Природа як творіння людини

До природи треба ставитися лояльніше, але не відводити їй найпочесніше місце, поки не відомо, яке походження людини – біологічне (природне), соціальне, технічне… чи якесь інше.

Я сьогодні йшла на пару в сусідній корпус і звернула увагу: як дерева схожі до меморіалу! Ми не знаєм, якими були давні люди; ми знаємо, що в них була «тямка». Предки вигадали природу: дерева, що тягнуться вгору й складаються з кори, з листочків, але схожі з людиною, всяке інше… Теперішні люди будують величезні будинки, схожі на нас своєю людськістю наповнення; будують обеліски-меморіали (з плиток, заліза, бетону) – людські через їхнє призначення. І все це тягнеться вгору. Вкотре посилатимусь на семінар. З етнології.

В західних, південних слов’ян давніх часів існував обрядовий танець – «на льон»: люди підстрибувати високо, аби льон високо ріс. «Ой візьмім за стегняки, щоб родили буряки», – співалося. Все́, олюднюючись, отримувало життя. Люди ті, певно, вважали, що коли вони самі рухаються вгору, то й льон росте вверх. Тобто рух людини утворює подібне – природу. Природа, таким чином, – це обмислена, а потім олюднена матерія, а сама людина – це помислена якимсь невідомим ядром матерія, знаряддя творення в руках Ядра. Адже мислення з нематеріального («напівматеріального») перетікає в матеріальне.

«Прадавні люди вірили в зв'язок усього на землі з небесними світилами», – відповідно, й небесні тіла, і земні тіла з’явилися одночасно і в відповідності одне до одного. В природу теж не можна втекти, оскільки й її придумала людина. Загалом, природа – найперший витвір. Тобто якщо з’явилась людина, то мають з’явитись дерева, то має з’явитись сонце – такий закон. І коли ми робим відповідні рухи думки й тіла – то рухається й Всесвіт.

Рухи тіла – це процес такого виду (що виходить з Ядра), який спрямовується в матеріальну сферу і там ми його виявляємо. «Духовна діяльність повністю протиставлена матеріальній»(викладач з логіки). Рух дỳмки – це процес, який здійснюється і виявляється на трансцендентному рівні, він може бути сприйнятий розумом чи інтуїцією.

Існування

Я – пуста кімната-туалет двадцятирічної давності, якась жінка прийшла в мене і народила дитину. І дитинка росте, харчуючись тим, що просовують під двері, і випорожняється в мене: велика труба зливу з цього великого горщика всотує її лайно прямо в мене. На моїх стінах від протягів ворушаться павутинки, мені від цього (і від павучків) огидно і лоскітно.

Словом, я навела для прикладу в своїй книзі безліч реальних для мене моментів приватного життя. Ця збірка звичайних думок бідолахи-недоучки не має викликати в тебе захват – швидше осуд чи нудьгу. Щиро розраховую на це, оскільки хоч таким чином зможу викликати в тобі єдину справжню емоцію.

«Існування – це буття, залежне від умов», як написано десь. Я існую, впливаючи на чужі життя, коли «play prominent part» (згадуються уривки з англійського тексту, який змушували зубрити) – тільки у цьому разі мені добре, навіть в той час як не усвідомлюю такого факту. А коли відчуваю, що вплив послабшав і майже зник – розпочинаю драму депресії. Я використовую всіх, розумієш? Це жахливо! Саме зараз до мене дійшов цей жах, хоч я довгий час дивилась йому в вічі. Важлива деталь: у процесі гри я сама щиро вірю в правдивість і правильність власних дій; я можу говорити неймовірні речі і відчувати – теж. Я страшна жалюгідність, огидна собі і приречена на себе. «Просвітлення» ж проходить ривками, а потім накочує гігантською хвилею – в цей час я відкидаю старе й очищуюсь для нових умов. Нове нічим не відрізняється від попереднього, просто воно інше. Рахуючи, що період змінності – 0,3-0,7 року, мене влаштовує інакшість. Думаю, я не мала б сили залишатися в цьому світі ані хвилини більше, якби не була впевнена, що все мине.

Зізнаюсь, зараз я справді сиджу на унітазі, про який згадувала недавно. При собі в мене ручка й блокнот – могла б не виходити звідси до кінця життя. Могла б не їсти, засинати тут же, телефон так і залишити на столі в кімнаті, не читаючи SMS; могла б забути про цю писанину, яку оприлюднила тільки з бажання слави, зацікавленості скромною персоною автора і все таке.

