Цивілізація і суспільство

А. – Чому я не можу сказати, що Платон мене не цікавить?

Я – Не можеш. Це називається «свобода слова».

Думка філософів про людське існування має два полюси; все залежить від того, чи любить себе людина так, щоб хотіти жити вічно і мати цінність, чи так не любить, аби усвідомлювати своє нікчемне конечне існування. Цей твір виник з тим, що мене не хотіли почути й загнали в тісні аудиторії страхом перед небуттям. Дещо я маю озвучити для себе самої вголос. Нове, якого я шукаю, повинне бути виключно суб’єктивним: «Істина, в яку повірить більше, ніж одна людина, перестає бути істиною» (О. Вайльд).

Деякі викладачі, здається, радять більше висловлювати свою думку. Але це для краси слів, ними сказаних. Закони втратили свою необхідність, як і слова; наближається спонтанність. Невеличкий ліричний відступ: чому серед пари не можна вийти, чому не можна, сидячи в бібліотеці за підготовкою до семінару, відкинути все і взяти з полиці художню книгу? Чому не витратити бездумно гроші на солодощі, чи, може, послухати музику на парі? Колись такого не було – чому зараз це робить кожен? Музика, більшість книг, фільми-серіали, Інтернет – це непотрібна інформація, яка страшенно напружує. Приховані натяки й загравання, відмова озвучити вголос фразу «тантричний секс» і тільки стурбовано-незаймані усмішки одногрупника Вови… Ну, досить цього дріб’язку!

Болонська система занапащує «самобутню українську» систему освіти, ще більше механізує її. І ми на фоні великої Європи здаємося наївними селянами. А в нас що починалось так гарно – з «Просвіт», коли «буяв розвиток», – те закінчилось сучасним. Дном. Хай би нам дозволяли аморально критикувати геть усе аж до болю в язиці, навіть якби ми «зай-ма-лисясофіс-тикою!» - цей безглуздий світ і так би нічого не втратив. Були б ми просто непрофпридатними.

Коли б не існувало… книжної критики, а лише факти із біографій і твори; якби в один день у нас викладали тільки один предмет – це була б купа часу, за який можна було б розібратися в суті оригінальних текстів. До того ж, кожній групі філософів потрібно складати індивідуальний навчальний план з урахуванням особливостей кожного вступника, після попереднього спілкування психолога зі студентами. Якби до семінару з релігії готувались, читаючи сутри! Не знаю, може це значно більше сторінок, але яких сторінок! Одна із жахливих якостей критики – здатність до редагування «первинно вкладуваного змісту, здійснюваний автором згідно з певними груповими і класовими нормами», як пише одна книга. А ми вивчаємо, заучуємо критику, бо більш ні на що в нас немає часу.

Читаючи книгу, ти спілкуєшся з людьми, які обдумали більше за тебе, озброюєшся на майбутнє шаблонами думки. Який сенс в книгах для справжнього тебе – знайти розраду-ідею для вразливої шкаралупи твого нутра? Книжки дозволяють самостійно не думать про дещо, і разом з тим є причиною багатьох рухів, відомих як сміховинне безглуздя. Втім, все двояко. Справа така безнадійна частіше з критичними творами: вони теж є самостійними творіннями, але не оригінальними.

Я виступаю проти культури, за творчість. Суть Культури можлива і без матеріальної культури (телепатія). Власною ж критикою ж люди мають перехворіти в юності, за шкільними й університетськими партами, аби не виносити її потім на п’єдестал, не страждати дитинством у віці mature personality. Зріла людина має читати твори й писати їх, своїми зусиллями… а не зусиллями «копії копій» людей, які не спромоглись для світових думок навіть пошити власну одіж – не зусиллями критиків. Я виступаю проти вищого рівня культури – цивілізації, – і за її ядро – творчість. Письменників і поетів вивчають у школах, але вивчають в каноні встановлених системою правил; погляд на їхню творчість і навіть ставлення молоді до літератури різко гіршає після десяти літ за шкільною партою (зі слів Маші теж). А в університеті моєї думки питаються ще менше.

