§11. Методи здійснення функцій держави

Кожна конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади у певній сфері її діяльності.

Методи здійснення функцій держави (лат. methodus — прийом, спосіб, метод) — це засоби, способи і прийоми, що застосовуються при здійсненні функцій держави в межах їх форм.

Кожній формі здійснення функцій держави відповідають свої методи:

Правові методи	— засоби, способи і прийоми, за допомогою яких здій­снюється нормотворча, правоохоронна, правозастосов-на, установча, контрольно-наглядова, інтерпретаиійно-правова форми діяльності держави
Організаційні методи	— засоби, способи і прийоми, за допомогою яких здій­снюються відповідні форми організаційної діяльності держави. Вони можуть бути загальними і конкретними
Організаційно-правові методи	— засоби, способи і прийоми, що одержали закріплен­ня у відповідних нормативно-правових актах (метод організації і перевірки виконання, інформаційного за­безпечення, підбору і розміщення кадрів та ін.)

Основні методи здійснення функцій держави в межах правових форм:

законність — спосіб керівництва суспільством на основі законів та в межах законів;

інформування — оповіщення про рішення, прийняті державою, з метою формування суспільної думки;

переконання — роз'яснення доцільності і необхідності певної діяль­ності або дій через засоби масової інформації та іншими шляхами;

заохочення — стимулювання діяльності громадян шляхом наділен­ня суб'єктивними правами, пільгами тощо;

рекомендації — при наданні свободи вибору дій орієнтування гро­мадян на бажаний варіант поведінки;

безпосереднє управління — здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів відповідно до їх компетенції;

легалізований примус — законне обмеження свободи вибору по­ведінки шляхом силового тиску.

Основні методи здійснення функцій держави в межах організа­ційних форм: програмування; дослідження; прогнозування; оператив­ний аналіз та ін.

§ 12. Типологія держав: формаційний і цивілізаційний підходи

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми гово­римо про типологію держав, то маємо на увазі «поділ» усіх держав, що існували в минулому чи є на сьогодні, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи має допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали й об­слуговували держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому сполученні загальносоціального і вузько-класового аспектів їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та науково-технічного прогресу.

Тип держави визначається:

— елітою (класом, соціальною групою), що знаходиться при владі;

— системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця вла­да базується;

— системою методів і способів, що застосовує влада при захисті виробничих відносин і форм власності;

— реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом полі­тики держави, його справжньою роллю в суспільстві;

— рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в ціло­му і особи,зокрема, та ін.

Існують два підходи до типології держав:

Формаційний Цивілізаційний

(К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов,

В. І. Ленін) Г. Гелбрейт, А. Тойнбі, С. Хартингтон)

Формаційний підхід заснований на вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній з якій відповідає свій історичний тип держави. Формація — це історич­ний тип суспільства, що має певний спосіб виробництва, пануючу фор­му власності, класову структуру. Перехід від однієї суспільно-економіч­ної формації до іншої відбувається в результаті зміни віджилих типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

При такому підході держава здобуває суто класову визначеність, виступає як диктатура економічно пануючого класу. Виділено три осно­вних історичних типи експлуататорських держав:

рабовласницька (рабовласницький спосіб виробництва; наявність класів рабів і рабовласників; диктатура останніх);

феодальна (велика власність феодалів на землю і натуральне госпо­дарство залежних від феодалів селян; наявність класів кріпаків і феода­лів; диктатура останніх);

буржуазна (капіталістичний спосіб виробництва, заснований на свободі приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та екс­плуатації найманої робочої сили; наявність класу робітників і буржуазії; політичне панування останньої);

не експлуататорський:

соціалістична держава (спільна соціалістична власність і планове господарство; поділ населення на робітників, селян та інтелігенцію; дикта­тура пролетаріату). Вважалося, що в найближчій історичній перспективі вона повинна перерости в суспільне комуністичне самоврядування.

Достоїнства формаційного підходу: 1) акцентування уваги на істо­тній ролі економічних відносин у формуванні держав і зміні їх типів; 2) підкреслення класової сутності держави (інтереси якого класу вира­жає); 3) розгляд розвитку держав у поетапності і природності історич­ного характеру.

