Розв’язання

Визначимо дирекційні кути:

α_АР = 51-86 – (+ 0-70) – 30-00 = 21-16;

α_ВР= 58-66 – (+ 0-70) – 30-00 = 27-96;

α_СР= 6-20 - (+ 0-70) + 30-00 = 35-50.

На карті (аерознімку) прокреслюємо напрямки з вихідних контурних точок А,ВіСна точкуР, що визначається, за дирекційними кутами α_АР = 21-16; α_ВР= 27-96; α_СР= 35-50 і знімаємо координати точки, що визначається.

Під час виконання оберненої засічки за виміряними кутамина місцевості за допомогою кутомірного приладу вимірюють кути α, β і γ між напрямками на чотири контурні точки, рис.5.20.

Під час вибору контурних точок слід враховувати, що найбільш надійне розв’язання задачі отримаємо у тому випадку, коли точка, що визначається, знаходиться всередині трикутника, який утворений вихідними точками А,ВіСабо поза трикутником напроти однієї з його вершин. Напрямок на четверту точкуДє контрольним. Графічне рішення проводиться способом Болотова.

Для цього на листі кальки наколюють точку Рі із неї вільно прокреслюють пряму лінію (напрямок на точкуА), від якої послідовно будують кути α, β і γ, отримуючи напрямки на точкиВ,СіД. Потім кальку з прокресленими напрямками накладають на карту (аерознімок) і повертають до того часу, поки прокреслені на ній напрямки не сумістяться з відповідними контурними точками карти (аерознімка). Після суміщення всіх напрямків точкуРз кальки переколюють на карту (аерознімок) і знімають її координати.

Рисунок 5.20 – Обернена засічка по виміряних кутах

Обернена засічка за виміряними відстанямиполягає у визначенні положення точки Р на карті (аерознімку) за відстанями, виміряними до трьох вихідних точок. Відстані від точки, що визначається, до вихідних точок, як правило, вимірюють далекомірним способом. Положення точки визначають графічно, для цього з вихідних точок карти (аерознімка) циркулем прокреслюють дуги радіусами, які дорівнюють виміряним відстаням у масштабі карти (аерознімку), рис.5.21. На пересіченні дуг отримують точкуР, що визначається, і знімають її координати.

Під час визначення координат точок по карті (аерознімку) за допомогою приладів координати отримують з серединною помилкою, що до рівнює 0,5 мм у масштабі карти.

Рисунок 5.21 – Обернена засічка за виміряними відстанями

5.2.2 Визначення координат точок за допомогою топоприв’язувача

Для визначення координат точок за допомогою топоприв’язувача застосовують, як правило, розімкнений маршрут між двома контурними точками. Якщо в районі робіт є пункти геодезичної мережі і їх використання не викликає збільшення часу на виконання робіт, то ці пункти необхідно використовувати як початкові у першу чергу.

У районах з рідкою мережею контурних точок визначення координат точок, що прив’язуються, допускається проводити від однієї контурної точки.

Довжина маршруту не повинна перевищувати 5 км від початкової до точки, що прив’язується, і 10 км – від початкової до кінцевої (контрольної) точки.

Робота з визначення координат за допомогою топоприв’язувача включає підготовчі заходи і безпосереднє визначення координат точок їх послідовним об’їздом.

До підготовчих заходів відносять:

• вибір початкової і кінцевої точок маршруту і визначення способу орієнтування топоприв’язувача на початковій точці;

• вибір маршруту руху топоприв’язувача;

• визначення на карті (аерознімку) координат початкової і кінцевої точок маршруту.

Орієнтування топоприв’язувача (визначення дирекційного кута поздовжньої осі машини) на початковій точці проводиться, як правило, за допомогою магнітної стрілки бусолі. У аномалійних районах орієнтування топоприв’язувача проводять за допомогою гірокомпаса або стосовно напрямків, дирекційні кути яких визначені по карті.

Крім вказаних способів, для орієнтування топоприв’язувача можуть використовуватися орієнтирні напрямки, які визначені геодезичним або астрономічним способом.

Якщо топоприв’язувач неможливо встановити на початковій точці або у безпосередній близькості від неї (ближче 10 м), то визначають координати точки стояння топоприв’язувача за допомогою курсопрокладника.

Для цього необхідно:

• виміряти відстань від початкової точки до топоприв’язувача;

• визначити дирекційний кут напрямку з початкової точки на візир орієнтування;

• встановити на шкалах курсопрокладника координати початкової точки, а на шкалах „КУРС” – отриманий дирекційний кут напрямку з початкової точки на візир орієнтування;

• за допомогою маховика „ПУТЬ” ввести у курсопрокладник відстань, яка виміряна, а на шкалах коректури шляху необхідно встановити нуль; на шкалах ХіY встановлюються координати точки стояння топоприв’язувача.

Визначення координат точок, що прив’язуються, полягає в об’їзді їх за наміченим маршрутом і зніманні координат на кожній точці.

Після прибуття на точку, що прив’язується, топоприв’язувач установлюють над точкою або у безпосередній близькості від неї. Оператор знімає координати зі шкал курсопрокладника, записує їх у журнал і доповідає командиру, який перевіряє отримані дані окомірно по карті і заносить їх у бланк. У випадку, якщо топоприв’язувач установлений не над точкою, а поблизу від неї (не далі 10 м), слід у координати, отримані зі шкал курсопрокладника, внести виправлення на величину відстані (визначається окомірно) між машиною і точкою, що прив’язується.

Якщо до точки, що прив’язується, під’їхати на топоприв’язувачу неможливо (або недоцільно, наприклад, тому що для цього потрібно було б значно подовжити маршрут прив’язки), то координати точки можна визначити шляхом вирішення прямої геодезичної задачі за допомогою курсопрокладника. Для цього потрібно визначити відлік β_візза допомогою візира за точкою, що прив’язується, зняти зі шкали „КУРС” курсопрокладника α_осіі обчислити дирекційний кут α_Тз точки стояння топоприв’язувача на точку, що прив’язується: α_Т= α_осі + β_віз.

Приклад.Відлік за точкою, що прив’язується, отриманий за допомогою візира, β_віз= 6-12. Відлік по шкалі „КУРС” курсопрокладника α_осі= 18-95 (рис.5.22).