Універ привчає робити непотрібні справи з терпимістю. Така собі офісна мудрість. І в мені, зізнàюсь, інколи вже прокидається така терпимість і покірність долі. Але в мені також щось змінилось, і я відчуваю тепер в людях не Людей, а все тільки гаджети, установки «любити Бога, бо його не можна не любити», «любити всіх людей», «робити», «підкорятись». Думка про працю вже асоціюється тільки з купюрами й теплою хатою, жахливим мізером, а не задоволенням.

Чому нам здається, що сидіння в універі – це рух, а сидіння вдома – це дно: в ВНЗ рухається і обертається (життя, життя…) потік інформації й надій на примарне. Вдома: відмінність у тому, що там ми не хочемо рухати в собі інформацію і до себе її. В нас причина, а не в місці. А ілюзії вдома трохи розвіюються, там само як в місці пересадки з автобуса на автобус зникає відчуття беззмістовного руху. Якщо йдеш з універу, неодмінно хтось бовкне: «А не боїшся, що Там (себто вдома) ти деградуєш?» – Аж ніяк, бо хто визначає, в якому напрямку я рухаюсь – вверх чи вниз? Хлопче, мені за людство наше страшно. Може, те, що ми називаємо «вищим благом», в іншому світі на вигляд як блювотина, може я навпаки роблю собі величезну послугу? Як знати. Університетські аудиторії – найзатишніші місця для сидіння. Ті, хто вчаться, повинні були б рухатись, не прикріплені до місця – як атоми, на наш погляд, у стабільному тілі. Тільки це стабільне для нас тіло обмежило б нас, навіть будучи всього лиш поняттям «Хаос». Людям просто хочеться відпочити від нічого, від продуктів власної уяви – в менш напружених її продуктах: правилах, яким можна підкоритися, усталеності. Підкорятись легко, і дуже часто – навіть приємно. Нас не спрямовують, а кажуть, що треба сприйняти.

Чому держава не може «просто так» вчити – звичайно, тих, хто хоче? Зник би тиск. Якби вища освіта була необов’язковою для того, щоб добре жити, то нею цікавилися б справді ті, хто її потребують. Платон «володів мистецтвом оформлення своїх антиліберальних ідей» – тобто лише «володінням» він вирізняється з-поміж інших, умінням? – Виходить що так. Чому ж тоді нас не вчать такому вмінню? Бо ж, за словами Платона, «знання не можна здобути відчуттями, а можна лише вивести з інтелекту». Таки освіта просвітила мене в одному – в критиці самої освіти, що смішно. Ех, чому ми не маєм права просто на парі «додати» своє «сучасне» слово до книжної розповіді? Треба би розглядати думки (чи ідеї?), переносячи їх на сучасність, а не вбираючи, «щоб вони там бродили і може з них щось народилося потім», і написали про Тебе: «Цей філософ посилався на тих і тих».

До речі, надмірність мудрості заколисує. Люди хочуть чути щось в міру тупе і моментами – таке, що з проблисками «істини». Людям треба безглуздий і пустий простір, куди можна втиснути власні амбітні думки. По суті, «коментарі» є лише пензликом, який стає засобом, що довго шукався, аби розмести старий шаблон або скопіювати його по-новому. Це зміна порядку існувань в головах непотрібних істот. Це потрібно самим студентам: вони не претендують на істину, лише на комфортну правду.