Починаючи з останніх днів квітня, я в домі, який через тиждень або через п’ятдесят років стане моєю труною. Не бачу різниці в часі: виходити чи не виходити в двері. В зв’язку з обстановкою, що надихає, маю тобі побажання: аби в тебе кожного разу, як поблизу з’являтиметься брехня, одночасно виникало відчуття нудоти і сморід лайна різко бив у ніздрі. «Морська хвороба на суші», як казали десь і колись. Музика в навушниках, аби не заважали передруковувати запис… зізнайся, страшно зазирати в темну пащу заднього отвору, страшно було в дитинстві сидіти на унітазі, коли під тобою коїться невідомо що, виходить з тебе щось огидне і, здається бідному маляті, ладне тебе атакувати. Все, що нас оточує – це і є лайно, колись свіжий салат і суп вражень чистого, неопредмеченого буття. В що ми перетворили їх, лякаючись? Ех. Відчувай огиду, ніби це не твоє.

Мене цей світ трішки затрахав, мушу визнати факт. Я курю разом з малолітками, які розмовляють про котів – і дітлахи не чують моїх думок (хоча я теж, певно, мала і дурна для когось); це прекрасно, це наш світ! Мій відомий тобі сарказм. Згадую твою зелену натуру, яка категорично ставиться до паління і алкоголю; згадую одночасно, як купувала тобі пиво, як із цигаркою в руці відписувала на твої повідомлення, А. Все дуже переплетено. Про безмір фактів, які існують поруч твого життя і згодом поглинаються ним, ти навіть не знаєш. Не знаєш, як невідоме зло творить добро – те, що тобі здається добром у твоїй душі. Ти тільки гру помічаєш і безліч перешкод. Мене влаштовує, що я лиш визначаю хід твого життя, і завтра вже буду за його межами; що мільярдна частинка мене помре – тоді, коли ти «знищиш мене в своїх очах», як ти пишеш з максималізмом, – помре моя голограма, яка поки що існує в твоєму світі. Як багато шестерень рухається поруч у механізмі великого Космосу! Як дивно, що кожна клітина нашого тіла, можливо, має свідомість, а ми й не здогадуємось про ці мікроскопічні думки – ми, грубіші, названі організмами.

Через суперечливу природу всього сущого окреме завжди протистояло цілому. Існування окремої сутності, закріпленої на егоцентризмі, суть заперечення єдності Ядра. «Тож коли ти задумуєшся про сенс чогось, то ми тим самим заперечуєм це» (Тарас, філософ-старшокурсник) – одразу пригадується твір Евгения Замятина «Мы». Отож, пошук сенсу окремою особистістю приведе обов’язково до руйнування ілюзії щодо існування якогось сенсу. Людина протистоїть масі, тому що маса створила людину. Так само, як мати створила дитя, і, наслідуючи її, дитя неусвідомлено протистоїть їй. Наші творці, та й і те основне, що сотворило їх, навішують на нас беззаперечний закон покори їхнім думкам; тож ми не можемо знайти ні мудрості, ані змісту, який би виходив за межі капсули нашого Космосу.

Завжди, коли хтось говорить розумну річ, я запитую: «Де ти таке прочитав?» Людина зізнається, що вигадала самостійно. Проте самостійно, думки «із себе» не буває: вона або продукт синтезу-аналізу, або чужа. Тоді виникне наступне питання: звідки ж взялась найперша думка? Виникне й відповідь: з світу, який підкинув її фізично схильній до мислення істоті за допомогою образу. Те, що хтось один вигадав письмо чим мову, не означає, що він був розумнішим за інших. Просто це саме його призначення – бути в цей час у певному місці, аби співпав ряд випадковостей і зародилася думка. Людство – єдиний сукупний організм, семимільярдне число функцій якого розподілене між кожною клітиною організму. Врахуєм, що я забула перелічити всі інші об’єкти Всесвіту, окрім виду Homo Sapiens, які теж є функціональними клітинами.

Все-все-все – то для Ядра є дрібненькі кульки, які перекочуються в ньому, мовби в дитячій іграшці-м’ячику. Може, воно бачить себе тільки зовні, і за непрозорими стінками власного тіла чує тільки булькотіння в рідкій масі внутрішнього простору? А ми формуємо свою структуру: хтось грає роль клітини пухкої тканини, хтось – кісткової. Це – споглядання в дзеркалі зменшених зображень дзеркал, аж до безкінечності, й амбіції нашого життя – по суті… нічого не варті.

Розумієш, чому ми боїмося простоти, малюєм картини у порожнечі і зодягаєшся у брехню? Щоб не побачити, що всі вкупі становимо також одну безглузду точку в якійсь системі відліку, одну з тих клітин, які, можливо, загинуть через десять… дев’ять секунд. Клітину печінки – в той час, коли невідомий нам організм п’є алкоголь. Три, два, один. Ну от: цього разу загинув не наш Всесвіт. Пронесло.