Сам за себе

«Дешевое не прочно». (Ф. М. Достоевский)

Найкращий стан – пофігізм: живи і критикуй інших. З пофігізмом легше і вчитись, і спілкуватись, і любити ближніх – тобто ти їх не любиш, але тобі байдуже. Твоя перевага в тому, що ти знаєш: нікому ніхто не потрібен. Кожен сам за себе. Коли хтось комусь допомагає – просто розважається. Буває, я, як напівпофігістка, розважаюсь зі світом, раз на рік вдаю, що живу; жалію себе і хочу до когось/до чогось прив’язатись. Берусь за нову справу, за новий навчальний план – але через кілька тижнів чи місяців все вже летить до біса, знову і знов: спадає обманка, якою я прикриваюся як метою, а під обгорткою – порожнеча, яка означає: «все – ніщо». Сьогодні я вірю у світле майбутнє, мрію: влаштуюся на роботу і матиму власний дім, матиму гарних знайомих… Це надто емоційно і надто нерозумно, тож ти в жодному разі не вдавайся до хвилювань з якогось приводу, не мрій так як я. Не вживемось в роль нормальних людей.

Ми любим минуле, бо в нас є гарантія, що воно існує, хай навіть трактуєм його по-різному. А в теперішньому я сиджу посеред кімнати – і… і… є лиш розгубленість і мільйон варіантів того, як вчинити. Викликає тендітну депресію не відсутність вибору, не обмеженість, а повна свобода дій. Я тільки спробувала усвідо́мити, що можу поїхати в Львів просто зараз, оселитися в Києві чи в Луцьку, місті або селі, працювати або піти в бурсу, мати сім’ю чи не мати її, «або» і «або». А-різ-ни-ця? Боже мій, який жах, який жах ми коїмо! Я боюсь визначеності, бо вона означає, що вибір зроблено, схоплено тільки однỳ стежку, а не весь Шлях, а не все кругом.

Все кругом – це коли ти нічого не вибираєш. Це теж величезний жах. Прийшовши одного разу до парку, ти дивитимешся на сонце десятками днів, не рушивши з місця, а потім впадеш на землю й помреш. На вирішивши, куди піти. Ні, швидше я так зроблю. А ти гратимешся з собою, ти ускладнюватимешся, ти розважатимешся, ти накопичуватимеш, ти руйнуватимеш, відволікатимешся вліво чи вправо… Лежиш у ліжку з коханою жінкою, аж тут обертаєшся до неї, а вона – просто шматок м’яса, в якому відбувають якісь хімічні процеси, що спричиняють бурління психіки. І ти спілкуєшся з цѝми аномаліями цього створіння, вивідуєш в них: «Ти ще кохаєш мене?». А воно не вміє кохати.

Під подушкою лежить диво-книжка, в яку запишеш свої надзвичайні переживання, аби нащадки захоплювались, що «ти такий був»; щоб розбирали, що́ ти мав на увазі, коли писав це і це, хоча – пхи-хи-хи, - що́ ти писав – біс його зна! Якщо пишеш з надією на те, що аркуш паперу допоможе розібратися в собі – розслабся, хлопче: що більше напишеш, то більше набрешеш. Чи ти можеш власним твором передати о́браз, що виникає в твоїй свідомості? Записуй цінне або не записуй нічого. Просто так не трапляється жодна річ, я й далі перераховую причини, правильне підкресли. Якщо в тебе мотив передати людям свої знання – по-перше, переконайся, що ти взагалі щось знаєш: драглисті напівфілософські записи не мають попиту. По-друге, не забивай голови інших дурницями, дай їм подумати про власне примітивне лайно: про тюль, яку треба поміняти, шпалери, які вицвіли – їх теж міняти потрібно; треба міняти положення тіла, треба купити вина й поміняти будень на приємне свято, треба одне слово змінити іншим, аби підтримать розмову, – вони займаються не гіршими безглуздостями, аніж ти, і їм живеться нормально. Для когось є порятунком земне розкошування, для когось порятунком є пошук порятунку. Ну а якщо ти пишеш з іншої, ще́ менш вагомої причини, то давно вже маєш в руці запальничку аби перетворити все в попіл.