«Люди обмежені і тупі, такі як твоя сестра» – сказала хвилину тому Оля про себе, майже дослівно. Люди тупі і одночасно розумні, якщо точніше; в нашій свідомості занадто багато складностей, не завжди необхідних. Уявімо, що «темна речовина», виражена як суперечливість людини, позбавленої спокою, потрапила в неї ззовні. Ніби існує машина, яка викачує з нас самих нас і привносить безлад; тому люди темпераментні, але водночас покірні; тому люди начитані, але емоційно тупі. Люди-Януси. Ця «пекельна машина» – це критика; критика літератури, альтернативи якій нема, а також критикування нашого життя, тобто моя книжка, і критика нас самих. Вона не істинна по відношенню до оригінальних творів та їх авторів. Авжеж, літературна критика дозволяє всебічно розглянути людину чи явище. Культура (книги, кіно, літературні твори) вказують нам, якими мають бути наші ідеали. «І я відчуваю, що я теж повна цим по горло», як каже Віка К.

Нам не дають думати! Логіка народилась в дискусіях, суперечках – філософська логіка! – там, де опоненти висловлювали свої думки, посилаючись чи не посилаючись на когось; зазвичай – думаючи самостійно в процесі суперечки. Навіть Сократ… А ми сидимо й зазубрюємо, щоб використовувати потім, а не зараз. Викладачі вчать інших, забуваючи про себе, але так не слід робити: ми від цього страждаєм, тягнучи ту ж ношу, що й вони. Що це за «оцінка», більша вона чи менша; що за «ну з Вами все ясно»? Кожна людина тобі – вчитель. Вони – люди – трапляються на нашому життєвому шляху і вчать нас. Вчитель не може бути суто вчителем, возсідаючи на троні, і не бути в той же час учнем своїх учнів. Вони не вчаться від нас як від виявів свого життя; вони не знають, що ми – частина їхнього життя. І по-правді, я не розумію потрібності нам виразів і висловів нашої викладачки, коли на англійській вона соромить нас за погано вивчені тексти, як малих дітлахів, розкидаючи по аудиторії запахи закомплексованості й незадоволеності, що йдуть від неї. Це бридко, оскільки ми вчимося для себе. Ми знаєм, коли треба вчитися. І якщо захотіли піти з пар – значить, для нас це наразі більш потрібно. Набридли рольові ігри.

Ти кажеш, прогрес у викладанні, урізноманітнення програми було б не зайве. Власні думки викладачів, – але кому вони потрібні! – їх зацікавленість у предметі… Як я розумію: малюнки, карти, свічки. «Якби вони говорили щось цікаве, – знову казав ти, – таке, [що особисто стосується кожного, як я зрозуміла], чого ми раніше не чули…»

Нещодавно Оля, наш куратор, виголосила промову, яку просила переказати тобі. Почитай знову, хоч я раніше тобі розповідала, її зміст:

На філософії ми повинні вивчити всіх філософів. Нема потреби обговорювати їх, бо вони такі, якими вони є. Зараз не можна не читати. Читання й конспектування того, що нам подає спеціальність, вкладе в нашу голову теоретичну основу для міркувань. Завдяки цьому, на третьому курсі ми зможемо дискутувати про те, хто вплинув на кого, посилаючись, напевно, на першоджерела.

Якщо цілу пару витратити на обговорення одного питання: наприклад, чи правильні погляди піфагорійців чи ні, – то викладач не встигне оцінити кожного студента. Це не є добре для університету, головна функція якого – дати базис. Тому що студент, який іде на спеціальність «філософія», вже повинен бути зацікавлений в філософії. Тож університет йому нічого не винен в цьому плані й не має відповідати на вимогу «зацікавте мене».

Погана, гнила система, яка оцінює нас, аби відібрати стипендію! А ті, хто отримали її, обов’язково частину грошей витратять даремно… гроші зобов’язують нас тратити їх на дурниці. Дурниця дурниці варта. А на це ми покладаєм життя. І витрачаємо з досадою – втім, хто як.

Мас-культура, звичайно, випробовує нас: соцмережі, ЗМІ, книги (я про це вже писала); вчення пар, яке дозволяє зациклюватись на них і більше часу не думати «ні про що». «Ні про що»-думання і є шкідливим: гадають, це і є дурне пустослів’я, софістика.

