Багатозначність

Я складаюся з двох половин. Коли одна половина зізнається в коханні, інша спить і фамтазує про щось лихе. Я, та, що всередині, вже розуміє безглуздість своїх слів, ще не промовивши їх, і безглуздість гри, яку затіяла Природа – та сама Природа, що закохується, бо вона якоюсь мірою повинна до цього: окрім «хочу», в Природі – 5% мозку. Те, що дрімає – реалістичне і зле «хочу» – теж з п’ятьма відсотками. Сутність кожного складається з двох: коли одна частина коїть одне, інша, яка в цей час перебува в пасиві, мислить обов’язково протилежне.

Ми в погоні за враженнями, ми в погоні за враженнями. Ми в погоні за враженнями – напишу це, щоб набрати більшу кількість тексту. Ми в погоні за враженнями. Не можу відмовлятись від власної філософії: я люблю тебе справді, але й насправді тебе використовую – зрозумій цю багатозначність! Може це чужий голос нашіптує мені протилежності, може й ні, – проте я – романтична натура, яка впевнена, що в принципі не існує кохання й романтичності; романтизму. Чи треба мені наразі людина, яку я люблю і якій я сьогодні зізналась, що люблю? Ні, я знайшла собі спокій на один вечір, я знайшла тему для одного розділу книги й частинку образу, Аноніме. Я зрозуміла: найсолодше казати егоїсту: «Я люблю», а під час сексу дивитися йому в очі, бачити, як він насолоджується, забуваючи про мене. Я тоді не лиш відчуваю власну корисність, а й амбівалентно теж забуваю про себе, тобто думаю менше. Тож мені важлива реакція. Ні секс я не люблю – він потрібен моєму тілу, – ні егоїста, no: він потрібен моїй душі. Я люблю… знаєш, любов починаєш відчувати, коли протягом тривалого часу відчуваєш задоволення поруч когось. Я люблю задоволення. І я свиня. Інші не знають ціни своїм коханням, бо вірять їм (тобто не перевіряють себе, не викривають), а я прикидаюсь перед своєю темною стороною, поки вона не розкаже всім, що я смугаста й розрізана впоперек. Тобто правду рано чи пізно розповідаю, але в той час правда встигає застаріти.

Ти зараз думав би, що я люблю в твоєму значенні цього слова – і засинав у насолоді; а я засинала б розрядженою, спокійною, зваливши на тебе бурю своїх слів; насолодившися збуренням вод чужого життя, хвилі якого помітними будуть потім – коли почнеш друкувати книги. Сподіваюсь, мене не буде поруч, коли ти станеш самим собою (з самим собою людина має перебувати тільки наодинці) – тим, хто знає, чого хоче, елітною твариною або ж звичайною, яка свідомо тепер використовуватиме. Не хочу бачити всіх пороків. А нескінченних, багатозначних ще для майбутнього – люблю. Ти знаєш як.

Внаслідок описаної багатозначності, я зацікавилась тим, як виглядає пляшка, загвинчена корком, в сусідньому вимірі? В її просторі, певно, прораховані всі події, що можуть трапитись з нею, вона має огидну форму, і корок її, вигвинчуючись з пляшки, вгвинчується у порожнечу: порожнеча – посудина всіх об’єктів, невагоме оточення. Продумані всі варіанти, де ця пляшка розбилась, була розчавлена чи розірвана ізсередини. Ще один доказ того, що душа займає більше місця, ніж тіло.

Розумієш, тіло передбачає все, що з ним буде. Тільки людський мозок, прикріплений до тіла, як заблукане ягнятко, потикається туди-сюди, гадаючи, що саме він робить вибір; тоді як насправді мозок керує дрібними деталями, а тіло, що містить і власний розум (можливо, спинний мозок чи щось інше), знає все. Батько мені каже, що тільки самостійні об’єкти, тобто живі істоти, мають душу. Я ж наполягаю: кожен об’єкт має душу, яка включає в себе всі ряди можливостей, що стосуються даного об’єкта, а люди, над тим, наділені свідомістю, яка рефлектує ці можливості (тим чином, що вони створені її вищою сутністю), об’єднує їх таким собі павутинистим простирадлом. А що ж тварини, рослини? Вони наділені проміжною, або ж периферійною свідомістю, яка без активного втручання в неї інтелекту людини діє на автоматі, зодягнена в будь-яку форму. Я би сказала, тварина має таке саме право міняти реальність, як і ми, просто ми на різних стадіях розуміння цього факту. Таким чином, всі об’єкти відрізняються від людини, і кіт більше схожий на кружку, аніж на нас: це симілярні об’єкти (від англійського слова «similar» – аналогічний, подібний ) з різними функціями і пристосованими до останніх властивостями. Його життєздатність (кота) – це лише здатність периферійної свідомості до дзеркального відтворення активності людського тіла, задля неодинокості одного об’єкта, який міг би не пеленгувати інших; задля хаотичного ладу – елементарне життя, тобто процес, самонавіяний свідомістю як пояснення реакцій, що відбуваються у скупченій навколо точки «Я» матерії. Об’єкт нижчого рівня може зімітувати лише фізичні процеси тіла іншого рівня, трансцендентні ж лишаються відкритими лиш однотипним. Тож залишається таємницею, яким чином взаємодіють між собою речі світу, залишається таємницею і взаємодія двох людей.