Пошастай знов під подушкою, є й інша книжка – шедевр світової літератури. Немає значення, чи це дешеві чужі думки, чи безцінні. Один з шедевральних письменників так гадав: «Мы живем в век консервов. Нам больше не нужно думать. Все за нас заранее продумано, разжевано и даже пережито,» – звичайно, він мав на увазі і власний твір. О так, читайте, учіться, ускладнюйтесь всі, хто може – і підніміться над «бидлом»!.. Ті, хто для тебе бидло, просто не усвідомлюють, що вони «юзають», а ти усвідомлюєш – от і вся між вами різниця. І всі безсилі. Тому доречно запитати, хто ж із вас ско́т: той, у кого немає проблеми, чи той, хто не може з нею впоратись? Запиши відповідь у свій зошиток, відійди від сірої маси)

Чого людина не відійде від суспільства, як ти думаєш? Відповім одразу: щоб її не перестали розуміти. Тому рух, неможливий в матеріальному, відбувається в іншому вимірі: людина глибока й людина мілка зовні одинакові. Тоді де себе проявляє перша і в чім вона перевершує іншу, якщо розвиток – це є обов’язково рух? Вона рухається всередину себе. А в сучасності людям таки вдається все більш відійти від зовнішнього, дехто навіть шепоче про кінець світу… Пауза в монолозі.

Не віриться, що вчора у мене був романтично-хороший настрій. Куди ж воно все поділось?! Я – єдина опора під своїми ступнями, я руйнуюся щохвилини. В такому разі мені байдуже до ще чиїхось драм. Я навіть не знаю, чого мені хочеться, коли не роблю нічого, замість того аби напружено шукати роботу; великий бог Гіпнос пробує накласти на мене своє закляття, і я бачу світ невеличкими ділянкам на двох людей – в минулому, в майбутньому… а зараз тільки Я, пісня, клавіатура. Раптом зараз ми переста́немо існувати – ти би злякався?

Знаєш, мені інколи здається, що я бачу твою душу, що вона й за межами твого тіла. Вибач за непослідовність цієї книги. Знайшла старий запис в блокноті: «Чому душа займає більше місця, ніж тіло?». Там пишеться так: душа, хоча вона й безмірна, але довкола «Я» скупчується найщільніше. Тобто матеріальне фіксує миттєвий найщільніший вияв душі, а постійним воно здається нашому оку через повільність переміщення центру такої душі. І розмірами своїми душа явно перевищує розміри тіла, «прикріпленого» до неї. Якщо все рухоме, а джерелом руху і його можливістю є душа, то їй необхідно було б щоразу, як надаєш тілу руху в будь-якому напрямку, попередньо набирати розгону, щоб «проштовхнути» («пропхати», як каже Богдан) його (якщо доводиться долати простір навколо себе, долати опір всередині чи зовні).

Якщо ж, припустимо, душа насправді безмежна, тоді матеріальне тіло є лише (на мою думку) випадковим її частковим вмістилищем, так як це тіло має ідеальні умови для перебування душі. Як же душа, розмістившись у різних об’єктах, стає різними душами? А згадаймо: на початку було двоє людей, одна пара (за біблейською версією). Одна пара – щоб задовольнити саму себе. Певно, потреби згодом розрослися й зросли, і Ядро вигадало більше знарядь для їх задоволення.

Пишу я ненауково, ніби справді якийсь невдалий софіст. Але ж вони не виникли з порожнечі – такі по́гляди. Напевно, вчилась не так. А відчуваю зараз Нічого. «Ні позитивного, ні негативного настрою», як казав ти. Просто чекаю, поки зійде нанівець все життя. Всі мої хобі розчиняться, як желатин у ванночці з кислотою – і почнеться спочатку. А я краще поле́жу на ліжку, годинами вивчаючи стелю. Нічого не відбувається…