Франко як теоретик нового напряму (“Із секретів поетичної творчості”).
- •27. Натуралізм, психоаналіз, міфологізм у повістях і.Франка (на конкретному прикладі).
- •28. Модерністські пошуки у новелістиці і.Франка.
- •29. Ідеї емансипції на західноукраїнських землях. Альманах “Перший вінок” (короткий огляд).
- •30. Стильові особливості “жіночої” прози кінця хіх ст. Проблематика.
- •32. Втілення новітніх європейських науково-філософських і літературно-художніх пошуків у зб. “Пальмове гілля” (Заспів, “Нечестиве кохання” і “Кохання по-людському”) а.Кримського.
- •33. Новий “негероїчний герой”. Роман “Андрій Лаговський”.
22. Смішне і комічне у художньому творі
Засоби творення комічного — це художні засоби, які сприяють творенню комічного ефекту зображуваних явищ, подій, образів. Функції засобів комічного досить широкі: від створення сміхової атмосфери твору до гнівного викриття негативних фактів, рис характеру, закономірностей дійсності в цілому. Серед засобів комічного вирізняють: гумор, іронію, сатиру, сарказм, пародію, парадокс та ін. На використанні різноманітних засобів комічного розвинулися такі жанри, як комедія, фарс, памфлет, епіграма, буфонада, бурлеск, травестія, сатиричне оповідання (повість, роман) та ін.
Основні засоби творення комічного
Гумор — різновид комічного, відображення смішного у життєвих явищах і людських характерах.
Гумор не заперечує об’єкт висміювання, а лише піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини.
Сарказм – їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті та гнівного презирства.
Сарказм не має подвійного, часто прихованого дна, виражається завжди прямо.
Об’єктом сарказму є зазвичай явища небезпечні, різко негативні й аморальні.
Іронія — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою.
Сатира — 1) особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного; 2) твір викривального характеру. Сатира спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства; на відміну від гумору, вона має гострий непримиренний характер. Часто об’єктом сатири є антиподи загальнолюдської моралі, пристосуванці, лицеміри, зрадники та ін., а також явища, які не відповідають етичному та естетичному ідеалу.
Пародія — 1) засіб художньої виразності, побудований на імітації манери поведінки, манери мовлення, творчої манери тощо з метою викриття того чи іншого явища, рис характеру; 2) один із жанрів фольклору та художньої літератури. Пародія завжди передбачає об’єкт висміювання, його впізнавання. На цьому будується комічний ефект пародії. Пародія може бути окремим художнім прийомом у певних епізодах, ситуаціях, а також засобом художньої типізації, створення образів, і пронизувати всі рівні тексту. Пародія завжди передбачає творче освоєння «чужого» через авторське, що надає цьому «чужому» непередбачуваного, окарикатуреного вигляду. Пародія розвінчує пародійований об’єкт і містить у собі елементи карнавалу.
Парадокс — 1) засіб художньої виразності; 2) вислів, судження, ситуація, вчинок та ін., які суперечать здоровому глуздові, не відповідають усталеним нормам, традиційним уявленням. Парадокс, що завжди містить у собі елемент несподіваності, незвичайності будується на запереченні традиційного, усталеного, правильного. Через свою незвичайність парадокс висвітлює образи і явища у несподіваному ракурсі. Який нерідко допомагає виявити їхню приховану сутність.
Характеристика українського романтизму першої половини ХІХ ст. у контексті загальноєвропейського літературного процесу.
Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів.
Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов’язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський, М. Костомаров, О. Корсун, М. Петренко і С. Писаревський та ін. Поетичну творчість цього гуртка поетів характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов’янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народности і слов’янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.
Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830–40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов’янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою – «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його баченням майбутньої України. Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до київського осередку були українські романтики з інших міст України й Росії.
Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861 – 1862) письменників і діячів, між якими були: кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш і Т. Шевченко. До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половині XIX століття.
В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії – національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб’єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.
Відкриваючи значення й вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам’яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючись здебільш жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Історичні драми М. Костомарова «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841) залишилися тільки слабими спробами. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських і українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.
Романтизм став важливим етапом розвитку національної самосвідомості, значною мірою сприяв становленню української літературної мова та національної літератури. Він заклав підвалини для розвитку не лише реалістичної, але й модерної літератури наступних десятиліть, зокрема неоромантизму.