Недоліки формаційного підходу: 1) переоцінка класово-економічно­го фактора, що не завжди має і може мати вирішальне значення в про­цесі утворення держави, поступаючись провідній ролі інших факторів; 2) залишення поза полем зору величезного шару культурно-ціннісних ідей і уявлень, що не можуть бути охарактеризовані як класові; 3) роз­гляд соціалістичної держави як антикапіталістичної і заперечення її на­ступності; 4) невиправдане вихваляння соціалістичної держави як вищого й останнього історичного типу; 5) породження міфу про суспіль­ство комуністичного самоврядування.

Орієнтований на укрупнене (у найбільш істотних рисах) уявлення про історичні типи держав, формаційний підхід не враховує проблем, які не укладаються в звичайні рамки класового, формаційного аналізу. Так, раби ніде в давніх суспільствах не були основною виробничою силою, класи­чний феодалізм існував тільки в деяких країнах Європи, а класичний ка­піталізм був реальністю головним чином в Англії і Німеччині.

Класово-формаційний підхід щодо типології держав був єдиним у вітчизняній науковій і навчальній літературі до 90-х років XX століття. Сьогодні він також може бути використаний, особливо при класифікації держав світу до другої половини XIX ст.

Цивілізаційний підхід використовує поняття «цивілізація» (лат. civilis) — тип культури як основу типової класифікації держав. Цивілі­зації визначаються наявністю загальних рис об'єктивного порядку, та­ких, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб'єктивною самоідентифікацією людей (тобто можливістю характеризувати себе як громадянина держави, представника певної релігії, людини західного світу і т. д.).

Англійський історик А. Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнуте і локальне становище суспільства, що відрізняється спільніс­тю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація дає стійку спільність усім державам, що живуть у її межах: таких цивілізацій А. Тойнбі нараховує 21: єгипет­ська, китайська, західна, православна, індуїстська та ін.

Достоїнства цивілізаційного підходу: 1) розкриває сутність будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер суспільного життя, про цін­ності і мету її власної діяльності; 2) розглядає державу як найважливі­ший фактор духовно-культурного розвитку суспільства, спрямованого на обмеження і виключення навіть легалізованого насильства стосовно особи; 3) затверджує залежність типів держав від розмаїтості націо­нальних культур, світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієн­тації.

Недоліки цивілізаційного підходу: 1) недооцінює економічний фак­тор, відводить йому другорядне місце в розвитку цивілізацій; 2) ігнорує вплив соціальної диференціації суспільства, класових протиріч на цивілізаційні процеси; 3) зводить в абсолют культурний елемент, кваліфікує його як «душу, кров, лімфу, сутність цивілізації» (А. Тойнбі).

Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

Первинні

Вторинні

(Стародавній Єгипет, Персія, Шу­мер, Вавилон, Бірма та ін.) — ха­рактеризуються командно-адмініст­ративною організацією державної влади. Держава (влада), перебуваю­чи у єднанні з культурно-релігій­ним комплексом, забезпечує як по­літичний, так і соціально-економіч­ний розвиток суспільства, а не ви­значається ними. 3 первинних циві­лізацій збереглися тільки ті, котрі змогли послідовно розвинути духо­вно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, ки­тайська, мексиканська, західна, пра­вославна, арабська та ін.)

(держави Західної Європи, Східної Європи, Північної Америки та ін.) — виникли на основі розход­жень, що первісно позначилися між державною владою і культурно-ре­лігійним комплексом. Влада вияви­лася не такою всемогутньою і все-проникливою силою, якою вона бу­ла в первинних цивілізаціях. Євро­пейська цивілізація з найдавніших часів тяжіє до ринково-власницько­го укладу, громадянського суспіль­ства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і роз­винули цю спрямованість європей­ських держав

Окрім того, розрізняють цивілізації: індустріальні і постіндустріальні; східні, західні, змішані; древні, середньовічні, сучасні.

З позицій загальнолюдських цінностей, що стали домінуючими у другій половині XX ст., привабливим видається цивілізаційний під­хід — особливо до типології сучасних держав, що неможливо підвес­ти під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція ци­вілізації (що відмовилася від колишньої оцінки цивілізації тільки як культурної спільності і базується на визнанні її комплексного характеру: культура, економіка, політика та ін.) виявляється набагато ширшою і ба­гатшою формаційного підходу. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини — економіко-трудову, соціально-політич­ну, культурно-духовну й інші — в усьому розмаїтті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і сьогодення ста­вить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-зне­особлений індивідуум; розрізняє не тільки протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських цінностей. Проте на основі цивілізаційного підходу ще не побудована чітка типологія держав.