Що ж таке «культура»? Я дійшла двох визначень: 1) це побічний ефект, що виріс із (підсвідомого) прагнення до цілковитої свободи, яке особистість не в змозі реалізувати, тобто в сенсі «сублімація»; 2) шлях, який приведе до звільнення, при чому звільнення не є кінцевою метою, а метою є отримання насолод. Суспільство добровільно відмовилось від абсолютної свободи заради виживання. Тож і гуманізм у суспільстві – річ синтетична, основа її передбачає комфорт.

Одна викладачка каже, що робити висновки можна тільки на основі почутого від людей (вона, до речі, польовик-етнограф), тобто на основі емпіричних знань. Які ж саме з таких джерел є істинними (достовірними для мене – щоб уникнути гучних слів)? Бо, можливо, комусь здалося – багато кому здалося! – а я це порівнюю (засвоюю) як щось достовірне й відтак маю синтетичний результат. В сенсі фальшивий. Перестань вважати себе скромною частинкою гармонійного суспільства, А. Можна стати професором, вивчивши свій предмет. Можна стати маляром-штукатуром, навчившися штукатурити. Тут немає вищого покликання, тільки бажання, навіювання і майстерність. Навіщо робити те, що замість тебе можуть зробити інші? Задовольнись матеріальним мінімумом і забий на пусті інтриги.

Якщо трапиться несподіванка і я працюватиму викладачкою: коли б студент на моїх парах записував в конспект думки, які прийшли йому під час моєї лекції, то я вважала б, що чогось добилась. А бачити там те, що я «диктую», зовсім не хочу. Це студент має запам’ятати чи знати.

Можеш перечитати всі твори, а потім заговориш «чужими думками». На що схожий факт, що ми викопаємо кілька сторінок з книг і кілька фактів? Виховують молодь істотами, в яких немає шансів на ро́зум – осмислення цих концепцій: молодь-XXI звикла до готової інформації, до «фаст-фуду», до «виписок з виписок» (Бредбері, 451); а система освіти розвивається сповільненими темпами, тому рівень «розумності» українців, на мою думку, падає. Щиро кажучи, великий відсоток українців – бидло, й сьогодні ми прагнемо отримання дещиці знань. А не вимучених-відксерених рядочків у голові. Нащо вчити те, до чого можна дійти своїм розумом з меншими муками і за не дуже тривалий час? (Просто спілкуючись зі світом, хм?) Вдома, в Інтернеті, в бібліотеці… такі знання сьогодні нічого не варті. Я спробувала визначити «трагізми» істини домашньої освіти:

1. Навчання вдома не має жодної мети. Воно здійснюється для підтримання свого статусу у власних очах, для стьобу над собою й іншими, який зароджується разом з непотрібними думками про сенс навчання, всупереч навчанню.

2. Депресія неминуча.

3. Всім на тебе ПОХУЙ.

4. Всі помрем.

Що це за почуття з’являються після прочитання Книги? Це маленький шматочок того, до чого ми були б істинно причетні, якби не замученість в мас-культуру. Ці емоції – не щось інше, як зорі, «маленькие дырочки в полу Рая», як писав хтось. Тільки Рай не на небі і Пекло не під ногами: «Пекло – Інші» (Сартр). Страшенно не люблю посилатись на когось. «Інших» створює підсвідомість, насправді ж ми знайомимось з різними чи автентичними частинками Себе (є якась кількість різного у природі, а решта – наслідування Різного, а похідне від останнього – наслідування подібності).

Так, ми – сіра речовина, суміш, віск, пластилін, на який діє, бо може діяти, середовище. Світ – продукт мого «Я» – приховав «Я» за множинністю мас-культури. Речі реальності – це мітки, на які людина наносить свої погляди. Але людина, на відміну від інших об’єктів, може не просто сприймати знаки оточення, але й створювати такі знаки. Наприклад, малюнок, який, здається, викликає емоції, насправді їх не викликає. Ми просто дістаємо з архіву пам’яті деякі з них. Певно, про це на якійсь конференції в нашому університеті професор-німець казав: «Навчатися – навчати тіло тому, що вже закладено в душі» – бо, певно, кожне тіло доводиться навчати заново – так само як людина, що страждає від втрати пам’яті, щодня вивчає своє ім’я.