Кішка теж «мислить»… ем, переживає про те, що не можна виразити словами. «Про» те, а не «те» – подумай. Тому вона «мовчить». Людина говорить, оскільки, крім невисловлюваного, вона взяла в себе безліч дурниць, вигаданих її ж видом, пойменованих словами – дурниць, потрібних, щоб в процесі безглуздої праці мимовільно (людина не знає, яким чином) чи то звільнятися від невисловленого, чи забувати його.

Знаєш, і в комах свої, не гірші, ніж в нас, «комашині» пристрасті, просто нам до них байдуже, як байдуже до думок, що приходять в голову якогось сусіда, – й тому він здається простим. Якими б ми не були розвинутими, зв’язок спорідненості не під силу нам установити, збагнути – з речами й істотами, що відрізняються від людей, – тож примітивність виступає в цьому випадку як перевага, або ж як одна з безлічі справжніх відмінностей. Чогось, що є відмінним від мого, я пізнати не зможу. Помилка може статись, якщо я пізнàю річ, мислиму раніше мені недоступною тільки через мою короткозорість. Отже, «або-або»: або ми можем пізнати все, тільки не розумієм цього, або те, чого, як ми думаємо, не здатні пізнати – того й не пізнаєм; номер три: сміховинно бундючимось, заблукавши настільки, що гадаємо, ніби пізнане нами не є ілюзією в захист нашої безпомічної основи, яка не розуміє нічого, а тільки примушує мозок і тіло вважати, що вона знає температуру теплого, форму опуклого, відчуття різкого – ну, щоб захистити нас, свою оболонку.

Так дивно: люди кажуть, що не здатні нічого змінити в житті – насправді тому що не хочуть; нездатні тільки через незнання можливостей, які несе їхня воля. Дивно теж, що я створила цей світ – та й можу лишень спостерігати, а не контролювати його. Я тепер простіше ставлюсь до ситуацій втрати контролю над кимось, в деяких випадках навіть не реагую на них, попри внутрішнє напруження, яке виникає в такі моменти, але окреме від контрольованого об’єкта. Контроль над ситуацією означає розуміння ситуації. Сила ж ілюзії – в нерозумінні нею самою її несправжньості; процеси, що відбуваються в ній, підконтрольні непомітним точковим центрам матерії ілюзії. Уяви: я, ложка, желе. Я їм желе ложкою, аби жити. Якщо я не їстиму желе, воно не матиме сенсу, бо не виконає свого призначення. Якщо желе почне самостійно обирати собі сенс, тобто мету для існування, то чи обов’язково захоче воно бути з’їдженим? Чи їстиму я таке желе? Ну й що в підсумку – я голодна, желе існує ні для чого; його свідомість вигадує ціни свого існування. Желе створене мною, тож воно примітивніше, аніж я. З іншого боку, воно, як моє творіння, є досконалішим, якщо рахувати, що будь-який процес спрямований до розвитку. Це зображено мною на малюнку, де розвиток є розгортанням події до моменту зіткнення з новим фактором, який кладе край лінійності цієї події й роздрібнює її на частинки-наслідки, які вплинуть на процеси, що відбуватимуться потім чи відбуваються паралельно.

Якщо ми, не задовольнивши своїх потреб, зникнемо, – спершу желе зникне, тоді я. Катастрофа. Ха-ха. Світ «Я й желе» минув, ось. Так і наш світ… За законом подвійності всього, матерія згине, а ідея «про матерію» лишиться у Всесвіті – і, разом з тим, спочатку помре ідея якогось образу, а далі помре засіб, яким порожнеча прагнула досягти тієї ідеї – помре матерія. Два процеси відбудуться одночасно. Одним словом, смерть.