Знаходячи в культурних виявах примітивні й такі необхідні емоції, більшість людей спиняється на рівні споживання, не дійшовши до суті. Треба відкинути не просто емоції, а саме́ бажання емоцій по відношенню до Іншого, аби повністю зрозуміти його. Всілякі власні хвилювання мають пропливати по́вз і не заважати тобі, в іншому разі ситуація, присутня в житті Сучасника, не поліпшиться: осьове значення для людини сьогодні має не зовнішність, а «внутрішній світ» – чому внутрішній? – Бо його не можна побачити, він нематеріальний і піддається прикра́шенню в нашій свідомості.

Схоже на те, ніби якась суцільна напівпрозора пелена прикриває всі обличчя від людини, і вона бачить тільки загальні риси, і звуки доходять м’якше через тканину, і мова здається приємнішою. Як це небезпечно – зірвати завісу, що відділяє тебе від вікна, за яким світ. Передусім томỳ що не можна псувати майно. Завіса (наші «рожеві окуляри») тьмяніє з часом, затирається, блідне малюнок на ній, але вона захищає нас від безколірної правди. Навіть якщо тобі здається, що твоя завіса прозора, подумай, наскільки прозорість є абсолютною? Хто подбав про нас та́к і захистив? Хто вішає перед нами завіси, із добрих міркувань чи лихих, і чим це відгукується?

Наша пелена – цивілізованість і суспільство. Вона захищає, але від неї треба відмовитись. Закони бережуть наше життя, тримаючи його на мінімумі; закони нищать нас і применшують. А якщо дійти до золотого дна – то й нас нема. Треба навчитись жити без законів або відключити поривання до Іншого, аби трішки попустило.

Поглянем тепер з іншого боку: знаю, все це кра́де наш час, аби ми не займалися… чим? Чим не займалися?! Наші справи, як бездіяння, не мають жодної цінності. Все, що нас цікавить – нікчемне, і ми жалюгідні. Люди заводять дружбу, щоб на кілька відсотків задовольнити власну потребу у самовираженні, любові, підтримці; знаходять половинки, щоб задовольнити ці потреби, як здається декотрим, повністю; виголошують промови, розпалюють суперечки, працюють – для самовираження, виживання. Ніщо з цього – аудиторії, друзів, «коханих людей», роботи, хобі – нам не потрібне насправді. Це просто засоби. Та ми все одно збираємось в цьому університеті, бо мòлоді більше нема де збиратись. Ми діємо, аби залишити щось після себе.

Людина «освічується» для того, щоб накласти на світ своє «Я», щоб якомога міцніше прикріпити себе до категорії буття. Щоб не зникнути. Культура сприяє визнанню того, що ми є. Ми засуджуємо дурість, намагаючись стати розумними, і втрачаємо в цей час спонтанність, оригінальність, абсурд – тобто втрачаємо насправжній світ. Думаю, виникне опір такому процесу, як «освічення» і знання. Цивілізація «перепрогресувала», можна сказати, в системі освіти, по відношенню до конкретної людини. «Культурна-цивілізована» людина думає про те, що буде за́втра, жертвуючи сьогоднішнім благом. Але що ж з нами буде сьогодні, якщо думання відкладати на потім? Якщо ж нас і вчать думати, ми не в змозі використати ці знання.

Все високе, що оточує нас, раптово стало злісним ворогом в моїх очах. Дехто із нас вже дійшов думки, що краще лягти і не робити нічого: спостерігати, як світ мине. І я пропоную людям відмовитись від наук, занедбати суспільство і провести останнє життя.